Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.07.2018 року у справі №552/8510/17

Постанова

Іменем України

04 травня 2020 року

м. Київ

справа № 552/8510/17

провадження № 61-38669св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Полтавська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави у складі судді Самсонової О. А.

від 16 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області у складі колегії суддів: Хіль Л. М., Абрамова П. С., Гальонкіна С. А.,

від 17 травня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Полтавської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю.

Позов мотивовано тим, що з 18 січня 1990 року вона проживає і користується квартирою

АДРЕСА_1 , утримує вказане майно, оплачує вартість комунальних послуг, здійснює ремонт квартири. Цим нерухомим майном користується відкрито та добросовісно, але в силу обставин, що склалися, вона позбавлена можливості приватизувати вказану квартиру у встановленому законом прядку. Тому просила суд визнати за нею право власності на вказану квартиру за набувальною давністю.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 16 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Полтавської області

від 17 травня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачка вселилася у спірну квартиру як член сім`ї наймача, тобто вона користувалася спірною квартирою на праві постійного користування житлом. Таким чином відсутності підстави, установлені статтею 344 ЦК України, для визнання за нею права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що вона з 18 січня 1990 року зареєстрована та постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 . Зазначала, що оскільки з 2005 року житловий будинок по

АДРЕСА_1 є безхазяйним, а позивач утримує та фактично відкрито володіє квартирою № 7 вже більше 10 років є підстави для застосування до даних правовідносин положення статті 344 ЦК України.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

16 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

На підставі рішення виконкому Київської районної Ради народних депутатів м. Полтави від 18 січня 1990 року № 2114 ОСОБА_2 видано ордер

від 24 січня 1990 року НОМЕР_1 на право вселення у квартиру

АДРЕСА_1 на склад сім`ї з трьох осіб: ОСОБА_2 - квартиронаймач, ОСОБА_1 - дочка, ОСОБА_4 - син (а. с.21).

В подальшому ОСОБА_1 змінила прізвище на ОСОБА_1 (а. с. 7).

Також встановлено, що позивач більше десяти років постійно проживає та зареєстрована за адресою вказаної квартири (а. с. 5, 6).

Житловий будинок, у якому розташована спірна квартира, перебував на балансі ЗАТ «Електрод», який визнано банкрутом та ліквідовано. Запис державної реєстрації припинення юридичної особи від 03 січня 2012 року №15881170010009153 (а. с. 17).

На час розгляду справи будинок до комунальної власності міста прийнято не було.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до

статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження

№ 12-291гс18).

Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивач на підставі ордеру від 24 січня 1990 року НОМЕР_1 набула право користування спірною квартирою у вказаному житловому будинку як член сім`ї наймача.

Вказане виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

При цьому саме по собі припинення юридичної особи, на балансі якого перебував житловий будинок, не може свідчити про наявність правових підстав для застосування положення статті 344 ЦК України, без наявності умов для набуття права власності на майно за набувальною давністю.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову. Давність володіння могла вважатись добросовісною, якщо позивач при заволодінні майном не знав і не повинен був знати про відсутність у нього підстав для набуття права власності, однак таких обставин у справі не встановлено.

Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що позивач не є добросовісним набувачем спірного будинку, а відкритість і безперервність користування майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про добросовісність заволодінням спірним нерухомим майном, висновків суду не спростовують, на законність рішення не впливають, оскільки зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускається.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення,

а рішення Київського районного суду м. Полтави від 16 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 17 травня

2018 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара