Історія справи

Постанова

Іменем України

4 червня 2018 року

м. Київ

справа № 229/2259/17-ц

провадження № 61-12677 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Луспеника Д. Д., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4;

представник позивача - ОСОБА_5;

відповідач - ОСОБА_6;

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на заочне рішення Дружківського міського суду Донецької області від 11 жовтня

2017 року у складі судді Панової Т. Л. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 12 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Папоян В. В.,

ОСОБА_7, ОСОБА_8,

ВСТАНОВИВ :

У червні 2017 року ОСОБА_4звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_6 про визнання майна особистою приватною власністю.

Позовна заява мотивована тим, що з 31 жовтня 1998 року по 13 грудня

2002 року він перебував з ОСОБА_6 у зареєстрованому шлюбі.

8 лютого 2002 року на його ім'я було придбано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 вартістю 7 500 грн. Вважав, що зазначена трикімнатна квартира є його особистою приватною власністю, оскільки придбана ним під час роздільного проживання сторін та за кошти, отримані ним у дарунок відповідно до договору дарування грошових коштів від 28 грудня 2001 року, за умовами якого ОСОБА_9 передав йому грошові кошти у розмірі 7 700 грн.

Ураховуючи викладене, позивач просив визнати особистою приватною власністю трикімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Дружківського міського суду Донецької області

від 11 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів роздільного проживання подружжя, а тому, відповідно до статей 22, 28 КпШС України, чинного на час спірних правовідносин, нерухоме майно є їх спільною сумісною власністю.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 12 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Заочне рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 11 жовтня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вказав, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з

31 жовтня 1998 року, який було розірвано 25 вересня 2002 року рішенням Дружківського міського суду Донецької області. Проте актовий запис №342 про розірвання шлюбу було вчинено 13 грудня 2002 року, а спірна квартира була придбана 8 лютого 2002 року, відповідно до договору купівлі-продажу. Указав, що обставини припинення шлюбних відносин у серпні 2001 року вказаним рішенням не встановлювались, а лише зазначено в описовій частині зі змісту позовної заяви, як висновок неможливості збереження сім'ї. Тому посилання позивача за вказане рішення суду є безпідставним, оскільки не має преюдиційного значення.

У березні 2018 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення його позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанції не враховано того, що фактично з серпня 2001 року він з ОСОБА_6 припинили шлюбні відносини та перестали проживати разом, а спірну квартиру придбав у лютому 2002 року за свої кошти, які були подаровані його другом. Вказує, що суди попередніх інстанцій порушили принцип диспозитивності процесу, покладаючи тягар доказування на нього, хоча відповідачка нічого не спростувала. Також зазначив, що, відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій порушили його право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, оскільки не мав можливості реалізувати свої процесуальні справа.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з

31 жовтня 1998 року по 25 вересня 2002 року. Актовий запис № 342 про розлучення вчинено 13 грудня 2002 року.

Спірне майно придбано подружжям до 1 січня 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні справи судами вірно було застосовано положення КпШС України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до вимог статті 22 КпШС України, чинного на час набуття майна, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У частині першій статті 24 КпШС України, зазначено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки є рівними. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17.

Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі і на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстровано на ім'я одного з подружжя.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, належним чином дослідивши та давши оцінку наданим сторонами доказам та з урахуванням законодавства, чинного на момент набуття у власність спірної квартири, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4, оскількипозивачем не доведено факту роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу.Також ним не доведено, що спірна квартира придбана за його особисті кошти, тобто презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя позивачем не спростовано.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій порушили принцип диспозитивності процесу, покладаючи тягар доказування на нього є безпідставні, оскільки частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановленим цим кодексом.

За загальним правилом, обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. При цьому доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Посилання касаційної скарги на те, що відмовляючи у задоволенні позову суди попередніх інстанцій порушили його право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, оскільки не мав можливості реалізувати свої процесуальні права, та є безпідставними. Наявність визначених ЦПК України вимог щодо доведеності обставини, на які сторона у справі посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а також не згода із судовим рішенням не є тотожним обмеженню в доступі до правосуддя, а отже, не означає обмеження у праві на справедливий судовий розгляд.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дружківського міського суду Донецької області

від 11 жовтня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області

від 12 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Б. І. Гулько

Д. Д. Луспеник

Ю. В. Черняк