Історія справи

Постанова КАС ВП від 31.10.2022 року у справі №640/22140/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 640/22140/20

адміністративне провадження № К/9901/40603/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у суді касаційної інстанції адміністративну справу № 640/22140/20

за позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань, виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань Соколова Олександра Володимировича про визнання неправомірними дій, визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2021 року (суддя Скочок Т.О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2021 року (головуючий суддя - Мєзєнцев Є.І., судді: Земляна Г.В., Файдюк В.В.),

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

1. У вересні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державного бюро розслідувань (по тексту - ДБР; відповідач), виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань Соколова Олександра Володимировича (по тексту - в.о. Директора ДБР Соколов О.В.), у якому просив:

- визнати неправомірними дії в.о. Директора ДБР Соколова О.В., направлені на звільнення позивача з посади першого заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві;

- визнати протиправним та скасувати наказ ДБР від 14 липня 2020 року № 95 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві на 2020 рік»;

- визнати протиправним та скасувати наказ ДБР від 13 серпня 2020 року № 514-ос в частині звільнення позивача з посади першого заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві;

- поновити позивача на посаді першого заступника Директора або на рівноцінній (рівнозначній) посаді заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві;

- стягнути з ДБР на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 серпня 2020 року по дату фактичного поновлення на посаді.

2. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 стверджував, що в. о. Директора ДБР Соколов О.В. не є керівником державної служби в ДБР, тож не може здійснювати повноваження з питань державної служби й організації роботи інших працівників. Також позивач указував на відсутність підстав для внесення змін 14 липня 2020 року до штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, оскільки, на його думку, це вимагало чинності Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, яке було затверджене Урядом тільки 05 серпня 2020 року. Крім того позивач уважав, що норми Закону України «Про державну службу» у редакції Закону України від 19 вересня 2019 року №117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» не можуть бути застосовані у даному випадку, позаяк указані зміни розшили повноваження роботодавця, звузивши гарантії працівника під час звільнення у разі скорочення посади. На переконання позивача, ДБР порушило процедуру звільнення його з державної служби, оскільки не запропонувало йому інші вакантні посади й не виконало обов`язок щодо працевлаштування на рівнозначну посаду. До того ж відповідачем проігноровані гарантії позивача на переважне право на залишення на роботі, як особи, що працювала в умовах режимних обмежень. Окремо позивач наголошував на тому, що фактичного скорочення займаної ним посади не було, оскільки відбулося лише її перейменування.

ІІ. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

3. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2021 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

4. Мотиви ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення полягають у тому, що з 27 грудня 2019 року ДБР, як центральний орган виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції, припинило своє існування, внаслідок зміни його статусу на державний правоохоронний орган. За таких умов виникла необхідність заміни непритаманних правоохоронним органам посад державної служби іншими категоріями посади - рядового і начальницького складу. В цьому контексті суд першої інстанції зазначив, що наказ № 95 ДСК прийнятий на виконання вимог законодавства, направленого на зміну правового статусу і структури ДБР, та в межах повноважень відповідача.

5. Суд відхилив посилання ОСОБА_1 на пункт 61 Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2020 року № 743, у контексті того, що скорочення штату або проведення організаційно-штатних заходів в. о. Директора ДБР Соколов О.В. повинен був проводити за погодженням з іншими заступниками Директора ДБР. Суд зауважив, що підзаконний акт, на який посилається позивач, до спірних правовідносин не застосовується, оскільки ні на момент попередження про звільнення, ні на момент звільнення ОСОБА_1 не відносився до осіб рядового та начальницького складу ДБР. Окрім того, це Положення набрало чинності 27 серпня 2020 року, тобто вже після звільнення позивача.

6. Також окружний суд визнав необґрунтованими твердження позивача про відсутність відповідних повноважень у в. о. Директора ДБР, зазначивши про те, що з 17 березня 2020 року Соколов О.В. приступив до виконання повноважень Директора ДБР, властивих керівнику державної служби, і на основі приписів статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» має право видавати накази та звільняти з посад заступників директорів територіальних управлінь ДБР.

7. При цьому суд першої інстанції зазначив про те, що законодавець не ставить права Директора ДБР, передбачені пунктами 4, 8 частини першої статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та його обов`язки, передбачені пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у залежність від наявності чи відсутності затвердженого Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань.

8. Окружний адміністративний суд міста Києва встановив, що відповідно до наказу ДБР від 14 липня 2020 року №95 ДСК замість трьох посад державної служби Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, з 17 серпня 2020 року введено до штатного розпису 2 посади старшого начальницького складу (полковник ДБР). Тож у зв`язку зі зміною правового статусу ДБР (центральний орган виконавчої влади перетворений у державний правоохоронний орган) була скорочена посада державної служби, яку обіймав позивач, внаслідок зміни штатного розпису.

9. Одночасно з цим окружний суд зазначив, що норми частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» передбачають свободу розсуду роботодавця щодо пропонування вакантних посад службовцю, який вивільняється, тобто це є правом, а не обов`язком державного органу.

10. Окремо суд першої інстанції зауважив про непоширення на спірні правовідносини положень Кодексу законів про працю України та Положення про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 414, відповідно до якого особи, які працюють в умовах режимних обмежень, мають переважне право залишатися на роботі у разі вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, оскільки при звільненні державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення застосуванню підлягають норми спеціального законодавства.

11. Щодо формулювання підстави звільнення позивача суд зазначив, що наказ містить чітку підставу для звільнення, а саме: «…у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису…», що відповідає вимогам пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу». Водночас, у межах даних правовідносин внаслідок звільнення позивача з державної служби, остання припиняється, про що і зазначено у спірному наказі, що цілком відповідає вимогам пункту 4 частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу», згідно з яким державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону).

12. За наведених вище мотивів Окружний адміністративний суд міста Києва дійшов висновку про правомірність прийнятого ДБР наказу від 13 серпня 2020 року № 514-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві. У зв`язку із чим, відсутні підстави для задоволення позову в частині поновлення позивача на посаді та присудження середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

13. У свою чергу, Шостий апеляційний адміністративний суд у повній мірі погодився з позицією суду першої інстанції та мотивами ухвалення оскаржуваного рішення, з огляду на що постановою від 06 вересня 2021 року залишив рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2021 року без змін.

ІІІ. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

14. 09 листопада 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2021 року, ухваливши у справі нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

15. Рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються позивачем з підстави, визначеної пунктом 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

16. Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

17. На обґрунтування наявності зазначеної підстави касаційного оскарження скаржник зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права - статті 5, 43 Закону України «Про державну службу»; частину другу статті 12, частини перша, п`ята та шоста статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань»; пункт 4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 305-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» - у зв`язку із чим не враховано вимоги статей 19 43 58 Конституції України, з урахуванням усіх наведених позивачем підстав для їх застосування стосовно позовної вимоги про визнання протиправним та скасування наказу ДБР від 14 липня 2020 року № 95 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві на 2020 рік»; частину шосту статті 9, частину першу статті 10, пункти 1, 2, 9 частини першої, частину четверту статті 12, частину першу статті 13, статтю 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань»; частину першу статті 2, частину третю статті 43, статтю 87 Закону України «Про державну службу»; пункт 10 статті 91 Закону України «Про державну службу» (в редакції Закону України від 23.02.2021 року № 1285-ІХ, який набув чинності 06.03.2021 року); частини першу, другу статті 40 та частини другу, третю статті 49-2 Кодексу законів про працю України; статтю 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»; підпункти 3, 4 пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 305-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» - у зв`язку із чим не враховано вимоги статей 8 22 58 Конституції України та існуючої судової практики, з урахуванням всіх наведених позивачем підстав для їх застосування стосовно позовної вимоги про визнання протиправним та скасування наказу ДБР від 13 серпня 2020 року № 514-ос в частині звільнення позивача з посади першого заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві.

18. Водночас висновок Верховного Суду щодо застосування наведених норм права у подібних правовідносинах відсутній.

19. Також, на переконання скаржника, суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права - частини другу та третю статті 12, пункт 1 частини шостої статті 12, частини першу - третю статті 257, частину четверту статті 260, частини п`яту - шосту статті 262, статтю 263, частину першу статті 317, пункт 7 частини третьої статті 317 КАС України - розглянувши справу в порядку спрощеного, а не загального позовного провадження.

20. Слід зауважити, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 є аналогічними тим, які наведені ним в адміністративному позові, та суть яких зводиться до того, що реального скорочення його посади не відбулося, а зміна організаційно-штатної структури ДБР не може стати перешкодою на шляху реалізації права позивача на працю.

21. Ухвалою від 25 листопада 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

22. 13 грудня 2021 року до суду касаційної інстанції від ДБР надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому відповідач просить скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Свою позицію ДБР обґрунтовує тим, що у межах даного спору скорочення чисельності та штату державних службовців на три штатні одиниці (посад директора, першого заступника та заступника директора) в Територіальному управлінні ДБР, розташованого у місті Києві підтверджено належними та достатніми доказами, і є безспірним фактом. Зокрема, у спірних правовідносинах відбулося скорочення посади державної служби - першого заступника директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві та введено нову посаду старшого начальницького складу - заступника директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві (звання - полковник ДБР), які відрізняються між собою за своїм правовим статусом. Тож оскільки заміна посад державної служби посадами іншої категорії нерозривно пов`язана зі скороченням чисельності та штату державних службовців, прийняття в.о. Директора ДБР наказу від 14 липня 2020 року № 95 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві на 2020 рік» відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» слугувало підставою для припинення державної служби скаржника за ініціативою суб`єкта призначення. Однак, унаслідок неправильного тлумачення статті 87 Закону України «Про державну службу», позивач стверджує про відсутність реального скорочення його посади та зазначає, що судами попередніх інстанцій при вирішенні даного спору не було здійснено аналізу та зіставлення повноважень та кваліфікаційних вимог скороченої посади державної служби та введеної посади рядового і начальницького складу.

23. Окремо відповідач відзначив, що 28 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії Касаційного адміністративного суду задовольняючи касаційну скаргу ДБР під час розгляду спору у подібних правовідносинах, постановою у справі № 640/11024/20 сформував правовий висновок щодо застосування положень частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» при звільненні державних службовців ДБР з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» в контексті вимог положень статей 9, 12, 14, 14-3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

24. У додаткових поясненнях, які надійшли до Верховного Суду 18 травня та 17 жовтня 2022 року, ДБР просить урахувати усталену практику Верховного Суду щодо розгляду подібних спорів.

25. Ухвалою від 27 жовтня 2022 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у попередньому судовому засіданні.

ІV. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

26. Наказом Директора ДБР від 25 жовтня 2018 року № 158-ос позивача призначено на посаду першого заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, як обраного за конкурсом з 26 жовтня 2018 року з випробувальним строком у шість місяців.

27. 26 жовтня 2018 року позивачем складено присягу державного службовця.

28. 08 липня 2020 року в.о. Директора ДБР Соколовим О.В. прийнято наказ № 323 «Про затвердження Переліку посад у територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами», відповідно до якого посади директора та заступника директора територіальних управлінь ДБР підлягали заміщенню особами рядового і начальницького складу - полковниками ДБР.

29. 14 липня 2020 року в.о. Директора ДБР Соколовим О.В. прийнято наказ № 95 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві на 2020 рік», яким, відповідно до пунктів 4, 8 частини першої статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», Переліку посад у територіальних управліннях ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами, затверджених наказом ДБР від 08 липня 2020 року № 323, затверджено зміни до штатного розпису на 2020 рік № 1 Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві та введено в дію з 17 серпня 2020 року (пункт 1), скорочено посади державної служби Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві внаслідок змін до штатного розпису № 1, що додаються (пункт 2).

