Історія справи

Ухвала КАС ВП від 17.10.2018 року у справі №817/2830/15

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 січня 2019 року

м. Київ

справа №817/2830/15

адміністративне провадження №К/9901/6166/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),

суддів: Стародуба О.П., Мороз Л.Л.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року (головуючий суддя Шарапа В.М.) та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2015 року (головуючий суддя Кузьменко Л.В., судді: Іваненко Т.В., Зарудяна Л.О.) у справі №817/2830/15 за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс», про визнання протиправним та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися в суд з позовом, в якому просили визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єговорої М.Є. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 червня 2015 року №22047192, яким було зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс».

В обґрунтування своїх вимог посилалися на те, що 17 березня 2008 року між ОСОБА_2 та ВАТ "Сведбанк" укладено кредитний договір, на забезпечення виконання якого передано в іпотеку квартиру за адресою АДРЕСА_1, що належала на праві спільної сумісної власності позивачам. Зазначають, що банком відступлено ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" право вимоги за даним договором і внаслідок невиконання його умов товариство звернулось до нотаріуса, як до державного реєстратора, із заявою про реєстрацію права власності на цей об'єкт нерухомого майна, за наслідками розгляду якої прийнято оспорюване рішення. Позивачі стверджують, що вимога про усунення порушень позивачам не надсилалась, а вартість квартири є вищою від суми заборгованості за кредитним договором.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2015 року, позов задоволено у повному обсязі.

Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 належав на праві спільної сумісної власності об'єкт нерухомого майна - квартира площею 59,7 м.кв. за адресою АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло, виданим виконавчим комітетом Рівненської міської Ради народних депутатів 30 серпня 1996 року (а.с. 9).

17 березня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк" (Банк) та ОСОБА_2 (Позичальник) було укладено договір №1701/0308/88-022, предметом якого стало надання кредиту в розмірі 30000,00 дол. США на строк до 16 березня 2018 року (а.с. 10-12).

В якості забезпечення виконання основного зобов'язання у той же день між Банком, як іпотекодержателем, та ОСОБА_2, як іпотекодавцем, ОСОБА_3, ОСОБА_4 (Іпотекодавці, Майнові поручителі) було укладено договір №1701/0308/88-022-Z-1, за умовами якого іпотекодавці передали в іпотеку іпотекодержателя нерухоме майно квартиру площею 59,7 м.кв. за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 13-14).

В подальшому, 28 листопада 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Сведбанк" (Банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (Фактор) було укладено договір №15, предметом якого стало відступлення права вимоги заборгованості по кредитних договорах, зазначених в реєстрі, в тому числі за кредитним договором від 17 березня 2008 року №1701/0308/88-022, укладеним з ОСОБА_2 (а.с. 80-94).

28 листопада 2012 року між Публічним акціонерним товариством "Сведбанк" (Первісний іпотекодержатель) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" (Новий іпотекодержатель) було укладено договір, предметом якого стало відступлення права вимоги за договорами іпотеки, зазначених в реєстрі, в тому числі за договором іпотеки від 17 березня 2008 року №1701/0308/88-022-Z-1, укладеного з позивачами (а.с. 95-96).

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 було направлено вимогу про усунення порушень умов кредитного договору від 17 березня 2008 року №1701/0308/88-022 шляхом погашення упродовж 30 днів заборгованості за кредитом у сумі 144565,23 грн. за основним платежем та 248163,49 грн. за відсотками за користування кредитом, підписану уповноваженою особою ТОВ "Факторингова компанія "Вектор Плюс" Кандаєвою Д.Р. та засвідчену приватним нотаріусом Єгоровою М.Є. Вказана вимога відправлена рекомендованим поштовим відправленням, відправником у яких вказано приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорову М.Є., датовані 28 квітня 2015 року (а.с. 105-108).

12 червня 2015 року уповноважена особа Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс" звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Єгорової Марини Євгенівни із заявою про реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 109).

Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Єгоровою М.Є. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 червня 2015 року №22047192 про державну реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна - квартиру площею 59,7 м.кв. за адресою АДРЕСА_1 за Товариством з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Вектор Плюс", (а.с. 112).

Про дану реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис від 12 червня 2015 року №10023965, про що власнику видано відповідний витяг (а.с. 113).

Суди попередніх інстанцій визнали протиправним і скасували рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію права власності за третьою особою виходячи з того, що в межах процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, іпотекодержатель має право звернутися до органу державної реєстрації з метою державної реєстрації за собою права власності на об'єкт нерухомого майна і документом, який підтверджуватиме відповідний перехід права власності, слугуватиме або окремий договір між іпотекодавцем та іпотекодержателем, або застереження в іпотечному договорі.

За умовами Договору іпотеки (підпункт 12.3 пункту 12) за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог Іпотекодержателя, в тому числі, згідно з договором про задоволення вимог Іпотекодержателя, укладеним шляхом здійснення застереження задоволення вимог Іпотекодержателя, яке викладене у пп. 12.3.1 та пп. 12.3.2 цього пункту. Підпунктом 12.3.1 пункту 12.3 даного договору визначено, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, укладений шляхом здійснення цього застереження, є підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на предмет іпотеки.

Проте, жодна нотаріальна дія з даним об'єктом нерухомого майна у порядку, встановленому абзацами 2-3 частини 5 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" №1952-IV (далі - Закон №1952-IV), під час здійснення державної реєстрації вказаного речового права відповідачем, як спеціальним суб'єктом державної реєстрації, не вчинялась, що свідчить про прийняття відповідачем оспорюваного рішення з виходом за межі повноважень, визначених Законом №1952-IV та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 року №868 (далі - Порядок), у спосіб не передбачений законом.

Також суди зазначили, що вимога про усунення порушень не була направлена іпотекодавцям безпосередньо іпотекодержателем, а також не була отримана ними у встановленому порядку. Крім того, відповідачем під час прийняття оспорюваного рішення не дотримано вимоги пункту 46 Порядку в частині отримання завіреної копії письмової вимоги про усунення порушень та доказів завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцями такої письмової вимоги іпотекодержателя

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ТОВ «Факторингова компанія «Вектор Плюс» подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і прийняти нове рішення про відмову в позові.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що ОСОБА_2 не виконувала свої зобов'язання за Кредитним договором щодо сплати процентів та своєчасної сплати заборгованості по кредиту, внаслідок чого виникла заборгованість. Факт порушення основного зобов'язання позивачами не заперечувався. Отже, у ТОВ «ФК «Вектор Плюс» були усі правові підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, і приватний нотаріус, як державний реєстратор, прийнявши спірне рішення та зареєструвавши право власності діяв в межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством України. Крім того, на думку скаржника, судовий захист повинен забезпечувати ефективне поновлення в правах, проте, позивачами обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки якщо позивачі вважали, що порушене їхнє майнове право на спірне нерухоме іпотечне майно та ставилась мета щодо повернення цього іпотечного майна, яке їм належало, то слід було заявляти віндикаційний позов про витребування майна від добросовісного набувача в порядку цивільного судочинства, а не звертатися до суду адміністративної юрисдикції з цим позовом.

Всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і належним чином повідомлялися про дату, час і місце судового розгляду, у зв'язку з чим справа розглядається у письмовому провадженні, відповідно до пункту 2 частини першої статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Вирішуючи спір між сторонами, суди виходили з того, що даний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Проте, суди попередніх інстанції не звернули уваги, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява № 7360/76, доповідь Європейської комісії з прав людини від 12 жовтня 1978 року) висловлено думку, що термін «суд, встановлений законом» у ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність посадових осіб органів місцевого самоврядування, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 5 КАС України в порядку адміністративного судочинства.

На підставі пункту 7 частини першої статті 3 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно із частиною другою статті 4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 1 частини другої статті 17 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Наведені норми узгоджуються з положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

За правилами пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Ураховуючи те, що позовні вимоги у справі заявлено на поновлення порушеного цивільного права позивачів, спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитного та іпотечного), на момент звернення до суду право власності на спірну квартиру перейшло до третьої особи у справі, Верховний Суд, незважаючи на участь у спорі суб'єкта владних повноважень, вважає, що цей спір не є публічно-правовим, а має вирішуватися судами за правилами ЦПК України.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року і 11 вересня 2018 року (справи №11-658апп18 (№820/4673/18) та №11-354апп18 (№817/2398/15) відповідно), і Верховний Суд не вбачає підстав для відступу від цього висновку.

Відповідно до пункту 5 частини першої стаття 349 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції діючій з 15 грудня 2017 року, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

Згідно зі статтею 354 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Таким чином, судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі із закриттям провадження у даній справі.

Відповідно до статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 1).

Відповідно до частини першої статті 239 Кодексу, якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.

Керуючись статтями 345, 354, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор Плюс» задовольнити частково.

Постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2015 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2015 року у справі №817/2830/15 скасувати .

Провадження у справі №817/2830/15 закрити.

Роз'яснити позивачам, що справу належить розглядати в порядку цивільного судочинства.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

М.М. Гімон

О.П. Стародуб

Л.Л. Мороз ,

Судді Верховного Суду