«Кін проти України»: ЄСПЛ підтвердив встановлене національними судами порушення прав Заявниці внаслідок незаконних дій працівників міліції (ст. 3, ст. 5, ст. 6, ст. 8 Конвенції, заява № 46990/07, від 18.12.2018 р.)

Фабула судового акта: Громадянка України М. В. Кін (далі - Заявниця) звернулася до ЄСПЛ зі скаргою на порушення статтей 3, 5, 6, 8 Конвенції.

Щодо Заявниці як директора приватної школи було порушено кримінальну справу за невиконання рішення суду про поновлення працівника на роботі. У подальшому співробітники міліції проникли у помешкання Заявниці, побили її, змусили босоніж вийти з дому та повезли у відділок. Того ж дня Заявницю було звільнено. Лікарським оглядом наступного дня було встановлено забиття на тілі Заявниці.

Прокуратурою було припинено кримінальне провадження щодо Заявниці з огляду на те, що злочин не був тяжким. У подальшому кримінальне провадження було відновлено, судовим рішенням Заявниці визнано у вчиненні злочину, проте звільнено від відбування покарання з огляду на за закінчення терміну давності. Апеляційний та касаційний суди відхилили скарги Заявниці.

Прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції через відсутність усіх елементів складу злочину. У подальшому таке рішення було скасоване як необґрунтоване, проте матеріали розслідування було знищено за закінченням строку зберігання.

За цивільним позовом Заявниці місцевий суд визнав незаконність дій працівників міліції щодо проникнення у житло і побиття Заявниці, встановив порушення прав на свободу, на повагу до людської гідності та особисту недоторканність та присудив відшкодування моральної шкоди. Апеляційний суд залишив дане рішення в силі, а суд касаційної інстанції відмовив у прийнятті касаційної скарги.

Заявниця стверджувала, що внаслідок незаконних дій міліціонерів вона зазнала жорстокого поводження і приниження (порушення статті 3 Конвенції); була незаконно позбавлена волі (порушення пункту 1 статті 5 Конвенції); було порушене право на повагу до її житла (стаття 8 Конвенції).

ЄСПЛ встановив порушення статті 3, пункту 1 статті 5 та статті 8 Конвенції, оскільки незаконність дій працівників міліції, порушення прав Заявниці на повагу до людської гідності, на свободу та на недоторканність житла були встановлені національними судовими органами.

ЄСПЛ також констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з підстав невиправданої сумарної тривалості кримінального провадження щодо Заявниці (понад сім років та сім місяців), яка не відповідала критеріям «розумності» строку. Водночас, ЄСПЛ наголосив, що «розумність» тривалості провадження повинна бути оцінена з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявника.

Аналізуйте судовий акт: «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04

«Далбан проти Румунії» [ВП] (Dalban v. Romania [GC]), заява № 28114/95

«Скороходов проти України» (Skorokhodov v. Ukraine), заява № 56697/09

«Акопян проти України» (Akopyan v. v. Ukraine), заява № 12317/06

«Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany [GC]), заява № 22978/05

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «КІН ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF KIN v. UKRAINE)

(Заява № 46990/07)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

18 грудня 2018 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Кін проти України»

Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Пауло Пінто де Альбукерке (Paulo Pinto de Albuquerque), Голова,
Егідіюс Куріс (Egidijus Kūris),
Юлія Антоанелла Моток (Iulia Antoanella Motoc), судді,
та Андреа Там’єтті (Andrea Tamietti), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 листопада 2018 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 46990/07), яку 17 жовтня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) громадянка України, пані Віра Максимівна Кін
(далі – заявниця).

2. Заявницю, якій була надана правова допомога, представляли
пан М. Тарахкало та пані А. Салюк, юристи, які практикують у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

3. 23 серпня 2016 року про скарги за статтею 3, пунктом 1 статті 5 та статтею 8 Конвенції (щодо подій 29 травня 2000 року) та про скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції (на тривалість кримінального провадження щодо заявниці) було повідомлено Уряд. Решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

4. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом, але не навів жодних підстав. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його (див. аналогічний підхід у рішеннях у справах «Неділенко та інші проти України» [Комітет] (Nedilenko and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 43104/04, пункт 5, від 18 січня 2018 року, «Лада проти України» [Комітет] (Lada v. Ukraine) [Committee], заява № 32392/07, пункт 4, від 06 лютого 2018 року, та «Гелетей проти України» [Комітет] (Geletey v. Ukraine) [Committee], заява № 23040/07, пункт 4, від 24 квітня 2018 року).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилася у 1956 році та проживає у м. Дубно.

6. Заявниця обіймала посаду директора приватної школи у м. Дубно Рівненської області.

A. Кримінальне провадження щодо заявниці та події 29 травня 2000 року

7. 30 березня 2000 року щодо заявниці було порушено кримінальне провадження у зв’язку з невиконанням рішення суду щодо поновлення на посаді вчителя у приватній школі.

8. Згідно з твердженнями заявниці 29 травня 2000 року приблизно о 09 год. 00 хв. працівники Дубенського міськрайвідділу міліції зірвали вхідні двері її будинку. Усередині будинку слідчий Дубенської міжрайонної прокуратури наказав заявниці проїхати до прокуратури на допит. Коли заявниця відмовилася, слідчий наказав працівникам міліції забезпечити її обов’язкову присутність на допиті. Працівники міліції, як стверджувалося, побили заявницю, завели руки за спину та силоміць вивели її з будинку босоніж. Вони посадили її до міліцейського автомобіля та доставили до кабінету слідчого. 29 травня 2000 року приблизно о 13 год. 00 хв. заявницю відпустили.

9. Наступного дня, 30 травня 2000 року, заявницю оглянув лікар, який встановив наявність тілесних ушкоджень на її плечах.

10. 09 квітня 2001 року Дубенська міжрайонна прокуратура закрила кримінальну справу щодо заявниці з огляду на малозначність скоєного нею злочину.

11. 02 серпня 2001 року Дубенський міськрайонний суд скасував постанову від 09 квітня 2001 року у зв’язку з необґрунтованістю та постановив поновити слідство.

12. 14 серпня 2001 року слідство було закінчене та матеріали справи були направлені на розгляд до Дубенського міського суду.

13. 30 січня 2004 року та 13 березня 2006 року Дубенський міськрайоннийий суд ухвалив вироки у справі заявниці, які були скасовані Апеляційним судом Рівненської області у зв’язку з необґрунтованістю.

14. 30 січня 2007 року Дубенський міськрайонний суд визнав заявницю винною у невиконанні судового рішення та вирішив за належне призначити їй покарання у виді штрафу. Проте зрештою він звільнив заявницю від покарання у зв’язку із закінченням встановленого законом строку давності.

15. 17 квітня 2007 року Апеляційний суд Рівненської області відмовив у задоволенні апеляційної скарги заявниці та залишив без змін вирок від 30 січня 2007 року.

16. 13 листопада 2007 року Верховний Суд України відмовив у розгляді касаційної скарги заявниці у зв’язку з недотриманням нею процесуальних норм при її поданні.

B. Провадження на національному рівні щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявницею та пов’язані з цим питання

1. Заява про порушення кримінальної справи щодо подій 29 травня 2000 року

17. 02 червня 2000 року заявниця звернулася зі скаргою до Рівненської обласної прокуратури щодо подій 29 травня 2000 року (див. пункт 8). Вона була оглянута судово-медичним експертом, який встановив, що у неї було п’ять синців на плечах та ушкодження лівого плечового суглобу. Судово-медичний експерт зазначив, що тілесні ушкодження утворились від дії твердих тупих предметів; вони могли бути отримані за обставин, описаних заявницею.

18. 30 червня 2000 року за результатами дослідчої перевірки прокуратура Рівненської області відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції у зв’язку з відсутністю складу злочину.

19. 20 березня 2001 року за скаргою заявниці Генеральна прокуратура України скасувала постанову від 30 червня 2000 року у зв’язку з необґрунтованістю та надала вказівку провести додаткову перевірку. Заявниця не була поінформована про ухвалене у рамках додаткової перевірки рішення. У 2016 році Секретаріат Урядового уповноваженого було проінформовано, що матеріали цих перевірок були знищені разом з іншими матеріалами стосовно того самого періоду після закінчення встановленого законом періоду зберігання таких документів.

2. Позов про відшкодування шкоди у зв’язку з подіями 29 травня 2000 року

20. 29 травня 2003 року заявниця подала до Дубенського міськрайонного суду цивільний позов, вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з порушенням недоторканості її житла, її незаконним затриманням та жорстоким поводженням з нею 29 травня 2000 року.

21. 09 липня 2007 року Дубенський міськрайоннийий суд встановив, що 29 травня 2000 року заявниця зазнала жорстокого поводження та її незаконно доставили з дому до кабінету слідчого. Суд встановив, що органи влади діяли неправомірно та що вони порушили її право на недоторканність житла, право на свободу та право на повагу до людської гідності. Суд присудив заявниці 500 українських гривень (далі – грн., близько 73 євро на час подій) у якості відшкодування моральної шкоди.

22. 26 травня 2008 року Львівський апеляційний адміністративний суд залишив без змін постанову від 09 липня 2007 року.

23. Заявниця подала касаційну скаргу, оскаржуючи розмір присудженого відшкодування шкоди.

24. 08 травня 2009 року Вищий адміністративний суд України встановив, що касаційна скарга не була оформлена неналежним чином. Суд встановив строк, протягом якого заявниця могла усунути недоліки у своїй касаційній скарзі.

25. 13 липня 2009 року Вищий адміністративний суд України повернув касаційну скаргу заявниці без розгляду її по суті, встановивши, що вона не дотрималася процесуальних вимог щодо подання скарг.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

26. Відповідні положення національного законодавства наведені у рішенні у справі «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine, заява № 4634/04, пункти 33 – 36, від 09 листопада 2010 року).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3, ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 ТА СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

27. Заявниця скаржилася, що під час подій 29 травня 2000 року:
(і) вона зазнала жорстокого поводження та приниження працівників міліції у порушення статті 3 Конвенції; (іі) у цей день вона була незаконно позбавлена свободи з 09 год. 00 хв. до 13 год. 00 хв., що становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції; та (ііі) було порушене її право на повагу до житла за статтею 8 Конвенції.

28. Наведенні статті Конвенції у відповідних частинах передбачають:

Стаття 3

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

Стаття 5

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...»

Стаття 8

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

29. Уряд доводив, що заявниця втратила свій статус потерпілої стосовно наведених скарг, оскільки національні суди у повному обсязі та чітко визнали порушення її прав та присудили їй достатнє відшкодування. Уряд також стверджував, що якщо заявниця вважала, що відшкодування шкоди було недостатнім, вона мала належним чином порушити це питання у Вищому адміністративному суді України. Проте вона цього не зробила, враховуючи, що її касаційна скарга не була розглянута по суті у зв’язку з недотриманням нею процесуальних формальностей (див. пункт 25). За цих обставин заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту.

30. Заявниця стверджувала, що вона зберегла статус потерпілої стосовно зазначених скарг, оскільки окрім визнання порушень, їй не було надано адекватного відшкодування. Зокрема, не було проведено ефективного розслідування її тверджень про жорстоке поводження, а присуджене відшкодування шкоди було занадто малим, щоб компенсувати її страждання. Заявниця також стверджувала, що вона не могла бути звинувачена у невичерпанні національних засобів юридичного захисту щодо її тверджень про недостатність присудженого відшкодування шкоди: незважаючи на недотримання нею процесуальних формальностей, Вищий адміністративний суд України мав надати заявниці додатковий час, щоб дозволити їй усунути всі процесуальні недоліки в її касаційній скарзі.

2. Оцінка Суду

31. Суд нагадує, що у першу чергу саме національні органи влади мають надати відшкодовування за будь-яке порушення Конвенції (див., inter alia, рішення у справі «Сільядін проти Франції» (Siliadin v. France), заява № 73316/01, пункт 61, ЄСПЛ 2005-VII). Прийняття рішення або вжиття заходів на користь заявника у принципі недостатньо для того, щоб позбавити його статусу «потерпілого» для цілей статті 34 Конвенції, якщо національні органи не визнали, явно або по суті, порушення Конвенції та не надали відшкодування за таке порушення (див., inter alia, рішення у справі «Далбан проти Румунії» [ВП] (Dalban v. Romania) [GC], заява № 28114/95, пункт 44,
ЄСПЛ 1999-VI, та згадане рішення у справі «Сільядін проти Франції» (Siliadin v. France), пункт 62).

32. Суд погоджується з твердженням Уряду, що національні суди визнали по суті стверджувані порушення Конвенції (див. пункт 21). Проте залишається питання, чи надали органи влади заявниці відшкодування з метою виправлення цих порушень.

