Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 червня 2018 року

Київ

справа №815/5578/15

провадження №К/9901/11918/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Стрелець Т.Г.,

суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №815/5578/15

за позовом ОСОБА_1 до Одеського прикордонного загону Державної прикордонної служби України про скасування постанови, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Одеського прикордонного загону Державної прикордонної служби України на постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 травня 2016 року (постановлену у складі колегії суддів: головуючого судді - Кравченка К.В., суддів: Градовського Ю.М., Лук'янчук О.В.)

в с т а н о в и в :

У вересні 2015 року громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в подальшому уточненим, в якому просила: скасувати постанову відповідача від 3 березня 2015 року про заборону протягом трьох років на в'їзд до України громадянці Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що 3 березня 2015 року вона прибула на територію України літаком до м. Одеси, маючи дійсний закордонний паспорт громадянки Ісламської Республіки Афганістан, а також оформлену диппредставництвом України в Афганістані візу типу «Д» Y06378199 зі строком дії з 25 лютого 2015 року по 10 квітня 2015 року з кодом мети поїздки 03/13 - «возз'єднання сім'ї з громадянином України». Однак інспектором прикордонної служби відділу прикордонної служби «Одеса - аеропорт» Одеського прикордонного загону 3 березня 2015 року прийнято рішення про відмову позивачу в перетині державного кордону України та скасування візи на в'їзд в Україну. Крім того, відповідачем було винесено постанову про заборону в'їзду в Україну, якою позивачу заборонено в'їзд в України протягом трьох років. Позивач стверджує, що вказана постанова прийнята неправомірно та порушує її права.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2015 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції фактично погодився з наведеними відповідачем доводами щодо підстав прийнятих рішень про відмову у перетині кордону України, про скасування візи та про заборону на в'їзд в Україну протягом трьох років, а також додатково зазначив, що встановлений факт відсутності ОСОБА_2 на весіллі між ним та ОСОБА_1, є саме тим фактором, що спростовує дійсність цього шлюбу на території України.

Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 травня 2016 року скасовано постанову Одеського окружного адміністративного суду від 22 грудня 2015 року, прийнято нове судове рішення про задоволення позовних вимог. Скасовано постанову Одеського прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 3 березня 2015 року про заборону протягом трьох років на в'їзд до України громадянці Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1.

Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що постанова відповідача від 3 березня 2015 року про заборону позивачу на в'їзд до України протягом трьох років винесена без належних правових підстав. Застосування до спірних правовідносин положень Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу може мати місце, якщо шлюб укладається в Україні.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, Одеський прикордонний загін Державної прикордонної служби України звернувся до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить вищезазначене судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Посилається на законність та обґрунтованість дій та рішення посадових осіб Прикордонної служби. Зазначає, що ОСОБА_2 на початку співбесіди повідомив неправдиві відомості про те, що він особисто їздив в Афганістан для весілля з позивачем, хоча фактично вперше побачив позивача 3 березня 2015 року, і для отримання візи позивачем необхідно було подати документ, що підтверджує перебування у шлюбі з громадянином України, однак він не виїжджав в Афганістан для укладання такого шлюбу.

30 січня 2018 року касаційну скаргу Одеського прикордонного загону Державної прикордонної служби України передано для розгляду до Верховного Суду.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши і обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і наданої ними правової оцінки обставин у справі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 прибула до України 3 березня 2015 року літаком до м. Одеси.

При проходженні пограничного контролю пред'явила закордонний паспорт громадянки Ісламської Республіки Афганістан з оформленою диппредставництвом України в Афганістані візою типу «Д» Y06378199 зі строком дії з 25 лютого 2015 року по 10 квітня 2015 року з кодом мети поїздки 03/13 - «возз'єднання сім'ї з громадянином України».

Під час проходження реєстрації іноземців в пункті пропуску для повітряного сполучення «Одеса» інспектором прикордонної служби відділу прикордонної служби «Одеса - Аеропорт» після проходження процедури контролю другої лінії, а саме співбесіди, було прийнято рішення про відмову позивачу в перетині державного кордону України, рішення про скасування візи серії Y06378199, а також рішення про заборону в'їзду в Україну від 3 березня 2015 року терміном на три роки.

В рішенні про відмову позивачу в перетині державного кордону України зазначено, що причиною є неможливість підтвердження позивачем мети запланованого перебування на території України.

В постанові про заборону в'їзду в Україну від 3 березня 2015 року вказано, що таке рішення прийнято на підставі частини першої статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» внаслідок подання особою про себе завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, зустрічаючою стороною виступив громадянин України ОСОБА_2, а супроводжував позивача та виступав в якості перекладача громадянин України ОСОБА_3.

З дослідженого аудіозапису проведеної інспекторами прикордонної служби співбесіди із позивачем вбачається, що участь у цій співбесіді також приймали ОСОБА_3, як перекладач та супроводжуюча позивача особа, а також ОСОБА_2, як зустрічаюча сторона.

Під час співбесіди майже всі пояснення по суті прибуття позивача на територію України надавали ОСОБА_2 та ОСОБА_3, з яких слідує, що 20 грудня 2011 року в Афганістані відбулося весілля між позивачем та ОСОБА_2 без особистої присутності останнього, якого на цій церемонії представляв його батько - ОСОБА_3, а свідоцтво про шлюб було видано в Афганістані 11 січня 2015 року. Копію виданого в Афганістані свідоцтва про шлюб також надано інспектору прикордонної служби під час співбесіди.

За результатами співбесіди інспектор прикордонної служби повідомив про відмову позивачу у перетині державного кордону України, пояснивши це наступним: позивач не змогла підтвердити ціль запланованого перебування в Україні, свідоцтво про шлюб видано, хоча фактично шлюбу не було.

Дослідивши наведені обставини справи, колегія суддів Верховного Суду вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про відсутність факту подання саме позивачем будь-яких неправдивих відомостей про себе або підроблених документів.

Для застосування частини 1 статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» повинен бути встановлений факт подання завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів іноземцем, який в'їжджає в Україну, а не будь-якими іншими особами, які його супроводжують або зустрічають.

Фактично наявні у справі докази, зокрема аудіозапис співбесіди та пояснення представників сторін свідчать про те, що до позивача були застосовані заходи у вигляді непропущення через державний кордон України та заборони на в'їзд в Україну протягом трьох років виключно на підставі пояснень громадян України ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що посилання відповідача у спірній постанові на підставу для її прийняття, яка передбачена частиною 1 статті 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», як подання особою про себе завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів, є безпідставним, оскільки факту вчинення позивачем таких дій не встановлено.

Крім того, мета прибуття позивача в Україну відображена у візі, яка оформленою диппредставництвом України в Афганістані в паспорті позивача, а саме віза типу «Д» з кодом мети поїздки 03/13 - «возз'єднання сім'ї з громадянином України».

На підтвердження такої мети інспекторам прикордонної служби, крім закордонного паспорту позивача із вказаною візою, було також надано Свідоцтво про укладення шлюбу (Marriage Certificate) від 11 січня 2015 року.

Відповідно до перекладу вказаного свідоцтва на українську мову слідує, що воно посвідчено судовим органом Ісламської Республіки Афганістан та містить відомості про наступне: родичі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у кількості трьох осіб, а також двоє свідків підтвердили той факт, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали законний шлюб 20 грудня 2011 року з шлюбною часткою 100000 афгані; перебуваючи у шлюбі не мають дітей; чоловік мешкає в Україні.

Дане свідоцтво підписано родичами подружжя та свідками, та не містить відомостей про присутність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 при його складанні. Навпаки, в свідоцтві зазначено, що на даний час (на час видачі свідоцтва) чоловік мешкає в Україні.

Міністерство закордонних справ Україні в своєму листі від 6 квітня 2016 року за №71/ВВ/17-527/10-619 на запит Одеського апеляційного адміністративного суду від 10 березня 2016 року підтвердило факт оформлення диппредставництвом України довгострокової візи для виїзду в Україну типу «Д» Y06378199 громадянці ІР Афганістан ОСОБА_1 та надало копії документів, що слугували підставою для оформлення такої візи з кодом мети поїздки 03/13 - «возз'єднання сім'ї з громадянином України», серед яких міститься і вищевказане свідоцтво про укладення шлюбу.

