Історія справи

Ухвала КАС ВП від 14.03.2018 року у справі №820/5483/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

21 січня 2020 року

м. Київ

справа № 820/5483/17

адміністративне провадження № К/9901/46011/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Яковенка М. М.,

суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,

розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 820/5483/17

за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Управління Державної міграційної служби України у Київській області про скасування рішення,

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду (склад колегії суддів: Калиновський В. А., Кононенко З. О., Бондар В. О.) від 22 січня 2018 року,

УСТАНОВИВ:

І. РУХ СПРАВИ

1. У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, треті особи - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Управління Державної міграційної служби України у Київській області, у якому просив:

- скасувати п. 2 (п. п. 2.1-2.3) Наказу Державної міграційної служби України № 149 від 08 червня 2017 року про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання щодо громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1.

2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що оскаржуваний наказ порушує конституційні норми та законодавство України, оскільки під час перебування позивача на території України законів останній не порушував, злочинів не вчиняв, має двох рідних дітей - громадян України. Крім цього, спірний наказ суперечить ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», бо має на меті розлучити родину.

3. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2017 року відмовлено у задоволенні позовних вимог.

4. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2018 року скасовано постанову Харківського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2017 року та прийнято нову постанову, якою задоволені позовні вимоги громадянина ОСОБА_1

Скасовано п. 2 (п. п. 2.1-2.3) наказу Державної міграційної служби України № 149 від 08 червня 2017 року про скасування деяких рішень про видачу посвідок на постійне проживання щодо громадянина Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

5. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, 23 березня 2018 року Державна міграційна служба України звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 січня 2018 року, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2017 року залишити в силі.

6. Ухвалою Верховного Суду (склад колегії суддів: Желтобрюх І. Л., Білоус О. В., Стрелець Т. Г.) від 25 квітня 2018 року, після усунення недоліків касаційної скарги, відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та установлено строк для подання відзиву.

7. 16 травня 2018 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу Державної міграційної служби України, в якому позивач просить залишити оскаржуване судове рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

8. На підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 707/0/78-19 від 11 червня 2019 року призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Желтобрюх І. Л., що унеможливлює її участь у розгляді касаційної скарги.

9. Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2019 року, визначено склад колегії суддів: Яковенко М. М. - головуючий суддя, Дашутін І. В., Шишов О. О.

10. Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2020 року закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.

IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 21 травня 2003 року звернувся до Васильківського МВ ГУ МВС України в Київській області з клопотанням з приводу видачі посвідки на постійне проживання.

12. Підставами для одержання посвідки зазначив обставини громадянства Соціалістичної Республіки В`єтнам, прибуття до України у 1989 році з метою працевлаштування, роботи на підприємстві-резиденті України, наміру залишитись проживати в Україні.

13. Керівництвом ВГІРФО ГУМВС Укрїани в Київській області 23 травня 2003 року на підставі заяви вказаного іноземця було прийнято рішення щодо документування його посвідкою № 7375/47327 на постійне проживання відповідно до абзацу четвертого пункту 4 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію».

14. 26 липня 2016 року позивачу було здійснено обмін посвідки у зв`язку із досягненням ним 45-річного віку, видано нову посвідку на постійне проживання ОСОБА_5.

15. 10 листопада 2017 року позивач отримав в ГУ ДМС України у Харківській області копію наказу № 149 від 08 червня 2017 року, прийнятого Державною міграційною службою України в п. 2 якого зазначено:

- п.п. 2.1. скасувати повністю рішення відділу ГІРФО ГУМВС України в Київській області від 23 травня 2003 року про документування посвідкою на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- п.п. 2.2. видану на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_2 від 23 травня 2003 року визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню;

- п.п. 2.3. начальникові ГУДМС у Харківській області ОСОБА_4 за місцем проживання іноземця забезпечити вилучення зазначених в підпункті 24.2 пункту 24 цього наказу посвідок на постійне проживання, а також здійснити заходи, передбачені законодавством України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

16. Вважаючи спірний наказ відповідача незаконним та необґрунтованим, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

17. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що рішення про документування позивача посвідкою на постійне проживання позивача в Україні без оформлення дозволу прийнято з порушенням абз. 4 п. 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ.

18. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, виходив з обґрунтованості та правомірності позовних вимог, оскільки відсутні підстави для скасування посвідки позивача на постійне проживання в Україні. Зокрема, суд зазначив, що при прийнятті спірного наказу не враховано, що перелік підстав для прийняття такого рішення визначений ст. 12 Закону України «Про імміграцію», а «інших випадків», зокрема, з підстав пропуску шестимісячного строку для подання заяви про видачу посвідки на постійне проживання в Україні, чинним законодавство не було передбачено.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

19. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у справі.

20. Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційним судом порушено норми абзацу 4 пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» щодо відсутності підстав для видачі позивачу посвідки на постійне проживання в Україні через звернення позивачем за отриманням такої посвідки зі спливом шестимісячного строку після набрання чинності Законом України «Про імміграцію». Відтак, скаржник вважає, що позивач незаконно отримав посвідку на постійне проживання в Україні, оскільки на момент її видачі не міг вважатися таким, що має дозвіл на імміграцію.

21. Також, скаржник посилається на не врахування апеляційним судом положень пункту 2.9 розділу ІІ та пункту 3.7 розділу ІІІ Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 15 липня 2013 року № 681 щодо обов`язку працівника територіального органу чи підрозділу ДМС України при надходженні заяви для оформлення посвідки на постійне проживання в Україні перевірити відсутність підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки.

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

22. Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, у відповідності до ч. 1 ст. 341 КАС України, виходить з наступного.

23. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

24. Згідно ч. 1 ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України.

25. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI) іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у частині шістнадцятій статті 4 цього Закону, є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб.

26. Згідно зі ч. 16 ст. 4 Закону № 3773-VI України іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні.

27. Відповідно до абз. 6 ст. 1 Закону України «Про імміграцію» (в редакції чинній станом на травень 2003 року, далі - Закон № 2491-ІІІ) посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.

28. Згідно ч. 4 ст. 11 Закону № 2491-ІІІ особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

29. Абзацом четвертим та шостим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень Закону № 2491-ІІІ передбачено, що вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну, іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В`єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в`єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.

Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.

30. Відповідно до розділу V Прикінцевих положень Закону № 2491-ІІІ, цей Закон набирає чинності через місяць з дня його опублікування.

31. Так, 07 липня 2001 року зазначений Закон опубліковано у виданні «Урядовий кур`єр» № 119.

32. Відповідно до пункту 2.9 Тимчасового порядку розгляду заяв для оформлення посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України 15 липня 2013 року № 681, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 серпня 2013 року за № 1335/23867 (далі - Наказ №681), рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, прийняті з порушенням вимог закону, скасовуються наказом Голови ДМС України повністю або в окремій частині. Посвідки, що були видані на підставі рішень, які скасовані наказом Голови ДМС України, визнаються недійсними та підлягають вилученню.

33. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що посвідка на постійне проживання видається у разі отримання дозволу на імміграцію.

34. При цьому, іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року посвідка на постійне проживання в Україні видається без оформлення дозволу на імміграцію у разі звернення із заявою про видачу вказаної посвідки протягом шести місяців з дня набрання чинності Законом України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ.

35. Враховуючи, що Закон № 2491-ІІІ опубліковано 07 липня 2001 року у виданні «Урядовий кур`єр» № 119, цей Закон набув чинності 07 серпня 2001 року.

36. Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач у 1989 році прибув до України з метою працевлаштування та у подальшому залишився проживати в Україні. Із заявою щодо видачі посвідки на постійне проживання в Україні позивач звернувся з пропуском шести місяців з дня набрання чинності Законом України «Про імміграцію» від 07 червня 2001 року № 2491-ІІІ, як передбачено абзацом четвертим пункту 4 розділу V Прикінцевих положень вказаного Закону.

37. Водночас, при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні 23 травня 2003 року відповідачем була проведена перевірка законності залишення його на постійне проживання на території України.

38. При цьому, ВГІРФО ГУМВС України в Київській області, приймаючи рішення про документування позивача посвідкою на постійне місце проживання, керувалося пунктом 4 Розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію відповідачем виявлено не було та надано позивачу посвідку на постійне місце проживання в Україні.

39. Отже, позивач в установленій законом процедурі звернувся до уповноваженого на той час органу із необхідною заявою про надання йому дозволу на імміграцію із наданням усіх необхідних документів. З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування дозволу на імміграцію. Відтак, доводи скаржника про те, що рішення про видачу позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні прийнято з порушенням вимог законодавства є необґрунтованими.

40. Аргументи скаржника про те, що Державною міграційною службою України при прийнятті оскаржуваного рішення керувалася пунктом 2.9 розділу II Порядку № 681, тобто діяла на підставі та у межах повноважень, визначених чинним законодавством, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судове рішення ухвалене з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

41. Зазначена парова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі 815/2473/17, від 27 березня 2019 року у справі № 820/1863/17, від 26 червня 2019 року у справі 820/4595/17.

42. Крім цього, колегія суддів зазначає, що виходячи із принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України), уповноважений державний орган належним чином буде виконувати свої повноваження з тією метою, з якою йому надано ці повноваження. Тому позивач, отримавши від уповноваженого органу за наслідками його звернення посвідки на постійне проживання в Україні мав усі підстави розраховувати, що дане рішення прийнято на підставі закону та в межах повноважень цього органу.

43. Відтак, позивач добросовісно отримав посвідку на постійне проживання в Україні від уповноваженого органу, не знаючи про те, чи всі належні процедури виконав даний уповноважений орган при розгляді його заяви, як не має підстав і для передбачення, що заявник мав можливість перевірити правомірність проведених цим органом процедур чи достовірно знати про їх протиправність.

44. Отже, фактичне покладення на позивача відповідальності за неналежне виконання уповноваженими державними органами функцій, покладених на них законом, не відповідає принципу верховенства права.

45. Крім цього, колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

46. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

47. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

48. Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи були ретельно перевірені та проаналізовані судом апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваного судового рішення, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення апеляційним судом норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.

49. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення і погоджується з висновками суду апеляційної інстанції у цій справі про задоволення позовних вимог.

50. Згідно ч. 1 ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

51. З огляду на викладене, висновки суду апеляційної інстанції є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

52. Оскільки Суд залишає в силі рішення суду апеляційної інстанції, то відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

На підставі викладеного, керуючись ст. 341, 345, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 25 січня 2018 року у справі № 820/5483/17 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. М. Яковенко

Судді І. В. Дашутін

О. О. Шишов