Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2025 року

м. Київ

справа № 585/2819/24

провадження № 51-1299км25

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

потерпілого (у режимі відеоконференції) ОСОБА_6 ,

захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_7 ,

засудженого ОСОБА_8 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги потерпілого ОСОБА_6 та засудженого ОСОБА_8 на вирок Роменського міськрайонного суду Сумської областівід 24 жовтня 2024 року і вирок Сумського апеляційного суду від 10 березня 2025 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024200470000401 від 27 квітня 2024 року, за обвинуваченням

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області, який зареєстрований і проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Роменського міськрайонного суду Сумської області від 24 жовтня 2024 року ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України і призначено йому покарання із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 5 років.

На підставі ст. 75 КК України останнього звільнено від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки з покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Вирішено питання щодо заходів забезпечення кримінального провадження та речових доказів.

Відповідно до обставин, детально наведених у вироку місцевого суду, 27 квітня 2024 року близько 20:00, ОСОБА_8 , прийшов за місцем свого проживання за адресою АДРЕСА_1 , де на фоні вживання спиртних напоїв між ним та його сином ОСОБА_6 виник конфлікт. Під час сварки ОСОБА_8 , діючи з прямим умислом, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння - посягання на життя іншої людини, перебуваючи в коридорі квартири, взяв з шафи до рук сокиру, підійшов до ОСОБА_6 , та наніс йому один удар сокирою в ділянку грудної клітини, від чого останній впав на підлогу. Вказане тілесне ушкодження становило небезпеку для життя потерпілого в момент заподіяння і за ступенем тяжкості відноситься до тяжкого тілесного ушкодження.

Після чого, ОСОБА_8 залишив місце вчинення злочину, бо вважав, що він виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, а саме позбавлення життя потерпілого, але злочин було не закінчено з причин, які не залежали від волі останнього.

Сумський апеляційний суд вироком від 10 березня 2025 рокуапеляційну скаргу прокурора задовольнив частково, вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 24 жовтня 2024 року в частині призначеного покарання скасував та ухвалив новий, яким ОСОБА_8 за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, призначив покарання, із застосуванням ст. 69 КК України, у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційних скаргах потерпілий та засуджений, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просять рішення судів першої та апеляційної інстанцій змінити, перекваліфікувати дії ОСОБА_8 на ст. 124 КК України і призначити йому покарання із застосуванням приписів ст. 75 КК України.

На обґрунтування доводів поданих касаційних скарг, зокрема зазначають, що у діях ОСОБА_8 відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, оскільки в останнього не було прямого умислу на позбавлення життя потерпілого. У судових рішеннях відсутнє обґрунтування того, що засуджений усвідомлював суспільну небезпечність своїх дій, свідомо передбачав та бажав настання наслідків саме у вигляді смерті потерпілого. Наголошують, що ОСОБА_8 застосував сокиру під час опору сину та хотів лише налякати останнього.

Стверджують, що ОСОБА_8 після завдання потерпілому удару хоча і злякався та вибіг на вулицю, втім усвідомлював, що потерпілий живий і йому надасть допомогу дружина, яка викликала швидку. Наголошують, що ніщо не перешкоджало засудженому довести злочин до кінця, тож висновки судів про те, що наслідки у вигляді смерті не настали через обставини, які не залежали від його волі, є необґрунтованими;

Крім того засуджений ОСОБА_8 у своїй касаційній скарзі наполягає на тому, що він побоювався, що потерпілий вдарить його по голові, оскільки він нещодавно переніс інсульт, і саме тому почав розмахувати сокирою, водночас наміру завдати останньому тілесні ушкодження не мав. Зазначає, що жорстоке поводження з ним сина було суспільно небезпечним посяганням такого рівня, що давало йому право оборонятися від таких дій в силу приписів ст. 36 КК України.

У той же час потерпілий ОСОБА_6 у своїй касаційній скарзі звертає увагу Суду на те, що саме він спровокував конфлікт із батьком і напав на нього. Стверджує, що раніше той неодноразово викликав поліцію через його агресивну поведінку. Зауважує, що батько ніколи б не скоїв кримінальне правопорушення, якби він систематично не вчиняв стосовно нього неправомірні дії, отже реальне відбування засудженим призначеного покарання є приниження його гідності, адже саме в наслідок його дій батька позбавили волі. Наголошує, що він повністю усвідомлює свою провину, жодних претензій до батька не має.

Уважають, що суд апеляційної інстанції безпідставно при призначені покарання не врахував те, що засуджений є пенсіонером, має низку хронічних захворювань, його ставлення до скоєного, встановлені місцевим судом пом`якшуючі обставини, думку потерпілого щодо призначеного покарання, який просив не позбавляти батька волі, а також те, що засуджений перебував у стані після інсульту та вчинив злочин під час опору потерпілому, який застосував до нього насильство. На думку авторів касаційних скарг, цей суд дійшов необґрунтованого висновку про неможливість виправлення засудженого без ізоляції від суспільства.

Письмових заперечень на касаційні скарги від інших учасників кримінального провадження до Суду не надходило.

Позиції учасників судового провадження

В судовому засіданні прокурор заперечувала проти задоволення касаційних скарг та вважала їх доводи безпідставними.

Потерпілий просив задовольнити касаційні скарги, а оскаржувані судові рішення змінити.

Засуджений та його захисник підтримали касаційні скарги та просили їх задовольнити.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи, наведені в касаційних скаргах, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла таких висновків.

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Статтею 438 КПК України передбачено, що підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.

Отже, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час перегляду судових рішень у касаційному порядку Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Як убачається зі змісту касаційних скарг засуджений та потерпілий стверджують, що у діях ОСОБА_8 відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, оскільки у останнього не було прямого умислу на позбавлення життя потерпілого. Зазначають, що ОСОБА_8 застосував сокиру задля опору потерпілому, який вчиняв з ним сварку, тому його дії необхідно кваліфікувати за ст. 124 КК України. Наголошують, що причиною незаподіяння смерті потерпілому була лише воля ОСОБА_8 , оскільки були відсутні перешкоди для доведення злочину до кінця, а тому посилання судів на те, що наслідки у вигляді смерті не настали через обставини, які не залежали від волі засудженого, є безпідставними.

Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Верховний Суд, стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як ті, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і ті, що визначають його суб`єктивну сторону.

Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що, для того щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, які стосуються події, котра є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

З одного боку, стандарт доведення поза розумним сумнівом передбачає, що сумнів не повинен бути суто умоглядним, а має ґрунтуватися на певних установлених судом обставинах або недоведеності важливих для справи обставин, що дає підстави припускати такий розвиток подій, який суперечить версії обвинувачення і який неможливо спростувати наданими сторонами доказами.

З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, установленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням (див. постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 688/788/15-к, від 08 жовтня 2019 року в справі № 195/1563/16-к, від 21 січня 2020 року в справі № 754/17019/17, від 16 вересня 2020 року в справі № 760/23459/17 та ін.).

Водночас суди обґрунтували свої рішення про винуватість ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України, показаннями потерпілого ОСОБА_6 , свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , даними рапорту помічника чергового Роменського РВП ГУНП в Сумській обл. від 27 квітня 2024 року, протоколів огляду від 27 та 28 квітня 2024 року, довідки КНП «Роменської ЦРЛ» РМР № 01-20/942 від 29квітня 2024 року, протоколів огляду предмету від 28, 29 та 30 квітня 2024 року, протоколу проведення слідчого експерименту від 28 квітня 2024 року за участю обвинуваченого ОСОБА_8 , протоколів проведення слідчих експериментів від 20 травня 2024 року за участю потерпілого ОСОБА_6 та свідка ОСОБА_12 , висновків експертів № 303 від 07 червня 2024 року, № 181 від 30 травня 2024 року, № 358 від 29 травня 2024 року, № 177 від 28 травня 2024 року, № 362 від 28 червня 2024 року, № 363 від 27 червня 2024 року, № 515 від 17 червня 2024 року.

Так, змістом оскаржуваних судових рішень підтверджується, що ОСОБА_8 , будучи допитаним у суді першої інстанції, свою винуватість у заподіянні потерпілому тілесних ушкоджень визнав та, зокрема, зазначив 27 квітня 2024 року ввечері він прийшов додому, де у передпокої зустрів сина, привітався і запитав, чим той займався. Син відреагував агресивно, сказав, що його це не стосується, підійшов і правою рукою вдарив у плече і в груди. Після цього він підскочив до шафи і взяв невелику сокиру, почав махати нею та сказав, щоб той не підходив і не бив його. Махаючи сокирою зачепив сина в груди, після чого, не задумуючись, кинув сокиру і вибіг на вулицю. Він не хотів завдавати потерпілому тілесні ушкодження. Від ударів сина тілесні ушкодження зафіксовані не були, але він відчував біль в ділянці плеча та грудей. Коли зачепив сина сокирою, дружина викликала швидку. Раніше син сильно його не бив, лише стукав у плече чи груди. Для себе загрозу життя не відчував, але побоювався, що син вдарить його по голові, бо він після інсульту. Махаючи сокирою, він хотів лише налякати сина, щоб той не підходив до нього ближче.

Водночас відповідно до показань потерпілого ОСОБА_6 у той день він знаходився вдома дуже п`яний. Почув, що прийшов батько, пішов до нього у передпокої, щоб причепитись до нього. Почали сваритись, і він почав бити батька, потім розійшлися. Батько казав не підходити, але він не послухав і кинувся на нього. Упевнений, що наміру завдати йому шкоди батько не мав. Удару не відчув, але щось заболіло. Присів, підняв футболку і побачив рану в ділянці грудей, текла кров. Мати викликала швидку. Він не пам`ятає, як його доставила швидка до лікарні. Прокинувся в реанімації. Був прив`язаний. Він впевнений, що батько вбивати його не хотів. Вважає, що він винен у тому, що батько заподіяв йому тілесні ушкодження. Батько неодноразово викликав поліцію через його поведінку.

Перевіряючи рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції безумовно виходить із тих фактичних обставин, які встановив місцевий суд, а саме, що у ході сварки ОСОБА_8 взяв з шафи сокиру, підійшов до ОСОБА_6 та наніс йому один удар сокирою в ділянку грудної клітини, від чого останній впав на підлогу. Вказане тілесне ушкодження становило небезпеку для життя потерпілого в момент заподіяння і за ступенем тяжкості відносилося до тяжкого тілесного ушкодження. Після чого, ОСОБА_8 залишив місце вчинення злочину, бо вважав, що він виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, а саме позбавлення життя потерпілого, але злочин було не закінчено з причин, які не залежали від волі останнього.

Відповідно до мотивувальної частини ухвали апеляційного суду, цей суд погодився з встановленими судом першої інстанції обставинами та констатував, що вони повністю відповідають доказам, які дослідив місцевий суд.

У той же час, Верховний Суд за наслідками касаційного розгляду доходить переконання, що за встановлених обставин кримінального провадження дії ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України суди кваліфікували неправильно, оскільки з оскаржуваних судових рішень не вбачається, якими саме доказами підтверджується наявність в діях засудженого прямого умислу на вбивство потерпілого, які фактичні обставини свідчать про те, що ОСОБА_8 уважав, що виконав усі дії для досягнення смерті потерпілого та з яких саме об`єктивних причин, які не залежали від волі засудженого, кримінальне правопорушення не було закінчене.

Так, правова природа кваліфікації злочинів пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення та доказування у визначений кримінальним процесуальним законом спосіб двох важливих обставин: 1) факту вчинення суб`єктом злочину суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту поведінки у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України.

Ознаки суб`єктивної сторони вчинених злочинів та особливості психічного ставлення засудженого до вчинених діянь і їх наслідків встановлюються судами на підставі характеру вчиненого діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення, на підставі встановлених судом фактичних обставин вчинених злочинів, що закріплені належними і допустимими доказами, зібраними в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законом, та оціненими відповідно до вимог ст. 94 КПК України.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що замах на умисне вбивство можливий лише з прямим умислом, тобто коли винний усвідомлював суспільну небезпечність своїх дій, передбачав можливість настання смерті людини і бажав її настання (див, наприклад постанови Верховного Суду в справах №311/1739/20, № 640/20173/18, № 760/19781/18).

У разі заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень за відсутності умислу на вбивство або заподіяння більш тяжкої шкоди здоров`ю, дії винного необхідно кваліфікувати за наслідками, що фактично настали.

Суд враховує спосіб, обставини нанесення ударів, їх локалізацію, ступінь заподіяння тілесних ушкоджень, а також поведінку ОСОБА_8 до, під час та безпосередньо після вчинення злочину, доходить висновку про відсутність в останнього прямого умислу на вбивство потерпілого, з огляду на таке.

Як убачається з оскаржуваних судових рішень ОСОБА_8 під час опору своєму сину ОСОБА_6 , який вчиняв з ним сварку, завдав йому проникаючу рану грудної клітини зліва, яка відноситься до категорії тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечних для життя в момент заподіяння. Водночас наявність прямого умислу в засудженого на вбивство сина місцевий суд обґрунтував характером застосованої зброї (сокири), локалізацією і значною силою удару, а також тією обставиною, що після завдання тілесних ушкоджень останній втік.Втім на переконання колегії суддів, ці обставини самі по собі не можуть безумовно вказувати на те, що засуджений передбачав суспільно небезпечні наслідки своїх дій саме у вигляді смерті ОСОБА_6 та бажав їх настання.

У той же час Суд бере до уваги й поведінку ОСОБА_8 після нанесення удару своєму синові ОСОБА_6 , а саме те, що засуджений мав можливість, за наявності такої мети, позбавити потерпілого життя і переконатися в тому, що він помер, однак добровільно відмовився продовжувати свої протиправні дії та покинув місце вчинення злочину, до того жбув обізнаний про те, що потерпілий живий. Вказане повністю відповідає встановленим судами обставинам, зазначеним у рішеннях, тож його дії були повністю зумовлені його власною волею. Жодних обставин, за яких дії ОСОБА_8 були помічені чи що його було затримано іншими особами, або ж бодай щось, що заважало йому довести свій умисел до кінця та переконатися у смерті потерпілого, судами попередніх інстанцій встановлено не було. Між тим встановлена місцевим судом обставина, що внаслідок спричинення потерпілому тілесних ушкоджень останній впав, не підтверджується жодними наявними у справі доказами, натомість спростовується показаннями потерпілого, який у ході судового розгляду повідомляв, що після завдання йому удару він присів, підняв футболку і побачив рану в ділянці грудей. Будь-яких посилань на факти про те, що потерпілий втратив свідомість або іншим чином не подавав ознак життя, які могли б свідчити про те, що засуджений уважав, що вчинив усі дії для досягнення смерті сина, оскаржувані судові рішення також не містять.

Більше того, відповідно до ст. 62 Конституції України усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

За сталою судовою практикою важливим є виклад саме фактичних обставин кримінального правопорушення, бо правильне їх відображення має суттєве значення не тільки для аргументації висновків сторони обвинувачення, але й для дослідження в суді обставин вчиненого кримінального правопорушення та для реалізації права на захист. Фабула обвинувачення є фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання (формула та формулювання обвинувачення) - це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правові норми, порушення яких інкримінується обвинуваченому. Відштовхуючись від зазначеного розуміння формулювання обвинувачення, слідчий, прокурор, викладаючи цей блок інформації, мають виходити з кримінально-правової концепції розуміння складу злочину. Тобто наведені фактичні дані в сукупності повинні створювати повне уявлення стосовно кожного з елементів складу кримінального правопорушення, що у свою чергу дає можливість зіставити фактичну складову обвинувачення з його юридичною формулою.

Під формулюванням обвинувачення розуміється короткий виклад тексту диспозиції кримінально-правової норми, порушення якої інкримінується особі, фабула обвинувачення виступає фактично моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання (формула та формулювання обвинувачення) - це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правові норми, порушення яких інкримінується обвинуваченому.

Наведені у вироку фактичні дані в своїй сукупності повинні давати повне уявлення стосовно кожного з елементів складу злочину, що у свою чергу дає можливість зіставити фактичну складову обвинувачення з його юридичною формулою, у зв`язку з чим конкретність викладення фактичних обставин у кримінальному провадженні, а отже, і обвинувачення особи, не повинно викликати сумнівів.

Мотивування у вироку висновків щодо кваліфікації кримінального правопорушення полягає у зіставленні ознак установленого судом злочинного діяння та ознак кримінального правопорушення, передбаченого тією чи іншою статтею кримінального закону, його частиною або пунктом, й у формулюванні висновку про їх відповідність. За своєю суттю та змістом кваліфікація кримінальних правопорушень є встановленням на підставі доведеного кримінальними процесуальними засобами факту вчинення особою (суб`єктом кримінального правопорушення) конкретного акту поведінки у формі дії чи бездіяльності та його наслідків, точної відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідними кримінально-правовими нормами у статтях КК України. Склад кримінального правопорушення є системою необхідних і достатніх юридичних ознак, непідтвердження хоча б однієї з яких виключає кримінальну відповідальність особи через відсутність підстави для такої.

Колегія суддів зауважує, що визнаючи особу винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, суд має чітко та конкретно (безальтернативно) визначити які саме дії відповідно до кримінального закону України цій особі інкримінуються.

Однак суди під час формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, чітко не вказалифактичні обставини, які свідчать про наявність у засудженого саме прямого умислу на позбавлення життя потерпілого. У сформульованому обвинувачені також не наведено фактичних обставин, які свідчать про те, що ОСОБА_8 вважав, що виконав усі дії для досягнення смерті потерпілого та з яких саме об`єктивних причин, які не залежали від волі засудженого, кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 115 КК України, не було закінчене. Тобто, місцевий суд, кваліфікуючи дії ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, у своєму рішенні не зазначив у чому саме полягає закінчений замах на вказаний злочин.

З урахуванням наведеного, дії засудженого не можуть свідчити про спрямованість його умислу саме на умисне вбивство потерпілого, а доводять, що він діяв з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю, так і настання його смерті, а відтак повинен нести відповідальність лише за фактично заподіяні наслідки своїх дій, тобто за спричинення тяжких тілесних ушкоджень, тому дії ОСОБА_8 необхідно перекваліфікувати на ч. 1 ст. 121 КК України. Водночас, як уже зазначалося вище, Суд не здійснює переоцінки доказів, а виходить із встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи.

У той же час колегія суддів не може погодитися з доводами касаційних скарг про те, що ОСОБА_8 діяв у стані необхідної оборони та перевищив її межі, тому його дії необхідно кваліфікувати за ст. 124 КК України з огляду на таке.

Так, закріплене в ст. 36 КК України право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що кожний має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань (ч. 3 ст. 27 Конституції України).

Особливістю злочину, вчиненого з перевищенням меж необхідної оборони, є специфіка його мотиву, а саме прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров`я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у разі необхідної оборони, а й при перевищенні її меж. При цьому перевищення меж оборони може бути зумовлене йіншими мотивами, наприклад: наміром розправитися з нападником через учинений ним напад, страхом тощо. Проте існування різних мотивів не змінює того, що мотив захисту є основним стимулом, який визначає поведінку особи, яка перевищила межі необхідної оборони. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони має бути в основному зумовлена захистом від суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав та інтересів.

Отже, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов`язаного із заподіянням шкоди здоров`ю та життю особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.

Беручи до уваги встановлені судами попередніх інстанцій обставини цієї справи, виходячи з характеру та локалізації тілесних ушкоджень, знаряддя вчинення злочину, способу заподіяння удару в грудну клітину, у наслідок чого потерпілому було заподіяно тяжке тілесне ушкодження, колегія суддів доходить висновку, що дії ОСОБА_8 за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, або перевищення її меж, оскільки навіть з урахуванням того, що засуджений завдав сину тілесні ушкодження під час опору останньому, який вчиняв з ним сварку, обстановка, що склалася у ході вчинення злочину не давала засудженому підстав для сприйняття реальної загрози посягань збоку потерпілого на його життя чи здоров`я, від якого необхідно було б захищатися.

З огляду на викладене, доводи касаційних скарг у цій частині не є слушними.

У зв`язку з перекваліфікацією дій засудженого на ч. 1 ст. 121 КК України Верховному Суду необхідно вирішити питання про призначення йому покарання.

Відповідно до вимог ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Частинами 1, 2 ст. 65 КК визначено загальні засади призначення покарання, зокрема суд призначає покарання: у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Відповідно до ч.1 ст. 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 442-1 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Згідно зі ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню.

Варто ураховувати, що каральна функція не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільш сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави й суспільства. У будь-якому разі покарання має бути співмірним кримінальному правопорушенню, що передбачає врахування способу й об`єкта посягання, тяжкості його наслідків і потенційної суспільної небезпеки. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності.

Так, призначаючи вид і міру покарання, Суд бере до уваги тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, який відповідно до положень ст. 12 КК України є тяжким, фактичні обставини справи, тяжкість заподіяних наслідків, дані про особу засудженого, який раніше не судимий, є особою похилого віку з низкою хронічних захворювань, обставин, що пом`якшують покарання, а саме щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину та усунення заподіяної шкоди, а також обставину, що обтяжує покарання, а саме скоєння злочину щодо особи, з якою обвинувачений перебуває у близьких (сімейних) відносинах.

Водночас ураховуючи встановлену низку пом`якшуючих ОСОБА_8 покарання обставин, які дозволяють визнати їх такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, зокрема це щире каяття, активне сприяння у розкритті злочину та усунення заподіяної шкоди, а також позицію потерпілого, який просить не позбавляти батька волі, колегія суддів доходить переконання про призначення засудженому покарання із застосуванням приписів ст. 69 КК України у вигляді позбавлення волі на строк 2 роки.

У той же час з урахуванням тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та характеру суспільної небезпечності, призначення ОСОБА_8 покарання із застосуванням ст. 75 КК України, на думку Верховного Суду, не буде спрямованим на досягнення цілей та завдань покарання визначених ст. 50 КК України, а отже не забезпечить виправлення останнього та попередження вчинення нових правопорушень.

З огляду на викладене колегія суддів вважає за необхідне касаційні скарги потерпілого та засудженого задовольнити частково, а оскаржувані судові рішення змінити.

Керуючись статтями 376 433 434 436 438 441 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Касаційні скарги потерпілого ОСОБА_6 та засудженого ОСОБА_8 задовольнити частково.

Вирок Роменського міськрайонного суду Сумської області від 24 жовтня 2024 року та вирок Сумського апеляційного суду від 10 березня 2025 року змінити.

Перекваліфікувати дії ОСОБА_8 з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 на ч. 1 ст. 121 КК України та призначити йому покарання із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

У решті судові рішення залишити без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3