До матеріалів справи долучена довідка Посольства Ісламської Республіки Афганістан в Україні від 3 квітня 2015 року за №К022/94, в якій підтверджується той факт, що громадянка ІР Афганістан ОСОБА_1 та громадянин України ОСОБА_2 одружились 20 грудня 2011 року та дійсно є чоловіком та дружиною.

На запит Одеського апеляційного адміністративного суду від 10 березня 2016 року щодо правових підстав для висновку про одруження вказаних осіб 20 грудня 2011 року, консульський відділ Посольства Ісламської Республіки Афганістан в Україні в листі, повідомив, що згідно з ісламськими звичаями та законодавством Ісламської Республіки Афганістан свідоцтво про шлюб видається по запиту подружжя через будь-який проміжок часу по свідченням та в присутності свідків, а тому дата видачі свідоцтва про шлюб 11 січня 2015 року різниться з датою фактичного укладання шлюбу, вказаного у свідоцтві, тобто 20 грудня 2011 року.

Згідно з частиною 1 статті 55 Закону України «Про міжнародне приватне право» право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

Відповідно до статті 16 цього Закону особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є.

В даному випадку особистим законом для позивача буде відповідний Закон Ісламської Республіки Афганістан.

Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», який визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України, передбачає, що членами сім'ї іноземця або особи без громадянства є чоловік (дружина), неповнолітні діти, в тому числі неповнолітні діти чоловіка (дружини), непрацездатні батьки та інші особи, які вважаються членами сім'ї відповідно до права країни походження.

Отже, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що при вирішенні питання про належність наданих позивачем на підтвердження шлюбних відносин з громадянином України документів, які видані державними органами Ісламської Республіки Афганістан, слід виходити з особливостей правового регулювання укладання шлюбу в цій ісламській республіці.

Слід зазначити, що відповідачем не надано жодного підтвердження невідповідності наданих позивачем документів, зокрема свідоцтва про укладення шлюбу від 11 січня 2015 року, вимогам законодавства Ісламської Республіки Афганістан, і відповідач навіть не посилається на такі обставини.

Аналіз інформації по країні походження позивача свідчить про наступне: афганське законодавство при регулюванні шлюбних відносин спирається на ісламське право (шаріат). Так, Основний Закон Афганістану закріпив положення, за якими жоден закон в цій державі не може суперечити вимогам та приписам ісламу. Правовою базою регулювання шлюбних відносин офіційно вважається Цивільний Закон Афганістану. Афганське законодавство, офіційно визнаючи роль ісламу в регулюванні шлюбно-сімейних відносин, не допускає жодних суперечностей його цінностям і догмам. Отже, при регулюванні шлюбно-сімейних відносин норми цивільного закону Афганістану сформульовані виключно на підставі вимог ісламу; державна реєстрація шлюбу здійснюється в Афганістані у судових органах, однак у більшості випадків шлюб в Афганістані укладається відповідно до ісламських звичаїв та традицій і не реєструється у судових органах; інколи свадьба в Афганістані проходить без нареченого. В цьому випадку біля нареченої несуть меч, як символ сили та честі чоловіка, і таке торжество вважається рівнозначним звичайному весіллю з присутністю нареченого.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про те, що наведена інформація по країні походження позивача в частині регулювання шлюбних відносин фактично спростовує доводи відповідача, які лягли в основу прийнятих щодо ОСОБА_1 рішень про відмову в перетині державного кордону України, про скасування візи та про заборону в'їзду в Україну, а саме доводи про те, що відсутність нареченого в Афганістані доводить відсутність самого факту укладання шлюбу.

Враховуючи наведене, суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду апеляційної інстанції у справі.

Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції винесено законне і обґрунтоване рішення, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

п о с т а н о в и в :

1. Касаційну скаргу Одеського прикордонного загону Державної прикордонної служби України - залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 25 травня 2016 року у справі №815/5578/15 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Г. Стрелець

Судді О. В. Білоус

І. Л. Желтобрюх