Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 червня 2018 року

Київ

справа №826/6813/16

провадження №К/9901/23949/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Смоковича М. І.,

суддів: Бевзенка В. М., Білоуса О. В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/6813/16

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування наказу, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Добрянської Я. І., суддів: Кузьменка В. А., Федорчука А. Б., та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого - Шурка О. І., суддів: Василенка Я. М., Степанюка А. Г.,

в с т а н о в и в :

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) про визнання неправомірним та скасування наказу ДМС України від 30 жовтня 2015 року № 136 в частині, що стосується скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання ОСОБА_1.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що він з 1994 року постійно мешкає на території України. Оскільки, в період розпаду колишнього СРСР позивач не звертався до жодної новоутвореної країни за громадянством, вважає, що на момент прибуття до України він був особою без громадянства. Документальним доказом цього факту слугував паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року без жодних відміток щодо набуття громадянства будь-якої країни. З того часу, а саме з 1994 року він безперервно проживає в Україні.

Позивач вказує, що 22 вересня 1999 року Рокитнянським РУ ГУМВС України у Київській області видано позивачу паспорт громадянина України серії НОМЕР_1. Старий паспорт радянського зразка позивачу залишили.

Однак, під час чергового паспортного контролю 17 лютого 2000 року співробітники Залізничного РУ ГУ МВС України в місті Києві вилучили обидва паспорти позивача для перевірки, якою встановлено, що паспорт громадянина України НОМЕР_1 на ім'я позивача був оформлений з порушенням вимог чинного законодавства, а тому знищений.

Позивач стверджує, що 24 листопада 2008 року йому було надано дозвіл на імміграцію та видано посвідку на постійне проживання безстроково.

Разом з цим, позивачу видано посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон.

Позивач наголошує, що на підставі статті 9 Закону України "Про громадянство України" в травні 2015 року він звернувсь до органів ДМС України із заявою про прийняття до громадянства України, натомість, наказом ДМС України № 136 від 30 жовтня 2015 року скасовано рішення про видачу позивачу посвідки на постійне проживання.

Позивач вказує, що анулювання посвідки на постійне проживання вчинено з порушенням порядку, передбаченого чинним законодавством, оскільки спочатку скасовується дозвіл на міграцію, а тільки потім вилучається посвідка на постійне проживання. Окрім того, ДМС України не враховано, що позивач постійно проживає на території України з 1994 року, а його радянський паспорт було загублено працівниками міліції під час його вилучення на подальшої передачі за територіальністю.

Вважаючи, що виданий відповідачем наказ № 136 від 30 жовтня 2015 року суперечить положенням чинного законодавства України та статті 8 Європейської конвенції, яка гарантує кожному право на повагу до свого приватного життя, ОСОБА_1 звернусь до суду з вимогою про його скасування в частині, що стосується скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання позивача.

Постановою Окружного адміністративного суду від 24 квітня 2017 року, залишеною без змін Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року, позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

У касаційній скарзі ДМС України, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким відмовити в позові.

В мотивування касаційної скарги вказує, що рішення про документування позивача посвідкою на постійне проживання в Україні прийнято безпідставно та з порушеннями. Наданим позивачем рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2007 року у справі № 2о-595/07, яким встановлено факт постійного проживання позивача на території України, не визначено, що позивач має дозвіл на імміграцію та не зобов'язано будь-який орган документувати позивача посвідкою на постійне проживання. Нормативно правовими актами не встановлено випадків, у яких при вирішенні питання щодо видачі посвідки на постійне проживання компетентному органу надається рішення суду, що підтверджує факт проживання особи в Україні.

Водночас у запереченні на касаційну скаргу адвокат позивача вказує на безпідставність касаційної скарги і просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є особою без громадянства, а з 1994 року постійно мешкає на території України, що підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 26 листопада 2007 року у справі № 2о-595/07.

22 вересня 1999 року Рокитнянським РУ ГУМВС України у Київській області видано позивачу паспорт громадянина України серії НОМЕР_1.

Разом з цим паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року без жодних відміток щодо набуття громадянства будь-якої країни залишено позивачу.

Під час чергового паспортного контролю 17 лютого 2000 року співробітниками Залізничного РУ ГУМВС України в місті Києві вилучено обидва паспорти позивача для перевірки, якою встановлено, що паспорт громадянина України НОМЕР_1 на ім'я позивача був оформлений з порушенням вимог чинного законодавства, а тому знищений.

В листах Залізничного РУ ГУМВС України в місті Києві від 01 листопада 2000 року № 50/2205 та від 30 грудня 2000 року № 50/Т-1534 вказано, що радянський паспорт позивача був направлений до ОВІР Київської області для прийняття рішення по територіальності. Всі подальші спроби розшукати і повернути вилучений паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року виявилися безуспішними.

13 березня 2002 року ОСОБА_1 придбав житло у місті Києві за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується наявним в матеріалах справи свідоцтвом про право власності від 30 березня 2002 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1-997.

24 листопада 2008 року позивачу надано дозвіл на імміграцію та видано посвідку на постійне проживання безстроково. Також позивачу було видано посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон.

На підставі статті 9 Закону України "Про громадянство України" в травні 2015 року позивач звернувсь до органів ДМС України із заявою про прийняття до громадянства України.

Натомість, наказом ДМС України № 136 від 30 жовтня 2015 року скасовано рішення від 24 листопада 2008 року про видачу позивачу посвідки на постійне проживання.

Підставою для скасування рішення про видачу позивачу посвідки на постійне проживання слугувало порушення Управлінням ГІРФО України у місті Києві вимог пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", оскільки позивачем не було надано оригіналу паспорту громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року з відміткою про прописку, а рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2007 року у справі № 2о-595/07 не зобов'язано будь-який орган документувати позивача посвідкою на постійне проживання.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що надання оригіналу радянського паспорту з відміткою про прописку було неможливим у зв'язку зі зникненням радянського паспорту внаслідок проведеної співробітниками Залізничного РУ ГУМВС України в місті Києві перевірки. Усі спроби розшукати та повернути вилучений паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року виявилися безуспішними, а тому, враховуючи, що позивач з 1994 року постійно проживає на території України, що насамперед підтверджується рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2007 року у справі № 2о-595/07, оскаржуваний наказ № 136 від 30 жовтня 2015 року в частині, що стосується скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання позивача, є неправомірним.

Зазначена позиція підтримана і Київським апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів і вважає їх такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною першою статті 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання. Підставою для видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у частині шістнадцятій статті 4 цього Закону, є відповідний указ Президента України про припинення громадянства України та заяви таких осіб.

Згідно зі статтею 16 цього Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, які до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття рішення про припинення громадянства України залишилися постійно проживати на її території, вважаються такими, які постійно проживають в Україні.

Порядком оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року № 251 (далі - Порядок № 251) визначено механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання.

З матеріалів справи вбачається, що 24 листопада 2008 року позивачу надано дозвіл на імміграцію та видано посвідку на постійне проживання безстроково. Також позивачу було видано посвідчення особи без громадянства для виїзду за кордон.

З метою прийняття до громадянства України на підставі статті 9 Закону України "Про громадянство України" в травні 2015 року позивач звернувсь до органів ДМС України з відповідною заявою.

Натомість, наказом ДМС України № 136 від 30 жовтня 2015 року скасовано рішення від 24 листопада 2008 року про видачу позивачу посвідки на постійне проживання.

Підставою для скасування посвідки на постійне місце проживання позивача слугувало ненадання оригіналу паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року з відміткою про прописку чи посвідку на постійне місце проживання, тоді як згідно чинних на той час вимог пункту 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" та Порядку оформлення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 2002 року № 1983, подання таких документів є обов'язковим.

Однак, листами Залізничного РУ ГУМВС України в місті Києві від 01 листопада 2000 року № 50/2205 та від 30 грудня 2000 року № 50/Т-1534 підтверджено, що радянський паспорт позивача був направлений до ОВІР Київської області для прийняття рішення по територіальності, проте всі подальші спроби розшукати і повернути вилучений паспорт громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року виявилися безуспішними.

Разом з тим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 26 листопада 2007 року у справі № 2о-595/07 визнано факт постійного проживання позивача на території України.

Крім того як вбачається зі свідоцтва про право власності від 30 березня 2002 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1-997 ОСОБА_1 придбав житло у місті Києві за адресою: АДРЕСА_1.

За таких обставин, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанції про неправомірність наказу № 136 від 30 жовтня 2015 року в частині, що стосується скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання ОСОБА_1.

Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновки судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.

Верховний Суд зауважує, що ДМС України, скасовуючи посвідку на постійне проживання позивача, не врахував, що скасування рішення про видачу посвідки на постійне проживання в Україні та відмова документувати його дійсним посвідченням особи без громадянства, призвело до ситуації, коли особа без громадянства залишилась на території України без відповідних документів та не може бути видворена до будь-якої іншої держави у зв'язку з відсутністю країни громадянської належності, а відтак дії ДМС України, які полягають в анулюванні належної ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання, виданої рішенням Управління ГІРФО ГУМВС України в місті Києві від 24 листопада 2008 року, враховуючи також і факт придбання позивачем житла в місті Києві, є незаконними.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків суду та обставин справи не спростовують.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 квітня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2017 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий М. І. Смокович

Судді В. М. Бевзенко

О. В. Білоус