Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.07.2019 року у справі №489/6165/18

Постанова

Іменем України

04 червня 2020 року

м. Київ

справа № 489/6165/18

провадження № 61-12522св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2019 року у складі судді Коваленка І. В., та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2019 року у складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Бондаренко Т. З., Темнікової В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»; банк) про визнання недійсними окремих положень кредитного договору, зобов`язання здійснити перерахунок сплачених коштів по кредитному зобов`язанню та повернути зайво сплачені кошти, визнання основного кредитного зобов`язання виконаним та припиненим, визнання припиненими договорів поруки та іпотечного договору.

Позов мотивований тим, що згідно кредитної угоди № 26МГ/2008 від 22 вересня 2008 року та договору траншу № 1-26МГ/2008 від 24 вересня 2008 року між банком та ним були підписані загальні умови та порядок надання відповідачем кредиту позивачу.

Зокрема, пунктом 1.4 кредитної угоди встановлено, що метою кредиту є споживчі цілі, а кредит надається окремими сумами - траншами, розмір яких оговорюється в договорі про видачу траншу.

Пунктом 6.1. кредитної угоди передбачено, що за порушення позивачем обов`язків передбачених пунктами 1.3, 2.2.2, 2.2.3, 2.3.1, 2.3.3, 2.4.1, 4.1 - 4.6 кредитної угоди та пунктів 4.1- 4.6 договору траншу, позивач за кожне порушення цих пунктів зобов`язаний сплатити пеню у розмірі 0,2 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочки, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України.

Позивач вважає, що пункт 6.1 кредитної угоди грубо порушує частину 5 статті 11 та пункт 5 частини 3 статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки містить несправедливі по відношенню до нього умови, які призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду позивачу як споживача.

Пунктами 2.3.1, 2.3.2 кредитної угоди відповідач має право збільшувати, зменшувати розмір процентної ставки, попередивши позичальника письмово за 20 днів з одночасним направленням письмового повідомлення про зміну процентної ставки із зміненим графіком погашення кредиту, процентів та винагород з урахуванням нової процентної ставки.

Пунктом 4.3 кредитної угоди передбачено, що при порушенні позичальником обов`язків по погашенню кредиту, які передбачені пунктами 2.2.3, 2.3.3, 2.4.1, 4.10 кредитної угоди та пунктами 1.3, 2.2.3 договору траншу, він сплачує відповідачу підвищені проценти у розмірі 40 процентів річних від суми залишку непогашеної заборгованості. Аналогічні умови передбачені пунктом 4.9 договору траншу.

На думку позивача, виходячи з тлумачення Конституційного Суду України сторони при виконанні споживчого кредитування мали керуватися вимогами частин 4 - 11 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Тому, відповідач дізнавшись про порушення позивачем умов договору під час їх виконання, які передбачені пунктами 4.3 кредитної угоди та пунктом 4.9 договору траншу, перед тим як збільшити річну процентну ставку з 18 до 40 процентів зобов`язаний був направити споживачу письмове повідомлення протягом семи календарних днів з дати зміни процентів.

Між тим, ніяких письмових повідомлень про зміну відсоткової ставки в момент виконання кредитної угоди, а саме за період з 22 вересня 2008 року (момент укладення угоди) по 12 березня 2013 року (момент укладення додаткового кредитного договору № 1 до кредитної угоди) позивач від відповідача не отримував, так само як не отримував зміненого графіку погашення кредиту, процентів та винагород з урахуванням нової процентної ставки.

Тому, така зміна відсоткової ставки в силу частини 4 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» є недійсною. Як наслідок, здійснені позивачем незаконні платежі за новою процентною ставкою підлягають перерахунку, як і вся заборгованість, а пункт 4.3 кредитної угоди та пункт 4.9 договору траншу визнанню недійсними.

Визнанню недійсними також підлягають пункти 1.1, 1.2 додаткового договору № 1 від 12 березня 2013 року до договору про видачу траншу № 1- 26МГ/2008 від 22 вересня 2008 року, а також пункт А.2 додаткового договору № 1 від 12 березня 2013 року до кредитної угоди, оскільки вказані пункти були укладені без врахування та всупереч вимогам Закону України «Про захист прав споживачів».

На думку позивача, реструктуризація заборгованості та зміна валюти споживчого кредиту 12 березня 2013 року мала відбутися відповідно до приписів частини другої статті 627 ЦК України щодо необхідності врахування вимог законодавства про захист прав споживачів та імперативних вимог пункту 4 частини 12 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а не з порушенням законодавства, яке мало законну дію на момент укладення додаткових договорів.

У зв`язку із цим, здійснена 12 березня 2013 року реструктуризація заборгованості та зміна валюти споживчого кредиту без урахування вимог Закону України «Про захист прав споживачів» є несправедливою істотною умовою в додаткових договорах для позивача, що є підставою для визнання пунктів А.2, 1.1, 1.2 додаткових договорів від 12 березня 2013 року недійсними та здійснення відповідачем перерахунку заборгованості.

За період з 22 вересня 2008 року по 29 березня 2013 року він сплатив відповідачу до підписання додаткових договорів від 12 березня 2013 року 68 184,40 доларів США з врахуванням 1 080,00 доларів США за відкриття позичкового рахунку, яка визнана незаконною рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 13.07.2018 у справі № 489/4050/17 та рішення цього суду від 27.03.2017 у справі № 489/473/16-ц.

За період з 20 жовтня 2008 року по 20 вересня 2013 року реальна заборгованість перед відповідачем склала 14 229,91 доларів США (82414,31 - 68184,40), яка з врахуванням вимог частини 2 статті 627 ЦК України та пункту 4 частини 12 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» при зміні валюти зобов`язання мала бути розрахована по курсу Національного банку України на момент укладення кредитної угоди, який дорівнював 4,85 гривні = 1 долару США.

У зв`язку із цим, реальна кредиторська заборгованість позивача на момент укладення додаткових договорів від 12 березня 2013 року мала становити 69 015,06 грн (14 229,91 х 4,85), а не як зазначено в пункті А.2 додаткового договору - 152 922,17 грн.

Фактично, за час дії додаткових угод, позивач сплатив відповідачу значну суму коштів в національній валюті, яка відповідно до виписки № 2598053 від 27 лютого 2016 року становить 112 134,03 грн, тобто переплата коштів по кредиту склала 43 118,97 грн.

Позивач вважає, що взяті ним основні зобов`язання за кредитною угодою, договору траншу та додаткових угодах виконано у повному обсязі, а тому такі зобов`язання вважаються припиненими, а відповідно припиненими є зобов`язання за договорами поруки та іпотечним договором.

Просив суд визнати недійсними пункти 4.3, 6.1 кредитної угоди від 22 вересня 2008 року, пункт 4.9 договору траншу № 1-26МГ/2008 від 24 вересня 2008 року і окремі пункти додаткових договорів від 12 березня 2013 року та відповідно недійсними дії відповідача стосовно встановлення пені у 0,2 % та підвищеної процентної ставки у 40 % процентів; зобов`язати відповідача здійснити перерахунок сплачених коштів по кредитному зобов`язанню від 20 жовтня 2008 року по 29 березня 2013 року з урахуванням вимог пункту 4 частини дванадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», з вирахуванням сплачених коштів за період з 28 березня 2013 року по 13 лютого 2016 року, зобов`язати відповідача повернути зайво сплачені кошти позивачу; визнати виконаними та припиненими основні кредитні зобов`язання від 22 вересня 2008 року по 20 вересня 2018 року; визнати припиненими, у зв`язку з виконанням основного зобов`язання позивачем договори поруки від 12 березня 2013 року, укладені між відповідачем та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , а також відповідно до абзацу 2 частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» вважати припиненим договір іпотеки ВКТ № 863604 від 23 вересня 2008 року, укладений між відповідачем та ОСОБА_4 , із зобов`язанням відповідача здійснити дії пов`язані із внесенням відповідних відомостей до Державного реєстру про припинення іпотеки.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2019 року у задоволенні цивільного позову ОСОБА_1 про визнання недійсними окремих положень кредитного договору, зобов`язання здійснити перерахунок сплачених коштів по кредитному зобов`язанні, визнання основного кредитного зобов`язання виконаним та припиненим, визнання припиненими договорів поруки та іпотечного договору відмовлено в повному обсязі.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що пункт 6.1. кредитної угоди №26МГ/2008 від 22 вересня 2008 року є несправедливим по відношенню до боржника, а тому в цій частині вимоги є обґрунтованими, однак, у зв`язку з пропуском позовної давності задоволенню не підлягають. Всі інші вимоги щодо визнання недійсними пунктів кредитної угоди та договору траншу, а також додаткової угоди, здійснити перерахунок та повернути зайво сплачені кошти є необґрунтованими, а вимоги щодо визнання припиненими основного кредитного зобов`язання та договорів поруки та іпотеки є похідними від вказаних вище вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2019 року в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання пункту 6.1. кредитної угоди № 26МГ/2008 від 22 вересня 2008 року недійсним змінено.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Змінюючи рішення суду апеляційний суд виходив з того, що пункт 6.1. кредитної угоди було змінено з дня підписання сторонами додаткового договору №1 від 12 березня 2013 року, тобто до ухвалення Конституційним Судом України рішення № 7-рп/2013. Крім того, рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєві від 27 березня 2017 року з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та ОСОБА_3 поручителів в солідарному порядку було стягнуто кредитну заборгованість, розрахунок якої здійснено з урахуванням розміру пені у розмірі 0,128% за кожен день прострочення. За таких обставин вимоги про визнання пункту 6.1 кредитної угоди є безпідставними.

Короткий зміст вимог та доводів наведених у касаційній скарзі

У липні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2019 року, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасувати рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 березня 2017 року по цивільній справі № 489/473/16-ц, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що заборгованості у сумі 206 008,77 грн. позивача перед відповідачем не існує. Всі взяті зобов`язання за кредитною угодою від 22 вересня 2008 року, з урахуванням тільки незаконно сплачених комісій скаржником у сумі 7 620 доларів США, позивач виконав у повному обсязі. Апеляційний суд, змінюючи частину рішення суду першої інстанції стосовно правового обґрунтування про визнання пункту 6.1 кредитної угоди вийшов за межі апеляційної скарги, а саме порушив диспозитивне право скаржника на предмет позову та підставу позову. Апеляційний суд повинен був керуватися та застосувати частину п`яту статті 11 та пункт 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Суди не застосували до спірних правовідносин Постанову НБУ № 168 від 10 липня 2007 року.

Позиція інших учасників справи

У серпні 2019 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 подали відзиви на касаційну скаргу, у яких зазначили, що підтримують касаційну скаргу ОСОБА_1 в повному обсязі.

У вересні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу, який ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2020 року залишено без розгляду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 березня 2017 року, відкрито касаційне провадження у справі № 489/6165/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2019 року, постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2019 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

30 липня 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Судами встановлено, що 22 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитну угоду №26МГ/2008, якою визначені загальні умови та порядок надання кредиту окремими частками - траншами в межах програми мікрокредитування, розмір яких оговорюється в договорі про видачу траншу, кожний договір про видачу траншу є невід`ємною частиною угоди.

У свою чергу позичальник зобов`язався повернути кредитні кошти, сплатити проценти і винагороду в строки передбачені угодою та договорами про видачу траншів, але не пізніше 20 вересня 2018 року.

Згідно пункту 4.1. кредитної угоди за користування кредитними коштами у період з дати списання коштів до дати погашення Траншу кредиту, згідно пунктів 2.2.3, 2.3.3, 2.4.1, 4.10 даної угоди, пунктів 1.3.,4.1, 4.2., 4.3 договору про видачу траншу, позичальник сплачує проценти у розмірі 18 % річних.

Відповідно до пункту 4.3 кредитної угоди, при порушенні позичальником будь-якого зобов`язання щодо погашення кредиту, передбаченого пунктами 2.2.3, 2.3.3, 2.4.1, 4.10 цієї угоди, а також пунктами 1.3, 2.2.3 договорів про видачу траншу, позичальник сплачує банку відсотки за користування траншем кредиту в розмірі 40 процентів річних від суми залишку непогашеного боргу.

Пунктом 6.1 цієї угоди передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов`язань по сплаті відсотків за користування кредитом, передбачених пунктами 2.2.2., 2.3.1, 2.3.2, 2.3.3, 2.4.1, 4.1, 4.3, 4.4 цієї угоди, пунктами 4.1, 4.2, 4.3, 4.4 договорів про видачу траншів, а також графіком погашення, строків повернення кредиту, передбачених пунктами 1.3, 2.2.3, 2.3.3 цієї угоди, пунктами 1.3, 2.2.3 договорів про видачу траншів, а також графіком погашення, винагороди, передбаченої пунктами 4.5, 4.6 цієї угоди, а також пунктами 4.5, 4.6 договорів про видачу траншів, позичальник сплачує банку за кожен випадок порушення пені в розмірі 0,2% від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який виплачується пеня. Сплата пені здійснюється в гривні. У випадку, коли кредит видається в іноземній валюті, пеня сплачується в гривневому еквіваленті по курсу Національного банку України на дату щоденного нарахування.

24 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено договір про видачу траншу за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 54 000 доларів США.

Пунктом 4.9 договору про видачу траншу передбачено, що при непогашенні траншу кредиту в строк, встановлений пунктами 1.3, 2.2.3 цього договору, а також пунктами 2.2.3, 2.3.3, 2.4.1, 4.10 кредитної угоди №26МГ/2008 від 22 вересня 2008 року, заборгованість в частині своєчасно непогашеної суми траншу кредиту рахується простроченою, на залишок заборгованості за простроченою сумою траншу кредиту розрахунок відсотків здійснюється у відповідності з пунктом 4.3 дійсного договору з дня виникнення простроченої заборгованості.

З метою забезпечення кредитного договору, 22 вересня 2008 року між ПАТ КБ «Приватбанком» та ОСОБА_2 укладено договір поруки, відповідно до умов якого останній зобов`язався відповідати перед кредитором за виконання позичальником кредитних зобов`язань.

Також, 23 вересня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено нотаріально, посвідчений договір іпотеки, за яким остання з метою забезпечення ОСОБА_1 кредитних зобов`язань передала в іпотеку належний їй на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 .

В подальшому, 12 березня 2013 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 укладено додатковий договір до кредитної угоди №26МГ/2008 від 22 вересня 2008 року.

Відповідно до пункту А.2 додаткового договору ліміт цього кредитного договору: 165 114,82 грн, в тому числі: у розмірі 152 922,17 грн на реструктуризацію заборгованості за кредитною угодою від 22 вересня 2008 року, у розмірі 3 546,54 грн на сплату страхових платежів у випадках та у порядку, передбачених пунктами 2.1.6, 2.2.10 цього Договору, у розмірі 0,00 грн для сплати за реєстрацію предметів застави у державному реєстрі обтяження рухомого майна, шляхом перерахування за реквізитами зазначеними в пункті 2.12 цього договору за кожним договором застави у розмірі 8 646,11 грн на сплату судових витрат, передбачених пунктами 2.2.13, 2.3.12, 6.6. цього Договору.

12 березня 2013 року між банком та ОСОБА_1 укладено додатковий договір до Договору траншу від 22 вересня 2008 року.

Згідно пункту 1.1 заборгованість за Договором на дату укладення цього Додаткового договору становить 18 894,09 доларів США, заборгованість за комісією 1 079,06 грн.

Пунктом 1.2. передбачено зміну валюти кредиту з доларів США на гривню. Зміна валюти кредиту здійснюється за комерційним курсом гривні до долару США на дату укладання цієї Додаткової угоди та становить 8,13 за один долар США. У зв`язку з чим заборгованість позичальника, зазначена в п.1.1 цього Додаткового договору на дату укладання цього додаткового договору, без урахування поточної суми заборгованості за кредитом становить 154 688,01 грн.

У зв`язку з укладенням 12 березня 2013 року додаткового договору до кредитної угоди та договору про видачу траншу, того ж дня між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладено додатковий договір до договору поруки, а також між банком та ОСОБА_4 укладено договір про внесення змін до договору іпотеки.

Крім того, 12 березня 2013 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3 укладено договір поруки, за умовами якого остання зобов`язалась відповідати за виконання ОСОБА_1 зобов`язань за кредитною угодою від 22 вересня 2008 року.

Суди врахували, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 29 травня 2017 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 жовтня 2017 року, з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто борг за кредитним договором в сумі 195 246,45 грн та в солідарному порядку із ним з поручителів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з кожного самостійно по 174 503,54 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 13 липня 2018 року залишеним без змін постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення коштів та визнання договорів в окремій частині недійсними відмовлено у зв`язку з пропуском строків позовної давності.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Мартєва С. Ю. від 02 листопада 2018 року у відкритті провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на Ленінського районного суду м. Миколаєва від 13 липня 2018 року та постанову апеляційного суду в Миколаївській області від 20 вересня 2018 року відмовлено.

Встановивши, що ОСОБА_1 не довів підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України та статтями 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», для визнання недійснимипунктів 4.3, 6.1 кредитної угоди від 22 вересня 2008 року, пункту 4.9 договору траншу № 1-26МГ/2008 від 24 вересня 2008 року та окремих пунктів додаткових договорів від 12 березня 2013 року, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Крім того, суди дійшли обґрунтованих висновків, що ОСОБА_1 не має законних підстав щодо заявлення вимог відносно договорів поруки та іпотеки, стороною яких він не був та за відсутності повноважень на це від третіх осіб ОСОБА_2 таОСОБА_3 .

Аналіз касаційної скарги свідчить про те, що доводи позивача зводяться до його незгоди із стягненням з нього суми боргу за кредитним договором в сумі 195 246,45 грн та в солідарному порядку із ним з поручителів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , з кожного самостійно по 174 503,54 грн. Заперечення позивача стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400, 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 квітня 2019 року у незмінній після апеляційного перегляду частині, та постанову Миколаївського апеляційного суду від 24 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

В. І. Крат