Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

20 листопада 2018 року

Київ

справа №808/887/17

адміністративне провадження №К/9901/57622/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Гриціва М.І., судді Коваленко Н.В., розглянувши у письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до військової частини А3120, Міністерства оборони України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення коштів за касаційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Запорізького окружного адміністративного суду у складі судді Цуранов А.Ю. від 14 березня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Шальєва В.А., Білак С.В., Юрко І.В. від 09 липня 2018 року,

В С Т А Н О В И В :

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до військової частини А3120, Міністерства оборони України, у якому просив:

визнати протиправною бездіяльність військової частини А3120 (військовий шпиталь), яка призвела до незабезпечення його лікування у Чернігівській міській лікарні № 2 за кошти Міністерства оборони України;

визнати протиправними дій військової частини А3120 та Міністерства оборони України щодо відмови в оплаті вартості лікування в Чернігівській міській лікарні № 2;

стягнути з військової частини А3120 та Міністерства оборони України на його користь вартість витрат на лікування в Чернігівській міській лікарні № 2 в сумі 36602,26 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що військова частина А3120 не змогла надати йому кваліфіковану медичну допомогу, у зв'язку з чим його було направлено на лікування до кардіологічного відділення Чернігівської міської лікарні № 2. Під час проходження відповідного лікування в Чернігівській міській лікарні № 2 позивачем за власні кошти було оплачено вартість лікування, яка склала 36602,26 грн. Вказує, що після проходження лікування він звертався до військової частини та Міністерства оборони України з заявами про відшкодування коштів витрачених на лікування, проте, відповідачами було безпідставно та необґрунтовано відмовлено у здійсненні компенсації витрачених на лікування коштів.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 14 березня 2018 року, яке залишене без змін постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2018 року, позовні вимоги задоволено частково, зокрема: визнано протиправними дії Міністерства оборони України щодо відмови у виплаті вартості лікування в Чернігівській міській лікарні № 2 ОСОБА_2, стягнуто з Міністерства оборони України на користь ОСОБА_2 вартість витрат на лікування в Чернігівській міській лікарні №2 в розмірі 36602,26 грн, у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що проходження позивачем лікування в медичному закладі, який не входить до структури Міністерства оборони України, відбулось з незалежних від позивача обставин. Крім того, позивачем підтверджено належними доказами факт оплати власними коштами лікування, яке він отримував у кардіологічному відділенні Чернігівської міської лікарні № 2.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 14 березня 2018 року та постановою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, Міністерство оборони України звернулось з касаційною скаргою до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та відмовити в задоволенні адміністративного позову.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 з серпня 2015 року проходив військову службу у Збройних Силах України за призовом по мобілізації, а з травня 2016 року проходив військову службу у військовій частині В6250 на посаді начальника штабу - першого заступника командира гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону. Наказом командира в військової частини В6250 від 02 вересня 2016 року №191 наказано з 02 вересня 2016 року підполковника ОСОБА_2 направити на стаціонарне лікування до військової частини А3120 м. Чернігів.

Відповідно до перевідного епікризу № 4598, складеного військовою частиною А3120, ОСОБА_2 поставлено діагноз: ІХС. Гострий Q-інфаркт міокарду задньо-бокової ділянки лівого шлуночка, дифузний кардіосклероз. СН І ст. Гіпертонічна хвороба ІІІ ст., ступінь 2, ризик дуже високий. Цукровий діабет, 2 тип, середнього ступеня тяжкості, субмедкомпенсація.

За результатами проведеного медичного обстеження військовою частиною А3120 вирішено направити позивача на продовження лікування до Чернігівської міської лікарні № 2, в кардіологічному відділенні якої позивачу виконано КВГ з подальшим стентуванням дистального відділу ПКА, що підтверджується випискою із медичної картки стаціонарного хворого №11061 Чернігівської міської лікарні № 2.

Під час перебування на лікуванні у Чернігівській міській лікарні № 2 позивачем витрачено на лікування власні грошові кошти на загальну суму 36602,26 грн., що підтверджено платіжними документами, копії яких наявні в матеріалах справи.

Після проходження лікування у Чернігівській міській лікарні № 2 позивач звернувся до командування військової частини В6250 з рапортом про компенсацію вартості наданих медичних послуг в Чернігівській міській лікарні № 2. Листом від 09 листопада 2016 року № 13/428/1 позивачу відмовлено у наданні компенсації вартості наданих медичних послуг та запропоновано звернутися з відповідним рапортом до військової частини А3120.

Листом від 10 листопада 2016 року № 2304 військової частини А3120 позивачу відмовлено у виплаті компенсації з посиланням на те, що відповідні асигнування для компенсації вартості ліків та медичних препаратів Чернігівському військовому шпиталю (військовій частині А3120) Міністерством оборони України не виділялися.

Листом Міністерства оборони України від 19 січня 2017 року № 116/14/1/223 позивачу відмовлено у виплаті компенсації коштів, витрачених під час лікування у Чернігівській міській лікарні № 2, у зв'язку із тим, що повернення Міністерством оборони України коштів, особисто витрачених на лікування фізичною особою (військовослужбовцем), чинним законодавством України не передбачено.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

У касаційній скарзі скаржник вказує на те, позивач має право на звернення для отримання одноразової грошової допомоги у зв'язку з отриманням інвалідності, будь-яких інших виплат стосовно компенсації за лікування законодавством не передбачено.

Від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу Міністерства оборони України, у якому вказується на безпідставність вимог касаційної скарги та законність рішень судів попередніх інстанцій.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних

Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.

Частиною п'ятою статті 17 Конституції України передбачено, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до статті 41 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов'язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Право військовослужбовців на охорону здоров'я та медичну допомогу регулюється статтею 11 Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", за приписами частини першої якої, військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, мають право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров'я. Військовослужбовці щорічно проходять медичний огляд, щодо них проводяться лікувально-профілактичні заходи. За відсутності за місцем проходження військової служби, навчальних (або перевірочних) і спеціальних зборів або за місцем проживання військовослужбовців військово-медичних закладів охорони здоров'я чи відповідних відділень або спеціального медичного обладнання, а також у невідкладних випадках медична допомога надається державними або комунальними закладами охорони здоров'я за рахунок Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.

Законом України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» затверджено Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, який визначає загальні права та обов'язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов'язки основних посадових осіб полку і його підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах (далі - Статут).

Відповідно до пункту 254 Статуту військовослужбовці зобов'язані негайно повідомити про захворювання безпосередньому начальникові, який зобов'язаний направити хворого до медичного пункту частини.

Пунктом 260 Статуту визначено, що на стаціонарне лікування поза розташуванням військової частини військовослужбовці направляються за висновком лікаря військової частини, а для подання невідкладної допомоги за відсутності лікаря - черговим фельдшером (санітарним інструктором) медичного пункту з одночасним доповіданням про це начальникові медичної служби і черговому військової частини. До лікувальних закладів хворі доставляються у супроводі фельдшера (санітарного інструктора).

Відповідно до статті 23 України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"фінансове забезпечення витрат, пов'язаних з реалізацією цього Закону, здійснюється за рахунок коштів, що передбачаються в Державному бюджеті України на відповідний рік для Міністерства оборони України, розвідувальних органів України та інших центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування та правоохоронні органи, інших джерел, передбачених законом.

Пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 671, Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сфері оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Міноборони є органом військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили.

До складу Міноборони входить Військово-медичний департамент, який є структурним підрозділом апарату Міністерства оборони України, який призначений для формування та реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я військовослужбовців та ветеранів військової служби, членів їх сімей, ветеранів війни та інших категорій громадян, яким згідно законодавства України може надаватися медична допомога в закладах охорони здоров`я Збройних Сил України.

Одним із завдань Військово-медичного департаменту Міноборони є забезпечення реалізації права на охорону здоров'я та медичну допомогу, визначення порядку санаторно-курортного лікування військовослужбовців та ветеранів військової служби, членів їх сімей, ветеранів війни, працівників Збройних Сил України та інших категорій громадян, яким законодавчо надано право користування закладами охорони здоров'я Міністерства оборони України.

До повноважень Верховного Суду, при розгляді справи в касаційному порядку, не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Встановивши, проходження позивачем лікування в медичному закладі, який не входить до структури Міністерства оборони України, відбулось з незалежних від позивача обставин та саме за направленням військової частини А3120 (військового шпиталю), суди дійшли правомірного висновку, що позивач має право на отримання компенсації витрат на лікування, гарантованих статтею 11 Закону "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У справах "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року та "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine), заява № 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року ЄСПЛ дійшов висновку що, по-перше, національне законодавство не було чітким та узгодженим та не відповідало вимозі "якості" закону і не забезпечувало адекватного захисту осіб від свавільного втручання у права заявника; по-друге, національними органами не було дотримано вимоги законодавства щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника, коли в його справі національне законодавство припускало неоднозначне трактування. Цими рішеннями було встановлено порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки органи держаної влади віддали перевагу найменш сприятливому тлумаченню національного законодавства, що призвело до накладення на заявника додаткових зобов'язань зі сплати податку.

Необхідність застосування зазначеного підходу при вирішення соціальних справ, з урахуванням обставин справи та законодавства, що регулює саме ці відносини та у конкретний період часу, підтверджується, зокрема, позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 06 березня 2018 року у справі № 234/8701/1.

На думку ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати особі адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі "C. Дж. та інші проти Болгарії" ["C. G. and Others v. Bulgaria"], заява № 1365/07, § 39, від 09 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11, § 170).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції" ["Cantoni v. France"], заява № 17862/91, § 31-32, від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява № 20372/11, § 65).

У пункті 40 справи "Пономарьов проти України" (№ 3236/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що "право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції , має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення судів у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до частини шостої статті 139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 14 березня 2018 року та постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: М.І. Гриців

Н.В. Коваленко