30. Згідно з указаними змінами до штатного розпису замість трьох посад державної служби Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, введено до штатного розпису посади старшого начальницького складу (полковник ДБР).

31. 14 липня 2020 року в.о. Директора ДБР Соколовим О.В. прийнято наказ № 336 «Про попередження працівників», яким Управлінню кадрової та державної служби ДБР наказано персонально попередити працівників територіальних управлінь ДБР, посади яких з 17 серпня 2020 року скорочуються, про наступне вивільнення (додатки 1-7).

32. Згідно зі списком працівників Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, які попереджаються про скорочення посади державної служби внаслідок змін до штатного розпису (додаток 7 до вказаного наказу № 336) позивача попереджено 16 липня 2020 року, про що свідчить його підпис.

33. Також у матеріалах справи міститься попередження про наступне вивільнення позивача від 16 липня 2020 року № 10-13-01-15473, відповідно до якого останнього попереджено про скорочення посади першого заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення даного попередження, та про наступне звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» з виплатою згідно з частиною четвертою цієї статті вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

34. Із цим повідомленням позивач ознайомився 16 липня 2020 року, про що свідчить його підпис.

35. 13 серпня 2020 року в.о. Директора ДБР Соколовим О.В. прийнято наказ № 514-ос «З особового складу», пунктом 15 якого відповідно до пунктів 8, 9 частини першої статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», пункту 1 частини першої та частини четвертої статті 87 Закону України «Про державну службу», звільнено ОСОБА_1 з посади першого заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, 17 серпня 2020 року у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, з припиненням державної служби. Підстави: наказ ДБР від 14 липня 2020 року № 95 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві на 2020 рік», наказ ДБР від 14 липня 2020 року № 336 «Про попередження працівників» та персональне попередження про наступне вивільнення від 16 липня 2020 року № 10-13-01-15473.

V. Нормативне регулювання та оцінка Верховного Суду

36. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

37. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом належить застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Одночасно, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

38. Касаційне провадження у справі, що розглядається, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

39. Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

40. Спір у цій справі виник у зв`язку зі звільненням позивача з посади державної служби на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, із припиненням державної служби.

41. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - № 889-VIII).

42. З метою визначення норм права, які на момент виникнення спірних правовідносин підлягали застосуванню до процедури звільнення державних службовців у зв`язку з реорганізацією державного органу, слід провести ретроспективний та системний аналіз відповідних положень Закону № 889-VIII у взаємозв`язку з нормами Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

43. За приписами пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

44. У редакції, чинній до 25 вересня 2019 року, пункт 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII передбачав, що однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

45. При цьому частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII (у цій же редакції) було унормовано, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю (абзац перший). Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення (абзац другий).

46. 25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України від 19 вересня 2019 року № 117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» (далі - Закон № 117-IX), який мав на меті спрощення порядку прийняття на державну службу та розширення підстав її припинення з метою швидкого та ефективного перезавантаження державної влади в Україні.

47. Внаслідок цих законодавчих змін у частині першій статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції підпункту 53 пункту 6 розділу I Закону № 117-ІХ) виокремлені дві підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення:

- скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (пункт 1 частини першої);

- ліквідація державного органу (пункт 1-1 частини першої).

48. Також Законом № 117-ІХ були виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав реорганізації або ліквідації державного органу лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

49. Окрім того, цим же Законом № 117-ІХ стаття 40 КЗпП України доповнена частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

50. Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

51. 02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 12 грудня 2019 року № 378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» (далі - Закон № 378-IX), пунктом 2 розділу І якого стаття 49-2 КЗпП України після частини п`ятої доповнена новою частиною такого змісту: «Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону № 889-VIII, здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень».

У зв`язку з цим частину шосту вважати частиною сьомою.

52. 13 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 14 січня 2020 року № 440-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» (далі - № 440-IX), підпунктом в) пункту 106 розділу І якого частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим такого змісту: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення». У зв`язку з цим абзаци перший - третій вважати відповідно абзацами другим - четвертим.

53. Вищенаведені норми були чинними на момент їх застосування до спірних правовідносин та неконституційними не визнавалися.

54. Внесення таких послідовних змін до Закону № 889-VIII та КЗпП України, якими законодавець визначав особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю, свідчить про намір законодавця обмежити дію законодавства про працю на державну службу та максимально спростити порядок звільнення державних службовців з метою швидкого та ефективного перезавантаження влади в Україні задля вирішення питання відновлення суспільної довіри до державної влади.

55. У випадку з позивачем, застосування указаних норм зумовлено змінами статусу ДБР.

56. Так, з 26 жовтня 2018 року ОСОБА_1 призначено на посаду першого заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві. В цей же день позивачем прийнято присягу державного службовця.

57. На час прийняття позивача на державну службу до ДБР Закон України від 12 листопада 2015 року №794-VIII «Про Державне бюро розслідувань» (далі - Закон № 794-VIII) діяв у редакції Закону України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» (по тексту - Закон № 2475-VIII).

58. Відповідно до статті 1 Закону № 794-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII) ДБР є центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

59. Частиною першою статті 14 Закону № 794-VІІІ (у редакції Закону № 2475-VIII) визначено, що до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці, працівники, які уклали трудовий договір із Державним бюро розслідувань.

60. Згідно з частиною п`ятою зазначеної статті, трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

61. Водночас 27 грудня 2019 року набрав чинності Закон України від 03 грудня 2019 року № 305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» (далі - Закон № 305-IX), у зв`язку із чим, зокрема, частина п`ята статті 14 Закону №794-VІІІ зазнала змін, відповідно до яких трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців ДБР поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців ДБР відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

62. Окрім того, у зв`язку із набранням чинності Законом № 305-ІХ правовий статус ДБР змінився із центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган. Зокрема, статтею 1 Закону № 794-VІІІ (у редакції Закону № 305-ІХ) визначено, що ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

63. Згідно з частинами першою та другою статті 9 указаного Закону, систему ДБР складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі ДБР діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи. Організаційна структура ДБР визначається Президентом України.

64. Отже, з 27 грудня 2019 року змінився не лише правовий статус ДБР, але й порядок визначення організаційної структури ДБР (до внесення вищевказаних змін організаційна структура ДБР затверджувалася Директором ДБР за погодженням із Кабінетом Міністрів України).

65. Указані зміни були запроваджені законодавцем з метою удосконалення правових основ організації та діяльності ДБР шляхом реформування вказаного органу задля цілей удосконалення законодавчого регулювання питань, пов`язаних із діяльністю територіальних управлінь ДБР, проходженням служби особами рядового та начальницького складу ДБР, конкурсними відборами та переведенням працівників ДБР тощо.

66. На виконання вимог статті 9 Закону № 794-VIII (у редакції Закону № 305-ІХ) Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 затверджено нову організаційну структуру ДБР, що, у свою чергу, зумовило необхідність прийняття змін до штатного розпису як центрального апарату ДБР, так і його територіальних органів.

67. Окрім того Законом № 305-ІХ доповнено Закон № 794-VIII статтею 14-3, якою врегульовано порядок переведення працівників ДБР, за змістом якої:

державні службовці можуть бути переведені у системі ДБР за їхньою згодою без обов`язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади, у порядку, визначеному Законом України «Про державну службу» (частина перша статті 14-3);

особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі ДБР, у тому числі з територіального управління до центрального апарату ДБР, за їхньою згодою без обов`язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади (частина друга статті 14-3);

переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи ДБР, які порушили питання про переведення (частина третя статті 14-3).

68. З конструкції наведеної норми слідує, що законодавець при регулюванні трудових відносин при проходженні та припиненні державної служби згідно із Законом № 889-VIII та державної служби особливого характеру згідно з Законом № 794-VIII, встановив відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій службовців (державних службовців та осіб рядового і начальницького складу), та введено особливості щодо проходження служби та реалізації повноважень службовців ДБР.

69. При цьому указаною нормою не передбачено механізму переведення особи, що займає посаду державної служби, на посаду, яка підлягає заміщенню рядовим та начальницьким складом.

70. Подібний висновок щодо тлумачення статті 14-3 Закону № 794-VIII викладений у постановах Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 200/11081/20-а (пункт 56), від 24 червня 2022 року у справі № 200/12306/20-а (пункт 37) і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від нього.

71. Варто зауважити, що відповідно до вимог частини третьої статті 14 Закону № 794-VІІІ на службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом). Прийняття громадян України на службу до Державного бюро розслідувань без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.

72. Згідно з пунктами 4, 5 частини першої статті 12 Закону № 794-VІІІ директор ДБР: затверджує структуру та штатну чисельність територіальних органів ДБР; визначає відповідно до законодавства в межах граничної чисельності переліки посад у територіальних управліннях ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами.

73. Як установлено судами попередніх інстанцій, наказом ДБР від 08 липня 2020 року № 323 затверджено Перелік посад у територіальних управліннях ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами. Директорам територіальних управлінь ДБР або особам, які виконують їх обов`язки, у термін до 10 липня 2020 року надати відповідні пропозиції щодо внесення змін до штатних розписів територіальних управлінь ДБР на 2020 рік.

74. Відповідно до затвердженого переліку посад Директор та заступник Директора мали граничне спеціальне звання - полковник ДБР.

75. Наказом ДБР від 14 липня 2020 року № 95 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві на 2020 рік» затверджено зміни до штатного розпису на 2020 рік № 1 та введено його в дію з 17 серпня 2020 року. Скорочено посади державної служби Територіального управління ДБР, розташованого у місті Миколаєві, внаслідок змін до штатного розпису № 1.

76. Зокрема, замість трьох посад державної служби Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, у тому числі посади, яку обіймав ОСОБА_1 , з 17 серпня 2020 року введено до штатного розпису дві посади старшого начальницького складу (полковник ДБР).

77. Отже, у даному випадку внаслідок указаних змін штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, посада першого заступник Директора, яку обіймав позивач, була скорочена без заміщення посадою рядового та начальницького складу.

78. Таким чином суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано вважали доведеним факт та обставини скорочення посад державної служби внаслідок зміни штатного розпису Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві.

79. Відповідно наведені обставини, враховуючи приписи пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), є підставою для припинення державної служби ОСОБА_1 за ініціативою суб`єкта призначення.

80. До того ж, на момент виникнення спірних правовідносин приписи частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які діяли у редакції Закону № 440-IX, не покладали на суб`єкта призначення або керівника державної служби обов`язку з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення.

81. Подібний висновок щодо застосування указаної норми викладений Верховним Судом у низці постанов, зокрема від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від нього.

82. Окрім того, Верховний Суд у постановах від 23 грудня 2021 року у справі № 380/3551/20, від 10 лютого 2022 року у справі № 380/3597/20, від 16 лютого 2022 року у справах № 380/3389/20, № 380/3654/20, № 380/4357/20, на висновки у яких звертає увагу ДБР, сформував правовий висновок щодо застосування частин першої та третьої статті 87 Закону № 889-VIIІ (в редакції після внесення змін Законом № 117-ІХ), частини четвертої статті 40, частини шостої статті 49-2 КЗпП України (в редакції після внесення змін Законом № 378-ІХ) у процедурі реорганізації органів державної влади.

83. Як установили суди попередніх інстанцій, при звільненні позивача з державної служби ДБР дотрималося вимоги щодо повідомлення його про майбутнє вивільнення не менше як за 30 календарних днів.

84. З урахуванням викладеного Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що рішення ДБР про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади державної служби прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією й законами України.

85. Стосовно доводів касатора про необхідність застосування до спірних правовідносин іншої редакції Закону № 889-VIII, ніж та, що діяла на час його вивільнення, колегія суддів звертає увагу на таке.

86. У разі скорочення посади державної служби правовідносини щодо звільнення між роботодавцем і працівником виникають не з моменту призначення на відповідну посаду, а з часу попередження працівника про зміну в майбутньому його становища, тобто можливого звільнення. До таких правовідносин застосовується закон, чинний на момент їхнього виникнення. Припиняються ці правовідносини з часу звільнення працівника.

87. Той факт, що після вступу позивача на державну службу в ДБР змінилася процедура припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення не створює підстави для застосування попередньої редакції закону. Так само не може бути застосована до спірних правовідносин редакція закону, яка набрала чинності після звільнення працівника зі служби. Інакший підхід протирічив би засадам правозастосування.

88. Аналогічний підхід застосований Верховним Судом у постанові від 11 серпня 2022 року у справі №160/8361/20.

89. Відтак, суди попередніх інстанцій правильно застосували матеріальний закон, який був чинним на момент виникнення правовідносин з припинення державної служби позивача, тож наведені доводи касаційної скарги є необґрунтованими.

90. Також суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для скасування наказу в.о. Директора ДБР Соколова О.В. від 14 липня 2020 року № 95 ДСК. Такий наказ було винесено відповідно до наказу в.о. Директора ДБР від 08 липня 2020 року № 323, який не скасовано та підлягає виконанню, та пунктів 4, 8 частини першої статті 12 Закону № 794-VІІІ, пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VІІІ.

91. Як було встановлено судами Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2020 року № 743. Проте, незважаючи на те, що станом на 14 липня 2020 року це Положення не було затверджено, це не позбавило Директора ДБР встановленого пунктом 4 частини першої статті 12 Закону № 794-VІІІ повноваження затвердити структуру та штатну чисельність територіального органу ДБР.

92. Аналогічного підхід застосований Верховним Судом у постанові від 11 серпня 2022 року у справі №400/4034/20.

93. Доводи заявника касаційної скарги щодо відсутності повноважень у в. о. Директора ДБР Соколова О.В. для прийняття оскаржуваних наказів, є також необґрунтованими.

94. Пунктами 1, 2, 6 частини першої четвертої статті 12 Закону № 794-VІІІ передбачено, що Директор Державного бюро розслідувань: несе відповідальність за діяльність Державного бюро розслідувань, зокрема законність здійснюваних Державним бюро розслідувань оперативно-розшукових заходів, досудового розслідування, додержання прав і свобод людини і громадянина; організовує роботу Державного бюро розслідувань, призначає та звільняє першого заступника і заступників Директора Державного бюро розслідувань у порядку, визначеному цим Законом, а також визначає їхні обов`язки.

95. Положення частини четвертої статті 12 Закону № 794-VІІІ не передбачають покладення обов`язків Директора ДБР на інших осіб, окрім першого заступника та одного з двох заступників Директора ДБР. При цьому, вказані положення Закону не передбачають і жодних обмежень у повноваженнях особи під час виконання повноважень директора ДБР, в тому числі і щодо прийняття кадрових рішень.

96. 17 березня 2020 року до виконання обов`язків Директора ДБР приступив Соколов О.В. , що узгоджується з положенням частини четвертої статті 12 Закону №794-VIII та підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, досліджених судами попередніх інстанцій на час спірних відносин.

97. За наведеного нормативного регулювання та встановлених судами обставин висновується, що займана позивачем посада державної служби була скорочена з причини змін штатного розпису Територіального управління ДБР, розташованого у місті Києві, які, своєю чергою, були зумовлені законодавчою зміною правового статусу й організаційної структури ДБР.

98. Тож у світлі зазначеного суди дійшли правильного висновку про те, що скорочення посади державної служби є підставою для припинення державної служби ОСОБА_1 за ініціативою суб`єкта призначення, без пропонування інших вакансій.

99. Інші доводи та міркування скаржника були перевірені й проаналізовані судами попередніх інстанцій під час розгляду та ухвалення рішень, які оскаржуються, і їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами норм матеріального права, у касаційній скарзі не наведено.

100. Перевіряючи доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права в частині розгляду справи в порядку спрощеного, а не загального позовного провадження, Суд зазначає про таке.

101. У касаційній скарзі зазначено, що розгляд цієї справи не міг відбуватися за правилами спрощеного позовного провадження, оскільки вона не є справою незначної складності з огляду на категорію посади державної служби, яку обіймав позивач.

102. Відповідно до частини першої статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

103. Частиною другою статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

104. Згідно із частиною третьою статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

105. Водночас, частиною четвертою статті 257 КАС України передбачено вичерпний перелік справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, а саме справи щодо:

-оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом;

- оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

- примусового відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності;

- оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

106. Відповідно до частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо: прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище; інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

107. З цими положеннями співвідносяться (частково) норми частини першої статті 263 КАС України, яка визначає особливості розгляду окремих категорій справ незначної складності щодо: 1) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 2) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 3) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 4) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження та сума яких не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію).

108. Згідно з частиною п`ятою статті 12 КАС України, умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом.

109. Аналізуючи наведені положення процесуального закону у контексті доводів позивача, колегія суддів Верховного Суду вважає, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС України).

110. Якщо справа не належить до справ незначної складності у розумінні частини шостої статті 12 КАС України, це не забороняє її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження, як і не вимагає, щоб такий розгляд відбувався виключно за правилами загального позовного провадження (крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 257 КАС України).

111. За відсутності імперативних вимог до порядку розгляду справи (спрощеного або загального) презюмується, що суд розглядає (усі) адміністративні справи за правилами спрощеного позовного провадження. Водночас, з урахуванням вимог, встановлених у частині третій статті 257 КАС, суд може прийняти рішення про розгляд певної справи (яку дозволено розглядати у порядку спрощеного позовного провадження) за правилами загального позовного провадження.

112. Зважаючи на положення частини четвертої статті 12, частини четвертої статті 257 КАС України, прямої заборони розглядати цю справу у порядку спрощеного провадження, як уважає позивач, немає.

113. Крім того, виходячи із змісту частини другої статті 257 КАС України, за відсутності у процесуальному законі вказівки (прямої чи опосередкованої) на необхідність розгляду справи (з огляду на її категорію) тільки за правилами загального позовного провадження, суду дозволено розглядати цю справу за правилами спрощеного позовного провадження.

114. Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, в постановах Верховного Суду від 22 липня 2021 року в справі № 460/6542/20, від 07 жовтня 2021 року в справі № 640/23517/20 та від 30 червня 2022 року у справі № 640/27145/20.

115. Зважаючи на це колегія суддів приходить до висновку, що ця справа не належить до справ незначної складності у значенні частини шостої статті 12 КАС України, однак відсутні заборони для її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

116. У цьому контексті Суд завертає увагу на те, що Окружний адміністративний суд міста Києва не відносив дану справу до категорії малозначних, водночас розглянув її за правилами спрощеного позовного провадження, що не є порушенням норм процесуального права.

117. Суд зауважує, що в контексті обставин цієї справи та підстав касаційного провадження, ним надано відповідь на всі доводи касаційної скарги, які можуть вплинути на правильне вирішення справи.

118. На підставі вищенаведеного Суд резюмує, що рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка. Суди правильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

119. Наведені у касаційній скарзі доводи та аргументи не спростовують наведених у цій постанові висновків.

120. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

121. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

122. Тож ураховуючи приписи статті 350 КАС України касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VІ. Висновки щодо розподілу судових витрат та зупинення виконання судового рішення

123. З огляду на результат касаційного розгляду справи судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 вересня 2021 року у справі № 640/22140/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк