«Грабовський проти України»: Невід'ємною складовою прав особи у кримінальному провадженні є поінформованість про наявність у неї таких прав (ст.3, ст.6 Конвенції, заява № 4442/07, від 29.11.2018 р.)

Фабула судового акта: Заявник, громадянин України, М.О. Грабовський, звернувся до ЄСПЛ зі скаргою на порушення його прав, гарантованих Конвенцією, у зв'язку з ненаданням правової допомоги під час кримінального провадження, неналежними умовами тримання під вартою та ін.

На продавця кіоску Г. було здійснено розбійний напад, внаслідок якого було викрадено грошові кошти, а Г. зазнача численних тілесних ушкоджень. Заявник стверджував, що Г. не повернула йому позичені кошти, тому він прийшов у крамницю щоб забрати борг. Заявник наполягав, що Г.напала на нього перша, використовуючи ножиці.

Заявника затримали працівники міліції і доставили у відділок; Заявник стверджував, що заявляв клопотання про надання захисника, проте воно було проігнороване. У відділку було складено низку процесуальних документів, як-от протокол затримання, протокол допиту та ін. За наслідками судово-медичної експертизи на тілі Заявника було виявлено забиття, гематоми, різані рани. Заявник стверджував, що пошкодження було завдано потерпілою.
.
У суді першої інстанції Заявник відмовився від представництва адвоката. У подальшому Заявник наголошував, що був примушений до цього працівниками міліції. Під час розгляду справи Заявник заявляв клопотання про виклик свідків, проте вони були відхилені. Суд визнав Заявника винним у вчиненні розбою за обтяжуючих обставин та засудив його до 8 років позбавлення волі. Заявник оскаржив рішення в апеляції та попросив призначити йому захисника; за наслідками розгляду рішення суду першої інстанції було залишене без змін. Заявник звернувся до Верховного Суду України, не погодившись із оцінкою доказів судами попередніх інстанцій, а також зі скаргою на те, що йому не було призначено захисника. Заявник підкреслював, що відмова від правової допомоги була наслідком тиску з боку працівників міліції. Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження у справі.

За твердженнями Заявника під час тримання під вартою у СІЗО він перебував у переповненій камері разом з більш ніж 50 особами. Згодом Заявник був етапований до колонії, де відбував покарання.

ЄСПЛ за презумпцією встановив порушення статті 3 Конвенції, оскільки Урядом не було спростовано твердження Заявника щодо переповненості камер.

ЄСПЛ також встановив порушення пункту 1 та підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції з огляду на обмеження права Заявника на правову допомогу на початковому етапі провадження та під час апеляційного провадження.

ЄСПЛ наголосив, що невід'ємною складовою права на свободу від самовикриття, права зберігати мовчання та права на правову допомогу є те, що особі повинно бути повідомлено про наявність у неї таких прав. Натомість, під час початкового затримання Заявника та допиту у міліції йому не було роз`яснено право на зустріч із захисником.

ЄСПЛ підкреслив, що стаття 6 Конвенції не перешкоджає особі добровільно відмовитися від права на гарантії справедливого судового розгляду. Водночас, така відмова повинна бути добровільною та свідомою, не суперечити суспільному інтересу. Зокрема, особа повинна у розумних межах передбачити наслідки своєї поведінки. ЄСПЛ відзначив, що відмова Заявника він захисника у першій інстанції не викликає сумніву. Проте, у апеляції Заявник неодноразово клопотав про призначення захисника, натомість суд не вжив ефективних заходів для реалізації права Заявника, натомість обмежився надсиланням листа до колегії адвокатів, не вживаючи будь-яких подальших заходів з даного питання.

ЄСПЛ встановив, що Україна дотрималася своїх зобов`язань за статтею 34 Конвенції, оскільки Заявник мав змогу отримати матеріали кримінального проваження та інші документи для звернення до ЄСПЛ.

Інші скарги Заявника було відхилено.

Аналізуйте судовий акт:«Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom [GC]), заяви № 50541/08, № 50571/08, № 50573/08 та № 40351/09

«Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia [GC]), заява № 7334/13

«Ігбо та інші проти Греції» (Igbo and Others v. Greece), заява № 60042/13

«Корреа де Матос проти Португалії» [ВП] (Correia de Matos v. Portugal [GC]), заява № 56402/12

«Корнаковс проти Латвії» (Kornakovs v. Latvia), заява № 61005/00

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ГРАБОВСЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF GRABOVSKIY v. UKRAINE)

(Заява № 4442/07)

РІШЕННЯ

У текст рішення 08 січня 2019 року було внесено зміни
відповідно до Правила 81 Регламенту Суду

СТРАСБУРГ

29 листопада 2018 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Грабовський проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андре Потоцький (André Potocki), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 06 листопада 2018 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (№ 4442/07), яку 18 грудня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Микола Олександрович Грабовський
(далі – заявник).

2. Заявнику було надано право самостійно представляти свою справу відповідно до пункту 2 Правила 36 in fine Регламенту Суду. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

3. Заявник скаржився, зокрема, на ненадання йому правової допомоги під час кримінального провадження щодо нього, тримання його під вартою в умовах, що принижують гідність, та ненадання йому національними органами влади копій деяких документів для його заяви до Суду.

4. 11 січня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. На цій стадії провадження Уряду не було запропоновано надати зауваження по справі. 22 липня 2011 року Суд запропонував Уряду надати зауваження щодо прийнятності та суті цієї заяви. 12 вересня 2012 року Уряду було запропоновано надати подальші зауваження.

5. Уряд заперечив проти розгляду заяви комітетом. Розглянувши заперечення Уряду, Суд відхиляє його.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1969 році та тримається під вартою у м. Верона, Італія, у зв’язку з кримінальними обвинуваченими, не пов’язаними з цією справою.

A. Кримінальне провадження щодо заявника

7. Уранці 22 липня 2005 року на продавця Г. напали у кіоску в
м. Харків, в якому вона працювала. Їй було заподіяно численних колото-різаних ран, у тому числі проникаючу рану грудної клітки, яка призвела до пневмотораксу. ЇЇ госпіталізували до відділення інтенсивної терапії.

8. Згідно з подальшими висновками національного суду, який визнав заявника винним у вчиненні розбою за обтяжуючих обставин (див. пункт 18), заявник напав на раніше знайому йому Г. та заволодів певною сумою грошових коштів, які належали її роботодавцю, компанії, яка керувала кіоском.

9. Згідно з викладом подій заявника, якого він притримувався протягом усього провадження у національних судах та у цьому Суді, Г. заборгувала йому грошей і він прийшов до кіоску, щоб забрати борг. Однак Г. напала на нього з ножицями і він, намагаючись захиститися, вдарив її у спину, відібрав у неї ножиці та вдарив її ними. Коли спрацювала сигналізація кіоску, він взяв гроші та втік.

10. Згідно з твердженнями заявника пізніше 22 липня 2005 року його затримали працівники міліції та доставили до відділу міліції, де його допитали у зв’язку з подією. Як стверджувалося, його прохання про надання допомоги захисника було проігнороване.

11. У відібраному 22 липня 2005 року працівником міліції поясненні заявник описав події так, як це наведено у пункті 9.

12. 23 липня 2005 року було складено низку процесуальних документів: (і) протокол затримання, згідно з яким заявник був затриманий за підозрою у вчиненні розбою; (іі) протокол роз’яснення заявнику його процесуальних прав як підозрюваного, у тому числі право відмовитися давати показання, право на призначення безоплатного захисника та побачення із ним до першого допиту; (ііі) постанова про відмову заявника від права на правову допомогу після роз’яснення йому цього права; (iv) протокол допиту заявника в якості підозрюваного: наведений заявником виклад подій був аналогічний, зазначеному у пункті 9.

13. 25 липня 2005 року заявник був оглянутий судово-медичним експертом. Він повторив свій опис бійки з потерпілою (див. пункт 9), додавши, що під час бійки потерпіла вдарила його у підборіддя кухлем. Він зазначив, що не зазнав жорстокого поводження працівників міліції. Експерт зазначив, що у заявника була гематома на підборідді та низка різаних ран на правій руці і дійшов висновку, що тілесні ушкодження відповідали викладу подій заявника.

14. Згідно з твердженнями заявника після закінчення досудового слідства та згодом, під час підготовки ним апеляційної скарги, йому не було надано достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи.

15. 17 жовтня 2005 року під час відкриття судового засідання Київського районного суду м. Харкова (далі – суд першої інстанції) заявник висловив бажання самостійно захищати себе та відмовився від свого права на правову допомогу. Згодом він стверджував, що його змусили зробити це присутні у залі суду працівники міліцейського конвою.

16. Під час розгляду справи судом заявник повторив наведений у пункті 9 виклад подій.

17. Також під час розгляду справи судом заявник звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про виклик деяких свідків, чітко не вказавши їх. Він стверджував, що вони могли підтвердити існування у потерпілої боргу перед ним та його гарну характеристику. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотань заявника з цього питання (див. пункт 19).

18. 18 жовтня 2005 року суд першої інстанції визнав заявника винним у вчиненні розбою за обтяжуючих обставин та обрав йому покарання у виді восьми років позбавлення волі. Суд посилався, inter alia, на: (і) показання заявника, надані під час судового розгляду;
(іі) показання потерпілої, надані у судовому засіданні, в яких вона, зокрема, заперечувала запозичення будь-яких грошей у заявника, а також її показання, надані під час відтворення обстановки та обставин подій та очної ставки із заявником, якими вона обвинувачувала його; (ііі) вилучені 22 липня 2005 року[1] у заявника гроші та одяг з коричневими плямами; (iv) показання, надані дівчиною заявника Д., яка стверджувала, що їй не було відомо про те, що заявник позичив гроші, і навпаки заявила, що він сам позичав у неї гроші;
(v) показання сестри та сина потерпілої, які обидва заперечували, що їм було відомо про будь-який борг. Сестра зазначила, що 22 липня 2005 року о 19 год. 00 хв. у лікарні потерпіла сказала їй, що вона знала нападника; (vi) показання продавця сусіднього кіоску М., надані під час досудового слідства, який зазначив під час досудового слідства, що він бачив, як хтось схожий на заявника увійшов до кіоску потерпілої, а потім вибіг з нього після спрацювання сигналізації; згодом він виявив потерпілу пораненою.

19. Щодо клопотань заявника про виклик додаткових свідків суд першої інстанції зазначив, що він не вказав імен та адрес осіб, яким він нібито розповів про борг та які могли би почути його телефонну розмову з цього приводу із сином потерпілої. Суд першої інстанції вважав ці твердження тактикою заявника введення в оману та вказав, що його дівчині, з якою він проживав два роки, нічого не було відомо про борг. Навпаки, вона показала, що він не мав грошей, щоб позичити їх.

20. 14 листопада 2005 року заявник подав апеляційну скаргу до Апеляційного суду Харківської області (далі – апеляційний суд). Зокрема, він порушив різні питання щодо оцінки доказів. Він просив апеляційний суд призначити йому захисника.

21. 06 січня 2006 року заявник повторно звернувся з останнім клопотанням.

22. 02 лютого 2006 року заступник голови апеляційного суду звернувся до обласної колегії адвокатів з проханням призначити заявнику захисника. Інформації щодо вжиття будь-яких подальших заходів немає.

23. 20 липня 2006 року апеляційний суд провів засідання за присутності заявника і прокурора та залишив вирок заявника без змін.

24. 21 липня 2006 року заявник звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про призначення йому захисника для підготовки касаційної скарги до Верховного Суду України. 28 серпня 2006 року суд першої інстанції відповів, що оскільки його вирок був залишений без змін апеляційною інстанцією, законні підстави для призначення йому безоплатного захисника були відсутні. Заявник міг самостійно найняти такого захисника.

25. 04 грудня 2006 року заявник подав до Верховного Суду України написану від руки касаційну скаргу. Він порушив різні питання фактів, не погоджуючись з оцінкою доказів судами нижчих інстанцій. Він також скаржився, що 22 липня 2005 року, перед першим допитом працівниками міліції, йому не надали захисника, 17 жовтня 2005 року під тиском працівників міліції примусили відмовитися від свого права на правову допомогу (див. пункти 10 та 15) та що апеляційний суд не призначив йому захисника.

26. 28 лютого 2007 року Верховний Суд України, провівши закрите судове засідання, відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника. Суддя дійшов висновку, що скарга заявника стосувалася лише питань фактів та оцінки доказів, що не було підставою для відкриття провадження.

B. Тримання заявника під вартою

27. Після затримання у липні та серпні 2005 року заявник, як стверджується, утримувався у відділі міліції, лікарні та ізоляторі тимчасового тримання.

28. 17 серпня 2005 року заявник етапували до Харківського слідчого ізолятора (далі – СІЗО). Згідно з його твердженнями він утримувався у камері, в якій було двадцять чотири спальних місця, разом з більше ніж п’ятдесятьма іншими ув’язненими.

29. Згідно з твердженнями Уряду у СІЗО заявник утримувався у таких камерах:

30. 28 серпня 2006 року заявник був етапований з СІЗО до виправної колонії № 18 у м. Харків, де він відбував решту строку свого покарання до звільнення 03 жовтня 2012 року. З 05 жовтня до
14 грудня 2006 року його повернули до СІЗО для надання йому можливості ознайомитися з матеріалами справи для підготовки його касаційної скарги.

31. Після прибуття до СІЗО заявник був оглянутий лікарем, який зазначив, що на той момент у нього не було проблем зі здоров’ям. Однак лікар зазначив, що у 1999 році заявник проходив лікування туберкульозу, який на той час був у неактивній фазі. Заявнику було рекомендовано проходження періодичних протирецидивних курсів лікування для запобігання реактивації в нього туберкульозу, які він згодом пройшов під час тримання його під вартою. У вересні
2011 року йому було діагностовано перші ознаки катаракти лівого ока. Йому були прописані та видані окуляри. Один раз у жовтні 2011 року в нього був діагностований високий артеріальний тиск та було надане відповідне лікування. Жодних інших скарг у зв’язку з цим задокументовано не було. Декілька разів під час тримання під вартою заявник лікувався від сезонного грипу, болю у спині та головного болю.

C. Спроби заявника отримати деякі документи для його заяви до Суду

32. 28 січня 2008 року представник заявника доручив юристу, який практикував у м. Харків, відвідати заявника у виправній колонії та проконсультувати його з правових питань. З 06 до 18 лютого 2008 року юрист ознайомлювався з матеріалами кримінальної справи заявника.

33. У листі до Суду від 12 грудня 2008 року заявник стверджував, що національні органи влади відмовили йому у наданні деяких документів для заяви до Суду, які могли довести його невинуватість, зокрема:

(i) показання М. та документи, пов’язані зі спробами суду викликати цього свідка (див. пункт 18 (vi);

(ii) показання потерпілої;

(iii) документи щодо цивільного позову про відшкодування шкоди, заподіяних пограбованому кіоску;

(iv) протокол конкретного засідання суду першої інстанції;

(v) показання, надані заявником під час слідства 22 та 23 липня 2005 року;

(vi) протоколи обшуку та виїмки від 22 липня 2005 року.

Заявник зазначив, що мав копії документів з матеріалів кримінальної справи, але вони були поганої якості, що не дозволило йому надіслати їх до Суду.

34. 23 серпня 2010 року Секретаріат вказав заявнику, що його заява була неповною та попросив його надати копії:

(i) його першої апеляційної скарги;

(ii) його клопотань про призначення йому безоплатного захисника;

(iii) його касаційної скарги.

35. 04 вересня 2010 року заявник відповів, надавши копії своєї першої апеляційної скарги та свого клопотання до апеляційного суду про призначення йому захисника від 06 січня 2006 року
(див. пункт 22). Він додав, що суд першої інстанції та Верховний Суд України не надали йому решту запитуваних ним документів.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

36. Відповідні положення національного законодавства наведені у таких рішеннях:

(i) призначення захисників – у рішенні у справі «Довженко проти України» (Dovzhenko v. Ukraine) (заява № 36650/03, пункти 31 та 32, від 12 січня 2012 року);

(ii) апеляційне провадження – у рішенні у справі «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and Others v. Ukraine)
(заяви № 30582/04 та № 32152/04, пункти 82 та 83, від 06 жовтня 2015 року). Відповідно до наведених у цьому рішенні положень національного законодавства апеляційні суди мали юрисдикцію щодо перегляду справ з питань фактів, права та призначення покарання;

(iii) відновлення провадження за рішенням Суду – у рішенні у справі «Ростовцев проти України» (Rostovtsev v. Ukraine) (заява № 2728/16, пункти 16, 19 – 21, від 25 липня 2017 року). Згідно з наведеними у цьому рішенні положеннями національного законодавства рішення Європейського суду з прав людини, яким встановлюється порушення Конвенції, становить підставу для перегляду Верховним Судом України остаточних рішень у кримінальних справах.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

37. Заявник скаржився, що у Харківському слідчому ізоляторі
(далі – СІЗО) умови тримання його під вартою суперечили
статті 3 Конвенції, насамперед у зв’язку з переповненістю, а також із неналежними побутовими умовами. Це положення передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

A. Прийнятність

38. Суд зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

39. Відповідні положення доводів сторін викладені у пунктах 28 та 29. Крім того, заявник скаржився на неналежні побутові умови тримання його під вартою, оскільки камери були заражені жуками, а харчування було «огидним». Уряд заперечив проти цих тверджень.

40. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у тюремній камері вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і в сукупності з іншими недоліками (див. рішення у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC], заява № 7334/13,
пункти 96 – 101 та 136 – 141, ЄСПЛ 2016).

41. У рішенні у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine) (заява № 72286/01, пункти 102, 103 та 112, від 28 березня 2006 року) Суд встановив порушення стосовно питань переповненості камер, аналогічним тим, що розглядаються у цій справі. Також нещодавно у рішенні у справі «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine) (заява № 7193/04, пункти 64 – 69, від 17 березня 2016 року) було встановлено порушення у зв’язку з переповненням Харківського СІЗО. Як і в останній справі (див., там само, пункт 64), у цій справі Уряд не вказав кількості ув’язнених, які фактично утримувалися у камерах разом із заявником (див., в якості іншого прикладу, рішення у справі «Олександр Володимирович Смірнов проти України» (Aleksandr Vladimirovich Smirnov v. Ukraine), заява № 69250/11, пункт 60,
від 13 березня 2014 року). Уряд також не спростував твердження заявника, що він тримався в умовах надмірного переповнення. Фактично доводи Уряду скоріше підтверджують твердження заявника щодо цього.

42. Таким чином, виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), пункт 137), а Уряд не спростував цю презумпцію, продемонструвавши існування факторів, здатних належним чином компенсувати надзвичайний брак відведеного особистого простору.

43. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

44. Наведений висновок виключає необхідність окремого розгляду Судом інших тверджень заявника щодо побутових умов тримання його під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Езе проти Румунії» (Eze v. Romania), заява № 80529/13, пункт 61, від 21 червня 2016 року, та «Ігбо та інші проти Греції» (Igbo and Others v. Greece), заява
№ 60042/13, пункт 46, від 09 лютого 2017 року).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

45. Заявник скаржився на низку порушень статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, … який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

...»

