Історія справи

Постанова КЦС ВП від 03.04.2023 року у справі №522/16656/19
Постанова КЦС ВП від 03.04.2023 року у справі №522/16656/19

Постанова

Іменем України

03 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 522/16656/19-ц

провадження № 61-89св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідач - ОСОБА_4 ), ОСОБА_5 ,

треті особи: Відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Представництво Міністерства закордонних справ України у м. Одесі, ОСОБА_6 , Відділ державних адміністративних послуг у Приморському районі м. Одеси,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_7 , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 червня 2021 року у складі судді Шенцевої О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Сєвєрової Є. С., Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4 ( ОСОБА_4) , треті особи: Відділ забезпечення діяльності органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради (далі - орган опіки та піклування Одеської міської ради), Представництво Міністерства закордонних справ України у м. Одесі, ОСОБА_6 , про заборону виселення та вселення, надання іншого житлового приміщення, відшкодування моральної шкоди.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 05 вересня 2019 року на її поштову адресу надійшло попередження про виселення від 01 вересня 2019 року, підписане представником ОСОБА_4 - адвокатом Дяченко В. І., але її виселення є неможливим, так як у судах перебувають цивільні справи № 522/13572/17, № 521/8746/18, № 522/2725/18, а також Малиновським ВП в м. Одесі здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР від 16 вересня 2015 року № 12015160020000212, пов`язані з квартирою АДРЕСА_1 . Крім того, разом із нею зареєстровані та проживають малолітні діти: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і син ОСОБА_5 .

З урахуванням викладеного, позивач просила заборонити ОСОБА_4 або будь-яким іншим особам виселяти ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , малолітніх дітей ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , зареєстрованих та проживаючих за адресою: АДРЕСА_1 , та вселяти в квартиру інших осіб у будь-який спосіб; зобов`язати ОСОБА_4 надати малолітнім дітям ОСОБА_2 і ОСОБА_3 інше постійне жиле приміщення;стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000,00 грн.

У грудні 2019 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: орган опіки та піклування Одеської міської ради, Відділ державних адміністративних послуг у Приморському районі м. Одеси, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 22 серпня 2014 року він придбав у ОСОБА_10 квартиру АДРЕСА_1 . Позови ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним судами апеляційної та касаційної інстанцій залишено без задоволення. ОСОБА_1 без згоди власника квартири ОСОБА_4 04 лютого 2017 року зареєструвала у квартирі малолітніх дітей ОСОБА_2 та ОСОБА_3 09 серпня 2019 року власником квартири ОСОБА_4 підписано договір оренди квартири та акт прийму-передачі квартири в оренду, проте фактично квартира не була передана в оренду, так як зайнята ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Враховуючи викладене, просив усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, виселивши з квартири АДРЕСА_1 : ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 червня 2021 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах дітей: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено. Усунуто перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном для власника ОСОБА_4 виселивши з квартири АДРЕСА_1 : ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . Вирішено питання розподілу судових витрат. Скасовано заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 14 листопада 2019 року у вигляді арешту на квартиру АДРЕСА_1 . Знято арешт, накладений ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 14 листопада 2019 року на квартиру АДРЕСА_1 .

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що у зв`язку з продажем ОСОБА_11 квартири, право користування цим жилим приміщенням у членів його сім`ї: дружини ОСОБА_1 , сина ОСОБА_5 , онуків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 припинено, а тому вони підлягають виселенню. Реєстрація малолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відбулася 04 лютого 2017 року, вже після придбання 22 серпня 2014 року ОСОБА_4 зазначеної квартири.

Постановою Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 , ОСОБА_5 є членами сім`ї колишнього власника житла ОСОБА_11 , який відчужив спірну квартиру, а тому з того часу вони втратили право користування нею. Право неповнолітніх дітей на проживання є похідним від права їхніх батьків, мати дітей ОСОБА_6 у спірній квартирі не зареєстрована, неповнолітні діти зареєстровані в квартирі без згоди власника квартири ОСОБА_4 , коли право ОСОБА_5 вже було втраченим. Виходячи з відсутності у ОСОБА_1 прав на спірну квартиру, а також відсутність законних підстав представляли інтереси неповнолітніх, у яких є законні представники - батьки, суд обґрунтовано відмовив у задоволенні первісного позову.

Не можуть бути підставою для скасування рішення суду доводи про те, що провадження у справі необхідно було зупинити до вирішення кримінального провадження, оскільки доказом у справі може бути лише вирок суду у кримінальному провадженні.

На час вирішення спору судом першої інстанції, а також перегляду рішення апеляційним судом відсутні рішення, які б обґрунтовували існування підстав для користування спірною квартирою позивачкою та дітьми.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У грудні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_7 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У касаційній скарзі зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц.

Крім того, у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень заявниця посилається на те, що суди прийняли рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України), а саме ОСОБА_12 .

Також, заявниця включає до касаційної скарги заперечення на ухвали Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року про відмову у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі та відмову у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи ОСОБА_12 .

У лютому 2023 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_13 подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що ОСОБА_1 надала свою згоду на відчуження квартири, що підтверджується її нотаріально завіреною заявою від 14 липня 2014 року.

Лише перед ухваленням рішення суду апеляційної інстанції, позивачка повідомила, що у квартирі, крім інших осіб зареєстрований ще ОСОБА_12 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Держаного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за ОСОБА_1 зареєстровано два житлових приміщення, де вона може проживати разом із членами своєї сім`ї.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини, встановлені судами

14 липня 2014 року ОСОБА_11 на підставі договору купівлі-продажу відчужив належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

22 серпня 2014 року ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу відчужила квартиру

ОСОБА_4 ОСОБА_1 та ОСОБА_5 звернулися до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_10 , про визнання договорів купівлі-продажу квартири недійсними та визнання права власності на квартиру.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області 06 червня 2016 року у справі № 520/11983/15-ц, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2016 року, рішення Київського районного суду м. Одеси від 29 грудня 2015 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 17 липня 2019 року та постановою Верховного Суду від 02 квітня 2020 року, у справі № 522/2725/18 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_10 , третя особа - ПАТ «ФОРУ БАНК», про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та стягнення моральної шкоди.

Згідно з довідками від 12 вересня 2019 року про реєстрацію місця проживання/перебування фізичної особи на території м. Одеси, виданих департаментом адміністративних послуг Одеської міської ради, з 04 лютого 2017 року до цього часу, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки (виписка із домової книги про склад сім`ї) вих. № 66, виданої 25 травня 2018 року об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Тіністий-Плюс», за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані та проживають: ОСОБА_1 з 03 грудня 2010 року до цього часу, ОСОБА_5 з 20 січня 2006 року до цього часу, ОСОБА_2 з 04 лютого 2017 року до цього часу, ОСОБА_3 з 04 лютого 2017 року до цього часу.

30 серпня 2019 року представник ОСОБА_4 - адвокат Дяченко В. І. направив попередження про виселення на ім`я ОСОБА_1 , де запропоновано останній звільнити займану квартиру в добровільному порядку.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Держаного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, за ОСОБА_1 зареєстроване приміщення, загальною площею 96,9 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 та 1/2 частини квартири, загальною площею 54,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_3 .

Правове обґрунтування

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною першою статті 317 Цивільного кодексу України

(далі - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частинами другою, четвертою статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

У частині другій статті 64 ЖК України зазначено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України, статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

За змістом зазначених норм матеріального права користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником у будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Ця норма права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року

у справі № 6-709цс16 зазначено, що системний аналіз положень статей 383 391 405 ЦК України та положень статей 150 156 ЖК України у поєднанні зі статтею 64 ЖК України дає підстави для висновку, що положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі гарантується, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 21 лютого 1990 року у справі Powell and Rayner v. the U.K.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року в справі Gillow v. the U.K.), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року в справі Larkos v. Cyprus).

За змістом рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Отже, право на житло є одним з фундаментальних прав людини, гарантованих не тільки Конституцією України, а і Конвенцією, має велике економічне і соціальне значення, а тому суд при вирішенні спору, пов`язаного з правами на житло, зобов`язаний встановити не тільки законність втручання у право на повагу до житла та його мету, а також необхідність такого втручання в демократичному суспільстві.

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Оцінка відповідності та правомірності втручання у право особи на житло охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: законність втручання (згідно із законом); легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Згідно з прецедентною практикою ЄСПЛ втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує втрата житла, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Легітимною метою у цій справі є захист прав власника будинку, гарантованих статтею 41 Конституції України, статтями 317 391 ЦК України, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас потрібно дотримуватися балансу між захистом права власності позивача та правом відповідача на користування спірним будинком.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про виселення відповідачів за зустрічним позовом, оскільки вони не є членами сім`ї ОСОБА_4 , чинять перешкоди у користуванні його власністю.

Посилання ОСОБА_1 на те, що вона має право користуватися спірною квартирою як член сім`ї ОСОБА_11 є помилковими, оскільки право члена сім`ї власника квартири користуватися житловим приміщенням нарівні з власником свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника, а отже, з припиненням права власності у особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

Оскільки ОСОБА_11 відчужив квартиру ОСОБА_10 , яка потім відчужила її ОСОБА_4 , то з припиненням його права власності, ОСОБА_1 втратила право користування спірною квартирою. Таким чином, ОСОБА_4 як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном на підставі положення статті 391 ЦК України у будь-який час.

За встановленими судами обставинами, ОСОБА_1 забезпечена власним житлом і формально зберігає реєстрацію у спірному будинку не з метою проживання у ньому, тому задоволення зустрічного позову ОСОБА_4 забезпечить захист прав власника житла і не може за встановлених обставин вважатися порушенням конституційних прав та конвенційних положень про право на житло ОСОБА_1 .

У справі, що переглядається, інтереси ОСОБА_4 як власника житла переважають інтереси ОСОБА_1 як члена сім`ї колишнього власника квартири, в якої припинилися правові підстави користування чужим майном, яка забезпечена іншим житловим приміщенням, що нею не спростовано.

Щодо доводів ОСОБА_1 про порушення прав дітей на проживання у спірній квартирі, то вони є безпідставними, оскільки ОСОБА_1 є бабою неповнолітніх ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та не є їхнім законним представником. Мати дітей - ОСОБА_6 у спірній квартирі не зареєстрована, неповнолітні діти зареєстровані в квартирі без згоди власника квартири ОСОБА_4 тоді, коли право ОСОБА_5 вже було втраченим у зв`язку з продажем квартири, з метою створення власнику перешкод у користуванні своєю власністю.

Оцінка доводів касаційної скарги щодо неврахування висновків Верховного Суду

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц.

Оскільки врахуванню підлягають висновки у справах у подібних правовідносинах, Верховний Суд аналізує наведену заявником як приклад на предмет подібності рішення Верховного Суду до обставин розглядуваної справи.

Критерії оцінки відносин на предмет подібності сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справі № 233/2021/19. За такими критеріями суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання про усунення перешкод у користуванні приватною власністю шляхом виселення і вселення, дійшла висновку про те, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК України, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК України).

Отже, висновки у зазначеній постанові є нерелевантними до правовідносин, що виникли між сторонами у справі, що переглядається, оскільки у справі № 753/12729/15-ц мала місце реалізація іпотечної квартири банком через торги з порушенням процедури та неврахування права на проживання у спірній квартирі малолітньої дитини. Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.

У справі № 754/613/18-ц Верховний Суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив із того, що позивач, прийнявши квартиру у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, яка не має іншого житла, тому його право на це майно не може бути захищено, шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування житловим приміщенням, яка внаслідок цього стане безхатченком, що не є справедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи. Отримана позивачем у дарунок квартира не є єдиним можливим місцем його проживання.

На відміну від справи № 754/613/18-ц, у справі, що переглядається, судами встановлено наявність у ОСОБА_1 іншого житла, що зареєстроване за нею на праві власності.

У касаційній скарзі заявниця зазначає, що суди прийняли рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, а саме ОСОБА_12 . Крім того, суд апеляційної інстанції незаконно відмовив у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі як третьої особи ОСОБА_12 .

Верховний Суд відхиляє такі доводи ОСОБА_1 , оскільки суд апеляційної інстанції не має повноважень на стадії апеляційного перегляду справи залучати до участі у розгляді справи інших осіб.

Крім того, питання про права та обов`язки ОСОБА_12 у справі не вирішувалися, вимог до нього не заявлялося, а вказівка у його клопотанні про те, що він проживає у спірній квартирі ще не свідчить про порушення його прав ухваленим рішення про виселення відповідачів за зустрічним позовом.

Верховний Суд також враховує, що доводи заявниці у цій частині касаційної скарги взагалі не мають значення для розгляду цієї справи, оскільки відмова суду апеляційної інстанції у залученні до розгляду справи ОСОБА_12 не порушує прав ОСОБА_1 .

Також, заявниця включила до касаційної скарги заперечення на ухвалу Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року про відмову у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі.

Так, у суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 подала клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішенням у справі № 522/4470/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_10 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_5 , про розірвання договорів купівлі-продажу нерухомого майна, повернення безпідставно набутого майна та поновлення права власності на нерухоме майно.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року у задоволенні зазначеного клопотання відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні клопотання, суд апеляційної інстанції виходив із того, що провадження у справі № 522/4470/21 відкрите Київським районним судом м. Одеси 03 листопада 2022 року, тобто після ухвалення рішення, яке є предметом апеляційного перегляду, а отже, підстави для зупинення провадження відсутні.

Верховний Суд погоджується з такими висновками суду, та крім цього вказує на те, що правомірність угоди щодо відчуження спірної квартири ОСОБА_4 вже встановлена судовими рішеннями у інших справах, а ініціювання ОСОБА_1 нових судових процесів щодо оспорення договору купівлі-продажу квартири, не є підставою для зупинення провадження у цій справі.

Таким чином, доводи заявниці, що стали підставою для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_7 , залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 29 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний