Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2022 року

м. Київ

справа № 480/5934/21

адміністративне провадження № К/990/1553/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача: Мартинюк Н.М.,

суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №480/5934/21

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Сумського окружного адміністративного суду від 2 серпня 2021 року (головуючий суддя: Бондар С.О.)

і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2021 року (головуючий суддя: Любчич Л.В., судді: Спаскіна О.А., Присяжнюк О.В.),

УСТАНОВИВ:

І. Історія справи

У червні 2021 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив суд:

1) визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування й невиплати йому грошової компенсації за неотримане речове майно;

2) зобов`язати відповідача виплатити йому грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 послався на те, що проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , звідки звільнився у серпні 2018 року. Водночас зазначив, що при звільненні йому не була виплачена грошова компенсація за неотримане речове майно, тож згодом він звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою про виплату заборгованості. Однак відповідач не здійснив відповідних розрахунків і не надав відповіді на його звернення. На основі цього позивач стверджував, що відповідач допустив протиправну бездіяльність і порушив його право на отримання указаної компенсації.

Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 9 липня 2021 року позовну заяву залишено без руху.

Місцевий суд виходив з того, що позивач подав позов після закінчення строку, установленого законом, без заяви про його поновлення.

Одночасно з цим, суд визначив позивачу десятиденний строк для усунення недоліків у спосіб подання заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду та доказів поважності його пропуску.

На виконання вимог указаної ухвали позивач подав заяву про усунення недоліків. Покликаючись на приписи частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі «КЗпП України), позивач стверджував, що має право звернутися до суду з цим позовом без обмеження будь-яким строком.

Ухвалою Сумського окружного адміністративного суду від 2 серпня 2021 року, яка залишене без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2021 року, позовну заяву повернуто позивачу на підставі пункту 9 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України (далі «КАС України»).

Суди виходили з того, що спірна компенсація не входить до складу грошового забезпечення, тож спеціальним строком для звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Водночас суди вказали, що позивач про порушення свого майнового права дізнався з листа відповідача від 23 вересня 2020 року, яким його повідомлено про відсутність підстав для нарахування й виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, проте позов пред`явив лише 30 червня 2021 року, тобто поза межами процесуального строку.

На основі цього суди дійшли висновку, що ОСОБА_1 , пропустив місячний строк звернення до суду і після залишення позову без руху не подав заяву про поновлення пропущеного строку з доказами поважності його пропуску, тож позовна заява має бути повернута.

Не погоджуючись із указаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 , оскаржив їх у касаційному порядку.

Позивач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а справу направити на продовження розгляду до Сумського окружного адміністративного суду.

Скаржник покликається на порушення судами норм матеріального і процесуального права та помилковість їхнього висновку стосовно пропуску строку звернення до суду.

Так, скаржник вважає, що спірна компенсація входить до структури грошового забезпечення і у разі порушення законодавства про оплату праці особа має право пред`явити позов без обмеження будь-яким строком. Тож, на думку скаржника, суди помилково керувалися нормами частини п`ятої статті 122 КАС України, застосовуючи правило про місячний строк звернення до суду з його позовом.

Зрештою позивач зазначає, що цей позов не стосується проходження чи звільнення з публічної служби, а містить питання про порушення законодавства про оплату праці. З огляду на це, скаржник стверджує, що без застосування судами частини другої статті 233 КЗпП України, частини третьої статті 122 КАС України судові рішення є незаконними.

Відповідач у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити у її задоволенні.

В обґрунтування своєї позиції зазначив, що грошова компенсація виплачується військовослужбовцю за його заявою (рапортом), проте позивач не подав такої заяви чи рапорту на момент звільнення з військової служби, тож були відсутні підстави для виплати під компенсації.

Водночас відповідач указав, що з моменту звільнення у серпні 2018 року і до подання заяви у серпні 2020 року позивач не звертався з заявою чи рапортом, не зважаючи на обізнаність зі своїми правами.

ІІ. Мотиви Верховного Суду

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, відповідно до частини першої статті 341 КАС України, виходить із такого.

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що грошова компенсація вартості за неотримане речове майно за своїми ознаками не може входити до складу грошового забезпечення і вважатися грошовим забезпеченням у розумінні заробітної плати.

Отже, на думку судів попередніх інстанцій, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин частини другої статті 233 КЗпП України.

Водночас, надаючи оцінку заяві позивача про усунення недоліків позовної заяви, суди зазначили, що у цій справі строк звернення до суду становить один місяць і його відлік розпочався з отриманням позивачем листа військової частини від 23 вересня 2020 року №3819, проте позов був пред`явлений лише 30 червня 2021 року.

Враховуючи зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність правових підстав для повернення позовної заяви.

Колегія суддів Верховного Суду не може погодитися з указаним висновком і вважає його помилковим з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до відповідача з вимогою виплатити грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, позаяк при звільненні з військової служби цих коштів не отримував. Однак за цим зверненням відповідач відповідної компенсації позивачу не виплатив.

У цьому контексті Суд зауважує, що за змістом частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Абзацом другим частини першої статті 9-1 указаного Закону також передбачено, що речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини першої статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановою від 16 березня 2016 року №178 Уряд затвердив Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі також «Порядок №178»).

За змістом пункту 3 указаного Порядку, грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення, зокрема, у разі звільнення з військової служби.

Водночас грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації (пункт 4 Порядку №178).

З системного аналізу указаних правових норм вбачається, що грошова компенсація вартості за неотримане речове майно гарантується державою, після звільнення військовослужбовець зберігає право на її отримання і виплата цієї компенсації має обов`язковий характер у разі його подальшого звернення з рапортом чи заявою.

Подібна правова позиція стосовно тлумачення наведених норм уже була висловлена Верховним Судом, зокрема, у пункті 43 постанови від 30 липня 2020 року у справі №820/5767/17.

Крім цього, правилами частини першої статті 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини третьої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частини п`ята указаної статті Кодексу).

Натомість частиною другою статті 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

У цьому контексті Суд зауважує, що перебування особи на публічній службі, у тому числі військовій службі, є однією із форм реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права на працю.

Водночас в аспекті спірних правовідносин поняття «грошове забезпечення» і «заробітна плата», які використано у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, є рівнозначними. Рівнозначність цих понять обумовлена наявністю у сторін прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків та врегульоване спеціальними законами: Законом України «Про оплату праці» КЗпП України, а також іншими підзаконними нормативними актами.

Натомість грошова компенсація вартості за неотримане речове майно, виплата якої здійснюється за місцем проходження служби, тобто військової частини, з якою працівники перебувають (перебували) у трудових правовідносинах, має обов`язковий характер і особа має право на її отримання відповідно до державних гарантій та трудового договору.

За указаних правового регулювання і міркувань Суд вважає, що спір стосовно невиплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України охоплюється застосованим у ній визначенням «законодавство про оплату праці» та, відповідно, звернення до суду з заявленими позивачем вимогами не обмежується будь-яким строком.

На цій основі Суд констатує, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про непоширення на спірні правовідносини положень частини другої статті 233 КЗпП України, і наявність підстав для застосування частини п`ятої статті 122 КАС України, тобто місячного строку звернення до суду щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Досліджуючи предмет і підстави позову суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що спір у цій справі стосується саме порушення, на думку позивача, відповідачем законодавства про оплату працю, зокрема, грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

Враховуючи зазначене, при обрахунку строку звернення до суду у цій справі належить застосовувати частину другої статті 233 КЗпП України.

Також колегія суддів вважає помилковим застосування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі №380/5093/20, від 4 грудня 2019 року у справі №815/2681/17 стосовно строку звернення до суду, позаяк у вказаних справах правовідносини мали відмінні обставини й підстави позову. Зокрема, кошти були виплачені позивачем, а спори стосувалися розміру виплачених сум.

Отже, суди першої та апеляційної інстанції неправильно застосували норми процесуального права, внаслідок чого дійшли помилково висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви, що призвело до постановлення незаконних судових рішень, які перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Оскільки оскаржувані судові рішення перешкоджають подальшому провадженню у справі та позбавляють права особи на доступ до суду, а також не відповідають вимогам законності та обґрунтованості, то їх належить скасувати.

За таких підстав касаційну скаргу ОСОБА_1 належить задовольнити, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

З огляду на результат касаційного розгляду і відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 356 359 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Сумського окружного адміністративного суду від 2 серпня 2021 року і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 15 грудня 2021 року скасувати, а справу направити до Сумського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………………

……………………………………

……………………………………

Н.М.Мартинюк

А.Г. Загороднюк

В.М.Соколов,

СуддіВерховного Суду