Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.12.2018 року у справі №160/224/18

Постанова

Іменем України

03 червня2020 року

м. Київ

справа № 160/224/18

провадження № 61-47761св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Холопичівська сільська рада Локачинського району Волинської області,

особа, яка подала апеляційну та касаційну скаргу, - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Чуріною Яною Валеріївною, на рішення Локачинського районного суду Волинської області від 31 травня 2018 року у складі судді Корнелюка В. С. та постанову Волинського апеляційного суду від 06 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Бовчалюк 3. А., Здрилюк О. І., Карпук А. К.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Холопичівської сільської ради Локачинського району про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами у порядку спадкування.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати ОСОБА_3 , після смерті якої відкрилась спадщина, до складу якої, зокрема, входить житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 .

За життя, 10 травня 2002 року ОСОБА_3 склала на її ім`я заповіт, посвідчений секретарем Холопичівської сільської ради Локачинського району.

Як спадкоємець за заповітом вона прийняла спадщину, однак у видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудам їй відмовлено приватним нотаріусом Локачинського районного нотаріального округу Волинської області у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно.

Інших спадкоємців за заповітом, які б претендували на вказане майно, немає.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Локачинського районного суду Волинської області від 31 травня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за заповітом після смерті матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 за заповітом, яка прийняла у передбачений законом строк спадщину та, враховуючи, що нотаріус відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право наспадщину за заповітом, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно у порядку спадкування за заповітом.

Не погоджуючись із указаним рішенням суду, ОСОБА_2 , який не брав участі у справі, подав апеляційну скаргу.

Постановою Волинського апеляційного суду від 06 листопада 2018 року апеляційну скаргу особи, яка не брала участі у справі ОСОБА_2 , залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно у порядку спадкування за заповітом.

Також судом апеляційної інстанції зазначено, що ОСОБА_2 , який є сином спадкодавця, до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не звертався, не проживав до дня смерті зі спадкодавцем. Крім того, спадкування в даному випадку здійснюється за заповітом, який в судовому порядку не скасований та не визнаний недійсним, а тому позивач є єдиним спадкоємцем за заповітом, а права ОСОБА_2 не порушено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У грудні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що він не брав участі у справі, оскаржуваними судовими рішеннями порушені його права, оскільки за життя спадкодавець виділила йому земельну ділянку, на якій він побудував сарай, який належить йому. Суд, визнаючи за позивачем права власності у порядку спадкування на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами, фактично визнав за позивачем права власності на сарай, який належить йому.

Суд апеляційної інстанції належним чином не встановив обставини справи, безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про допит свідків, які могли б підтвердити обставини, які мають значення для справи.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2019 року ОСОБА_1 , в особі адвоката Стецюка О. В., подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін, як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 15 квітня 2020 року справу призначено колегії суддів у складі: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_3 , після смерті якої відкрилась спадщина, до складу якої входить, зокрема, житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_1 , 1958 року забудови.

Відповідно до заповіту від 10 травня 2002 року, що посвідчений секретарем Холопичівської сільської ради Локачинського району та зареєстрований в реєстрі за № 73, ОСОБА_3 заповіла своїй дочці ОСОБА_1 спадкове майно, зокрема, житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами.

Цей заповіт є чинним, ніким не оспорений та не скасований.

11 листопада 2003 року на підставі поданої ОСОБА_4 заяви про прийняття спадщини у Локачинській державній нотаріальній конторі Волинської області була відкрита спадкова справа № 263/2003 р.

Позивач отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну частку (пай), площею 3,44 га, майновий пай та земельну ділянку, площею 3,37 га.

Постановою приватного нотаріуса Локачинського нотаріального округу Волинської області від 29 березня 2018 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 , у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на вказаний будинок.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

При вирішенні спору про визнання права власності на спадкове майно потрібно розмежовувати час і підстави виникнення права власності у спадкодавця, які кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час виникнення права власності та підстави спадкування зазначеного майна, що визначаються на час відкриття спадщини та згідно із пунктом 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.

Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема, відповідно до Переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженого Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року та погодженого з Верховним Судом УРСР 15 січня 1966 року, який втратив чинність згідно з наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року, та інших нормативно-правових актів.

При вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове нерухоме майно судам необхідно з`ясовувати: 1) правовий режим земельної ділянки, на якій розташоване спірне нерухоме майно (будинок, споруда); 2) чи отримано спадкодавцем дозволи на спорудження будинку, чи затверджено проект на спорудження будинку; 3) коли спадкодавцем було завершено спорудження будинку; 4) чи дотримано при будівництві проекту на спорудження будинку, вимог державних протипожежних, санітарних норм; 5) чи посвідчено право власності на нерухоме майно в установленому законом порядку на час виникнення права власності.

Встановлення судом часу завершення спорудження будинку визначає законодавство, відповідно до якого встановлюється правовий режим нерухомого майна та документи, якими посвідчується право власності на це майно.

Відповідно до абзацу третього частини другої статті 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Згідно з частиною третьою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до частини четвертої статті 3 зазначеного Закону права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав.

Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, такими як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України від 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами).

Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України та Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Отже, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав шляхом звернення до нотаріальної контори за видачею свідоцтва про право на спадщину.

Таким чином, при вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове майно слід керуватися законодавством, яке регулювало виникнення права власності у самих спадкодавців на момент закінчення будівництва будинків.

Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13 та у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 559/375/16-ц (провадження № 61-31049св18).

Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов`язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (пункт 4 Інструкції), у тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (пункт 20 Інструкції).

Тобто записи у погосподарських книгах визнавались як акти органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.

При вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо.

Згідно з витягом із погосподарської книги № 11 за 2002 рік житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_3 .

Установивши, що позивач як єдиний спадкоємець за заповітом прийняла спадщину, однак позбавлена можливості отримати свідоцтво про право на спадщину, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права на спадкове майно у порядку спадкування за заповітом.

Перевіряючи доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , який не брав участі у справі, колегія суддів виходить із такого.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Предметом спору у цій справі є визнання права на спадкове майно - житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 , а тому відповідачами у справі мають бути спадкоємці, які прийняли спадщину, а при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Під час апеляційного розгляду встановлено, що особа, яка не брала участь у справі, - ОСОБА_2 , є сином спадкодавця, до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не звертався, не проживав до дня смерті з спадкодавцем, спадщину не прийняв, а відповідачами у цій справі мають бути спадкоємці, які прийняли спадщину.

Крім того, чинне спадкове законодавство України ґрунтується на принципі переваги формального волевиявлення спадкодавця над положеннями закону.

Відповідно до положень частини другої статті 1223 ЦК України особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу, одержують право на спадкування за законом лише у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини.

У цій справі позивач є єдиним спадкоємцем за заповітом, який в судовому порядку не скасований та не визнаний недійсним.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що до складу спадкового майна помилково включений сарай, який побудований ним на виділеній йому спадкодавцем земельній ділянці, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, а до повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин, збирання доказів, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Чуріною Яною Валеріївною, залишити без задоволення.

Рішення Локачинського районного суду Волинської області від 31 травня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 06 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Ю. В. Черняк І. А. Воробйова Р. А. Лідовець