Історія справи

Ухвала КАС ВП від 18.03.2018 року у справі №807/2377/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

Київ

23 жовтня 2018 року

справа №807/2377/15

адміністративне провадження №К/9901/36413/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Ханової Р.Ф.,

суддів - Гончарової І.А., Олендера І.Я.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Тячівському районі Головного управління ДФС у Закарпатській області на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2016 року у складі судді Луцович М.М. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року у складі суддів Яворського І.О., Кухтея Р.В., Носа С.П. у справі №807/2377/15 за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Державної податкової інспекції у Тячівському районі Головного управління ДФС у Закарпатській області про скасування вимоги про сплату боргу та рішення про застосування штрафних санкцій,

У С Т А Н О В И В :

26 листопада 2015 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (далі - платник податків, позивач) звернувся до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Тячівському районі Головного управління ДФС у Закарпатській області, у якому просив скасувати вимогу №Ф-0013021702 від 11 вересня 2015 року про сплату суми недоїмки з єдиного внеску, штрафів та пені на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 170 433,06 грн., рішення №0010751702 від 24 липня 2015 року про застосування штрафних санкцій за донарахування територіальним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску на суму 17 091,68 грн.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2016 року у справі №807/2377/15 адміністративний позов задоволено. Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року постанова суду першої інстанції залишена без змін.

Рішення суду першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що при обчисленні суми єдиного внеску фізичні особи-підприємці, які перебувають на загальній системі оподаткування і до яких належить позивач, використовують річні податкові декларації з податку на доходи фізичних осіб. Тому позивач правомірно виходив з річного оподатковуваного доходу за 2012-2014 роки, в межах максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої частиною 3 статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування». Обов'язок платника податку математичним розрахунком визначати середньомісячних дохід, до якого застосовувати максимальну величину бази нарахування єдиного внеску, законодавством не передбачений.

20 травня 2017 року відповідач подав касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідач доводить, що у податкових деклараціях позивача з податку на доходи фізичних осіб за 2012-2014 роки платником податків вказувався чистий оподатковуваний дохід за рік та середньомісячний річний оподатковуваний дохід, який визначається розрахунковим методом. Дані цих декларацій мають збігатися з даними звітів з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування. З урахуванням цього відповідач стверджує, що розмір максимальної величини бази нарахування єдиного внеску має застосовуватися до визначеного у деклараціях середньомісячного річного оподатковуваного доходу. Позивач помилково визначав цей розмір від іншої суми, розрахованої виходячи з підтвердженого бухгалтерськими документами розміру оподатковуваного доходу, чим порушений пункт 2 частини 1 статті 7, частини 11 статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

За твердженням відповідача суди попередніх інстанції неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, а тому їх рішення підлягають скасуванню. У задоволенні позовних вимог відповідач просить відмовити.

Заперечення на касаційну скаргу (відзив) від позивача до Верховного Суду не надійшли, що не перешкоджає перегляду судових рішень по суті.

Згідно з частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Касаційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України у попередньому судовому засіданні відповідно до статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Відповідно до статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, що діяла на момент ухвалення судових рішень судами першої та апеляційної інстанцій, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення відповідають.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що відповідачем проведено документальну планову виїзну перевірку позивача щодо своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів за період з 01 січня 2012 року по 31 грудня 2014 року, дотримання законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (надалі - єдиний внесок) за період з 01 січня 2012 року по 31 грудня 2014 року, виконання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01 січня 2012 року по 31 грудня 2014 року.

Результати перевірки викладені у акті від 20 травня 2015 року №155/17-01/НОМЕР_1. Зокрема у ньому зазначено, що встановлене порушення частини 1 пункту 2 статті 6, пункту 11 статті 8, пункту 5 статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», в результаті чого донараховано суму податкових зобов'язань з єдиного внеску на загальну суму 170 433,06 грн., в тому числі за 2012 рік - 58 447,34 грн., за 2013 рік - 54 505,88 грн., за 2014 рік - 57 479,84 грн.

На підставі вказаного вище акта перевірки відповідачем було прийняте рішення № 0010751702 від 24 липня 2015 року про застосування штрафних санкцій за донарахування територіальним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску в сумі 17 091,68 грн.

Крім того, за результатами перевірки відповідачем сформовано та винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-0013021702 від 11.09.2015 року зі сплати єдиного внеску, штрафів та пені на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 170 433,06 грн.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, висновок відповідача про заниження єдиного внеску ґрунтується на неправильному на його думку застосуванні позивачем максимальної величини бази нарахування єдиного внеску. При обчисленні сум єдиного внеску на підставі даних річних податкових декларацій з податку на доходи фізичних осіб позивач не застосовував максимальної величини бази нарахування єдиного внеску до значення середньомісячного річного оподатковуваного доходу.

Суд касаційної інстанції вважає, що до спірних правовідносин судами правильно застосовані норми матеріального права.

Позивач є фізичною особою - підприємцем та відноситься до платників єдиного внеску, зазначених у пункті 4 частині 1 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

Базою нарахування єдиного внеску відповідно до пункту 2 частини 1 статті 7 цього Закону для таких платників є сума доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб.

При цьому згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 вказаного Закону максимальна величина бази нарахування єдиного внеску - максимальна сума доходу застрахованої особи, що дорівнює сімнадцяти розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом, на яку нараховується єдиний внесок.

Закон не містить прямих вказівок на період, за який визначається така максимальна сума доходу. Тому при тлумаченні порядку застосування наведеної норми слід виходити з інших положень Закону, які вказують на порядок нарахування внеску.

Так, відповідно до частини 2 статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

За приписами абзацу 3 частини 8 статті 9 того ж Закону платники єдиного внеску, до яких належить позивач, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року.

З наведеного слідує, що єдиний внесок нараховується позивачем саме за календарний рік та на підставі документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу).

Частиною 4 статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» передбачено, що порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Законом не встановлений обов'язок платника єдиного внеску використовувати при його нарахуванні саме дані про середньомісячний річний оподатковуваний дохід, що містяться у розрахунку податкових зобов'язань з податку на доходи фізичних осіб.

Це спростовує доводи касаційної скарги про порушення пункту 2 частини 1 статті 7, пункту 11 статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».

Суд касаційної інстанції не приймає до уваги посилання відповідача на пункт 4.5 чинної у періоді, що перевірявся, Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, яка затверджена наказом Міністерства доходів і зборів України від 09 вересня 2013 №455, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19 вересня 2013 року за №1622/24154. Згідно з ним обчислення сум єдиного внеску категорією платників, до яких належить позивач, здійснюється на підставі даних річних податкових декларацій (річної звітності).

Норми даного пункту не визначають обов'язок застосування при нарахуванні єдиного внеску саме рядка 01 розділу ІІ додатку 5 до розділу ІІІ податкової декларації про майновий стан і доходи "Розрахунок податкових зобов'язань з податку на доходи фізичних осіб, отриманих фізичною особою - підприємцем від провадження господарської діяльності" (розмір середньомісячного річного оподатковуваного доходу). Річна податкова декларація окрім цього рядка містить інші дані, зокрема про чистий оподатковуваний дохід, які і були використані позивачем при нарахуванні єдиного внеску.

Крім того, вказаною Інструкцією не можуть встановлюватися правила нарахування єдиного внеску, які мають бути визначені виключно Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування». Відповідач довільно встановив обов'язок платника єдиного внеску використовувати порядок його нарахування, не передбачений Законом. Відтак висновки судів першої та апеляційної інстанцій не викликають сумнівів у їх правомірності.

Відповідно до частини 1 статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд визнає, що суди попередніх інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень, внаслідок чого касаційна скарга відповідача залишається без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Тячівському районі Головного управління ДФС у Закарпатській області залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2017 року у справі №807/2377/15 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Р.Ф.Ханова

Судді: І.А.Гончарова

І.Я.Олендер