Постанова

Іменем України

04 червня 2020 року

м. Київ

справа № 641/2077/18

провадження № 61-17448св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційними скаргами ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 рокута ухвалу цього ж суду від 11 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Сащенко І. С., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2018 року Публічне акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ПАТ «ПУМБ») звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення, посилаючись на те, що 14 лютого 2008 року між Закритим акціонерним товариством «Перший Український Міжнародний Банк» (далі - ЗАТ «ПУМБ»), яке змінило назву на ПАТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 6118465, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 156 550 грн зі сплатою 12,99 % річних строком до 14 лютого 2023 року. Крім того, з метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 14 лютого 2008 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № 6118550, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , що належить іпотекодавцям на підставі свідоцтва про право власності від 29 вересня 2003 року. У зв`язку з порушенням позичальником умов кредитного договору 29 червня 2017 року ПАТ «ПУМБ» в позасудовий спосіб звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Після оформлення права власності на вищевказану нерухомість банк намагався отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стало проживання в ньому відповідачів. Враховуючи викладене, ПАТ «ПУМБ» просило виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири, яка є предметом іпотеки, з наданням їм іншого постійного жилого приміщення - належної банку на праві приватної власності квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 22 квітня 2019 року у складі судді Чайки І . В. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ПАТ «ПУМБ» як власник набутої за договором іпотеки квартири має право на захист свого порушеного права шляхом виселення відповідачів із спірного житла. Проте однокімнатна квартира АДРЕСА_3 , яку банк має намір надати іпотекодавцям як постійне житло, є меншою, ніж жиле приміщення, яке вони займали, та не відповідає встановленим статтями 47, 113 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) нормам жилої площі в розмірі 13,65 кв. м на одну особу.

Постановою Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року апеляційну скаргу ПАТ «ПУМБ» задоволено. Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 22 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_4 з наданням іншого постійного житла - двокімнатної квартири АДРЕСА_2 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що норму жилої площі в розмірі 13,65 кв. м на одну особу, встановлену статтею 47 ЖК Української РСР, слід відрізняти від норми надання громадянам жилих приміщень, що передбачена статтею 48 цього Кодексу. Зазначена норма не збігається з рівнем фактичної забезпеченості громадян житлом. Вона може бути нижче цього рівня. Оскільки квартира АДРЕСА_3 , в яку банк просить переселити відповідачів, за технічними та санітарними нормами відповідає вимогам закону, то відсутні підстави для відмови в позові.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 11 жовтня 2019 року заяву ПАТ «ПУМБ» задоволено. Виправлено описки, допущені в постанові Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року, а саме - виключено з тексту постанови слово «двокімнатна».

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що під час виготовлення та оформлення вказаної постанови помилково зазначено, що квартира АДРЕСА_3 , яку банк просить надати відповідачам як постійне житло, - є двокімнатною.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

У вересні та листопаді 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року та ухвалу цього ж суду від 11 жовтня 2019 року, а рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 22 квітня 2019 року залишити в силі.

Касаційні скарги ОСОБА_1 мотивовані тим, що при виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи та безпідставно послався на рішення Апеляційного суду Харківської області від 20 липня 2017 року, яким з метою задоволення вимог ПАТ «ПУМБ» за кредитним договором від 14 лютого 2008 року № 6118465 в розмірі 212 379,77 грн було звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 - шляхом його продажу на прилюдних торгах на підставі договору іпотеки від 14 лютого 2008 року № 6118550. Постановою Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року зазначене рішення було скасоване, а справу передано на новий апеляційний розгляд, за результатами якого Харківській апеляційний суд своєю постановою від 13 березня 2019 року закрив провадження у справі. Також суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив, що квартира АДРЕСА_3 , яку банк просив надати відповідачам як постійне житло, є двокімнатною. При цьому, виправляючи описки, допущені в оскаржуваній постанові, шляхом виключення слова «двокімнатна», суд фактично змінив зміст свого рішення. Посилаючись на пункт 3 Порядку надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 422, згідно з яким житлові приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються громадянам у розмірі не менш як 6 кв. м на одну особу, апеляційний суд залишив поза увагою, що вказана норма стосується житла для тимчасового проживання, тоді як відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається постійне жиле приміщення. Проте однокімнатна квартира АДРЕСА_3 , яку банк має намір надати йому як постійне житло, є меншою за жиле приміщення, яке він займав разом з матір`ю, та не відповідає нормам жилої площі в розмірі 13,65 кв. м на одну особу, що є порушенням вимог статей 47, 113 ЖК Української РСР.

У листопаді та грудні 2019 року ПАТ «ПУМБ» подало відзиви на касаційні скарги, в яких просило залишити їх без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подав до суду відповідь на відзив на його касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року, в якій просив відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю, посилаючись на те, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Стороною позивача не надано будь-яких доказів щодо необхідності виселення відповідачів із спірної квартири та співмірності такого заходу із переслідуваною законною метою.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року та витребувано матеріали справи з Комінтернівського районного суду міста Харкова, а ухвалою від 12 листопада 2019 року - на ухвалу Харківського апеляційного суду від 11 жовтня 2019 року.

04 листопада 2019 року справа № 641/2077/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 11 лютого 2020 року відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження в цій справі.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг).

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 14 лютого 2008 року між ЗАТ «ПУМБ», яке змінило назву на ПАТ «ПУМБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 6118465, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 156 550 грн зі сплатою 12,99 % річних строком до 14 лютого 2023 року.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 14 лютого 2008 року між банком, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений договір іпотеки № 6118550, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцям на підставі свідоцтва про право власності від 29 вересня 2003 року.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 20 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «ПУМБ» задоволено. Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 10 грудня 2015 року у справі № 641/1849/15-ц, яким було відмовлено в задоволенні позовних вимог ПАТ «ПУМБ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. З метою задоволення вимог ПАТ «ПУМБ» за кредитним договором від 14 лютого 2008 року № 6118465 в розмірі 212 379,77 грн звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 - шляхом його продажу на прилюдних торгах на підставі договору іпотеки від 14 лютого 2008 року № 6118550.

Поряд з цим до ухвалення судом апеляційної інстанції зазначеного рішення, а саме 03 березня 2016 року ПАТ «ПУМБ» направило на адресу іпотекодавців листи-вимоги, в яких вказало, що банк як іпотекодержатель приймає у свою власність предмет іпотеки, у зв`язку з чим просить відповідачів добровільно звільнити спірну квартиру.

Вказані вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 отримали 24 березня 2016 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 04 липня 2017 року № 91075922 державним реєстратором Зміївської міської ради Харківської області Калініною Л. М. в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки зареєстровано за ПАТ «ПУМБ» право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, слугувало відповідне застереження в іпотечному договорі, яке передбачало передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Судами також встановлено, що спірна квартира, яка є предметом іпотеки, не була придбана за рахунок кредиту банку, оскільки на час укладення кредитного договору вже належала іпотекодавцям на праві власності.

Під час розгляду справи відповідачі не заперечували, що проживають у вищезазначеній квартирі у зв`язку з відсутністю в них іншого житла.

Звертаючись до суду з цим позовом, ПАТ «ПУМБ» просило виселити відповідачів з предмета іпотеки з наданням їм іншого постійного жилого приміщення - квартири АДРЕСА_3 .

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 лютого 2018 року № 113908144 квартира № НОМЕР_1 належить ПАТ «ПУМБ» на праві приватної власності.

Висновком про вартість майна, складеним суб`єктом оціночної діяльності - асоціацією «УкрЕксПроБуд» підтверджується, що станом на 08 лютого 2018 року ринкова вартість квартири АДРЕСА_2 становить 277 334 грн.

Згідно з технічною характеристикою вищевказана квартира розташована на 1 поверсі двоповерхового будинку та складається з однієї жилої кімнати площею 20,1 кв. м, кухні - 6,5 кв. м, вбиральні - 1,5 кв. м, коридору - 5,4 кв. м, вбудованої шафи - 0,4 кв. м. Загальна площа квартири - 34,3 кв. м. Висота приміщень - 2,85 м.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону «Про іпотеку»).

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, згідно з частиною першою якої звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частин другої, третьої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із житлового будинку (жилого приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка в подальшому була підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов, встановивши, що передана відповідачами в іпотеку спірна квартира була придбана ними не за рахунок кредитних коштів, а також те, що банк набув право власності на це житло як іпотекодержатель в позасудовому порядку, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність передбачених законом підстав для виселення відповідачів із зазначеного жилого приміщення з наданням їм іншого постійного житла - квартири АДРЕСА_3 , розмір та жила площа якої відповідають встановленим вимогам.

Посилання заявника на те, що в порушення вимог статей 47, 113 ЖК Української РСР йому разом з матір`ю надано як постійне житло квартиру, яка не відповідає нормам жилої площі на одну особу та є меншою за жиле приміщення, яке вони займали, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 47 ЖК Української РСР норма жилої площі в Українській РСР встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу.

Згідно з частиною першою статті 48 ЖК Української РСР жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України.

Зазначена у статті 47 ЖК Української РСР норма жилої площі являє собою максимальний розрахунковий норматив забезпеченості жилою площею в громадському та державному житловому фонді на одну особу. При цьому норму жилої площі слід відрізняти від норми надання громадянам жилих приміщень, що передбачена статтею 48 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 53 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів Української РСР і Української республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1984 року № 470, жиле приміщення надається громадянам у межах 13,65 кв. м жилої площі на одну особу, але не менше рівня середньої забезпеченості громадян жилою площею в цьому населеному пункті.

Отже, норма жилої площі не збігається з рівнем фактичної забезпеченості громадян житлом. Вона може бути, зазвичай, нижче цього рівня, оскільки мінімальний розмір жилої площі визначається на рівні середньої забезпеченості громадян жилою площею у відповідному населеному пункті. Рівень середньої забезпеченості громадян жилою площею в населеному пункті визначається і періодично переглядається обласними, Київською і Севастопольською органами самоврядування з даних статистичної звітності.

Згідно з постановою Виконавчого комітету Харківської обласної Ради народних депутатів та президії обласної Ради профспілок від 11 січня 1985 року № 5 «Про правила обліку громадян, потребуючих поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Харківській області» рівень середньої забезпеченості жилою площею, який враховується при наданні жилих приміщень у місті Харкові, становить 8,3 кв. м, а норма жилої площі для визнання особи такою, що потребує поліпшення житлових умов, - в розмірі 5,5 кв. м.

Таким чином, жила площа наданої відповідачам квартири у розмірі 20,1 кв. мвідповідає встановленим вимогам.

Відповідно до статті 113 ЖК Української РСР надаване громадянам у зв`язку з виселенням інше благоустроєне жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати вимогам статті 50 цього Кодексу. Громадянам, які займали окрему квартиру, повинно бути надано окрему квартиру. Якщо наймач займав більш як одну кімнату, йому надається жиле приміщення, що складається з того ж числа кімнат. За розміром жиле приміщення має бути не меншим за те, яке займав наймач, однак у межах норми жилої площі. Якщо наймач або член сім`ї, що проживає разом з ним, має право на додаткову жилу площу і фактично користується нею, жиле приміщення надається з урахуванням норми додаткової жилої площі. У разі виселення з жилого приміщення, меншого за розміром, ніж це передбачено для надання жилого приміщення в даному населеному пункті, виселюваному надається жиле приміщення відповідно до встановленого розміру.

Проте наведена стаття, на яку посилався місцевий суд та заявник, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки ця норма встановлює вимоги, що пред`являються до благоустроєного жилого приміщення, яке надається у зв`язку з виселенням громадян з жилих будинків державного і громадського житлового фонду, зокрема у випадках, встановлених частиною першою статті 110 цього Кодексу, а саме, якщо: будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню; будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом; будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий.

Доводи касаційних скарг про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно послався на рішення Апеляційного суду Харківської області від 20 липня 2017 року у справі № 641/1849/15-ц, яким з метою задоволення вимог ПАТ «ПУМБ» за кредитним договором від 14 лютого 2008 року № 6118465 в розмірі 212 379,77 грн було звернено стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 - шляхом його продажу на прилюдних торгах на підставі договору іпотеки від 14 лютого 2008 року № 6118550, оскільки постановою Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року зазначене рішення було скасоване, а справу передано на новий апеляційний розгляд, за результатами якого Харківській апеляційний суд своєю постановою від 13 березня 2019 року закрив провадження у справі, є неспроможними.

На час вирішення судами попередніх інстанцій цієї справи вищезазначене рішення Апеляційного суду Харківської області від 20 липня 2017 року набрало законної сили та ще не було скасоване. При цьому вказане рішення не було покладене в основу оскаржуваної постанови, а встановлений у ньому розмір кредитної заборгованості не має правового значення, зважаючи на те, що предметом позову в цій справі є виселення з іпотечного майна, на яке ПАТ «ПУМБ» набуло право власності в позасудовому порядку.

Крім того, як вбачається з Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Харківського апеляційного суду від 13 березня 2019 року було закрито провадження у справі № 641/1849/15-ц саме у зв`язку із задоволенням іпотекодержателем забезпеченої іпотекою вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Аргументи заявника про те, що виправляючи описки, допущені в оскаржуваній постанові, шляхом виключення слова «двокімнатна», суд фактично змінив зміст свого рішення, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 269 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвали описки чи арифметичні помилки.

Описки - це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Особливо це стосується резолютивної частини рішення. В резолютивній частині будь-яка описка має істотне значення, оскільки вона може утруднити виконання рішення.

Не є опискою граматичні помилки, які не спотворюють текст судового рішення та не призводять до його невірного сприйняття: неправильне розташування розділових знаків, невірні відмінки слів, застосування русизмів та діалектизмів тощо.

Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), суд не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудності.

Як вбачається зі змісту оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції в одних випадках зазначив, що квартира АДРЕСА_3 є дво-, в інших - однокімнатною, однак, завжди, в тому числі в резолютивній частині свого рішення, правильно вказував її загальну та жилу площу, адресу розташування. Таким чином, виправляючи описку, суд не підмінив спірний об`єкт нерухомості, не змінив своїх висновків і мотивів, а лише усунув неточності, які впливали на можливість реалізації судового рішення.

Верховний Суд визнає помилковим посилання апеляційного суду на пункт 3 Порядку надання і користування житловими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 422, згідно з яким житлові приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються громадянам у розмірі не менш як 6 кв. м на одну особу, оскільки ця норма стосується житла для тимчасового проживання, тоді як спірні правовідносини пов`язані із виселенням громадян з наданням їм іншого житла для постійного проживання.

Проте, враховуючи, що окремі недоліки оскаржуваної постанови не вплинули на правильність правового результату вирішення справи, Верховний Суд, застосувавши правило частини другої статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законе й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені у касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційних скарг, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання постанови суду апеляційної інстанції було зупинене ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року, то у зв`язку із залишенням цього судового рішення без змін необхідно поновити його виконання.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 рокута ухвалу цього ж суду від 11 жовтня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Харківського апеляційного суду від 29 серпня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов