Історія справи

Постанова КЦС ВП від 02.08.2023 року у справі №350/360/21
Постанова КЦС ВП від 02.08.2023 року у справі №350/360/21

Постанова

Іменем України

02 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 350/360/21

провадження № 61-7735св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області,розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Василишин Л. В., Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Рожнятівської селищної ради Калуського району Івано-Франківської області, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, примусове виселення та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що 31 жовтня 2019 року між ОСОБА_1 та громадянином Російської Федерації ОСОБА_3 було укладено і нотаріально посвідчено договір купівлі-продажу домоволодіння, яке розташоване на АДРЕСА_1 (далі - договір).

Відповідно до умов договору його предметом є майно, яке належало ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 24 червня 2019 року державним нотаріусом Першої Рожнятівської державної нотаріальної контори Ничипорчук І. Б. (далі - державний нотаріус Ничипорчук І. Б.) за реєстровим номером № 341. Право власності на вказане домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_3 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 32108588, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1857587326248.

Позивач зазначав, що згідно з цим договором правочин не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних дітей, не порушує їх право користування житлом, про що свідчить заява від продавця. Відповідно до пункту 10 договору покупець свідчить, що йому відомо про відсутність речового права, стосовно домоволодіння, що є предметом цього договору.

Перед укладенням договору та після його підписання ОСОБА_1 особисто оглядав домоволодіння та усі належні до нього допоміжні та господарські будівлі і споруди, які були вільні і ніким не зайняті.

Позивач вказував, що після укладення договору він поїхав на роботу до Польщі. В цей період часу дізнався, що до вказаного домоволодіння проник ОСОБА_2 , переніс туди свої речі і почав самостійно господарювати у літній кухні, не даючи нікому можливості туди потрапити. Проте, відповідач не має законних підстав для перебування у приміщеннях та на території цього домоволодіння.

ОСОБА_1 також зазначав, що відповідач не зареєстрований за адресою цього домоволодіння, не має договору найму чи оренди вказаного житла чи його частини. Проникнення громадянина ОСОБА_4 на територію та в приміщення, що є його приватною власністю носить ознаки суспільно?небезпечних дій, які спрямовані на порушення недоторканості житла.

Після виявлення перешкод у доступі до домоволодіння, позивач звернувся до органів поліції, у зв`язку із чим було відкрито кримінальне провадження за № 120190902200000402.

Також позивач зазначав, що внаслідок самоправного зайняття ОСОБА_5 домоволодіння він зазнав значного стресу і душевних страждань, оскільки не має доступу до власного житла, у зв`язку із чим змушений орендувати інше житло, що спричиняє йому значний дискомфорт. Неправомірні дії відповідача призвели до перебування позивача у стані стресу, погіршення стосунків у сім`ї, з близькими та рідними. Таким чином, у період з жовтня 2019 року до теперішнього часу йому завдано моральної шкоди, яку він оцінює у розмірі 50 000 грн.

Посилаючись на вищевикладене, ОСОБА_1 просив суд усунути перешкоди у здійсненні його права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_2 з будинковолодіння АДРЕСА_1 та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Заочним рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2021 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном і примусове виселення задоволено.

Усунуто перешкоди, створені ОСОБА_1 у здійсненні права користування та розпорядження належним йому нерухомим майном, виселено ОСОБА_2 з належного ОСОБА_1 домоволодіння, яке знаходиться на АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 20 000 грн та судові витрати у розмірі 2 942,80 грн.

У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про перегляд та скасування заочного рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2021 року.

Ухвалою Рожнятівського районного суду від 12 березня 2023 року заяву ОСОБА_2 про перегляд та скасування заочного рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2021 року задоволено.

Скасовано заочне рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2021 року.

Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області

від 22 грудня 2022 року (у складі судді Пулика М. В.) у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 тривалий час (з 2012 року) проживає в спірному будинку. Доказів протилежного матеріали справи не містять. При цьому, позивачем не було надано суду доказів того, що відповідач має на праві власності інше нерухоме майно. Пред`являючи позов, ОСОБА_1 не довів наявність підстав для виселення відповідача, передбачених частиною першою статті 116 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), на яку він посилається у своїй позовній заяві.

Посилання ОСОБА_1 на те, що відповідач часто влаштовує сварки та порушує спокій сім`ї, не можуть бути прийняті до уваги і бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки не підтверджені належними і допустимими доказами. Такі доводи позивача є недостатніми підставами для задоволення позовних вимог та виселення відповідача із спірного домоволодіння.

У частині вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції зазначив, що такі вимоги є похідним від вимог позивача про виселення, однак в процесі розгляду справи факти, викладені позивачем в обґрунтування вимог щодо самоправного зайняття жилого приміщення, не знайшли свого підтвердження, тому у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди також слід відмовити.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Тинів І. Д., оскаржив його до апеляційного суду.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 22 грудня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунуто перешкоди, створені ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований на АДРЕСА_1 , у здійсненні права користування та розпорядження належним йому майном шляхом звільнення нежилого приміщення (літньої кухні) за вказаною адресою, належного ОСОБА_1 , від присутності ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та його майна.

У задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відмовлено з інших підстав.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідачем не надано належних доказів на підтвердження законності підстав його проживання зі своїм сином у належному позивачу домоволодінні.

В постанові зазначено, що право користування нежилим приміщенням спірного будинковолодіння припинилось у ОСОБА_2 після зміни власника будинку, за згодою якого відповідач тимчасово проживав у спірному домоволодінні.

Також в постанові зазначено, що ОСОБА_2 , з метою проживання, зайняв належне позивачу нежиле приміщення (літню кухню), яке входить до складу вищевказаного домоволодіння ОСОБА_1 та відмовляється добровільно звільнити вказане приміщення.

В постанові апеляційного суду вказано, що місцевий суд не врахував також тих обставин, що відповідач не був зареєстрований за місцем проживання у вказаному житлі, а був зареєстрований за місцем проживання своєї колишньої дружини, та знявся добровільно з реєстрації вже під час розгляду цієї справи, а також того, що ОСОБА_2 проживає в літній кухні, яка не є жилим приміщенням, тому не може використовуватися в якості житла. Крім того, перебування відповідача в господарській будівлі, належній ОСОБА_1 , створює постійні конфлікти, що підтверджується фактами неодноразового складення працівниками поліції протоколів про адміністративні правопорушення щодо ОСОБА_2 .

Відмовляючи в задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходив з того, що позивачем не доведено причинного зв`язку між протиправними діями відповідача та шкодою, завданою позивачу, що є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у травні 2023 року, ОСОБА_2 просить оскаржувану постанову скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_2 зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), постановах Верховного Суду від: 10 березня 2021 року у справі № 715/574/20 (провадження № 61-18129св20), 19 травня 2021 року у справі № 712/4380/20 (провадження № 61-1865св21), 31 серпня 2022 року у справі № 554/2412/19 (провадження № 61-20214св21), 01 лютого 2023 року у справі № 158/1242/21 (провадження № 61-3162св22), 22 лютого 2023 року у справі № 753/14444/19 (провадження № 61-8980св22).

Так, заявник в касаційній скарзі посилається на те, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Заявник зазначає, що попереднім власником спірного домоволодіння була громадянка Російської Федерації ОСОБА_6 , яка придбала його в 1996 році. Також зазначає, що після знайомства з останньою, починаючи з 2012 року, відповідач та ОСОБА_6 почали жити однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вести спільне господарство.

Також відповідач вказує, що позивач, будучи племінником ОСОБА_6 , набуваючи у власність вказане домоволодіння, був обізнаний про його обтяження у вигляді права користування відповідача, як члена сім`ї колишнього власника будинку, отже міг передбачити характер та наслідки володіння таким майном.

ОСОБА_2 вказував, що апеляційний суд взяв до уваги складені відповідачем розписки про добровільне звільнення зайнятого приміщення, проте не звернув уваги, що вони були складені під примусом позивача, його родичів та працівників поліції.

Відповідач зазначає, що апеляційний суд при вирішенні спору не застосував висновки Верховного Суду щодо правовідносин про виселення колишніх членів сім`ї власника жилого приміщення.

Так, ОСОБА_2 зазначає, що втрата сімейних зв`язків сама по собі не є підставою для виселення колишнього члена сім`ї та припинення сервітуту на житлове приміщення.

Вказує, що при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє їх права користуватися займаним приміщенням та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Заявник також зазначає, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

У липні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Тинів І. Д., подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд своєю ухвалою від 12 червня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі, витребував матеріали цивільної справи із Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області, зупинив виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд своєю ухвалою від 04 липня 2023 року призначив справу до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є власником домоволодіння АДРЕСА_1 , що підтверджується копією нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу домоволодіння від 31 жовтня 2019 року (т.1, а. с. 5-6), витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т.1, а.с.7).

ОСОБА_3 вказане домоволодіння прийняв у спадок після смерті своєї матері ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Факт проживання ОСОБА_2 періодично зі своїм сином ОСОБА_7 у спірному домоволодінні з 2012 року підтверджено актами депутата Рожнятівської селищної ради Креховичем Р. М. від 02 грудня 2022 року та від 03 вересня 2019 року, довідкою Рожнятівської селищної ради від 14 квітня 2021 року, висновком органу опіки та піклування Рожнятівської селищної ради від 27 травня 2021 року, актом Рожнятівської селищної ради про обстеження матеріально-побутових умов сім`ї від 12 травня 2021 року (т.1, а.с.71, 143, 146, 176-177, 186).

ОСОБА_2 був зареєстрований за місцем проживання своєї колишньої дружини ОСОБА_7 в будинку АДРЕСА_2 , проте знявся з реєстраційного обліку за вказаною адресою під час розгляду цієї справи.

Відповідно до рішення Рожнятівського районного суду від 20 травня 2014 року у справі № 350/2368/13-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - орган опіки та піклування Рожнятівської РДА, встановлено місце проживання ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Крім того, згідно з наведених обставин вказаного рішення, шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 було розірвано, дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_7 залишено проживати з матір`ю ОСОБА_7 (рішення Рожнятівського районного суду від 26 вересня 2003 року).

Відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 02 вересня 2016 року, виданого відділом запису актів громадянського стану адміністрації Ромодановського муніципального району (Республіка Мордовія, Російська Федерація), шлюб між ОСОБА_10 та ОСОБА_6 розірвано 28 червня 2016 року.

Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 19 вересня 2018 року, виданого відділом реєстрації смерті управління запису актів громадянського стану Адміністрації Саранського міського округу (Республіка Мордовія, Російська Федерація), ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Згідно з висновком органу опіки та піклування Рожнятівської селищної ради від 27 травня 2021 року, комісія з питань захисту прав дитини, з урахуванням довідки від 19 травня 2021 року про те, що неповнолітній ОСОБА_7 зареєстрований в будинку своєї матері ОСОБА_7 на АДРЕСА_2 , довідки від 25 травня 2021 року, виданої Рівнянським ліцеєм Рожнятівської селищної ради Івано-Франківської області, якою підтверджено факти навчання ОСОБА_7 в згаданому ліцеї, письмової згоди матері ОСОБА_7 на проживання з нею сина ОСОБА_7 , а також акта обстеження матеріально?побутових умов житла матері ОСОБА_7 , зазначила, що до моменту вирішення житлових питань ОСОБА_2 , неповнолітній ОСОБА_7 має можливість і може проживати з матір`ю ОСОБА_7 за місцем реєстрації.

Згідно з розпискою від 02 вересня 2019 року, складеною в присутності працівників поліції, ОСОБА_2 дав згоду на те, що протягом 2 днів забере свої речі з подвір`я домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до розписки від 05 вересня 2019 року ОСОБА_2 дав згоду на те, що у строк до 21 вересня 2019 року забере свої речі з подвір`я та літньої кухні домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтею 15 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що в нежилому приміщенні будинковолодіння, належного йому на праві власності, розташованого на АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 проживає зі своїм сином ОСОБА_7 , проте відповідач не зареєстрований за адресою цього домоволодіння, не має договору найму чи оренди вказаного житла чи його частини. Також зазначав, що внаслідок проживання відповідача в його домоволодінні виникають постійній конфлікти між сторонами.

На підставі викладеного, позивач відповідно до положень статті 391 ЦК України, частини першої статті 109 та частини третьої статті 116 ЖК України просив усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом виселення ОСОБА_2 із зазначеного будинковолодіння та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.

Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно з частинами першою, другою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).

У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як встановлено судами, ОСОБА_2 з 2012 року разом зі своїм сином ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , постійно проживали без реєстрації місця проживання в спірному будинку, який знаходиться на АДРЕСА_1 , власником якого на той час була ОСОБА_6 , яка й надала згоду відповідачу на проживання в ньому. Однак, після смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_5 домоволодіння успадкував її син ОСОБА_3 , який в подальшому відчужив вказане домоволодіння на користь позивача на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 31 жовтня 2019 року, у зв`язку з чим, відповідач та його син перейшли жити в нежиле приміщення вказаного домоволодіння (літню кухню).

У спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Задовольняючи позовні вимоги про усунення перешкод ОСОБА_1 , який зареєстрований на АДРЕСА_1 , у здійсненні права користування та розпорядження належним йому майном шляхом звільнення нежилого приміщення (літньої кухні) від присутності ОСОБА_2 та його майна, апеляційний суд виходив з того, що право користування нежилим приміщенням спірного будинковолодіння припинилось у ОСОБА_2 після зміни власника цього будинковолодіння, за згодою якого відповідач тимчасово проживав у ньому, та на час виникнення спірних правовідносин відповідачем не надано належних доказів на підтвердження законності підстав його проживання у належному позивачу домоволодінні.

Відповідач не є членом сім`ї позивача у розумінні положень статті 64 ЖК України, а тому на нього не розповсюджуються положення статті 156 ЖК України, якою визначені права членів сім`ї власника житлового будинку.

Крім цього, апеляційним судом надано належну оцінку розпискам відповідача (т.1, а.с. 104, 105), відповідно до яких ОСОБА_2 неодноразово зобов`язувався звільнити самовільно зайняте нежиле приміщення (літню кухню), що підтверджує факт незаконного перебування в ньому та визнання ним цієї обставини.

Апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що виходячи з порівняльного аналізу статей 383 391 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Відтак, з огляду на підстави заявленого позову, апеляційний суд зробив правильний висновок, що застосуванню підлягають положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України. Правовий висновок щодо питання про співвідношення і застосування статей 391 395 405 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК України в подібних правовідносинах викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14?64цс20).

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що ОСОБА_2 втратив право користування нежилим приміщенням (літньою кухнею) спірного будинковолодіння після зміни власника будинку, в якому останній тимчасово проживав за згодою колишнього власника спірного домоволодіння. Наявність у відповідача правових підстав на проживання у належному на праві власності ОСОБА_1 домоволодінні, зокрема, реєстрації місця проживання, договору оренди чи найму приміщення, не підтверджено належними та допустимим доказами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Верховний Суд зазначає, що обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine» від 14 грудня 2017 року).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, оцінюючи заявлені позивачем вимоги на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, обґрунтовано вказав, що припинення права користування відповідачем приміщенням спірного будинковолодіння шляхом звільнення вказаного нежилого приміщення відповідає такому критерію та переслідує легітимну мету, оскільки відповідач проживає у вказаному приміщенні без будь-який правових підстав, між сторонами не було домовленості щодо проживання в цьому приміщенні, він не є членом сім`ї власника цього домоволодіння та членом сім`ї колишнього власника.

Крім того, вирішуючи питання чи буде звільнення ОСОБА_2 нежилого приміщення спірного будинковолодіння пропорційним для досягнення мети, якою ОСОБА_1 обґрунтовував позовні вимоги у розглядуваній справі, апеляційним судом враховано недобросовісність у діях ОСОБА_2 , зокрема, враховано те, що відповідач, який зареєстрований за місцем проживання своєї колишньої дружини ОСОБА_7 в будинку на АДРЕСА_2 , добровільно знявся з реєстраційного обліку за вказаною адресою вже під час розгляду цієї справи.

Крім того, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що не підлягає задоволенню вимога позивача про стягнення моральної шкоди, виходячи з того, що сам факт звернення ОСОБА_1 до ОСОБА_2 з цим позовом не є безумовною підставою для відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди. Позивачем у судовому засіданні не доведено причинного зв`язку між протиправними діями відповідача та шкодою, завданою позивачу, що є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив справедливе, законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), постановах Верховного Суду від: 10 березня 2021 року у справі № 715/574/20 (провадження № 61-18129св20), 19 травня 2021 року у справі № 712/4380/20 (провадження № 61-1865св21), 31 серпня 2022 року у справі № 554/2412/19 (провадження № 61-20214св21), 01 лютого 2023 року у справі № 158/1242/21 (провадження № 61-3162св22), 22 лютого 2023 року у справі № 753/14444/19 (провадження № 61-8980св22).

Зазначені підстави касаційного оскарження не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду з огляду на наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), розглядаючи спір про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, виселення їх без надання іншого житлового приміщення та зобов`язання знятися з реєстраційного обліку, зробила висновок, зокрема, щодо застосування позовної давності до позовів про виселення без надання іншого житлового приміщення. Так, в постанові вказано, що «допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення».

У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 715/574/20 (провадження № 61-18129св20), розглядаючи спір про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, викладено висновок про те, що «в таких правовідносинах питання про усунення перешкод позивачу у користуванні житловим будинком шляхом визнання відповідачки такою, що втратила право користування будинком, у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла». В згаданій справі судами установлено, що «ОСОБА_3 вселилась у спірний будинок як член сім`ї власника, онука ОСОБА_1, та з 2000 року зареєстрована у ньому, що підтверджується довідками Корчівецької сільської ради Глибоцького району Чернівецької області від 27 лютого 2020 року № 74, 75». Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу на новий судовий розгляд, посилався, зокрема, на те, що «суди не перевірили, чи відповідають вимоги позивача про усунення йому перешкод у користуванні житлом шляхом позбавлення ОСОБА_3 права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, не дослідили чи відповідає припинення права користування відповідачки спірним житловим будинком такій пропорційності, чи передбачено воно законом і є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки кожній особі крім інших прав гарантується право на повагу до її житла, що охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла».

У своїй постанові від 19 травня 2021 року у справі № 712/4380/20 (провадження № 61-1865св21) Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову у справі, в якій спір виник між позивачкою, яка є власником квартири, та відповідачами, які є її племінницею та рідною сестрою з приводу користування останніми вказаним житлом, погодився з висновками судів, та зазначив про «необхідність дослідження питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та захистом права відповідачів як на користування квартирою. …встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 на законних підставах вселилась у спірну квартиру зі згоди позивачки, як власника майна. Суди дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_1 належними і допустимими доказами не підтверджено факт того, що реєстрацією та проживанням ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у спірній квартирі, які іншого житла не мають, порушуються права її на вільне володіння користування чи розпорядження квартирою, що є процесуальним обов`язком позивачки (статті 12 81 ЦПК України)».

У постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 554/2412/19 (провадження № 61-20214св21) Верховний Суд розглядав касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, якою усунено перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 у квартиру АДРЕСА_2 у зв`язку із зміною власника. У вказаній справі судами встановлено, що, «маючи своє особисте житло за вище вказаною адресою, відповідачка, водночас, займає одну кімнату у квартирі, що належить їй (позивачці) на праві власності, відмовляється її звільнити, не утримує житлове приміщення у належному стані та не сплачує комунальних послуг». Залишаючи без змін вказану постанову апеляційного суду, колегія суддів виходила з того, що «…інтереси позивачки, як власниці житла та користувачки цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном, та яка забезпечена іншим житловим приміщенням, що нею не спростовано. Відповідачка має на праві власності інше жиле приміщення, проте користується спірною квартирою, власницею якої є позивачка, за таких обставин суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову у цій справі.» У вказаній постанові застосовано висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14?181цс18) та від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) про те, що «…при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.»

У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 158/1242/21 (провадження № 61-3162св22), розглядався позов про усунення перешкод у користуванні будинком, шляхом виселення, який обґрунтований тим, що «…позивач є власником житлового будинку, в якому зареєстрований та проживає ОСОБА_2, згоду на реєстрацію якого дала матір позивача - НОМЕР_3 , проте після смерті останньої відповідач не знявся з реєстрації і не виселився із належного позивачу будинку». В зазначеній постанові колегія суддів підтримала висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16 про те, що «…не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.», а також від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 про те, що «навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.»

У постанові Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі № 753/14444/19 (провадження № 61-8980св22), скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та приймаючи нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні власністю, позбавлення права на користування житловим приміщенням та виселення, колегія суддів виходила з того, що «позивач належними та допустимими доказами не підтвердив факт того, що реєстрація і проживання його батька та малолітнього сина у спірній квартирі, які іншого житла не мають, порушують його права на вільне володіння, користування чи розпорядження квартирою, що є процесуальним обов`язком позивача (статті 12 81 ЦПК України).»

Перевіряючи наведені заявником підстави для відкриття касаційного провадження, зокрема, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у наведених вище постановах Верховного Суду, колегія суддів вважає їх необґрунтованими, оскільки зазначені постанови прийняті за інших встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи та не суперечать висновкам цієї постанови.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Колегія суддів перевірила аргументи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування апеляційним судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що відповідно до статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності

від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильного висновку суду апеляційної інстанції не спростовують.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2023 року зупинено виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку, тому слід поновити виконання вказаної постанови суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 18 квітня 2023 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук