Історія справи

Ухвала КАС ВП від 14.01.2019 року у справі №820/6518/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 січня 2019 року

м. Київ

справа №820/6518/15

адміністративне провадження №К/9901/9829/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Анцупової Т.О., Мороз Л.Л.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «РЕАЛ БАНК» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Федорченка Андрія Володимировича на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 січня 2016 року (головуючий суддя Тітов О.М., судді: Панченко О.В., Спірідонов М.О.) та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 березня 2016 року (головуючий суддя Калитка О.М., судді: Кононенко З.О., Зеленський В.В.) у справі №820/6518/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-закупівельне підприємство «ТОРГСЕРВІС» до Державної реєстраційної служби України, третя особа: Публічне акціонерне товариство «РЕАЛ БАНК» про визнання дій протиправними та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

У червні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Торгово-закупівельне підприємство «ТОРГСЕРВІС», звернулося до суду з позовом до Державної реєстраційної служби України, третя особа - Публічне акціонерне товариство «РЕАЛ БАНК», в якому, з урахуванням остаточної заяви про уточнення позовних вимог, просив суд скасувати рішення від 25 листопада 2014 року Державної реєстраційної служби України №17475961.

В обґрунтування своїх вимог посилалося на те, що оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень прийнято з порушенням норм чинного законодавства. Зокрема, відповідачем проігноровано той факт, що на момент реєстрації права власності на предмет іпотеки на нежитлові приміщення цокольного поверху № 1-3, 5-14 в літ. «А-5» загальною площею 238,3 кв. м., що розташовані за адресою: Харківська область, м. Харків, вулиця Дружби Народів, 228-Б за ПАТ «РЕАЛ БАНК» була наявна заборона відчуження, накладена приватним нотаріусом Пугачовою І.В. 19 листопада 2012 року.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 25 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 березня 2016 року позов задоволено.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що 19 листопада 2012 року між ПАТ «РЕАЛ БАНК» (Банк) та ТОВ «ТЗП «ТОРГСЕРВІС» (Позичальник) було укладено договір про надання кредитної лінії №1416/09-2-08, відповідно до умов якого Банк надає Позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності грошові кошти, а Позичальник в свою чергу зобов'язується сплатити процент за користування грошовими коштами та повернути їх в строк до 18 листопада 2014 року.

В забезпечення виконання зобов'язання Позичальника по кредитному договору, ПАТ «РЕАЛ БАНК» згідно з Іпотечним договором, посвідченим 19 листопада 2012 року приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Пугачовою І.В. за реєстровим номером №2558, прийняв в іпотеку належні Позичальнику: нежитлові приміщення цокольного поверху № 1-3, 5-14 в літ. «А-5», загальною площею 238, 3 кв.м, розташовані за адресою: м. Харків, Харківська область, вул. Дружби Народів, 228-Б; нежитлову будівлю, майстерню хімзахисту в літ. «А-1» загальною площею 629, 9 кв.м., розташовану за адресою: с. Подвірки, Дергачівського району Харківської області, вул.Набережна.

15 серпня 2014 року ПАТ «Реал Банк» направив на адресу ТОВ «ТЗП «ТОРГСЕРВІС» вимогу № 14-04/3562 про сплату у повному обсязі заборгованості за договором про надання кредитної лінії.

Вказана вимога була отримана ТОВ «ТЗП «ТОРГСЕРВІС» 12 вересня 2014 року, що підтверджується розпискою в повідомленні про вручення поштового відправлення.

29 жовтня 2014 року ПАТ «РЕАЛ БАНК» звернувся до Державної реєстраційної служби Харківського міською управління юстиції Харківської області з заявою про реєстрацію права власності на нежитлові приміщення цокольного поверху № 1-3, 5-14 в літ. «А-5» загальною площею 238,3 кв. м., що розташовані за адресою: Харківська область, м. Харків, вулиця Дружби Народів, 228-Б за ПАТ «РЕАЛ БАНК».

Рішенням Державної реєстраційної служби Харківського міською управління юстиції Харківської області №17475961 від 25 листопада 2014 року право власності на нежитлові приміщення було зареєстровано за ПАТ «РЕАЛ БАНК».

Задовольняючи позов, суди виходили з того, що іпотечним договором № 1417/09-2-08 не встановлено перехід права власності на предмет іпотеки, а лише визначено спосіб задоволення грошових вимог іпотекодержателя. Застосовуючи такий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, як застереження в іпотечному договорі, банком не було виконано приписи ч. 3 ст. 37 Закону України «Про іпотеку», у відповідності до якої іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов'язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Проте, такої оцінки на момент подання до реєстраційної служби щодо реєстрації права власності на предмет іпотеки за банком, здійснено не було, а залишок заборгованості за кредитом є значно меншим, ніж вартість іпотечного майна, за яку банком було його реалізовано.

Також суди вказали, що державним реєстратором під час проведення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки не було надано належної оцінки тому факту, що у вимозі про погашення заборгованості не були зазначені наслідки, передбачені ст. 36 Закону України «Про іпотеку» та той факт, що позивач не відмовлявся виконати вимогу, а лише запропонував один із варіантів вирішення спору.

Суд апеляційної інстанції також вказав на те, що згідно з п. 7.2. Договору №1416/09-2-08 від 19.11.2012 року Позичальник має право достроково погашати Кредит (окрему його частку) і сплачувати проценти за користування Кредитом. ПАТ «РЕАЛ БАНК» безпідставно відмовлено ТОВ «ТЗП» Торгсервіс» у достроковому погашенні кредиту та погашенні відсотків, чим порушено умови Договору №1416/09-2-08 від 19.11.2012 року. Згідно вимоги № 14-04/3562 від 15.08.2014 року про сплату у повному обсязі заборгованості за договором про надання кредитної лінії, яку ПАТ «РЕАЛ БАНК» направив на адресу ТОВ «ТЗП «ТОРГСЕРВІС», вказано, що позичальник недобросовісно поставився до умов договору та допустив прострочення виконання договірних зобов'язань, чим 5 травня 2014 року утворив заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом у розмірі 2008,77 грн. Судовим розглядом та матеріалами справи підтверджено, що дії ТОВ «ТЗП «ТОРГСЕРВІС» були добросовісно направлені на виконання умов кредитного договору. На підтвердження цього ТОВ «ТЗП «ТОРГСЕРВІС» направив листа 17 вересня 2014 року до банку, в якому не відмовлявся виконати зобов'язання, а пропонував здійснити зарахування зустрічних вимог, та зарахувати в рахунок погашення заборгованості грошові кошти, що обліковуються на рахунках позивача.

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ПАТ «РЕАЛ БАНК» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Федорченка Андрія Володимировича подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що в Іпотечному договорі міститься застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки (п.5.1-5.2), а тому висновок судів про відсутність такого застереження є необгрунтованим. Скаржник вважає, що судами не надано належної правової оцінки тому факту, що позивач не виконав умови договору про надання кредитної лінії і його дії свідчать про намагання уникнути від зобов'язань. Висновок суду про безпідставну відмову у достроковому погашенні кредиту є помилковим, оскільки ПАТ «РЕАЛ БАНК» було віднесено до категорії неплатоспроможних та введено процедуру тимчасової адміністрації, а тому для задоволення кредиторських вимог поза процедурою ліквідації, в іншій, ніж передбачено законом черговості, не було правових підстав.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Проте, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм процесуального права.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

До юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №914/2006/17.

Спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав на нерухоме майно (право власності на нежитлові приміщення), не мав публічно-правових відносин саме з позивачем. Прийняте відповідачем оскаржуване рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав іншої особи, а не позивача.

Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Визнання протиправним і скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за третьою особою є захистом прав позивача на нежитлові приміщення від їх порушення іншою особою, за якою в подальшому зареєстровано таке право.

Отже, ухвалюючи рішення, суди попередніх інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та ПАТ «РЕАЛ БАНК» щодо виконання умов цивільно-правових угод і визнання права власності на нежитлові приміщення.

З урахуванням наведеного Верховний Суд вважає, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права власності має розглядатися як спір, що пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нежитлові приміщення іншою особою, за якою в подальшому зареєстровано таке право. Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь державного реєстратора в якості співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

Також Верховний Суд вважає, що оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто останні були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, чи здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням державним реєстратором вимог законодавства та чи заявляються, окрім вимог про скасування оспорюваного рішення, запису в державному реєстрі прав, також вимоги про визнання недійсними правочинів, на підставі яких прийнято оспорюване рішення, здійснено оспорюваний запис.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішення про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення безпосередньо пов'язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо спірного майна з особою, яка не заперечує законності дій державного реєстратора з реєстрації за нею права власності на таке майно. Такий спір має приватноправовий характер. Залежно від суб'єктного складу сторін спору і тих осіб, на чиї інтереси впливає таке рішення, він має вирішуватися за правилами господарського або цивільного судочинства.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних судових рішень; далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 28 серпня 2018 року у справі №820/8219/15 (провадження №11-582апп18) та від 11 вересня 2018 року у справі №817/2398/15 (провадження №11-354апп18), і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від такого висновку.

Більш того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 вказала, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.

Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.

Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору.

Відповідно до пункту 5 частини першої стаття 349 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

Згідно зі статтею 354 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Таким чином, судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі із закриттям провадження у даній справі.

Відповідно до статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 1).

Відповідно до частини першої статті 239 Кодексу, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Верховний Суд вказує, що спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є цивільно-правовим. А тому вирішення таких спорів здійснюється за правилами цивільного або господарського судочинства залежно від суб'єктного складу сторін.

Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

Керуючись статтями 343, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «РЕАЛ БАНК» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Федорченка Андрія Володимировича задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 січня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 березня 2016 року у справі №820/6518/15 скасувати.

Провадження у справі №820/6518/15 закрити.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

Т.О. Анцупова

Л.Л. Мороз ,

Судді Верховного Суду