Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.11.2020 року у справі №361/3422/19

Постанова

Іменем України

24 листопада 2021 року

м. Київ

справа №361/3422/19

провадження № 61-2228св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2020 року в складі судді Сердинського В. С. та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року в складі колегії суддів:

Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2) про встановлення факту перебування у трудових відносинах, стягнення заробітної плати та зобов'язання вчинити певні дії.

В обґрунтування заявлених позовних вимог, ОСОБА_1 зазначила, що з квітня 2015 року вона працювала у ФОП ОСОБА_2 найманим працівником - продавцем у торгівельному пункті дрібної торгівлі взуттям, який розташований на АДРЕСА_1.

Орендарем торгівельної точки є відповідач.

Зі слів ОСОБА_2 за період її роботи неодноразово виявлялася невелика недостача коштів у касі і вона вимушена була докладати свої особисті кошти. Після цього вона розпочала вести окремий зошит і облік всього грошового обороту. Проте наприкінці листопада 2018 року був здійснений переоблік і, зі слів ОСОБА_2, у касі знову виявилася недостача у розмірі 278 000,00 грн, на що вона зазначила, що такого не може бути, оскільки нею неодноразово за власні кошти перекривалася нестача. Не слухаючи її, ОСОБА_2 разом зі своїми помічниками почали на неї тиснути, погрожуючи фізичною розправою та сказали їй писати розписки про отримані кошти в борг, а також і розмір нестачі.

Після вказаного інциденту вона звільнилася з роботи і їй стало відомо, що у її трудовій книжці відсутній запис, про те, що вона перебувала у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_2. Згодом вона звернулася до ОСОБА_2 з приводу оформлення трудової книжки, проте він відмовився вирішити дане непорозуміння, аргументуючи відсутність запису у трудовій книжці тим, що він хотів уникнути сплати податків.

Вважала подібні дії відповідача незаконними та такими, що суперечать статті 48 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), відповідно до якої трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п'ять днів.

Згодом, після відмови роботодавця відповідним чином оформити трудові правовідносини, вона звернулася до Головного Управління Держпраці у Київській області щодо можливого порушення вимог трудового законодавства про працю ФОП ОСОБА_2. Проте вказана установа відмовилася займатися справою на підставі відсутності документальних доказів виконання роботи в інтересах указаного підприємця.

Звертаючись до суду за захистом своїх прав ОСОБА_1 просила встановити факт її перебування у трудових відносинах із ФОП ОСОБА_2 на посаді продавця у період із 01 квітня 2015 року по 11 грудня 2018 року, зобов'язати ОСОБА_2 внести запис до її трудової книжки про прийняття на роботу на посаду продавця з 01 квітня 2015 року та запис про звільнення із займаної посади, відповідно до поданої нею заяви про звільнення за власним бажанням; застосувати наслідки, передбачені частиною 6 статті 235 КЗпП України, та стягнути із відповідача мінімальну заробітну плату в розмірі 108 217,00 грн за період із 01 квітня 2015 року по 11 грудня 2018 року, зобов'язати відповідача нарахувати та сплатити відповідно до законодавства податок на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи, а саме з 01 квітня 2015 року по 11 грудня 2018 року.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, мотивоване тим, що матеріали справи не містять доказів того, що позивач писала заяву про прийняття її на роботу з 01 квітня 2015 року, надавала відповідачу трудову книжку та інші документи, отримувала наказ про прийняття на роботу, укладала з відповідачем трудовий договір. Тобто, позивач фактично усвідомлювала відсутність оформлення трудових відносин з відповідачем, а отже й погоджувалася з цим. Судом не встановлено виконання працівником трудових функцій, підпорядкування ОСОБА_1 правилам внутрішнього трудового розпорядку відповідача, забезпечення останнім працівнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу, а також не встановлено, що за розпорядженням чи з відома власника або уповноваженого ним органу позивачем провадилася робота.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

10 лютого 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, зокрема, заявник вказує на те, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року в справі № 127/21595/16-ц.

Крім того, заявник посилається на те, що відповідно до норм трудового законодавства саме на роботодавця покладається обов'язок додержуватися трудового законодавства у сфері працевлаштування, зокрема, відповідно до статті 24 КЗпП України роботодавець зобов'язаний видати наказ про прийняття на роботу і надіслати відповідне повідомлення до податкової служби. На особу, яка працевлаштовується не покладений обов'язок збирати докази того, що вона подає роботодавцю первинні документи. Первинні документи, що підтверджують її перебування з відповідачем у трудових відносинах у неї відсутні, оскільки вони подавалися в одному екземплярі та знаходяться у відповідача, а тому саме у зв'язку з відсутністю цих доказів вона і звернулася до суду з зазначеним позовом, пославшись при цьому на покази свідків. Проте, незважаючи на це, суди відмовляючи в задоволенні її позову фактично зазначили, що саме на неї, як на особу, яка приймається на роботу покладений обов'язок контролювати чи виконав роботодавець умови працевлаштування. Такі висновки судів протирічать нормам трудового законодавства.

Допустивши порушення прав позивача на справедливий розгляд справи, суди не надали належної оцінки доказам, наданим на підтвердження заявлених позовних вимог, не витребували інших доказів, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, в результаті чого дійшли передчасних висновків про безпідставність позовних вимог.

У травні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду заяву про розгляд справи з викликом сторін.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У травні 2021 року ФОП ОСОБА_2 в інтересах якого діє адвокат Лупол І. В., подав

до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що на підтвердження доводів щодо перебування в трудових відносинах з відповідачем ОСОБА_1 надала суду відповідь Головного управління Держпраці у Київській області від 11 березня 2019 року щодо можливого порушення вимог законодавства про працю ФОП ОСОБА_2; відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утримання податків; шість аркушів облікового зошита; сім чеків про сплату оренди у 2017-2018 роках; дублікат своєї картки фізичної особи - платника податків; паспорт громадянина України.

У відповіді Головного управління Держпраці у Київській області від 11 березня 2019 року вих. № 4.4/3-К-792-1105 зазначено, що ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження виконання нею робіт в інтересах ФОП ОСОБА_2.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом частини 1 статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Згідно з частиною 1 статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим: при організованому наборі працівників; укладенні трудового договору в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні договору в письмовій формі; при укладенні трудового договору з неповнолітнім; при укладенні трудового договору з фізичною особою; в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці", який набрав чинності 02 січня 2015 року, виключено частину 4 статті 24 КЗпП України, відповідно до якої трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

При цьому, суд може визнати трудовий договір укладеним за відсутності наказу чи розпорядження, лише за умови дотримання інших умов, необхідних для його укладення, зокрема, виконання працівником обов'язку щодо надання паспорта або іншого документу, що посвідчує особу, трудової книжки, а у випадках, передбачених законодавством, - також документу про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інших документів, за наявності письмових чи інших доказів дотримання цих умов, окрім показань свідків.

З огляду на ці положення позивач повинна була дотриматися умов, необхідних для укладення трудового договору, а саме скласти заяву про прийняття її на роботу, подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку тощо.

Встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу.

Подібні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 462/7621/15-ц (провадження № 61-10916св18).

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення сторонами перед судом переконливості поданих доказів є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести

ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 2 статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, встановив фактичні обставини, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, внаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з огляду на те, що матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 складала заяву про прийняття її на роботу з 01 квітня 2015 року, надавала відповідачу трудову книжку та інші документи, отримувала наказ про прийняття на роботу, укладала з відповідачем трудовий договір. Тобто, позивач фактично усвідомлювала відсутність оформлення трудових відносин з відповідачем, а отже й погоджувалася з цим.

При цьому, судами не встановлено, що позивач виконувала обов'язки продавця у ФОП ОСОБА_2 та підпорядковувалася правилам внутрішнього трудового розпорядку, встановленого відповідачем.

Посилання заявника на те, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року в справі № 127/21595/16-ц, не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені в зазначеній постанові, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин в справі, що переглядається.

У постанові, на яку посилається заявник встановлено, що між сторонами у справі було укладено договір підряду та наказом відповідача від 11 березня 2016 року позивача було звільнено із займаної посади з 11 березня 2016 року. Натомість у справі, яка переглядається, немає жодних доказів, які б вказували на наявність між сторонами будь-яких правовідносин.

З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про недослідження судами зібраних у справі доказів (пункт 4 частини 2 статті 389, пункт 1 частини 3 статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Посилання заявника на те, що суди не витребувавши доказів, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, дійшли передчасних висновків про безпідставність заявлених позовних вимог, не заслуговують на увагу, з огляду на те, що доказування є юридичним обов'язком сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача).

Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанції не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо заяви позивача про розгляд справи з викликом сторін

У травні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду заяву про розгляд справи з викликом сторін.

Заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 1 статті 402 ЦПК України в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частини 1 статті 402 ЦПК України.

Згідно з частиною 1 статті 7 ЦПК України розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених частиною 1 статті 7 ЦПК України.

Зокрема, в частині 13 статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами, якщо частині 13 статті 7 ЦПК України не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Європейський суд з прав людини зазначив, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а лише тлумачили відповідні юридичні норми (рішення в справі "Жук проти України" від 21 жовтня 2010 року).

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Оскільки суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами у справі на стадії касаційного перегляду судових рішень, то підстави для розгляду справи за участю сторін у справі в суді касаційної інстанції відсутні, а тому в задоволенні заяви ОСОБА_1 про розгляд справи за участю сторін необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про розгляд справи з викликом сторін відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 18 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук