Історія справи

Постанова ККС ВП від 30.10.2025 року у справі №756/2712/19
Постанова ККС ВП від 30.10.2025 року у справі №756/2712/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 жовтня 2025 року

м. Київ

справа № 756/2712/19

провадження № 51-2672км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

захисника ОСОБА_6 ,

потерпілих ОСОБА_7 ,

ОСОБА_8 ,

представника потерпілих ОСОБА_9 ,

розглянув у судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12018100000000965, за обвинуваченням

ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Києва, жительки АДРЕСА_1 , зареєстрованої там само, раніше не судимої,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК),

за касаційною скаргою засудженої ОСОБА_10 на вирок Київського апеляційного суду від 04 червня 2025 року.

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Оболонського районного суду м. Києва від 08 травня 2024 року ОСОБА_10 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.

На підставі ст. 75 КК звільнено ОСОБА_10 від відбування основного покарання з іспитовим строком 3 роки та покладено на неї обов`язки відповідно до ст. 76 КК.

Цивільний позов ОСОБА_7 задоволено частково. Ухвалено стягнути з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_7 у якості відшкодування заподіяної моральної шкоди 200000 грн та матеріальної шкоди 55288 грн. Ухвалено стягнути з ПАТ «НАСК «ОРАНТА» на користь ОСОБА_7 у якості відшкодування заподіяної матеріальної шкоди 44676 грн та у якості відшкодування моральної шкоди 44676 грн.

Цивільний позов ОСОБА_11 задоволено частково. Ухвалено стягнути з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_11 150000 грн за спричинену моральну шкоду.

Суд також вирішив питання щодо процесуальних витрат у кримінальному провадженні.

Вироком Київського апеляційного суду від 04 червня 2025 року скасовано вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та ухвалено в цій частині новий вирок, за яким ОСОБА_10 призначено покарання за ч. 2 ст. 286 КК у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.

Також ухвалено стягнути з ОСОБА_10 на користь ОСОБА_7 350000 грн на відшкодування моральної шкоди.

В решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.

За встановлених судом обставин ОСОБА_10 ІНФОРМАЦІЯ_2 приблизно о 17:00, керуючи автомобілем «Ssang Yong Kyron», номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись по проїзній частині Петропавлівської площі в місті Києві зі сторони вулиці Кирилівської в напрямку вулиці Семена Скляренка, в порушення вимог пунктів 1.3, 1.5, 2.3 підпункту «б», 16.11 та дорожнього знаку пріоритету 2.1 «Дати дорогу» Правил дорожнього руху (далі - ПДР), перед нерегульованим перехрестям двох нерівнозначних доріг Петропавлівська площа - вулиця Семена Скляренка, знаходячись на другорядній дорозі - Петропавлівська площа, була неуважною, не стежила за дорожньою обстановкою та її зміною, не надала дорогу мотоциклу «Scarabeo 200», VIN НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_12 , який наближався до даного перехрещення проїзних частин по головній дорозі - вулиці Семена Скляренка зі сторони вулиці Резервної в напрямку Балтійського провулку, в результаті чого, при здійсненні маневру лівого повороту, допустила з ним зіткнення.

В результаті вказаної дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) водій ОСОБА_12 отримав тілесні ушкодження, від яких того ж дня помер на місці ДТП.

Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

Засуджена подала касаційну скаргу, де просить скасувати вирок апеляційного суду у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та невідповідністю призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої через суворість, і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Вважає, що оскаржене судове рішення є незаконним, необґрунтованим, не відповідає вимогам статей 50 65 75 КК, призначене апеляційним судом основне покарання у виді позбавлення волі із застосуванням додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами є явно несправедливим та надмірно суворим.

Засуджена стверджує, що, обираючи їй міру покарання, апеляційний суд не дав належної оцінки ступеню тяжкості вчиненого злочину, виходячи не лише з визначених у ст. 12 КК формальних критеріїв, а й з особливостей конкретного кримінального правопорушення. Так, суд узяв до уваги, що засуджена вчинила необережний тяжкий злочин, наслідками якого стала смерть однієї особи, при цьому не врахував обставини ДТП, характер допущеного порушення ПДР, а також відсутність обставин, що обтяжують покарання. Апеляційний суд не зважив на щире каяття засудженої, яка в судовому засіданні повністю визнала свою вину, усвідомлюючи протиправність своїх дій, попросила вибачення у потерпілих, неодноразово намагалася відшкодувати їм завдану шкоду. Також суд не в повній мірі врахував всі дані про особу засудженої, яка раніше не судима, до адміністративної відповідальності не притягувалася, не заміжня, має на утриманні неповнолітню дитину, має стійкі соціальні зв`язки, постійне місце проживання та офіційно працевлаштована, де характеризується виключно позитивно, впродовж більш ніж 7 років після скоєного дотримується правил бездоганної поведінки та не допустила порушень закону.

Вказує, що апеляційний суд у порушення вимог ст. 419 КПК не надав оцінки новим обставинам справи, зазначеним в усних доповненнях до апеляційної скарги, а також в порушення вимог ст. 404 КПК не дослідив наданих стороною захисту документів, що характеризують особу засудженої, про дослідження яких клопотала сторона захисту в судовому засіданні, та які мають суттєве значення для вирішення питання про застосування ст. 75 КК, а саме підтверджують факт примирення сторін, відшкодування шкоди (засуджена сплатила потерпілій ОСОБА_7 150000 грн, потерпілій ОСОБА_11 - 50000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди), щире вибачення засудженої перед потерпілими. Вважає безпідставним та не підтвердженим належними доказами висновок апеляційного суду про те, що вона становить підвищену суспільну небезпечність.

Крім того, апеляційний суд не надав належної оцінки доводам засудженої про те, що водій мотоциклу не мав водійських прав на керування таким транспортним засобом, не мав категорії А, отже фактично не був обізнаним з особливостями керування таким видом транспорту.

Вказує, що у разі призначення їй покарання у виді позбавлення волі, її дитина 2008 року народження, буде позбавлена догляду матері, оскільки батько є військовослужбовцем і процедура звільнення із ЗСУ вимагає певного часу. Просить надати їй можливість здійснювати забезпечення гідного матеріального рівня для виховання своєї дитини, а також підтримання стабільної економіки України з внесенням максимального вкладу у розвиток держави у боротьбі з країною-агресором. Зазначає, що апеляційний суд необґрунтовано не взяв до уваги доводи захисника про те, що призначене додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами негативно вплине на засуджену та членів її сім`ї.

Вважає, що наявні підстави для призначення їй більш м`якого покарання, як то: щире каяття, відшкодування шкоди, відсутність судимостей, постійне місце проживання, позитивна характеристика, постійне місце роботи, перебування на її утриманні неповнолітньої дитини, позитивна досудова доповідь.

У касаційній скарзі засуджена також посилається на неповноту апеляційного розгляду. Вказує, що суд апеляційної інстанції не зважив на те, що матеріали справи містять певні розбіжності і невідповідності щодо фактичних обставин події та схеми ДТП, фактичних розмірів, відображених в схемі ДТП, що мають істотне значення для встановлення фактичних даних; що доцільним було призначення і проведення судової трасологічної експертизи, яка не призначалася і не проводилася, та допит всіх свідків ДТП, які допитані не в повному обсязі. Зазначає, що свідок ОСОБА_13 не надав суду пояснення про те, з якою швидкістю рухався мотоцикліст; що експерт ОСОБА_14 не взяв до уваги швидкість транспортних засобів, технічну можливість уникнути ДТП його учасниками, технічний стан транспортних засобів; що у матеріалах справи відсутні докази з системи відеоспостереження Києва «Безпечне місто», які мали би бути надані як докази в суді.

Від представника потерпілих ОСОБА_7 , ОСОБА_8 - адвоката ОСОБА_9 надійшли письмові заперечення на касаційну скаргу, де він просить вирок апеляційного суду залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженої - без задоволення.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник ОСОБА_6 підтримав вимоги касаційної скарги засудженої та просив їх задовольнити.

Прокурор заперечив проти задоволення вимог касаційної скарги та просив оскаржене судове рішення залишити без зміни.

Потерпілі ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та їх представник адвокат ОСОБА_9 заперечили проти задоволення вимог касаційної скарги засудженої та просили оскаржене судове рішення залишити без зміни.

Від засудженої ОСОБА_10 до Верховного Суду 29 жовтня 2025 року надійшли клопотання про розгляд скарги за її відсутності.

Інших учасників судового провадження було повідомлено про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися, клопотань про особисту участь або відкладення судового засідання від них не надходило.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів виходить із такого.

Згідно з ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. За приписами частини 2 цієї статті Верховний Суд переглядає судові рішення судів попередніх інстанцій у межах касаційної скарги.

У касаційній скарзі засуджена наводить доводи про суворість призначеного їй покарання та незгоду з рішенням апеляційного суду щодо відсутності підстави до застосування положень, визначених ст. 75 КК.

Колегія суддів вважає такі доводи необґрунтованими.

Згідно зі статтями 50 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є не тільки карою за вчинений злочин, а й заходом примусу, необхідним і достатнім для її виправлення та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.

Звільнення від відбування покарання передбачене приписами норм розділу XII Загальної частини КК, де визначені підстави й умови застосування іншого, відмінного від визначеного розділом XI КК, інституту кримінального права - призначення покарання. Суд має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, що мають значення для кримінального провадження, та врахувати, що звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується в тому разі, коли є умови і підстави, визначені ст. 75 КК, у їх взаємозв`язку із положеннями статей 50, 65 цього Кодексу, тобто за умови обґрунтованого переконання суду про можливість досягнення мети покарання внаслідок звільнення від його відбування, враховуючи при цьому тяжкість кримінального правопорушення.

При визначенні виду та міри покарання ОСОБА_10 , відповідно до статей 50 65 КК, місцевий суд врахував тяжкість кримінального правопорушення, яке відноситься до тяжких злочинів, а також відомості, які характеризують її особу: раніше не судима, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, позитивно характеризується за місцем проживання, має на утриманні неповнолітню дитину та непрацездатних батьків, які мають тяжкі захворювання.

Обставинами, що пом`якшують покарання, суд визнав щире каяття, наявність на утриманні ОСОБА_10 неповнолітньої дитини, часткове відшкодування потерпілим заподіяної шкоди. Обставин, які обтяжують покарання, суд не встановив.

Враховуючи вказане, а також те, що кримінальне правопорушення вчинено з необережності, що обвинувачена раніше до кримінальної відповідальності не притягувалась, місцевий суд призначив їй основне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років зі звільненням від його відбування з випробуванням на підставі статей 75 76 КК та додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортнимизасобами на строк 2 роки.

Не погодившись із рішенням місцевого суду, прокурор та представник потерпілих подали апеляційні скарги, де, посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі обвинуваченої внаслідок м`якості, просили скасувати вирок місцевого суду та постановити новий, за яким призначити ОСОБА_10 покарання без застосування положень ст. 75 КК.

Виходячи із завдань і загальних засад кримінального провадження, визначених у статтях 2 7 КПК, функція апеляційного суду полягає в об`єктивному, неупередженому перегляді вироків та ухвал суду першої інстанції, справедливому вирішенні поданих апеляційних скарг із додержанням усіх вимог чинного законодавства.

Статтею 370 КПК визначено, що судове рішення має бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

За приписами ч. 2 ст. 420 КПК вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. Крім того, у вироку суду апеляційної інстанції зазначаються зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.

За результатами перегляду кримінального провадження і обґрунтованості висновків місцевого суду, апеляційний суд дотримався вказаних вище приписів кримінального процесуального закону.

Скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного ОСОБА_10 покарання, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що рішення про звільнення обвинуваченої від відбування покарання на підставі ст. 75 КК суд першої інстанції належним чином не мотивував, не навів належних підстав до висновку про можливість її виправлення без відбування покарання, з урахуванням того, зокрема, що ОСОБА_10 , хоча і раніше не судима, має на утриманні неповнолітню дитину та частково відшкодувала потерпілим заподіяну шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, вчиненим з необережності, але, виходячи з встановлених фактичних обставин кримінального правопорушення, вчинила тяжкий злочин із невідворотними наслідками у виді смерті людини, які не можуть бути компенсовані відшкодуванням шкоди у матеріальному виразі, та впродовж п`яти років не визнавала своєї провини у скоєному і лише на завершальній стадії судового розгляду, після чергового відновлення судом судового розгляду, 28 березня 2024 року вказала, що вину визнає повністю та щиро розкаюється у скоєному, та частково відшкодовувала шкоду, завдану особам, які за приписами ч. 6 ст. 55 КПК визнані потерпілими. При цьому, апеляційний суд визнав безпідставним й висновок місцевого суду про щире каяття обвинуваченої, яке по суті є лише формальним визнанням винуватості, отже не може бути враховано в розумінні приписів статей 66 75 КК.

Суд апеляційної інстанції дійшов вмотивованого висновку, що встановлені обставини свідчать про те, що застосування положень ст. 75 КК є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, не сприяє досягненню цілей покарання - виправленню засудженої і попередженню вчинення нових кримінальних правопорушень такого виду, отже є безпідставним.

У підсумку апеляційний суд дійшов переконання, що призначене обвинуваченій покарання відповідає приписам ст. 65 КК, є справедливим, необхідним та достатнім для виправлення останньої, попередження вчинення нових кримінальних правопорушень як засудженою, так і іншими особами, та домірним вчиненому.

У касаційній скарзі засуджена, посилаючись на щире каяття, відшкодування шкоди, відсутність судимостей, постійне місце проживання, позитивну характеристику, постійне місце роботи, перебування на утриманні дитини, позитивну досудову доповідь, вказує в аспекті застосування приписів ст. 75 КК про наявність підстав для призначення їй більш м`якого покарання.

Колегія суддів відхиляє такі доводи, з огляду на наступне.

За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість, що означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру, вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.

В контексті приписів ст. 414 КПК явної несправедливості призначеного ОСОБА_10 покарання через суворість касаційним судом не встановлено. Переконливих доводів, які би спростовували висновки суду апеляційної інстанції щодо виду та розміру призначеного покарання, у касаційній скарзі не зазначено, і таких даних у матеріалах кримінального провадження за наслідками касаційного розгляду колегією суддів не встановлено. Колегія суддів враховує, що нових обставин, які би не були взяті до уваги судом при призначенні засудженій покарання та могли би свідчити про явну суворість призначеного покарання за ч. 2 ст. 286 КК, засудженою не наведено.

За відсутності інших суттєвих обставин, посилання засудженої в касаційній скарзі на щире каяття, повне визнання вини, прохання про вибачення у потерпілих, неодноразове намагання відшкодувати їм завдану шкоду, за обставин, встановлених в цій справі, не є такими, що можуть слугувати безумовною підставою для звільнення від відбування покарання, призначеного за ч. 2 ст. 286 КК.

Доводи про необхідність звільнення засудженої від відбування призначеного покарання за ст. 75 КК колегія суддів розглядає в контексті того, що положення вказаної норми підлягають застосовуванню у взаємозв`язку із приписами статей 50 65 КК, що вимагає від суду переконливо вмотивувати наявність підстав до висновку про можливість досягнення цілей покарання в конкретному кримінальному провадженні, серед яких і мета загальної превенції кримінальних правопорушень в сфері забезпечення безпеки руху та експлуатації транспорту. Натомість в касаційній скарзі не наведено належного обґрунтування, з урахуванням положень розділу XII Особливої частини КК, щодо спростування висновку апеляційного суду про неправильне застосування місцевим судом положень ст. 75 КК.

Апеляційний суд вмотивовано зазначив, що поведінка обвинуваченої не свідчить про критичну оцінку нею вчиненого правопорушення, адже, попри її вказівку на визнання вини і щире каяття, обвинувачена фактично заперечує свою винуватість та зазначає, що водій мотоцикла не мав права ним керувати та не повинен був там їхати. Те, що обвинувачена на завершальній стадії розгляду в суді першої інстанції і під час апеляційного розгляду частково відшкодовувала потерпілим шкоду, зокрема, під час апеляційного перегляду сплатила 55 288 грн та 20 049,82 грн потерпілій ОСОБА_7 , а потерпілій ОСОБА_11 20 000 грн та 20 049,82 грн, не вказує на наявність у неї саме щирого каяття. При тому, що обов`язок компенсації шкоди виникає безпосередньо з факту її заподіяння і обвинувачена мала можливість, однак впродовж 5 років з дня ДТП жодних заходів до цього не вживала, не свідчить про її щире каяття. Водночас, часткове відшкодування шкоди відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 66 КК враховано судом як обставина, що пом`якшує покарання.

Наведені апеляційним судом висновки узгоджуються з правозастосовною практикою Верховного Суду, який у своїх рішеннях неодноразово вказував, що відшкодування шкоди потерпілому само по собі не є безумовною підставою до звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, оскільки таке рішення має спиратися на обставини, встановлені судом, в контексті їх достатності для висновку про можливість досягнення мети покарання внаслідок застосування положень ст. 75 КК. Думка осіб, визнаних у провадженні потерпілими відповідно до ч. 6 ст. 55 КПК, не має пріоритету над іншими обставинами, встановленими судом, їх інтереси не переважують заподіяні наслідки, а думка щодо покарання має бути оцінена судом у сукупності з усіма обставинами провадження.

Апеляційний суд в цьому провадженні належним чином урахував позицію потерпілих, зокрема враховуючи те, що наслідки у виді смерті потерпілого є непоправними і не можуть бути компенсовані відшкодуванням шкоди у матеріальному виразі особі, яка визнана потерпілим на підставі приписів ч. 6 ст. 55 КПК.

Отже, часткове відшкодування засудженою моральної шкоди, завданої заподіянням невідворотних наслідків у виді смерті ОСОБА_12 , не є належним підґрунтям до звільнення особи від відбування покарання з випробуванням.

Верховний Суд також неодноразово звертав увагу, що щирим каяттям є відверта негативна оцінка винною особою своєї кримінально караної поведінки, визнання тих обставин, які їй ставляться в провину, а отже, характеризує її поведінку після вчинення злочину з позицій психологічної переорієнтації, коли вона справді засуджує свій вчинок та визнає його антисуспільний характер, про що мають свідчити відповідні фактичні дані. Щире каяття слід відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом`якшення кримінальної відповідальності. Саме по собі визнання своєї провини ще не означає, що особа стала на шлях виправлення і що її зізнання свідчить про рішучість стати на такий шлях, самоосуд свого вчинку.

Правозастосовні позиції Верховного Суду полягають у тому, що не заперечення особою об`єктивного розвитку подій автоматично не свідчить про її щире каяття, оскільки останнє завжди пов`язане з відвертим осудом своєї поведінки як причини заподіяної шкоди, отже і відповідним суб`єктивним ставленням до вчиненого порушення спеціальних правил безпеки дорожнього руху, до заподіяних наслідків, до законних інтересів потерпілого, зокрема, в частині здійснення справедливої сатисфакції завданої моральної шкоди, яке суд встановлює в аспекті зовнішнього виявлення винуватим свого співчуття і вибачення, висловлених не тільки в формі, що є переконливим свідченням про наявність таких, а і за умови, що вони відповідають реальному ставленню винуватої особи до заподіяних страждань потерпілого.

Натомість, як убачається з матеріалів кримінального провадження, на завершальному етапі судового розгляду засуджена повідомила, що визнає свою вину, проте послідовно, як на етапі судового розгляду в суді першої інстанції, так і під час апеляційного перегляду, вказувала на те, що аварійна ситуація виникла внаслідок порушення ПДР іншим учасником дорожнього руху, дії якого вважала такою умовою ДТП, без якої та не відбулася би.

У цьому контексті посилання засудженої на винуватість у ДТП іншої особи ставить під сумнів її зави про щирість каяття, оскільки не свідчить про відверту спокуту у вчиненому діянні. До того ж потерпілі в судовому засіданні у Верховному Суді категорично заперечили існування будь якого зовнішнього виявлення засудженою свого щирого співчуття і вибачення, які б були висловлені в формі і спосіб, що є переконливим свідченням про наявність таких, та повідомили Суд, що висловлене з боку останньої вибачення не можуть сприймати як таке, що є реальним співчуттям винуватої до заподіяних наслідків та страждань потерпілих, а не підґрунтям до створення формальних підстав до пом`якшення відповідальності.

Разом із тим, твердження засудженої про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки її доводам про те, що саме водій мотоциклу ОСОБА_12 допустив зіткнення з її автомобілем, не мав водійських прав на керування мотоциклом, не мав категорії А, є безпідставними, оскільки за встановленими судом обставинами останнім не допущено порушень ПДР, які перебували би у причинному зв`язку з ДТП та її наслідками. Апеляційний суд обґрунтовано виходив із того, що в необхідному причинному зв`язку із наслідками, що настали, знаходиться порушення відповідних вимог ПДР саме засудженою. Враховуючи особливості причинно-наслідкового зв`язку, встановлені в цьому провадженні, відсутні обґрунтовані підстави стверджувати про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки обставинам вчиненого кримінального правопорушення та доводам засудженої про обумовленість події ДТП діями водія мотоциклу.

Твердження засудженої про те, що вона впродовж більш ніж 7 років після скоєного дотримується правил бездоганної поведінки та не допустила порушень закону, не є безумовною підставою для звільнення її від відбування покарання з випробуванням. Неухильне дотримання правил поведінки в суспільстві та вимог законів України є обов`язком кожного громадянина, закріпленим у ст. 68 Конституції України, дотримання якого оцінюється судом у сукупності із іншими встановленими обставинами вчиненого злочину та його тяжкістю.

При цьому, всупереч твердженням засудженої у касаційній скарзі, висновок органу пробації був урахований судом у сукупності з обставинами, передбаченими ст. 65 КК. У розумінні статей 314 314-1 КПК досудова доповідь представника персоналу органу пробації складається з метою забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого, а також прийняття судового рішення про строк чи розмір покарання та має виключно рекомендаційний характер, яку суд може врахувати, виходячи із своїх дискреційних повноважень.

По суті у касаційній скарзі засуджена посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції закону про кримінальну відповідальність за результатом власної ізольованої оцінки окремих із тих обставин, які перевірені апеляційним судом під час апеляційного перегляду та оцінені в їх сукупності та взаємозв`язку. Належного підґрунтя, достатнього для мотивованого висновку про застосування положень ст. 75 КК з урахуванням тяжкості вчиненого злочину і заподіяних наслідків, доводи касаційної скарги та матеріали кримінального провадження не містять.

Посилання засудженої на наявність на її утриманні неповнолітньої дитини, батько якої є військовослужбовцем, а також на те, що процедура звільнення із ЗСУ вимагає певного часу, зумовили виважений підхід щодо обраного судом заходу примусу, однак відокремлено від інших обставин не є достатнім підґрунтям до належного мотивування висновку про застосування ст. 75 КК.

Колегія суддів відхиляє наведені у касаційній скарзі доводи про порушення апеляційним судом вимог статей 404 419 КПК, в обґрунтування яких засуджена зазначає, що цей суд не дослідив документи, які характеризують особу обвинуваченої, та не надав оцінки новим обставинам справи, зазначеним в усних доповненнях до апеляційної скарги, які підтверджують факт примирення сторін, відшкодування шкоди.

Так, у судовому засіданні 05 лютого 2025 року від захисника засудженої надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи копій квитанцій від 07 та 10 жовтня 2024 року щодо сплати коштів потерпілим ОСОБА_7 та ОСОБА_11 . Апеляційний суд задовольнив вказане клопотання, долучив їх до матеріалів справи оголосивши попередньо їх зміст. Інших клопотань від сторони захисту не надходило. У судовому засіданні 04 червня 2025 року апеляційний суд повідомив про надходження копій квитанцій від 01, 03 березня 2025 року щодо відшкодування засудженою моральної шкоди потерпілим і оголосив їх зміст.

Як зазначено в оскарженому вироку, часткове відшкодування заподіяної шкоди враховано апеляційним судом як обставина, що пом`якшує покарання, отже відсутні підстави стверджувати, що вказані документи не були взяті до уваги апеляційним судом в контексті виконання вимог статей 65 66 75 КК під час ухвалення вироку.

Твердження засудженої про те, що апеляційний суд не надав оцінки усним доповненням до апеляційної скарги є безпідставними, оскільки сторона захисту не подавала апеляційних скарг, а від прокурора та представника потерпілих, які подавали апеляційні скарги, доповнень не надходило, свої апеляційній скарги, які апеляційний суд розглянув в межах та в порядку, визначених приписами статей 404 405 КПК, апелянти підтримали в повному обсязі.

Щодо доводів про те, що під час розгляду справи не було проведено судової транспортно-трасологічної експертизи, то вони спростовуються матеріалами кримінального провадження, з яких видно, що ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва було призначено судову транспортно-трасологічну експертизу у кримінальному провадженні № 12018100000000965, за результатом її проведення складено висновок експерта від 27 листопада 2018 року № 12-1/2103, який досліджено судом за правилами ст. 23 КПК і оцінено з дотриманням вимог ст. 94 цього Кодексу.

Клопотання захисника про призначення повторної судової автотехнічної експертизи було розглянуто судом у встановленому законом порядку. Заслухавши думку учасників судового розгляду, суд обґрунтовано відмовив у його задоволенні.

Перевіряючи доводи про недоліки експертизи, які, як вважає засуджена, було допущено та мало би бути усунуто під час апеляційного розгляду, колегія суддів виходить із такого.

Сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК. Суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом (частини 1, 3 ст. 26 КПК).

Підстав до визнання висновків експерта недопустимим доказом, як то, порушення процедури отримання процесуальних джерел доказування чи матеріалів, на яких ґрунтуються висновки, порушення прав і свобод особи, гарантованих Конституцією України або Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, чи з тих підстав, що вони не містять відомостей про документи, на підставі яких експерти дійшли висновків, чи не вказують на конкретні джерела даних, які використовувались, чи не зазначають про використані методи досліджень, в касаційній скарзі не наведено.

Висновком експерта є докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи. Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях (частини 1, 2 ст. 101 КПК).

Верховний Суд бере до уваги, що кримінальний процесуальний закон наділяє обвинуваченого, тобто особу, щодо якої скеровано обвинувальний акт до суду, його захисника правом на збирання та подання суду доказів без будь-якого обмеження стосовно стадії кримінального провадження, на відміну від прямої заборони стороні обвинувачення здійснювати збір доказів поза межами строку досудового розслідування (ч. 8 ст. 223 КПК).

Приписами кримінального процесуального закону визначено, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом (ч. 1 ст. 22 КПК). Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 22 КПК). Суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків (ч. 6 ст. 22 КПК).

Сторона захисту здійснює збирання доказів, серед іншого, шляхом отримання висновків експертів, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів (ч. 3 ст. 93 КПК).

З касаційної скарги не вбачається посилань на те, що сторона захисту була позбавлена права на самостійне залучення експерта на договірних умовах для проведення тої чи іншої експертизи чи комплексу експертних досліджень, чи була обмежена в реалізації цього права певними причинами з метою подання доказу на противагу висновкам експертів, які були надані суду за ініціативою сторони обвинувачення та які могли би, на переконання сторони захисту, поставити під сумнів достовірність висновків експертів, що були оцінені судом відповідно до приписів ст. 94 КПК. За перевіркою матеріалів кримінального провадження таких обставин також не встановлено.

Власні міркування засудженої щодо оцінки висновків експерта, їх правильності й обґрунтованості є особистою суб`єктивною думкою, на підставі якої Суд не має об`єктивного підґрунтя встановлювати наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Суд має право своєю ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам незалежно від наявності клопотання, якщо: 1) суду надані кілька висновків експертів, які суперечать один одному, а допит експертів не дав змоги усунути виявлені суперечності; 2) під час судового розгляду виникли підстави, передбачені ч. 2 ст. 509 КПК; 3) існують достатні підстави вважати висновок експерта (експертів) необґрунтованим чи таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає інші обґрунтовані сумніви в його правильності. Такого підґрунтя в цьому провадженні за доводами касаційної скарги не встановлено.

Щодо дотримання судом апеляційної інстанції приписів ч. 3 ст. 404 КПК, де встановлено, що за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується, колегія суддів зазначає наступне.

Лише в тій ситуації, коли суд апеляційної інстанції вбачає, що доводи в апеляційній скарзі сторони захисту щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, він таку перевірку здійснює шляхом повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження, із дотриманням вимог ст. 404 КПК. При апеляційному перегляді у суду не виникає обов`язку досліджувати докази з дотриманням засади безпосередності, якщо він на відміну від суду першої інстанції, по іншому не тлумачить докази, досліджені в суді першої інстанції.

Відповідно до правового висновку в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 03 квітня 2023 року (справа № 537/984/20, провадження № 51-1747кмо22), під час апеляційного розгляду за апеляційною скаргою прокурора, потерпілого чи його представника з вимогою щодо постановлення нового вироку, за наявності доводів про невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження та/або неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, суд апеляційної інстанції має право повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, безвідносно до того, чи заявлено клопотання про повторне дослідження доказів.

Разом із тим, у цьому провадженні немає зазначених вище підстав до повторного дослідження обставин кримінального правопорушення апеляційним судом.

У касаційній скарзі засуджена також наводить доводи, де дає власну оцінку окремим доказам на предмет їх достовірності, а також посилається на неповноту судового розгляду, зокрема вказує, що свідок ОСОБА_13 не надав суду пояснення, з якою швидкістю їхав мотоцикліст; що експерт ОСОБА_14 не взяв до уваги швидкість транспортних засобів, технічну можливість уникнення ДТП, технічний стан транспортних засобів; що у матеріалах справи відсутні докази з системи відеоспостереження Києва «Безпечне місто», які мали бути додані до обвинувального акту і як докази досліджуватись в суді.

Натомість неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Отже, Верховний Суд не перевіряє доводи касаційної скарги, які стосуються неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК) та невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК).

Крім того, касаційний суд не може втручатися в аспекти оцінки судами попередніх інстанцій дослідженої ними сукупності належних, допустимих і достовірних доказів на предмет підтвердження чи не підтвердження обставин, які підлягають доказуванню в провадженні. Таку оцінку кожен суд здійснює незалежно і самостійно як щодо кожної з обставин, які підлягають доказуванню, так і стосовно винуватості особи в цілому.

Верховний Суд бере до уваги, що сторона захисту не заперечувала в апеляційному порядку ні відповідності висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження, ні повноти судового розгляду. Прокурор та представник потерпілих оскаржили вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, а представник потерпілих ще й в частині цивільного позову, натомість не ставили під сумнів встановлені судом фактичні обставини кримінального правопорушення, доведеність вини ОСОБА_10 та кваліфікацію її дій, не порушували питань про неналежність чи недопустимість доказів, які були покладені в обґрунтування висновку про доведеність винуватості ОСОБА_10 у вчиненні інкримінованого за ч. 2 ст. 286 КК злочину, а тому відповідна перевірка в апеляційному порядку не здійснювалася.

Враховуючи, що касаційна скарга не містить доводів про неналежність чи недопустимість доказів, покладених в обґрунтування висновків про винуватість засудженої за ч. 2 ст. 286 КК, колегія суддів не вбачає законних підстав втручатися в оцінку доказів на предмет їх достовірності, надану судами попередніх інстанцій.

Зважаючи на викладене, за оцінкою доводів касаційної скарги Верховний Суд не вбачає таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність чи невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, які були би безумовними підставами для скасування чи зміни оскарженого рішення.

Вирок апеляційного суду є належно обґрунтованим та вмотивованим, відповідає вимогами статей 370, 374 та 420 КПК, у ньому зазначено належні мотиви та положення закону, якими керувався суд. Переконливих аргументів, які би спростовували правильність висновків апеляційного суду та ставили під сумнів законність оскарженого вироку, в касаційній скарзі не наведено, і таких обставин за перевіркою їх доводів не встановлено.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженої ОСОБА_10 залишити без задоволення, а вирок Київського апеляційного суду від 04 червня 2025 року - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3