Історія справи

Ухвала КАС ВП від 21.05.2018 року у справі №809/3756/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

22 травня 2018 року

Київ

справа №809/3756/15

адміністративне провадження №К/9901/37677/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Хохуляка В.В.,

суддів - Бившевої Л.І., Шипуліної Т.М.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.01.2017 (головуючий суддя - Затолочний В.С., судді - Каралюс В.М., Матковська З.М.) у справі №809/3756/15 за його позовом до державної податкової інспекції у Надвірнянському районі Головного управління ДФС в Івано-Франківській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Надвірнянська районна державна адміністрація, про визнання протиправними та скасування рішень, -

встановив:

31.08.2015 ОСОБА_2 звернувся з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Надвірнянському районі Головного управління ДФС в Івано-Франківській області (далі - ДПІ у Надвірнянському районі ГУ ДФС в Івано-Франківській області) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 30.06.2015 №14179-17 та №14180-17.

Позов мотивовано тим, що між позивачем та Надвірнянською районною державною адміністрацією було укладено два договори оренди земельних ділянок, відповідно до яких орендна плата вноситься у грошовому розмірі в сумі 1 144,10 грн та 1 209,40 грн на рік та становить 0,3% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок. Зміни до договору оренди земельної ділянки щодо збільшення розміру орендної плати за землю сторони не вносили, а відтак, відповідач неправомірно визначив податкове зобов'язання з орендної плати.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 30.10.2015 позов задоволено.

Задовольняючи позов суд першої інстанції зазначив, що оскільки змін до договору оренди укладеного між позивачем та Надвірнянською районною державною адміністрацією сторонами не вносилось, то орендна плата позивачем обґрунтовано сплачена у розмірі 0,3 % від нормативно-грошової оцінки землі.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.01.2017, рішення суду першої інстанції скасовано, в задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що з набранням чинності змін до Податкового кодексу України (далі - ПК України) річний розмір орендної плати за земельні ділянки, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_2 посилається на те, що постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.01.2017 винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права, судом порушено вимоги статті 13 Закону України «Про плату за землю», підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України, статей 102, 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, позивач зазначає, що апеляційна скарга ДПІ у Надвірнянському районі ГУ ДФС в Івано-Франківській області подана із пропуском строку апеляційного оскарження, проте, суд апеляційної інстанції прийняв до розгляду апеляційну скаргу без вирішення питання про поновлення цього строку.

Крім того, ОСОБА_2, посилаючись на статтю 13 Закону України від 03.07.1992 № 2535-XII «Про плату за землю», вказує, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, однак, при здійсненні розрахунку податковий орган не звертався за отриманням відомостей щодо нормативної грошової оцінки земель до Держгеокадастру. Також судом апеляційної інстанції не враховані відомості нормативно-грошової оцінки земельних ділянок та державної експертизи за 2015 рік, які містяться в матеріалах справи.

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

До встановлених обставин у справі, застосовуються норми матеріального права в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин.

Зі змісту Земельного кодексу України та Закону України від 6.10.1998 №161-XIV "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 161-XIV) убачається, що користування землею в Україні є платним.

З 01.01.2011 набрав чинності ПК України, який, відповідно до пункту 1.1 статті 1 регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, і, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

За змістом підпункту 9.1.10 пункту 9.1 статті 9 ПК України плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності. Отже, ПК визначив обов'язок й орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136. пункту 14.1 статті 14 ПК України). Подібне визначення міститься й у статті 21 Закону № 161-XIV.

Справляння плати за землю, в тому числі й орендної плати, здійснюється відповідно до положень розділу ХIII ПК України.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем, а підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (пункт 288.1 статті 288 ПК України).

Підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 зазначеного Кодексу встановлено, що розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення- розміру земельного податку, що встановлюється розділом ХIII ПК; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати, зокрема, для інших земельних ділянок, наданих в оренду, 12 % нормативної грошової оцінки (підпункт 288.5.2 зазначеного пункту).

Тобто, законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним у договорі.

Відповідно до підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, суд дійшов висновку, що з набранням чинності ПК України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 цього Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

При цьому, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК України, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування зазначених вище норм матеріального права у спорах цієї категорії, міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 02.12.2014 (справа № 21-274а14), 07.04.2015 (справа №21-117а15), 14.04.2015 (справа № 21-165а15), 24.04.2015 (справа № 21-131а15).

Отже, з набранням чинності ПК України, тобто з 01.01.2011, мінімальний розмір річної орендної плати за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності та грошову оцінку яких встановлено, становить 3% від їх грошової оцінки.

Проте, позивач не перерахував величину орендної плати з урахуванням зазначеної норми ПК України та сплачував орендну плату за укладеними раніше договорами оренди землі державної та комунальної власності в меншому розмірі, ніж це установлено підпунктом 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 ПК України.

В касаційній скарзі позивач, серед іншого, звертає увагу суду на розмір нормативної грошової оцінки землі, з якого виходив податковий орган визначаючи розмір орендної плати за землю. Так, ОСОБА_2 зазначає, що податковий орган мав звернутися до Держгеокадастру за отриманням відомостей щодо нормативної грошової оцінки земель. Крім того, позивач посилається на зроблену у 2015 році нормативно-грошову оцінку земельних ділянок.

Як убачається з матеріалів справи, технічна документація з нормативної грошової оцінки земельних ділянок затверджена Рішеннями № 989-35/2015 та № 988-35/2015 Надвірнянської районної ради 05.11.2015, тобто після винесення податковим органом 30.06.2015 спірних податкових повідомлень-рішень. Таким чином, на момент винесення податкових повідомлень-рішень ДПІ у Надвірнянському районі ГУ ДФС в Івано-Франківській області виходила з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що визначена в договорі оренди земельної ділянки.

ОСОБА_2 також посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що полягає у не вирішенні питання про поновлення строку апеляційного оскарження та відсутності клопотання про поновлення цього строку.

Такі доводи позивача спростовуються наявними в матеріалах справи клопотанням ДПІ у Надвірнянському районі ГУ ДФС в Івано-Франківській області про поновлення строку на апеляційне оскарження від 30.11.2016, з відповідними доводами та обґрунтуванням (а.с. 134-139), а також ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 02.12.2016, згідно з якою суддя цього суду, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановив, що «апеляційна скарга за формою та змістом відповідає вимогам статті 187 Кодексу адміністративного судочинства України, подана з дотриманням порядку і строків апеляційного оскарження» (а.с. 140).

Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального та процесуального права і дійшов обґрунтованого висновку щодо правомірності прийнятих податковим органом податкових повідомлень-рішень від 30.06.2015 №14179-17 та №14180-17.

З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, судом апеляційної інстанції виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності з нормами матеріального права, постановлено обґрунтоване рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи. Висновки апеляційного суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності, а тому підстав для його перегляду з мотивів, викладених в касаційній скарзі, не вбачається.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.01.2017 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

В.В. Хохуляк

Л.І. Бившева

Т.М. Шипуліна

Судді Верховного Суду