Між підозрою та обвинуваченням

В Україні вже 4 роки діє Кримінальний процесуальний кодекс, який установив нові процедури, права та обов’язки учасників процесу. Хтось вважає його революційним, хтось — навпаки. Але незалежно від оцінки цього акта деякі його положення щодо забезпечення права на захист від пред’явленого обвинувачення потребують удосконалення.

Стадія досудового слідства

Пункти «а», «в» ч.3 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлюють, що кожен обвинувачений має право бути негайно та детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього. Також йому потрібно дати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту. Аналогічні положення містяться й у ч.3 ст.42 КПК, проте з уточненням, що обвинуваченому мають бути роз’яснені його права, передбачені цим кодексом.

Однак на стадії досудового слідства ці вимоги забезпечити неможливо з тієї причини, що статус обвинуваченого особа набуває лише після його закінчення. Тоді як пп.«а», «в», «с», «е» ч.3 ст.6 конвенції стосуються й стадії досудового слідства, що зазначено, зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Шабельник проти України» від 19.02.2009 (§52).

Користуйтесь консультацією: Затримання без ухвали слідчого судді, його строки та контроль за їх додержанням

Отже, або обвинувачення слід висувати на етапі досудового слідства, як це передбачав попередній КПК, або особу фактично позбавляють ефективного захисту на цій стадії кримінального провадження.

Панує думка, що на стадії досудового слідства пред’явлена підозра і є обвинуваченням. Але відомо, що відповідно до п.19 ч.1 ст.3, чч.1 та 2 ст.42 КПК підозрюваний та обвинувачений є різними учасниками кримінального провадження. Для них передбачені різні строки, обсяг та характер обізнаності з висунутими органами слідства твердженнями про скоєння правопорушення.

Не є тотожними й процесуальні документи, що їм вручаються, та вимоги до цих дій. Так, вимоги стосовно посилання на об’єктивну сторону, кваліфікуючі ознаки інкримінованого правопорушення тощо встановлені лише для змісту обвинувального акта (п.5 ч.1 ст.291 КПК).

Якщо в повідомленні про підозру вимагається стислий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення (п.6 ч.1 ст.277 КПК), то в обвинувальному акті він має бути повним (п.5 ч.2 ст.291 КПК).

В обвинувальному акті, на відміну від повідомлення про підозру, також обов’язково зазначаються обставини, які обтяжують чи пом’якшують покарання, розмір завданої шкоди (пп.6, 7 ч.2 ст.291 КПК). Обвинувачення, на відміну від підозри, має бути висунуте в порядку, встановленому КПК, з дотриманням певної процедури, що передбачено п.13 чч.1 ст.3 КПК.

Отже, очевидно, що не можна ототожнювати підозру та обвинувачення й, відповідно, розраховувати на більш широкий обсяг прав на стадії досудового слідства.

Вручення копії недостатньо

У рішенні у справі «Mattoccia v. Italy» від 25.07.2000 ЄСПЛ зазначив: «Обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту. У цьому відношенні обсяг та доречність наданої обвинуваченому інформації слід оцінювати крізь призму положення, закріпленого у п.«в» ч.3 ст.6 конвенції. Аналогічно слід оцінювати інформацію про зміни, які мали місце в обвинуваченні, включаючи зміни причини обвинувачення».

Користуйтесь консультацією: Початок досудового розслідування та підстави закриття кримінального провадження.

Із цього вбачається, що вручення особі копії обвинувального акта (ч.1 ст.293 КПК) не дає підстав констатувати, що обвинувачення висунуте, та ще й у встановленому законом порядку. Також немає підстав уважати, що вручення цього документа гарантує впевненість у тому, що особа розуміє суть висунутого обвинувачення.

У кодексі вимоги щодо роз’яснення слідчим і прокурором суті обвинувачення та прав особі, якій воно висунуте, чітко не прописані, а згадуються у контексті інших статей. Хоча стосовно підозрюваного такі вимоги окреслено (чч.2, 3 ст.276, п.7 ч.1 ст.277 КПК).

Незрозуміла й логіка законодавця, за якою статус підозрюваного (крім затримання) особа набуває відразу після вручення відповідного повідомлення (ч.1 ст.42, ч.1 ст.276, ч.2 ст.278 КПК). Проте отримання статусу обвинуваченого пов’язане з переданням обвинувального акта до суду (ч.2 ст.42 КПК). Адже цього може й не відбутися. Як наслідок, особа не тільки не зможе подбати про захист, а й навіть не знати про свій статус і фактично перебувати «на гачку» у досудового слідства.

У рішенні у справі «Абрамян проти Росії» від 9.10.2008 ЄСПЛ зазначив, що надання повної, детальної інформації щодо пред’явленого особі обвинувачення та, відповідно, правової кваліфікації, яку суд може дати окремим фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого розгляду. Ці вимоги у нас, на жаль, не виконуються, що дозволяє поставити під сумнів законність будь-якого судового рішення. Адже положення КПК, згідно з якими на стадії досудового розслідування слід пред’являти підозру, а не висувати обвинувачення, унеможливлюють забезпечення права на негайну та детальну інформацію про характер та причини обвинувачення. Відповідно, порушується право на захист від пред’явленого обвинувачення.

Проте ця обставина дає стороні захисту право стверджувати про невиконання завдань кримінального провадження на стадії досудового слідства (ст.2 КПК) у частині охорони прав, свобод та законних інтересів його учасників, забезпечення повного та неупередженого розслідування.

Обізнаний, отже, озброєний

Відповідно до ст.337 КПК судовий розгляд можливий лише в межах висунутого обвинувачення. А якщо його не висунуто (що стало системним явищем на практиці), то й судовий розгляд неможливий.

Читайте статтю: Ваші докази — не докази: Страсбург установлює стандарт

Частина 1 ст.348 КПК передбачає, що після оголошення обвинувачення головуючий установлює особу обвинуваченого, роз’яснює йому суть обвинувачення і запитує, чи зрозуміле воно йому, чи визнає він себе винним і чи бажає давати показання. Водночас у кодексі не вказано, яким чином суд має роз’яснювати суть обвинувачення і що має робити, якщо воно особі не зрозуміле, або вона взагалі не відповідає на це питання.

Без виконання такого формального обов’язку суд позбавлений можливості рухатися далі. Адже п.1 ч.3 ст.42 КПК установлює, що обвинувачений має право знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його підозрюють, обвинувачують. А неконкретність та незрозумілість обвинувачення є порушенням п.«а» ч.3 ст.6 конвенції та права на захист. А відповідно до п.3 ч.2 ст.87 КПК є істотним порушенням прав людини і основоположних свобод.

Саме з обізнаністю із суттю обвинувачення в особи виникають й інші права: давати пояснення, показання (п.5 ч.3 ст.42 КПК), мати захисника, надавати докази (п.2 ч.4 ст.42 КПК) тощо.

При цьому норма про розуміння суті обвинувачення стосується не тільки його кваліфікації, а й описової частини. Проте в останній часто-густо наводяться взаємозаперечні твердження. Наприклад, говориться про корисливий мотив дій та мету незаконного збагачення з одночасним зазначенням того, що слідство не знає вартості придбаного майна чи різниці між ціною купівлі та продажу. Або інкримінується повторність злочину з одночасним твердженням, що слідству невідомо, коли мав місце кожен з епізодів.

За роки практики не доводилося бачити бездоганно сформульованих обвинувачень. Це дає адвокату можливість рекомендувати підзахисному заявляти суду, що він не розуміє змісту обвинувачення, а тому не може захищатися належним чином.

Читайте статтю: Аналіз національного законодавства щодо обшуків у кримінальному процесі

Така позиція заводить суд у глухий кут. Якщо він продовжує процес, це уможливлює подання заяви про порушення права на захист і належну правову процедуру та дає підстави для відводу.

Інших шляхів для суду КПК не визначає.

Очевидно, що згадані положення КПК стосовно забезпечення права на захист від пред’явленого обвинувачення потребують вдосконалення. А поки цього не зроблено, суперечності можна використовувати для досягнення успіху в процесі.

Автор статті: Олег Несінов

Джерело: Закон і Бізнес