33. Згідно з практикою Суду відшкодування має бути належним та достатнім для виправлення порушення конвенційного права на національному рівні. Загалом Суд вважає, що це залежить від обставин справи, і має враховуватися, зокрема, характер порушення Конвенції, про яке йдеться (див. рішення у справі «Куріч та інші проти Словенії» [ВП] (Kuric and Others v. Slovenia) [GC], заява № 26828/06, пункт 260, ЄСПЛ 2012 (витяги). У справах про умисне жорстоке поводження порушення статті 3 Конвенції не може бути виправлене лише шляхом присудження відшкодування шкоди потерпілому. Якби органи влади реагували на випадки умисного жорстокого поводження, які сталися з вини представників держави, лише шляхом виплати компенсації, не вживаючи при цьому достатніх заходів для кримінального переслідування та покарання винних осіб, тоді у деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем, а загальна юридична заборона катування і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, незважаючи на її основоположну важливість, була би неефективною на практиці (див. рішення у справі Єроновіч проти Латвії» [ВП] (Jeronovičs v. Latvia) [GC], заява № 44898/10, пункт 105, ЄСПЛ 2016).

34. Суд зазначає, що спочатку заявниця порушила це питання у рамках кримінального провадження. У матеріалах справи вказано, що у 2000 та 2001 роках її твердження розглядалися у рамках дослідчих перевірок без проведення повного розслідування (див. пункти 18 та 19). Суд встановив, що ця попередня слідча процедура не відповідає принципам ефективного засобу юридичного захисту, оскільки слідчий може здійснювати лише обмежений перелік процесуальних дій у рамках такої процедури, а потерпілі не мають офіційного статусу і, таким чином, позбавляються можливості брати ефективну участь у процедурі (див. рішення у справі «Скороходов проти України» (Skorokhodov v. Ukraine), заява № 56697/09, пункт 34, від 14 листопада 2013 року, з подальшими посиланнями). Дійсно, ніщо не вказує на те, що такі перевірки були ефективними у цій справі. Заявниця навіть не була поінформована про результати цих перевірок, тоді як Уряд відповів, що не міг надати жодної інформації щодо цих перевірок, оскільки відповідні документи були знищенні після закінчення встановленого законом строку зберігання таких документів
(див. пункт 19). Уряд не поінформував Суд про будь-які подальші слідчі дії, вжиті національними органами влади з метою перевірки тверджень заявниці. У зв’язку з цим варто зазначити, що розглядаючи у подальшому цивільний позов заявниці, національні суди,
(див. пункти 20 – 25) не згадували жодних результатів перевірок чи розслідування у кримінальній справі. Загалом надані Суду матеріали справи не дозволяють йому дійти висновку, що було проведено ефективне розслідування стверджуваних фактів та що держава вжила достатніх заходів для кримінального переслідування і покарання винних осіб.

35. Щодо цивільного провадження національні суди присудили заявниці відшкодування шкоди за встановлені порушення
(див. пункт 21). Заявниця не порушила у Вищому адміністративному суді України питання щодо достатності присудженого відшкодування шкоди (див. пункт 25). Ніщо не вказує на те, що заявниця була необґрунтовано обмежена у доступі до цього органу судової влади. Отже, заявниця не може висувати на міжнародному рівні скаргу щодо достатності відшкодування шкоди, присудженого у рамках цивільного провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пункт 93,
від 05 червня 2014 року). Проте навіть якщо припустити, що сума була достатньою, залишається питання, чи було присуджене у цивільному проваджені відшкодування надане заявниці ефективним чином. Згідно з практикою Суду відшкодування за порушення Конвенції має надаватися за допомогою застосування засобу юридичного захисту, який сам по собі є ефективним, адекватним та доступним. Зокрема, надмірні затримки у провадженні за позовом про відшкодування шкоди можуть зробити такий засіб неефективним, унаслідок чого заявник збереже статус потерпілого (див., наприклад, «Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany) [GC], заява № 22978/05,
пункт 127, ЄСПЛ 2010, у контексті статті 3 Конвенції, та згадане рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine),
пункти 97 та 101, у контексті статті 3, пункту 1 статті 5 та статті 8 Конвенції).

36. У цій справі заявниця подала свій позов про відшкодування шкоди 29 травня 2003 року (див. пункт 20), а провадження тривало до 13 липня 2009 року (див. пункт 25), тобто понад шість років. Ніщо у матеріалах справи не вказує на те, що такий довгий період часу був виправданим обставинами справи. Тому Суд вважає, що затримки були надмірними, внаслідок чого відшкодування шкоди за цивільним позовом не було надано ефективними чином.

37. З огляду на наведені міркування, зокрема, відсутність будь-якого ефективного розслідування тверджень заявниці та нездатність органів влади вчасно надати відшкодування шкоди за цивільним позовом, Суд вважає, що заявниці не було надане адекватне відшкодування у зв’язку з її скаргами за статтею 3, пунктом 1 статті 5 та статтею 8 Конвенції та що вона все ще може стверджувати, що вона є потерпілою у зв’язку з цим.

38. Крім того, висунувши свої скарги спочатку у рамках кримінального провадження, яке виявилося неефективним, а згодом шляхом подання позову про відшкодування шкоди, який розглядався національними судами надмірно довго, заявниця достатньою мірою висунула свої скарги в органах влади і більше не була зобов’язана використовувати інші національні засоби юридичного захисту
(див., mutatis mutandis, рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), пункт 98). За цих обставин Суд вважає, що заявниця виконала зобов’язання щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту, передбачене пунктом 1 статті 35 Конвенції.

39. Отже, відповідні зауваження Уряду відхиляються.

40. Суд зазначає, що скарги заявниці не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

41. Заявниця наполягала, що було порушено її права за статтею 3, пунктом 1 статті 5 та статтею 8 Конвенції.

42. Уряд не надав коментарів щодо суті.

43. Суд зазначає, що національні суди встановили, що під час подій 29 травня 2000 року заявниця зазнала жорстокого поводження працівників правоохоронних органів та була незаконно доставлена зі свого дому до кабінету слідчого. Національні суди визнали, що органи влади діяли незаконно та порушили право заявниці на повагу до людської гідності, право на свободу та право на недоторканість її житла (див. пункт 21). Суд не вбачає підстав відходити від цих висновків національних судів.

44. Отже, було порушено статтю 3, пункт 1 статті 5 та статтю 8 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

45. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на надмірну тривалість кримінального провадження щодо неї.

46. Пункт 1 статті 6 Конвенції у відповідній частині передбачає:

Пункт 1 статті 6 Конвенції

«1. Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…»

A. Прийнятність

47. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

48. Заявниця стверджувала, що її справа не була особливо складною і відповідальність за затримки мали нести державні органи.

49. Уряд доводив, що заявниця сама впливала на загальну тривалість провадження.

50. Суд зазначає, що відповідне провадження почалося 30 березня 2000 року (див. пункт 7) та закінчилося 13 листопада
2007 року (див. пункт 16), коли Верховний Суд України відмовив у розгляді касаційної скарги заявниці. Отже, воно тривало понад сім років та сім місяців у трьох інстанціях.

51. Суд повторює, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмету спору для заявника
(див. серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).

52. У справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine,
заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року) Суд встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.

53. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо суті цієї скарги. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

54. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

55. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода, судові та інші витрати

56. Заявниця вимагала 11 114,96 українських гривень (далі – грн, близько 380 євро на час подій) в якості відшкодування матеріальної шкоди та 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, а також 3 750 євро компенсації витрат на правову допомогу.

57. Уряд доводив, що вимога щодо відшкодування матеріальної шкоди була необґрунтованою, окрім частини вимоги щодо компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у Суді. Ці витрати підтверджувалися доказами лише щодо суми у розмірі 1 412,09 грн (близько 48 євро на час подій). Уряд залишив цю частину вимоги на розсуд Суду. Він також стверджував, що вимога щодо відшкодування моральної шкоди була надмірною та безпідставною. Вимога щодо компенсації витрат на правову допомогу була аналогічно необґрунтованою та мала бути відхилена.

58. Суд зазначає, що жодного підтвердження матеріальної шкоди, зазнаної у результаті встановлених порушень, немає тому він нічого не присуджує за цим пунктом.

59. Щодо вимоги відшкодування моральної шкоди Суд вважає, що заявниця мала зазнати болю та страждань у зв’язку із встановленим у цій справі порушенням. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниця 11 700 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

60. Зрештою, щодо вимоги компенсації витрат на правову допомогу Суд повторює, що відповідно до його практики заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити 1 000 євро компенсації витрат на правову допомогу пана М. Тарахкала, додатково до вже наданої правової допомоги (див. пункт 2). Крім того, заявниця мала право на отримання 48 євро компенсації поштових витрат. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок захисника заявниці, пана М. Тарахкала, як зазначено заявницею
(див., наприклад, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288,
від 15 грудня 2016 року).

B. Пеня

61. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено статтю 3, пункт 1 статті 5 та статтю 8 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

4. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 11 700 (одинадцять тисяч сімсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 1 048 (одна тисяча сорок вісім) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені на банківський рахунок її представника, пана М. Тарахкала;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/01/28/20190128144139-58.docx