Історія справи

Ухвала КАС ВП від 12.12.2019 року у справі №820/3932/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 грудня 2019 року

Київ

справа №820/3932/16

адміністративне провадження №К/9901/12553/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н. А.,

суддів - Бевзенка В. М.,

Шевцової Н. В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2016 року (головуючий суддя - Самойлова В. В., судді - Панченко О. В., Зінченко А. В. )

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року (головуючий суддя - Русанова В. Б., судді - Присяжнюк О. В., Курило Л. В. )

у справі № 820/3932/16

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування наказу, рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

встановив:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

В липні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач, скаржник) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач 1, ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - відповідач 2, ГУ ДМСУкраїни в Харківській області), в якому просив:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.06.2016 року № 30-16;

- скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 29.04.2016 р. № 67;

- зобов'язати ГУ ДМС України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_1.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року, в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування наказу, рішення та зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено повністю.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що у позивача, громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1, у разі повернення до країни громадянської належності, не існує об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. Також встановлено, що при поверненні до країни громадянської належності, життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, тобто умови, передбачені пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. Окрім того, до прибуття в Україну, позивач перебував у третій безпечній країні, що відповідно до абзацу сьомого частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" є умовою, за якою заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

30 грудня 2016 року на адресу суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року.

В касаційній скарзі скаржник, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування поданої касаційної скарги ОСОБА_1 вказує на те, що судами попередніх інстанцій взято до уваги лише інформацію про країну походження позивача, наданої відповідачем. Також суди, дійшовши висновку про перебування позивача у третій безпечній країні, водночас не провели оцінки Казахстану на відповідність критеріям третьої безпечної країни. Крім того, скаржником зауважується, що отримання позивачем паспорту Афганістану, як добровільне користування захистом країни громадянської належності, не є підставою для відмови у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Скаржником вказується, що судами не враховано, що його побоювання стати жертвою переслідувань пов'язані з тим, що позивач працював на американську компанію і через це став ворогом для руху "Талібан". Відтак, заява позивача про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, на його думку, не була очевидно необґрунтованою.

06 лютого 2017 року судом касаційної інстанції отримано заперечення відповідача на касаційну скаргу, в якому зазначено, що суди першої та апеляційної інстанцій вирішили спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права на підставі всебічно з'ясованих обставин справи, а тому підстав для їх скасування чи зміни - відсутні.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 12 січня 2017 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 призначено до касаційного розгляду в попередньому судовому засіданні.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11.04.2016 ОСОБА_1 - громадянин Афганістану звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області № 36 від 29.04.2016 р. повідомлено позивача про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с.10).

Підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наказ Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області №67 від
29.04.2016 р., в якому зазначено, що заява позивача є очевидно необґрунтованою та не містить умов, передбачених п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а. с.64).

30 червня 2016 року Державною міграційною службою України прийнято рішення від №30-16 про відхилення скарги позивача на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що повідомлено позивача Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області №49 від 14.07.2016.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач є мусульманином-сунітом, до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належав, а також те, що до Головного управління ДМС України в Харківській області позивач звертається вдруге.

Позивач не відразу звернувся за захистом в Україні - прибувши в Україну у січні 2011 року, а звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області лише у жовтні 2012 року.

Органом міграційної служби встановлено, що повідомлені скаржником побоювання повернення до країни походження жодним чином не відрізняються від побоювань, викладених ним у 2012 році.

Під час свого першого звернення за захистом в Україні у 2012 році, позивач нічого не повідомляв про розшук його талібами та погрози останніми його рідним після його від'їзду до України.

Позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, доказом чого, свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорта громадянина Афганістану у червні 2010 року.

Позивач ніколи не був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами (про що свідчать і анкети заявника від 15 жовтня 2012 року та 11 квітня 2016 року).

При судовому розгляді встановлено, що у грудні 2010 року позивачеві було відкрито ділову візу в Посольстві Республіки Казахстан в Афганістані, м. Кабул, (приймаюча сторона - Торгове представництво Афганістану в Казахстані) та, як він стверджує, наприкінці 2010 року, прибув літаком до Казахстану (м. Алмати). За його свідченнями, він менше місяця біля 3 тижнів - анкета від 11 квітня 2016 року) проживав у знайомого свого дяді з України в м. Алмати, чекаючи відкриття візи до України.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)

Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (далі-Закон № 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

~law11~: особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та ~law12~, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Абзац 7 ~law13~:Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

~law14~: Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені ~law15~, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених ~law16~, якщо зазначені умови не змінилися.

~law17~:Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених ~law18~, якщо зазначені умови не змінилися.

Підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 (далі - Конвенція): У цій Конвенції термін "біженець" означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Пункт 5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 (далі - Директиви № 8043/04): заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Пункт 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - Керівництва): особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пункт 66 Керівництва: для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пункт 95 Керівництва: У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Згідно з п. п. 99-100 глави II Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН, що необхідно розуміти під відмовою в захисті, повинно бути визначено у відповідності з обставинами справи. Якщо виявиться, що заявнику відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, чи продовжити термін його дії, чи відмова в дозволі повернутися на свою територію), які, зазвичай, отримують його співгромадяни, то це може розглядатися, як відмова в захисті. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни свого громадянського походження. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатися захистом свої країни, таке бажання, як правило, несумісне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В будь - якому випадку, якщо захист зі сторони країни своєї громадянської належності доступний, і немає ніяких підстав для відмови в силу цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, то дана особа не потребує міжнародного захисту та не являється біженцем.

Стаття 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС "Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту" від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU: з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС.

Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками статусу біженця; до нього не застосовувалось фізичне насилля, або утиски в регіоні постійного проживання; покидав країну походження не з причин переслідування його особисто чи членів його сім'ї; не вказав яким чином порушувалися його права на батьківщині. До того ж, зазначена ОСОБА_1 інформація носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.

Таким чином, доводи скаржника щодо обґрунтованості побоювань стати жертвою переслідувань не заслуговують на увагу.

З аналізу ~law19~ та статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС "Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту" від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU випливає, що підставою для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є відсутність нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником під час попереднього розгляду відповідної заяви щодо того, чи може він кваліфікуватися як біженець.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач вдруге звертався до органів міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. При цьому, дане звернення відбулося після закінчення розглядів в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій справи щодо оскарження позивачем відмови відповідача в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, повідомлені побоювання повернення до країни походження жодним чином не відрізняються від суб'єктивних побоювань з підстав загальної інформації про країну походження, викладених заявником у 2012 році, з фактом визнання останніх відповідачем як необґрунтованих, погодилися суди попередніх інстанцій.

Суд вважає правомірними висновки судів попередніх інстанцій щодо непереконливості обґрунтованості побоювань позивача з огляду також і на те, що під час першого звернення до органів міграційної служби у 2012 році він не зазначав про розшук його талібами та погрози останніми його рідним після його приїзду до України. Тобто, дані побоювання, висловлені під час повторного звернення із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є суперечливими та не можуть вважатися обґрунтовано переконливими.

Таким чином Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо того, що твердження позивача щодо небезпеки, яка йому загрожує в Афганістані особисто є безпідставними і не мають реального підґрунтя, а отже немає підстав зважати, що заявник має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Доводи скаржника щодо того, що отримання позивачем паспорту Афганістану, як добровільне користування захистом країни громадянської належності, не є підставою для відмови у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, Суд відхиляє з огляду на їх необґрунтованість, оскільки відповідно до пп. 99-100 Керівництв, саме отримання паспорту, як бажання особи скористатися захистом країни національної належності не може бути сумісно з твердженнями заявника щодо обґрунтованих побоювань переслідувань у даній країні.

Твердження позивача про недослідження судами попередніх інстанцій чи є Казахстан третьою безпечною країною, Суд відхиляє з огляду на наступне.

До Конвенції про статус біженців, прийнятої 28.07.1951 Конференцією повноправних представників з питань статусу біженців і апатридів, що скликана у відповідності до Резолюції 428 (V) Генеральної асамблеї ООН від 14.12.1950, Республіка Казахстан приєдналася 15.01.1999, тим самим, взявши на себе зобов'язання щодо дотримання норм даної Конвенції.

Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів касаційної інстанції вважає зазначені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 безпідставними та правомірно спростованими судами першої та апеляційної інстанцій, а висновки судів - правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що і підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 341, 343, п.1 ч.1. ст.349,ст. 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 вересня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2016 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Суддя-доповідач Н. А. Данилевич

Судді В. М. Бевзенко

Н. В. Шевцова