Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 541/1636/20

провадження № 51-1987км22

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_5,

суддів ОСОБА_6, ОСОБА_7,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_8,

прокурора ОСОБА_9,

засудженого ОСОБА_1 ,

захисника ОСОБА_10,

законного представника

засудженого ОСОБА_2 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу представника потерпілої ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_11 на вирок Великобагачанського районного суду Полтавської області від 21 вересня 2021 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 26 квітня 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 12016170260001205, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Гребениківка Тростянецького району Сумської області, жителя АДРЕСА_1 ), раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

Згідно з вироком Великобагачанського районного суду Полтавської області від

21 вересня 2021 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки без позбавлення права керувати транспортними засобами, а на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік та покладено обов`язки, передбачені ст. 76 КК: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.

Цивільний позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на її користь у рахунок відшкодування моральної шкоди 20 000 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо речових доказів та судових витрат у кримінальному провадженні.

Полтавський апеляційний суд ухвалою від 26 квітня 2022 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 залишив без зміни.

Вироком суду ОСОБА_1 визнано винним у порушенні правил безпеки дорожнього руху, внаслідок чого потерпілому ОСОБА_4 було спричинено тяжкі тілесні ушкодження за таких обставин.

19 жовтня 2016 року близько 20:00 неповнолітній ОСОБА_1 , керуючи автомобілем марки «Москвич», р.н.з. НОМЕР_1 , рухаючись по вул. Сілаєва в

сел. Ромодан Миргородського району Полтавської області, на нерівнозначному перехресті вулиць Травнева - Сілаєва усупереч вимогам п. 16.11, дорожнього знака 2.1 розділу 33 Правил дорожнього руху не врахував дорожньої обстановки, змінив напрямок руху, виїхав на головну дорогу (вул. Травнева), де допустив зіткнення з автомобілем марки «Ford Transit», р.н.з. НОМЕР_2 , під керуванням ОСОБА_4 , внаслідок чого останній отримав тяжкі тілесні ушкодження.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі представник потерпілої ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_11 просить на підставах, передбачених пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), скасувати постановлені щодо ОСОБА_1 судові рішення та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на те, що суд першої інстанції без урахування суспільно небезпечних наслідків вчиненого правопорушення, всупереч судовій практиці в аналогічних справах необґрунтовано призначив ОСОБА_1 покарання із застосуванням положень ст. 75 КК. Також представник не погоджується з частковим задоволенням позову потерпілої про відшкодування моральної шкоди. Зазначає, що ОСОБА_1 до початку судових засідань ні моральну, ні матеріальну шкоду не відшкодував, перед потерпілою не вибачився.

Зауважує, що суд апеляційної інстанції не усунув порушень, допущених місцевим судом, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги та не дав на них вичерпних відповідей. Ухвалу апеляційного суду вважає такою, що не відповідає вимогам ст. 370 КПК.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 , його захисник - адвокат

ОСОБА_10 та законний представник засудженого - ОСОБА_2 заперечували проти задоволення касаційної скарги представника потерпілої ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_11 і просили залишити судові рішення щодо ОСОБА_1 без зміни.

Прокурор підтримав подану касаційну скаргу і просив ухвалу суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_1 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення

у межах касаційної скарги.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення та кваліфікація його дій за

ч. 2 ст. 286 КК у касаційній скарзі не заперечуються.

Як убачається зі змісту касаційної скарги, представник потерпілої фактично порушує питання про недотримання судами попередніх інстанцій визначених законом вимог, які стосуються призначення покарання та вирішення цивільного позову про відшкодування на користь потерпілої моральної шкоди.

Положеннями ст. 50 КК передбачено, що покарання має на меті не тільки кару,

а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів

як засудженими, так і іншими особами.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій,

їх небезпечності та даним про особу винного.

Згідно з приписами ст. 75 КК необхідною умовою прийняття судом рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням є наявність достатніх підстав для висновку про можливість його виправлення без відбування покарання.

Загальні засади призначення покарання (ст. 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Застосування в межах дискреційних повноважень суду положень ст. 75 КК повинно бути обґрунтованим та переконливим.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вирішення місцевим судом питання про призначення ОСОБА_1 покарання ґрунтується на наведених вимогах закону.

Суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_1 покарання з подальшим його звільненням від відбування цього покарання на підставі ст. 75 КК, згідно з указаними нормами закону врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину та наявність обставин, що пом`якшують покарання: активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення та вчинення кримінального правопорушення неповнолітнім. Обставин, що обтяжують покарання, суд не встановив. Разом із тим суд належним чином узяв до уваги дані про особу винного (раніше не судимий, молодого віку, має на утриманні малолітню дитину та цивільну дружину), те, що він визнав вину, щиро розкаявся у вчиненому.

Крім того, суд урахував позицію прокурора про можливість звільнення

ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням.

Також слід зауважити, що згідно з висновком комісійної судово-медичної експертизи від 23 березня 2020 року № 36 тілесні ушкодження, отримані потерпілим ОСОБА_4 у результаті дорожньо-транспортної пригоди, не перебувають у причинно наслідковому зв`язку з його смертю.

Повною мірою врахувавши вказані обставини, а також зваживши на другорядну роль кари як мети покарання, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що виправлення ОСОБА_1 є можливим без відбування покарання у виді позбавлення волі з установленням іспитового строку, який був би достатнім для того, щоб засуджений в умовах здійснення контролю за його поведінкою довів своє виправлення.

На думку колегії суддів, такий захід примусу відповідає меті покарання, є співрозмірним характеру вчиненого діяння та його наслідкам.

Є правильним і висновок суду про відсутність підстав призначати ОСОБА_1 додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. Згідно з правозастосовною практикою покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами суд не вправі призначити як додаткове особі, яка не має права керувати транспортними засобами.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд,

не порушив загальних засад призначення покарання, установлених КК.

За таких обставин підстав уважати призначене ОСОБА_1 покарання явно несправедливим через м`якість або призначеним у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність Верховний Суд не вбачає.

Неспроможними є твердження представника потерпілої про те, що суд безпідставно не задовольнив цивільного позову потерпілої в повному обсязі.

За матеріалами кримінального провадження, суд першої інстанції, розглянувши цивільний позов потерпілої ОСОБА_3 відповідно до вимог

ст. 127 КПК, задовольнив його частково. Розмір суми, стягнутої із засудженого на користь потерпілої в рахунок відшкодування моральної шкоди, суд визначив виходячи із засад розумності, виваженості, справедливості. Крім того, суд, урахувавши конкретні обставини справи, особу винного, його майновий стан, визначив меншу, ніж заявлену в позові, суму відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілій.

У свою чергу суд апеляційної інстанції в межах та порядку, визначених

статтями 404 405 КПК, перевірив усі посилання й доводи, викладені представником потерпілої адвокатом Жагою Е.Г. у поданій апеляційній скарзі, які за змістом і суттю аналогічні доводам у його касаційній скарзі, не встановив підстав для скасування вироку місцевого суду, у зв`язку з чим відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення. Ухвала апеляційного суду відповідає положенням ст. 419 КПК.

Істотних порушень норм права, які могли би бути безумовними підставами для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень із наведених у скарзі мотивів, під час розгляду справи в суді касаційної інстанції не встановлено. Тому Суд уважає за необхідне залишити касаційну скаргу представника потерпілої без задоволення.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Вирок Великобагачанського районного суду Полтавської області від 21 вересня 2021 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 26 квітня 2022 року щодо

ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу представника потерпілої ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_11 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_5 ОСОБА_6 ОСОБА_7