Історія справи

Постанова КАС ВП від 22.12.2022 року у справі №160/8601/20

ф

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2022 року

м. Київ

справа №160/8601/20

адміністративне провадження № К/990/16919/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Білак М.В., Калашнікової О.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2022 року (судді: Іванов С.М., Панченко О.М., Чередниченко В.Є.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань, Виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_2, Виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_3, Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

27 липня 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державного бюро розслідувань (далі - відповідач-1, ДБР), виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_2 (далі - відповідач-2, в.о. Директора ДБР ОСОБА_2.), виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_3 (далі - відповідач-3, в.о. Директора ДБР ОСОБА_3.), Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі (далі - відповідач-4, ТУ ДБР у м. Мелітополь), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ ДБР від 14 липня 2020 року №92 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, на 2020 рік», в частині скорочення посади заступника директора ТУ ДБР у м. Мелітополь, яка відноситься до категорії державної служби та введення посади заступника директора територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, як категорія посади - старший начальницький склад;

- визнати протиправними дії виконуючого обов`язки ДБР розслідувань по виданню наказу від 14 липня 2020 року №336 «Про попередження працівників» та скасувати наказ ДБР від 14 липня 2020 року №336 «Про попередження працівників» в частині попередження ОСОБА_1 про скорочення посади заступника директора ТУ ДБР у м. Мелітополь, яка відноситься до категорії державної служби, і направленні на його виконання дії, зокрема вручення «Попередження про наступне вивільнення» від 16 липня 2020 року №10-13-01-15467;

- визнати протиправними дії в.о. Директора ДБР ОСОБА_2. по виданню наказу від 13 серпня 2020 року №514-ос «З особового складу» та наказу від 20 серпня 2020 року №531-ос «Про внесення змін до наказу ДБР від 13 серпня 2020 року №514-ос», щодо звільнення ОСОБА_1 та скасувати наказ від 13 серпня 2020 року №514-ос «З особового складу» та наказ від 20 серпня 2020 року №531-ос «Про внесення змін до наказу Державного бюро розслідувань від 13 серпня 2020 року №514-ос»;

- визнати протиправними дії в.о. Директора ДБР ОСОБА_3. по виданню наказу ДБР від 28 вересня 2020 року №600-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » щодо звільнення ОСОБА_1 та скасувати наказ від 28 вересня 2020 року №600-ос «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- встановити відсутність у в. о. Директора ДБР, та зокрема, у ОСОБА_2 або ОСОБА_3 , повноважень скорочувати чисельність державних службовців територіального управління ДБР, розташованого у місті Мелітополі;

- поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді заступника директора - начальника слідчого управління територіального управління ДБР, розташованого у місті Мелітополі, а за відсутності такої посади - на іншій рівнозначній посаді в цьому (або іншому) державному органі та виплатити ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що виконуючі обов`язки Директора ДБР не є керівниками державної служби в розумінні Закону України «Про державну службу», а є особами начальницького складу, тому не мали повноважень ініціювати питання звільнення та безпосередньо звільняти позивача - державного службовця.

Позивач вважав, що на час затвердження змін до штатного розпису 14 липня 2020 року, що і стало в подальшому підставою звільнення, не затверджено Положення «Про проходження служби особами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань», в порушення вимог статті 14 Закону України «Про державне бюро розслідувань». Отже і були відсутні зміни істотних умов проходження служби.

Також, позивач стверджував, що в результаті змін до штатного розпису посади директора та заступників збереглися, і фактично за новим штатним розписом ці особи повинні виконувати посадові обов`язки. Отже на думку позивача, скорочення посади яку він займав не відбулось.

Позивач вважав, що оскаржуваними наказами про звільнення порушено гарантії на залишення на роботі та не запропоновано переведення на іншу посаду.

На переконання позивача, втручання відповідачів у його права (щодо проведення процедури звільнення) порушують принцип пропорційності у розумінні практики Європейського суду з прав людини.

У зв`язку зі звільненням директора ДБР, на думку позивача, в ДБР з 28 грудня 2019 року відсутній керівник державної служби, а виконуючий обов`язки директора не наділений такими повноваженнями.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 квітня 2021 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано протиправними дії в. о. Директора ДБР ОСОБА_2. по виданню наказу від 14 липня 2020 року №336 «Про попередження працівників» та скасовано наказ ДБР від 14 липня 2020 року №336 «Про попередження працівників» в частині попередження ОСОБА_1 про скорочення посади заступника директора ТУ ДБР у м. Мелітополь, яка відноситься до категорії державної служби, і направлені на його виконання дії, зокрема вручення «Попередження про наступне вивільнення» від 16 липня 2020 року №10-13-01-15467.

Визнано протиправними дії в. о. Директора ДБР ОСОБА_2. по виданню наказу від 13 серпня 2020 року №514-ос «З особового складу» та наказу від 20 серпня 2020 року №531-ос «Про внесення змін до наказу Державного бюро розслідувань від 13 серпня 2020 року №514-ос», щодо звільнення ОСОБА_1 та скасувати наказ від 13 серпня 2020 року №514-ос «З особового складу» та наказ від 20 серпня 2020 року №531-ос «Про внесення змін до наказу Державного бюро розслідувань від 13 серпня 2020 року №514-ос».

Визнано протиправними дії виконуючого обов`язки Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_3. по виданню наказу від 28 вересня 2020 року №600-ос «Про звільнення ОСОБА_1 » щодо звільнення ОСОБА_1 та скасовано наказ від 28 вересня 2020 року №600-ос «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді заступника директора - начальника слідчого управління ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі з 29 вересня 2020 року.

Стягнуто з ТУ ДБР, розташованого у м. Мелітополі на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 323 149,98 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішуючи спір між сторонами та частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що до позивача застосовані норми пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», яка суперечить самому Закону України «Про державну службу» та Конституції України, та які були в подальшому виключені самим законодавцем. Звільнення позивача на підставі положень пункту 1 частини першої статті 87 цього Закону є протиправним, порушує принципи верховенства права, допускає дискримінацію та порушення базових принципів державної служби, а також суперечить висновкам Європейського суду з прав людини щодо права на працю, а тому позовні вимоги позивача про скасування наказів про звільнення та поновлення його на посаді підлягають задоволенню.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2022 року скасовано рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 квітня 2021 року в адміністративній справі №160/8601/20 та ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Ухвалюючи відповідну постанову, адміністративний суд при дотриманні норм процесуального права встановив правомірність прийняття, уповноваженою на те особою, кадрового рішення стосовно позивача, у відповідності до вимог статей 10, 12, 14, 14-3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», статей 40 49-2 КЗпП України та статей 91, 83, 87 Закону України «Про державну службу» за результатами організаційно-структурних змін в системі Державного бюро розслідувань, внаслідок яких відбулось скорочення посад державної служби та введення посад рядового та начальницького складу.

Більше того, з огляду на особливий статус Державного бюро розслідувань, як правоохоронного органу, служба в якому має особливий характер, в умовах організаційно-структурних і кадрових змін, з огляду на неможливість переведення державних службовців на посади рядового та начальницького складу з присвоєнням відповідних звань та встановлену максимальну граничну чисельність працівників Державного бюро розслідувань в 1600 осіб, залишення державних службовців, посади яких скорочувалися, в системі Державного бюро розслідувань було неможливим, в силу вимог статей 9, 14-3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», а тому оскаржуване рішення про звільнення ОСОБА_1 є законним та обґрунтованим.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі ОСОБА_1 указує на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження відповідачами постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2022 року є пункти 1 та 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Обґрунтовуючи пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження, позивач указує на те, що судом апеляційної інстанції не враховані висновки у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 липня 2021 року у справі №140/6353/20, від 16 червня 2021 року у справі №440/1964/20, відповідно до яких за наявності будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі суб`єкт призначення ініціює відповідну пропозицію державному службовцю.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Обґрунтовуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження позивач зазначає, що на цей час відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 3, пункту 4 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 03 грудня 2019 року №305- IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» у частині правових підстав звільнення та припинення повноважень працівників Державного бюро розслідувань, що перемогли у відповідних конкурсах та виконували свої повноваження на момент прийняття зазначеного законодавчого акта.

Позиція інших учасників справи

Від ДБР та ТУ ДБР у м. Мелітополь до суду надійшли відзиви на касаційну скаргу позивача, в яких вони просять залишити без задоволення касаційну скаргу позивача, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2022 року.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 21 грудня 2022 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Позивач займав посаду заступника директора - начальника слідчого ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі.

На час призначення на посаду та проходження служби позивачем ця посада відносилась до посад державної служби.

ДБР 26 лютого 2020 року прийнято наказ № 47 «Про затвердження переліку посад у центральному апараті ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу». Відповідно до даного переліку посада позивача не відносилась до тих, які підлягали заміщенню особами рядового і начальницького складу.

08 липня 2020 року в. о. директора ДБР ОСОБА_2 видано наказ №323 «Про затвердження Переліку посад у територіальних управліннях ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами».

Відповідно до вказаного наказу, посади директора і заступника територіальних управлінь Державного бюро розслідувань підлягали заміщенню особами рядового і начальницького складу.

14 липня 2020 року в. о. директора ДБР ОСОБА_2 видано наказ №92 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі на 2020 рік».

Підставою наказу зазначено Перелік посад у територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами, затверджений наказом ДБР від 08 липня 2020 року №323.

Указаний наказ вводився в дію з 17 серпня 2020 року. А у пункті 2 наказу зазначалося про скорочення посад державної служби відповідно до додатку. Так виводились зі штатного розпису посади: Директор - 1 посада (посада державної служби), заступник Директора - 1 посада, заступник директора - начальник слідчого управління -1 посада (старший начальницький склад ДБР (підполковник ДБР), заступник Директора - начальник слідчого управління - 1 посада (посада державної служби). Натомість, вводились до штатного розпису посади старшого начальницького складу (полковник ДБР): Директор - 1 посада, заступник Директора - 2 посади.

14 липня 2020 року відповідачем-2 видано наказ №336 «Про попередження працівників».

Також, 14 липня 2020 року відповідачем-2 направлено лист на адресу Директорів (виконувачів обов`язків) територіальних управлінь в якому відповідач-2 просив прибути особисто та забезпечити своєчасне прибуття перших заступників та заступників 16 липня 2020 року до ДБР.

16 липня 2020 року складено акт №17 про те, що позивач не прибув до ДБР для отримання попередження про наступне вивільнення у зв`язку зі скороченням посади державної служби.

16 липня 2020 року в. о. директора ДБР винесено попередження про наступне вивільнення. Позивача попереджували про скорочення посади по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення даного попередження. Також, повідомлялося, що позивача буде звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

Того ж дня, на адресу позивача ДБР направлено зазначене вище попередження.

Відповідно до протоколу про доведення інформації або документів до відома державного службовця від 16 липня 2020 року позивачу надіслано попередження про наступне вивільнення на електронну пошту. Крім того, відповідне повідомлення було направлено засобами поштового зв`язку на адресу реєстрації позивача: АДРЕСА_1 .

Позивачем на час розгляду справи вказане попередження засобами поштового зв`язку не отримано (повернуто за закінченням терміну зберігання).

13 серпня 2020 року відповідачем-2 видано наказ №514-ос про звільнення позивача з 20 серпня 2020 року. У вказаному наказі зазначається, що однією з його підстав є персональне попередження про наступне вивільнення від 16 липня 2020 року та протокол про доведення інформації або документів до відома державного службовця від 16 липня 2020 року.

13 серпня 2020 року Комісією ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі складено акт про те, що о 14:05 год 13 серпня 2020 року ОСОБА_1 в телефонній розмові повідомив, що він перебуває на лікарняному.

20 серпня 2020 року Комісією ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі складено акт про те, що о 09:05 год 20 серпня 2020 року в телефонній розмові ОСОБА_1 повідомлено, що його звільнено з займаної посади у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, з припиненням державної служби. Також в акті зазначено, що ОСОБА_1 повідомив, що в цей час знаходиться на лікарняному.

20 серпня 2020 року листом ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі вих. №1709/9483/9-23/2020 повідомлено відповідача-2 про те, що ОСОБА_1 перебуває на лікарняному.

20 серпня 2020 року відповідачем-2 видано наказ №531-ос «Про внесення змін до наказу ДБР від 13 серпня 2020 року №514-ос». Наказ видано у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю позивача та змінено пункт 7 наказу від 13 серпня 2020 року №514-ос, виклавши його в наступній редакції: «Звільнити ОСОБА_1 з посади заступника директора-начальника слідчого управління територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, у перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність, у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, з припиненням державної служби».

Підставою видання даного наказу зазначено лист ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі від 20 серпня 2020 року №1709/9483/9-23/2020.

Листом від 21 серпня 2020 року №10-13-01-18685 ДБР направило наказ №531-ос від 20 серпня 2020 року на адресу ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі.

28 вересня 2020 року в. о. Директора ДБР ОСОБА_3. винесено наказ №600-ос, відповідно до якого припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 з посади заступника директора-начальника слідчого відділу ТУ ДБР, розташованого у місті Мелітополі 28 вересня 2020 року, у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису.

Не погодившись з правомірністю прийняття наведених наказів, позивач звернувся до суду з метою захисту своїх порушених прав та інтересів.

Нормативне регулювання та оцінка Верховного Суду

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом належить застосовувати правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Одночасно, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до ухвали Верховного Суду від 06 липня 2022 року касаційне провадження у цій справі відкрито відповідно до вимог пунктів 1 та 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Спір у цій справі виник у зв`язку зі звільненням позивача з посади державної служби на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу", у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, із припиненням державної служби.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII "Про державну службу" (далі - № 889-VIII).

З метою визначення норм права, які на момент виникнення спірних правовідносин підлягали застосуванню до процедури звільнення державних службовців у зв`язку з реорганізацією державного органу, слід провести ретроспективний та системний аналіз відповідних положень Закону № 889-VIII у взаємозв`язку з нормами Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

За приписами пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

У редакції, чинній до 25 вересня 2019 року, пункт 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII передбачав, що однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

При цьому частиною третьою статті 87 Закону № 889-VIII (у цій же редакції) було унормовано, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю (абзац перший). Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення (абзац другий).

25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України від 19 вересня 2019 року № 117-IX "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" (далі - Закон № 117-IX), який мав на меті спрощення порядку прийняття на державну службу та розширення підстав її припинення з метою швидкого та ефективного перезавантаження державної влади в Україні.

Внаслідок цих законодавчих змін у частині першій статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції підпункту 53 пункту 6 розділу I Закону № 117-ІХ) виокремлені дві підстави припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення:

- скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (пункт 1 частини першої);

- ліквідація державного органу (пункт 1-1 частини першої).

Також Законом №117-ІХ були виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав реорганізації або ліквідації державного органу лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

Окрім того, цим же Законом № 117-ІХ стаття 40 КЗпП України доповнена частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус".

Відповідно до частини першої статті 3 Закону № 889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 12 грудня 2019 року № 378-IX "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" (далі - Закон № 378-IX), пунктом 2 розділу І якого стаття 49-2 КЗпП України після частини п`ятої доповнена новою частиною такого змісту: "Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону № 889-VIII, здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень".

У зв`язку з цим частину шосту вважати частиною сьомою.

13 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 14 січня 2020 року № 440-IX "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи" (далі - № 440-IX), підпунктом в) пункту 106 розділу І якого частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим такого змісту: "Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення". У зв`язку з цим абзаци перший - третій вважати відповідно абзацами другим - четвертим.

Вищенаведені норми були чинними на момент їх застосування до спірних правовідносин та неконституційними не визнавалися.

Внесення таких послідовних змін до Закону № 889-VIII та КЗпП України, якими законодавець визначав особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю, свідчить про намір законодавця обмежити дію законодавства про працю на державну службу та максимально спростити порядок звільнення державних службовців з метою швидкого та ефективного перезавантаження влади в Україні задля вирішення питання відновлення суспільної довіри до державної влади.

У випадку з позивачем, застосування указаних норм зумовлено змінами статусу ДБР.

Так, з 04 вересня 2018 року ОСОБА_1 призначено на посаду заступника Директора Територіального управління ДБР, розташованого у місті Мелітополі.

На час прийняття позивача на державну службу до ДБР Закон України від 12 листопада 2015 року №794-VIII "Про Державне бюро розслідувань" (далі - Закон № 794-VIII) діяв у редакції Закону України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання" (по тексту - Закон № 2475-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону № 794-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII) ДБР є центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

Частиною першою статті 14 Закону № 794-VІІІ (у редакції Закону № 2475-VIII) визначено, що до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці, працівники, які уклали трудовий договір із Державним бюро розслідувань.

Згідно з частиною п`ятою зазначеної статті, трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України "Про державну службу". Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Водночас 27 грудня 2019 року набрав чинності Закон України від 03 грудня 2019 року № 305-IX "Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань" (далі - Закон № 305-IX), у зв`язку із чим, зокрема, частина п`ята статті 14 Закону №794-VІІІ зазнала змін, відповідно до яких трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців ДБР поширюється дія Закону України "Про державну службу". Посади державних службовців ДБР відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Окрім того, у зв`язку із набранням чинності Законом № 305-ІХ правовий статус ДБР змінився із центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган. Зокрема, статтею 1 Закону № 794-VІІІ (у редакції Закону № 305-ІХ) визначено, що ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

Згідно з частинами першою та другою статті 9 указаного Закону, систему ДБР складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі ДБР діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи. Організаційна структура ДБР визначається Президентом України.

Отже, з 27 грудня 2019 року змінився не лише правовий статус ДБР, але й порядок визначення організаційної структури ДБР (до внесення вищевказаних змін організаційна структура ДБР затверджувалася Директором ДБР за погодженням із Кабінетом Міністрів України).

Указані зміни були запроваджені законодавцем з метою удосконалення правових основ організації та діяльності ДБР шляхом реформування вказаного органу задля цілей удосконалення законодавчого регулювання питань, пов`язаних із діяльністю територіальних управлінь ДБР, проходженням служби особами рядового та начальницького складу ДБР, конкурсними відборами та переведенням працівників ДБР тощо.

На виконання вимог статті 9 Закону № 794-VIII (у редакції Закону № 305-ІХ) Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 затверджено нову організаційну структуру ДБР, що, у свою чергу, зумовило необхідність прийняття змін до штатного розпису як центрального апарату ДБР, так і його територіальних органів.

Окрім того, Законом № 305-ІХ доповнено Закон № 794-VIII статтею 14-3, якою врегульовано порядок переведення працівників ДБР, за змістом якої:

державні службовці можуть бути переведені у системі ДБР за їхньою згодою без обов`язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади, у порядку, визначеному Законом України "Про державну службу" (частина перша статті 14-3);

особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі ДБР, у тому числі з територіального управління до центрального апарату ДБР, за їхньою згодою без обов`язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади (частина друга статті 14-3);

переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи ДБР, які порушили питання про переведення (частина третя статті 14-3).

З конструкції наведеної норми слідує, що законодавець при регулюванні трудових відносин при проходженні та припиненні державної служби згідно із Законом № 889-VIII та державної служби особливого характеру згідно з Законом № 794-VIII, встановив відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій службовців (державних службовців та осіб рядового і начальницького складу), та введено особливості щодо проходження служби та реалізації повноважень службовців ДБР.

При цьому указаною нормою не передбачено механізму переведення особи, що займає посаду державної служби, на посаду, яка підлягає заміщенню рядовим та начальницьким складом.

Подібний висновок щодо тлумачення статті 14-3 Закону № 794-VIII викладений у постановах Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 200/11081/20-а (пункт 56), від 24 червня 2022 року у справі № 200/12306/20-а (пункт 37) і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від нього.

Варто зауважити, що відповідно до вимог частини третьої статті 14 Закону № 794-VІІІ на службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом). Прийняття громадян України на службу до Державного бюро розслідувань без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.

Згідно з пунктами 4, 5 частини першої статті 12 Закону № 794-VІІІ директор ДБР: затверджує структуру та штатну чисельність територіальних органів ДБР; визначає відповідно до законодавства в межах граничної чисельності переліки посад у територіальних управліннях ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що виконуючим обов`язки Директора полковником Державного бюро розслідувань ОСОБА_2. прийнято наказ «Про затвердження Переліку посад у територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами» від 08 липня 2020 року №323.

Серед посад у територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань та цими посадами визначено Директора (граничне спеціальне звання - полковник Державного бюро розслідувань) та Заступника Директора (граничне спеціальне звання - полковник Державного бюро розслідувань).

На підставі наказу Державного бюро розслідувань від 08 липня 2020 року №323 та положень статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», наказом Державного бюро розслідувань від 14 липня 2020 року №92 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису територіального управління ДБР, розташованого у місті Мелітополі на 2020 рік», затверджено зміни до штатного розпису, що вводяться в дію з 17 серпня 2020 року.

Відповідно до наказу від 14 липня 2020 року №92 ДСК, посади державної служби територіального управління, а саме Директор, Перший заступник Директора та заступник Директора - начальник слідчого управління, виведені з штатного розпису. Водночас введено посади старшого начальницького складу (полковник ДБР) - 2 штатні посади Заступника Директора.

Як встановлено судами, посада державної служби, яку обіймав позивач була скорочена, внаслідок зміни штатного розпису, у зв`язку з чим, відповідачем прийнято наказ від 14 липня 2020 року №336 «Про вивільнення працівників», зокрема позивача.

Таким чином суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав доведеним факт та обставини скорочення посад державної служби внаслідок зміни штатного розпису Територіального управління ДБР, розташованого у місті Мелітополі.

Відповідно наведені обставини, враховуючи приписи пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), є підставою для припинення державної служби ОСОБА_4 за ініціативою суб`єкта призначення.

До того ж, на момент виникнення спірних правовідносин приписи частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які діяли у редакції Закону № 440-IX, не покладали на суб`єкта призначення або керівника державної служби обов`язку з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення.

Подібний висновок щодо застосування указаної норми викладений Верховним Судом у низці постанов, зокрема від 28 липня 2021 року у справі №640/11024/20, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від нього.

Окрім того, Верховний Суд у постановах від 23 грудня 2021 року у справі № 380/3551/20, від 10 лютого 2022 року у справі № 380/3597/20, від 16 лютого 2022 року у справах № 380/3389/20, № 380/3654/20, № 380/4357/20, на висновки у яких звертає увагу ДБР, сформував правовий висновок щодо застосування частин першої та третьої статті 87 Закону № 889-VIIІ (в редакції після внесення змін Законом № 117-ІХ), частини четвертої статті 40, частини шостої статті 49-2 КЗпП України (в редакції після внесення змін Законом № 378-ІХ) у процедурі реорганізації органів державної влади.

Як установив суд апеляційної інстанції, при звільненні позивача з державної служби ДБР дотрималося вимоги щодо повідомлення його про майбутнє вивільнення не менше як за 30 календарних днів.

З урахуванням викладеного Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що рішення ДБР про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади державної служби прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією й законами України.

Статтею 9-1 Закону № 889-VIII визначено, що доведення інформації або документів до відома державного службовця відповідно до вимог цього Закону здійснюється шляхом її вручення або надсилання поштою, в тому числі з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку. У разі доведення інформації або документів шляхом використання інших засобів телекомунікаційного зв`язку такий спосіб фіксується протоколом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Щодо доводів скаржника про неналежне повідомлення відповідачем про майбутнє вивільнення, Верховний Суд зазначає таке.

Інформація або документи надсилаються державному службовцеві за адресою місця проживання/перебування або на його адресу електронної пошти чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку за наявними в особовій справі контактними даними.

Державний службовець при вступі чи проходженні державної служби зобов`язаний повідомити службу управління персоналом про його засоби електронної пошти чи інші засоби телекомунікаційного зв`язку з ним з метою їх використання для доведення до відома державного службовця інформації або документів.

Інформація або документи, надіслані поштою, в тому числі електронною, чи шляхом передачі з використанням інших засобів зв`язку вважаються такими, що доведені до відома державного службовця на п`ятий календарний день з моменту їх відправлення.

Відповідно до зазначеної норми Кабінетом Міністрів України 11 грудня 2019 року прийнято постанову №1042 "Про затвердження Порядку фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв`язку" (далі - Порядок № 1042).

Згідно з пунктом 1 названого Порядку, він визначає процедуру фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв`язку відповідно до вимог Закону України "Про державну службу" (далі - Закон).

Пунктами 2- 6 Порядку № 1042 передбачено, що інформація або документи надсилаються державному службовцю з використанням засобів телекомунікаційного зв`язку виключно на його адресу електронної пошти чи за іншими контактними даними, про які він повідомив службі управління персоналом під час вступу чи проходження державної служби та які зазначені в його особовій справі.

Факт доведення інформації або документів до відома державного службовця фіксується протоколом про доведення інформації або документів до відома державного службовця (далі - протокол).

Протокол складається в довільній формі працівником державного органу, визначеним суб`єктом призначення або керівником державної служби, та повинен містити: 1) дату, час та місце складення протоколу; 2) підставу надіслання інформації або документів державному службовцю з посиланням на відповідну норму Закону; 3) дату, час та вид засобу телекомунікаційного зв`язку, за допомогою якого надіслано інформацію або документи державному службовцю; 4) контактні дані державного службовця, за якими надіслано інформацію або документи з використанням засобу телекомунікаційного зв`язку (номер телефону, адресу електронної пошти тощо); 5) короткий зміст інформації або документів, які надіслані державному службовцю; 6) найменування посади, прізвище та власне ім`я державного службовця, якому надіслано інформацію або документи; 7) підпис, дату, найменування посади, прізвище та власне ім`я працівника державного органу, який надіслав інформацію або документи державному службовцю; 8) підпис, дату, найменування посади, прізвище та власне ім`я уповноваженого працівника державного органу, який склав протокол; 9) підпис, дату, найменування посади, прізвище та власне ім`я керівника служби управління персоналом; 10) додатки до протоколу, що підтверджують факт надіслання інформації або документів (копію знімку екрану засобу телекомунікаційного зв`язку тощо).

Протокол складається в одному примірнику та зберігається у службі управління персоналом.

Державний службовець, якому доведено інформацію або документи до відома, має право отримати завірену в установленому порядку копію відповідного протоколу.

Як слідує з установлених судами обставин, наказом ДБР "Про попередження працівників" від 14 липня 2020 року №336, Управлінню кадрової роботи та державної служби ДБР доручено персонально попередити працівників територіальних управлінь ДБР, посади яких з 17 серпня 2020 року скорочуються, про наступне вивільнення.

Згідно з додатком 2 до цього наказу, до Списку працівників ТУ ДБР, розташованому у місті Мелітополі, які попереджаються про скорочення посади державної служби, зокрема, включено ОСОБА_1 .

У зв`язку із службовою необхідністю в. о. Директора ДБР повідомлено керівництву територіальних управлінь ДБР про необхідність прибути особисто 16 липня 2020 року до центрального апарату ДБР. Однак, позивач 16 липня 2020 року до центрального апарату ДБР не прибув, про що складено Акт від 16 липня 2020 року №17.

У зв`язку із цим, 16 липня 2020 року складено попередження про наступне вивільнення позивача, у зв`язку зі скороченням посади державної служби, на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII.

На виконання наказу ДБР від 14 липня 2020 року № 336 "Про попередження працівників", на підставі положень статті 9-1 Закону № 889-VIII та Порядку № 1042, на електронну та поштову адреси позивача направлено попередження про наступне вивільнення про що відповідачем складено відповідний протокол із зазначенням відомостей, передбачених пунктом 4 Порядку № 1042.

Позивачем не спростовується факт отримання попередження про наступне вивільнення від 16 липня 2020 року засобами телекомунікаційного зв`язку на адресу його електронної пошти.

Водночас, позивач уважає, що електронний лист повинен був містити електронний підпис уповноваженої особи, за відсутності якого його не можна вважати таким, що попереджений про наступне вивільнення.

Так, основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів визначає Закон № 851-IV.

За наведеним у статті 5 цього Закону визначенням, електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Склад та порядок розміщення обов`язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством.

Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму.

Згідно з приписами статті 6 Закону № 851-IV, для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис.

Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

У свою чергу, відповідно до статті 7 Закону № 851-IV оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги".

За змістом статті 10 Закону № 851-IV, відправлення та передавання електронних документів здійснюються автором або посередником в електронній формі за допомогою засобів інформаційних, телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних систем або шляхом відправлення електронних носіїв, на яких записано цей документ.

З аналізу положень Закону № 851-IV слідує, що електронним документом є документ, інформація у якому зафіксована у вигляді електронних даних. Іншими словами, такий документ має буту створений у електронному вигляді. При цьому, для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис.

Верховний Суд зазначає, попередження позивача про звільнення створювалось не у порядку, визначеному Законом № 851-IV, а саме, не є електронним документом, то до нього не застосовуються положення цього Закону щодо завірення електронного документу електронним цифровим підписом автора. З огляду на що твердження позивача про недотримання відповідачем вимог Закону №851-IV є безпідставними та не ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Одночасно з цим Верховний Суд уважає за необхідне звернути увагу на те, що законодавець, доповнивши Закон №889-VIII статтею 9-1, мав на меті забезпечити право державного службовця бути обізнаним щодо інформації або документів, які можуть впливати, зокрема, на проходження ним публічної служби.

Тому зважаючи на те, що до відома ОСОБА_1 доведено попередження про наступне вивільнення від 16 липня 2020 року, то мета, закладена в положення статті 9-1 Закону № 889-VIII була досягнута.

Також колегія суддів уважає за необхідне врахувати висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 09 серпня 2022 року у справі № 380/876/21, де Суд, проаналізувавши положення статті 9-1 Закону № 889-VIII дійшов висновку про альтернативність вибору керівником державної служби способів доведення інформації або документів до відома державного службовця: особисто, поштою, електронною поштою, використання інших засобів телекомунікаційного зв`язку. При чому, вибір одного із зазначених способів доведення інформації не тягне за собою обов`язку одночасного використання іншого. Також Суд звернув увагу, що законодавцем у вищенаведеній нормі Закону № 889-VIII не визначено імперативних вимог щодо вибору конкретного виду відправлення документів державного службовця засобами поштового зв`язку (простого, рекомендованого, без оголошеної цінності, з оголошеною цінністю), який, в розумінні Закону № 889-VIII, вважатиметься належним повідомленням.

Колегія суддів погоджується з наведеним правовим підходом тлумачення статті 9-1 Закону № 889-VIII і не вбачає відступу від нього.

Відтак, відповідно до наказу в.о. Директора Державного бюро розслідувань від 13 серпня 2020 року №514-ос, позивача звільнено з посади 20 серпня 2020 року, тобто після спливу тридцятиденного строку з моменту повідомлення про таке звільнення, як це передбачено приписами чинного законодавства.

Посилання скаржника на те, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без урахування висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №440/1964/20 та у постанові від 15 липня 2021 року у справі №140/6353/20 згідно з якими у разі звільнення державного службовця відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII (в редакції Закону №440-IX) за наявності будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі суб`єкт призначення ініціює відповідну пропозицію державному службовцю, слід зазначити таке.

На час ухвалення рішення судом апеляційної інстанції, Верховний Суд сформував правовий висновок щодо застосування частин першої та третьої статті 87 Закону № 889-VIIІ (в редакції після внесення змін Законом № 117-ІХ), зокрема, постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року справа №640/11024/20, відповідно до якого указані положення не покладали на суб`єкта призначення або керівника державної служби обов`язку з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб`єкта призначення.

З цього приводу, Суд акцентує увагу на позиції Великої Палати, що під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду (зазначена позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17).

За таких обставин, посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що оскаржуване судове рішення у цій справі ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 червня та 15 липня 2021 року за наявності правової позиції від 28 липня 2021 року, є необґрунтованими.

Посилаючись на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України касатор стверджує про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 3, пункту 4 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності ДБР» від 03 грудня 2019 року №305-ІХ (далі - Закон №305-ІХ). (Дослівно із касаційної скарги).

Відповідно до підпунктів 3, 4 пункту 3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону №305-ІХ установлено, що з дня набрання чинності цим Законом:

директори територіальних управлінь та інші працівники Державного бюро розслідувань продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення їхніх повноважень на посаді відповідно до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» з урахуванням внесених цим Законом змін;

працівники Державного бюро розслідувань, які перемогли у конкурсах для призначення на посади слідчих, оперуповноважених продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення повноважень на посаді відповідно до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» з урахуванням внесених цим Законом змін. у тому числі у разі визначення цих посад посадами рядовою і начальницького складу Державного бюро розслідувань;

Відповідно до частини першої статті 14-3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» державні службовці можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань за їхньою згодою без обов`язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади, у порядку, визначеному Законом України "Про державну службу".

Відповідно до частини другої «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про Державне бюро розслідувань» до приведення у відповідність із цим Законом закони України, інші нормативно-правові акти діють в частині, що не суперечить цьому Закону.

На переконання скаржника, застосування норм Закону України «Про державну службу» до працівників Державного бюро розслідувань без урахування особливостей, визначених Законом України «Про Державне бюро розслідувань» недопустиме.

Скаржник уважає, що суди першої та апеляційної інстанції помилково зазначили про віднесення посади позивача до категорії посад начальницького складу, що стало підставою застосування до позивача норм Закону України «Про державну службу» та звільнення позивача з посади, що прямо суперечить вказаним нормам Закону №305-ІХ та Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Верховний Суд вже виклав висновок щодо питання застосування положень пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 03 грудня 2019 року №305-ІХ у подібних правовідносинах.

Так, у постанові Верховного Суду від 01 вересня 2022 року у справі №160/4335/21 сформовано висновок щодо застосування пункту 3 «Прикінцевих та перехідних положень» Закону №305-ІХ у подібних правовідносинах.

Зокрема, у пунктах 85-87 цієї постанови суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до підпункту 4 пункту 3 зазначеного Закону, слідчі ДБР після набрання чинності Законом №305-ІХ не продовжують здійснювати свої повноваження навіть у разі визначення посади слідчого як посади рядового і начальницького складу, а лише здійснюють свої повноваження до дня їх звільнення або припинення повноважень на посаді, а зайняття посади особи рядового і начальницького складу в ДБР здійснюється за результатом відкритого конкурсу.

Тож Верховний Суд дійшов висновку про безпідставність доводів касатора відносно того, що така норма містить певні гарантії від звільнення слідчих зі служби в ДБР, відтак звільнення слідчих ДБР, внаслідок скорочення посад державної служби не суперечить приписам підпункту 4 пункту 3 Закону №305-ІХ.

Що стосується підпункту 3 пункту 3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону №305-ІХ, Верховний Суд зазначає, що позивач був прийнятий на роботу (посада - заступник Директора) до ТУ ДБР за процедурою, передбаченою для вступу на державну службу у порядку Закону №889-VІІІ, після запровадженого Законом №305-IX реформування не проходив процедуру зайняття посади особою рядового та начальницького складу у порядку, визначеному Законом №794-VIII (у редакції Закону №305-IX).

З аналізу положень статті 14-3 Закону №794-VІІІ слідує, що переведення працівників ДБР між посадами різних категорій (посада державної служби/посада рядового і начальницького складу) не передбачено законом.

Верховний Суд зазначає, що віднесення посади, яку позивач займав до звільнення, в Переліку заміщення посад до посади рядового і начальницького складу правоохоронного органу не означає автоматичного переведення чи призначення державного службовця на іншу категорію посад, оскільки таке переведення не передбачено ні Законом №794-VIII, ні Законом №889-VІІІ.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди скаржника із наданою правовою оцінкою судом апеляційної інстанції обставинам справи та переоцінка доказів.

Враховуючи викладене, Верховний Суд констатує, що висновки суду апеляційної інстанцій у цій справі є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанцій - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи, на час прийняття постанови, в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 13 січня 2022 року залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: А.Г. Загороднюк

Судді: М.В. Білак

О.В. Калашнікова