Історія справи

Ухвала КАС ВП від 20.03.2018 року у справі №815/3622/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

19 лютого 2020 року

Київ

справа №815/3622/17

провадження №К/9901/36320/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Бевзенка В. М., Данилевич Н. А.

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 2 грудня 2016 року № 624-16 та зобов`язання повернути посвідчення біженця, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Домусчі С. Д., суддів: Коваля М. П., Кравця О. О.

І. Суть спору

1. У липні 2017 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (надалі також відповідач), в якому просив:

1.1. визнати рішення Державної міграційної служби України від 2 грудня 2016 року № 624-16 протиправним та скасувати його;

1.2. зобов`язати Державну міграційну служби України повернути позивачу посвідчення біженця № НОМЕР_1 .

2. Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що 02 грудня 2016 року рішенням відповідача за № 624-16 скасовано рішення про визнання його біженцем від 12 березня 2014 року № 95-14. В подальшому у позивача вилучено посвідчення біженця № НОМЕР_1 .

3. Відповідач позов не визнав. Заперечуючи проти позовних вимог, вказував, що підставою для скасування рішення про визнання біженцем слугувало проведення порівняння інформації, отриманої під час співбесіди, яка відбулася 15 квітня 2016 року, із матеріалами, на підставі яких прийнято рішення про визнання позивачем біженцем, а саме: заяви від 16 листопада 2012 року, анкети від 16 листопада 2012 року та протоколу співбесіди від 11 грудня 2012 року, та матеріалами звернення за захистом від 24 грудня 2007 року.

4. Крім того, зауважував, що проведення процедури щодо позбавлення позивача статусу біженця зумовлено також отриманою відповідачем від Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» ДПС України інформації, викладеної в листі від 13 квітня 2016 року № 43/2446, про те, що 13 квітня 2016 року на територію України через пункт пропуску для міжнародного повітряного сполучення «Бориспіль», рейсом № 374 сполученнями «Дубай-Київ», прибула особа з проїзним документом біженця для виїзду за кордон № НОМЕР_2 , виданим громадянину Ісламської Республіки Афганістан на ім`я ОСОБА_1 . Відповідно до посадкового квитка авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України» та трансферного талону міжнародного аеропорту Дубаї вказана особа при виїзді за межі України країну ОАЕ використовувала як транзитну країну та, ймовірно, за власним паспортним документом громадянина Ісламської Республіки Афганістан перебувала в країні громадянської належності.

5. Вказані обставини, на переконання відповідача, є підставою для скасування рішення про визнання позивача біженцем та вилучення у нього відповідного посвідчення.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

6. 24 грудня 2007 року позивач вперше звернувся із заявою про надання міжнародного захисту, в якій зазначав, що в 2005 році пішов на службу до американської військової бази «Капай», проходив службу на блокпості, охороняв провінцію від талібів. Погрози він почав отримувати спочатку через знайомих, потім йому присилали листи з погрозами. Його будинок намагалися зруйнувати, проте, кинута бомба потрапила на город. Під час першого звернення позивач зазначив, що потрапив на територію України з Афганістану нелегально 22 грудня 2007 року.

7. 19 червня 2008 року Держкомнацрелігій України прийнято рішення № 524-08 про відмову позивачу у наданні статусу біженця, яке в подальшому останнім оскаржувалося.

8. 16 листопада 2012 року позивач повторно звернувся із заявою за наданням міжнародного захисту, в якій вказав, що працював звичайним водієм в міжнародній організації «ISAF» при американській базі в провінції Хост, вивозив вантажі, контейнери. З 2005 року на його адресу почали надходити листи від ісламського угрупування «Талібан» з вимогами припинити своє співробітництво з іноземцями. В кінці січня 2007 року на будинок позивача було кинуто саморобний вибуховий пристрій, який зруйнував частину будинку.

9. Під час повторного звернення позивач повідомив, що потрапив до України на підставі підробленого паспорту громадянина Таджикистану через Таджикистан та Російську Федерацію.

10. 12 березня 2014 року відповідачем прийнято рішення № 95-14 про визнання позивача біженцем.

11. 13 квітня 2016 року на адресу Директора Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України надійшов лист № 43/2446 від Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ», в якому вказано, що 13 квітня 2016 року у пункт пропуску для міжнародного повітряного сполучення «Бориспіль», рейсом № 374 сполученнями «Дубай - Київ», прибула особа з проїзним документом біженця для виїзду за кордон № НОМЕР_2 , виданий громадянину Ісламської Республіки Афганістан на ім`я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , орган видачі MS00 , термін дії якого 14 червня 2014 року - 12 березня 2019 року, а також посвідчення біженця серії НОМЕР_1 , видане на ім`я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У відповідності до посадкового квитка авіалінії «Міжнародні авіалінії України» та трансферного талону міжнародного аеропорту Дубаї вказана особа під час виїзду за межі України, країну ОАЕ використовувала як транзитну країну та, ймовірно, за власним паспортним документом гр. Ісламської Республіки Афганістан перебував в країні громадянської належності.

12. Відповідно до листа ТОВ «Аероклуб-АМС» від 13 квітня 2016 року № 04/А стосовно перевезення громадянина Афганістану ОСОБА_1 , в бронюванні також присутній переліт Дубай-Кабул рейсом авіакомпании Safi Airways №202 31/01/2016р. Чи було оформлено авіаквиток на вказаний маршрут та чи було здійснено перевезення пасажира за даним маршрутом достовірно не встановлено, оскільки рейс виконувався іншою авіакомпанією.

13. Під час співбесіди 15 квітня 2016 року позивач зазначив, що національний паспорт по приїзду в Україну не оформлював, у нього був наявний національний паспорт давно, коли він проживав в Афганістані. Виїжджав двічі за кордон під час перебування на території України до м. Дубаї (ОАЕ). Вперше виїжджав у 2015 році в січні до дядька, який там проживає, дат не пам`ятає. Пробув там 1,5 місяці. Пояснив, що весь цей час нічим не займався, адресу проживання дядька не знає. Виїжджав на підставі проїзного документу НОМЕР_2 , відмітки про перетин кордону не проставлялися.

14. Вдруге позивач покинув територію України 30 січня 2016 року, квитки до ОАЕ замовляв дядько, проте, виїжджав позивач до друзів та однокласників, проживав в орендованій ними квартирі, адреси не пам`ятає, нічим не займався. В Україну повернувся 13 квітня 2016 року авіарейсом Дубаї - Київ, в Україні ставили відмітки про перетин кордону.

15. Зазначає, що до інших країн під час перебування на території ОАЕ не виїжджав, доказів на підтвердження факту перебування на території ОАЕ не має, оскільки під час першої поїздки у 2015 році втратив у м. Дубаї свій рюкзак та телефон, а під час другої поїздки нічого не купував, не фотографував, дав другові 700 доларів США і більше нічого не робив.

16. В ході співбесіди позивач вказав, що під час проживання в Афганістані працював водієм з американцями, назву компанії не пам`ятає, отримував приблизно 300-400 доларів США. Потім наприкінці 2007 року - на початку 2008 року виїхав до України, оскільки почав отримувати погрози від талібів, на його будинок кидали бомби, підкидали листи з погрозами вбивства. До України потрапив автомобілем та пішки (не літаком), через які країни не пам`ятає. Під час першого та другого звернень до міграційної служби за міжнародним захистом жодних документів не надавав, ніяких документів, що стосуються погроз, не залишилося. Також пояснив, що в Україні проживав його батько. Останній мав статус біженця, а потім отримав громадянство України. Зараз проживає на території Афганістану та деколи приїздить до України.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

17. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2017 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

18. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з правомірності та обґрунтованості оскаржуваного позивачем рішення Державної міграційної служби України від 2 грудня 2016 року № 624-16, указуючи, що позивач під час звернень за міжнародним захистом та додаткового опитування у 2016 році співробітникам міграційної служби повідомляв різні відомості щодо місця своєї роботи в Афганістані, причин виїзду з країни походження та історії приїзду до України. Ним надавалися різні відомості щодо доказів, які б підтверджували факт переслідування його в Афганістані. Під час додаткового опитування позивач пояснював, що не був документований під час перебування на території України національним паспортом, тоді як під час другого звернення у 2012 році надав на підтвердження особи національний паспорт, виданий у 2010 році посольством Афганістану в Україні. Також позивачем надавалися суперечливі відомості щодо терміну його роботи на території Афганістану, зокрема, під час першого звернення він вказував, що наприкінці 2006 року звільнився та почав займатися сільським господарством, а під час другого звернення пояснив, що одразу після звільнення виїхав до України. Під час додаткової співбесіди стверджував, що звільнився, намагався знайти кращу роботу, а потім виїхав до України.

19. Також суд першої інстанції наголошував, що родина позивача на даний час проживає в Афганістані та їй нічого не загрожує та зазначив, що із урахуванням дослідженої відповідачем інформації по країні походження позивача, на території Афганістану наявні відносно ізольовані від місць конфлікту території.

20. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою адміністративний позов задоволено:

20.1. визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 624-16 від 02 грудня 2016 року про скасування рішення про визнання біженцем від 12 березня 2014 року № 95-14;

20.2. зобов`язано Державну міграційну службу України видати позивачу у встановленому законом порядку посвідчення біженця та проїзний документ.

21. В аспекті предмету доказування в цій справі суд апеляційної інстанції зазначає, що події, про які апелянт надавав відомості, відбулись у 2004-2007 роках, тобто 10 та більше років від проведення останньої співбесіди - 15 квітня 2016 року, під час якої указані ним відомості узгоджуються з відомостями, наданими під час проведення анкетування у 2012 році.

22. Отже, суд дійшов висновку про відсутність факту повідомлення позивачем недостовірних відомостей у 2012 році, які стали підставою для надання статусу біженця. Також апеляційним судом встановлено, що в поданні про скасування рішення щодо визнання біженцем відповідач послався на повідомлення позивачем під час додаткового опитування 15 квітня 2016 року неправдивої інформації щодо отримання власного паспортного документу на території України, проте, який він отримав у 2010 році в посольстві Ісламської Республіки Афганістан на території України. Вказана обставина, на думку суду, не може бути підставою для прийняття оскарженого рішення з посиланням на положення частини шостої статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі - Закон № 3671-VI), оскільки не існувала на час вирішення питання про надання позивачу статусу біженця.

23. Суд підсумував, що подання про скасування рішення щодо визнання біженцем ґрунтується на безпідставних припущеннях відповідача стосовно того, що відсутність оригіналу національного паспорту вказує на те, що позивач ймовірно використовував цей документ коли виїздів до країни громадянської належності, викладених в листі Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» № 43/2446 від 13 квітня 2016 року та доданому до нього додатку.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

24. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати його рішення, а постанову суду першої інстанції залишити в силі.

25. В обґрунтування касаційної скарги зазначає, що рішення № 624-16 від 02 грудня 2016 року про скасування рішення № 95-14 від 12 березня 2014 року про визнання позивача біженцем скасовано з причин повідомлення останнім об`єктивно невірних тверджень, наданих шляхом цілеспрямованого обману, які стали підставою для надання позивачу статусу біженця. Позивачем не надано вичерпних пояснень стосовно його поїздки до ОАЕ, не представлено жодних документів, які б містили штамп про перетин ним кордону вказаної країни. Зазначене, на переконання відповідача, свідчить про навмисне приховування позивачем факту виїзду до Афганістану - країни громадянської належності, що, в свою чергу, згідно з вимогами пункту 1 частини першої статті 11 Закону № 3671-VI є підставою для втрати статусу біженця.

26. Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому наголошував на відсутності доказів у підтвердження його повернення до Афганістану. Докази реєстрації його на рейс Дубаї-Кабул відсутні, як і відсутні докази перетину ним кордону країни громадянської належності, а є лише припущеннями контролюючого органу. Вказував, що під час надання пояснень своїх свідчень не змінював, на питання відповідав чітко та правдиво. Посилався на суттєве погіршення ситуації безпеки по всій території Афганістану та численні порушення прав людини.

V. Джерела права й акти їх застосування

27. Згідно частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

27.1. 8 лютого 2020 року набрали чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), внесені Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (надалі - Закон № 460-ІХ), за правилом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

27.2. За наведених підстав касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-ІХ.

28. Відповідно до частини другої статті 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

29. Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

30. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом № 3671-VI.

31. Згідно зі статтею 2 Закону № 3671-VI питання, пов`язані з біженцями та особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту, регулюються цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

32. Згідно з визначенням пункту 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

33. Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті (пункт 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI);

34. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI);

35. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття «біженець» - особа, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

36. Згідно пункту частини 1 статті 11 Закону № 3671-VI статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

37. Аналогічна норма закріплена у пункті 1 розділу С статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року, згідно якої положення цієї Конвенції не поширюються на осіб, які добровільно повторно скористалися захистом країни громадянської належності (підданства).

38. Відповідно до пунктів 118, 119 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців «добровільне поновлення користування захистом країни своєї громадянської належності» означає, що біженець, який добровільно знову скористався захистом країни своєї громадянської належності, не потребує міжнародного захисту.

При цьому, вказане положення про припинення статусу має відповідати трьом умовам:

1) добровільність: біженець повинний діяти добровільно;

2) намір: біженець повинен мати намір здійснити дії з метою скористатися знову захистом країни своєї громадянської належності;

3) поновлення: біженець повинний дійсно отримати такий захист.

39. Так, при з`ясуванні питання, втрачено чи ні статус біженця саме при таких обставинах, необхідно розрізняти дійсне використання захисту країни громадянської належності.

40. Біженець вважається таким, хто відновив використання захисту країни своєї громадянської належності, тільки якщо такий захист йому фактично надано.

41. Відповідно до частини другої статті 3 Закону № 3671-VI біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.

42. Процедуру розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649 (надалі - Правила № 649).

43. Відповідно до пункту 7.3 розділу IV Правил № 649 подання про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вноситься територіальним органом ДМС за власною ініціативою у випадку, якщо особа, яка визнана біженцем або якій надано додатковий захист, повідомила недостовірні відомості чи пред`явила фальшиві документи, що стали підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

44. Згідно з підпунктом «а» пункту 7.7 розділу IV Правил № 649 за результатами всебічного вивчення та оцінки документів і матеріалів, що долучені до особової справи, яка надійшла разом із поданням, ДМС приймає рішення про втрату статусу біженця або додаткового захисту.

VI. Висновок Верховного Суду

45. Верховний Суд наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

46. Вирішуючи питання про обґрунтованість касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з такого.

47. Виходячи з положень пункту частини 1 статті 11 Закону № 3671-VI, а також вимог Конвенції про статус біженців 1951 року однією з підстав, коли особа втрачає статус біженця та додатковий захист, якщо вона добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

48. Як вже зазначалося, позивач не зміг надати вичерпних пояснень стосовно поїздки до ОАЕ, не представив жодних документів у підтвердження перетину ним кордону вказаної країни.

49. Вказані обставини та отримання інформації щодо бронювання позивачем також перельоту Дубай-Кабул рейсом авіакомпании Safi Airways №202 31/01/2016р контролюючий орган припустив, що позивачем здійснювався виїзд до Афганістану - країни громадянської належності, тобто добровільно скористався її захистом, що, в свою чергу, згідно з вимогами пункту 1 частини першої статті 11 Закону № 3671-VI є підставою для втрати статусу біженця.

50. Водночас, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтверджували факт перетину позивачем кордону Афганістану під час поїздки до ОАЕ у 2016 році.

51. Також матеріали справи не містять жодної додаткової інформації щодо вказаних у листі Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» ДПС України від 13 квітня 2016 року № 43/2446 та листі ТОВ «Аероклуб-АМС» від 13 квітня 2016 року № 04/А (стосовно наявного в бронюванні громадянина Афганістану ОСОБА_1 перельоту Дубай-Кабул рейсом авіакомпании Safi Airways №202 31/01/2016 р.) відомостей, яка могла сприяти встановленню фактів при прийнятті рішення у цій справі.

52. З огляду на наведене суди попередніх інстанцій, не з`ясувавши всіх обставин справи, дійшли передчасних висновків.

53. Відповідно до статті 242 КАС України обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами.

54. Це означає, що судове рішення має міститись пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

55. Викладене в сукупності дає підстави для висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

56. Своєю чергою, суд касаційної інстанції в силу положень статті 341 КАС України обмежений у праві додаткової перевірки зібраних у справі доказів.

57. Таким чином, зважаючи на приписи статті 353 КАС України, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення - скасуванню в повному обсязі із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

58. Судам під час нового розгляду необхідно ретельно дослідити спірні правовідносини з урахуванням викладених у цій постанові висновків і надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої статті 2 КАС України та з урахуванням установленого статтею 6 цього Кодексу принципу

Керуючись статтями 3, 341, 344, 349, 353, 355, 356, 359 КАС України, пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX, Верховний Суд -

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити частково.

2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2017 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 грудня 2017 року в цій справі скасувати в повному обсязі та справу направити на новий судовий розгляд до Одеського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді В. М. Бевзенко

Н. А. Данилевич