A. Прийнятність

46. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

47. За підпунктом «b» пункту 3 статті 6 Конвенції заявник скаржився на недостатність наданого йому часу для ознайомлення з матеріалами справи під час провадження. За підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції заявник скаржився, що незважаючи на його клопотання, перед допитом працівниками міліції 22 липня 2005 року йому не був наданий захисник, що він відмовився від свого права на захисника під час судового розгляду через залякування працівниками міліції та що йому не був наданий захисник для підготовки його апеляційної скарги, незважаючи на його клопотання.

48. Уряд доводив, що заявник мав достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи. Щодо права на правову допомогу заявник ніколи не заперечував свого нападу на потерпілу. Національні суди посилалися на різні докази при визнанні його винним, проте наданих ним під час досудового слідства показань серед цих доказів не було. Відсутність у заявника захисника під час провадження у суді не перешкодила йому подати його першу апеляційну скаргу, яка була розглянута по суті. Отже, відсутність захисника не вплинула на його ситуацію.

2. Оцінка Суду

(a) Відповідні загальні принципи

49. Суд повторює, що право обвинуваченого на безоплатну правову допомогу, встановлене підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, є одним з елементів, притаманних поняттю справедливого судового розгляду. Це положення закріплює дві умови для цього права. Перша – «брак достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника», друга – «інтереси правосуддя», які можуть вимагати надання такої допомоги безоплатно (див. рішення у справі «Р.Д. проти Польщі» (R.D. v. Poland), заяви № 29692/96 та № 34612/97, пункт 43, від 18 грудня 2001 року, з подальшими посиланням).

50. Хоча спосіб застосування статті 6 Конвенції до судів апеляційної та касаційної інстанцій залежить від конкретних особливостей відповідного провадження, не може бути сумнівів, що держава, яка створила такі суди, повинна забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, користувалися в цих судах основоположними гарантіями справедливого суду, які містяться у цій статті, у тому числі правом на безоплатну правову допомогу. Більше того, для виконання цього обов’язку держава має продемонструвати достатню старанність у забезпеченні цих осіб реальною та ефективною можливістю використання прав, гарантованих статтею 6 Конвенції (див., там само, пункт 44).

51. Ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися, вголос або за мовчазною згодою, від права на гарантії справедливого судового розгляду. Проте для того, щоб бути ефективною для цілей Конвенції така відмова повинна бути однозначно встановлена та супроводжуватися хоча б мінімальними гарантіями, співмірними її значущості. Така відмова не обов’язково має бути висловлена вголос, але вона повинна бути добровільною та становити свідому та розумну відмову від права. Для того, щоб можна було вважати, що обвинувачений опосередковано, через свою поведінку відмовився від значущого права, гарантованого статтею 6 Конвенції, має бути доведено, що він міг у розумних межах передбачити наслідки своєї поведінки. Крім того, відмова не повинна суперечити будь-якому важливому суспільному інтересу (див. рішення у справі «Сімеонови проти Болгарії» [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC], заява № 21980/04, пункт 115, від 12 травня 2017 року, з подальшими посиланнями).

52. Невід’ємною частиною права не свідчити проти себе, права зберігати мовчання та права на правову допомогу є те, що для цілей статті 6 Конвенції особа «обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення» має право бути повідомленою про ці права
(див. рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заяви № 50541/08, № 50571/08, № 50573/08 та № 40351/09, пункт 272, ЄСПЛ 2016).

53. Суд повторює, що гарантії пункту 3 статті 6 Конвенції становлять конкретні аспекти загальної концепції справедливого судового розгляду, закріпленого у пункті 1. Тому Суд розгляне скарги заявника за обома положеннями у поєднанні (див. рішення у справі «Корреа де Матос проти Португалії» [ВП] (Correia de Matos v. Portugal) [GC], заява № 56402/12, пункт 119, від 04 квітня
2018 року).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

54. Немає підстав ставити під сумнів дійсність відмов заявника від права на правову допомогу після надання йому 23 липня 2005 року офіційного статусу підозрюваного та під час судового розгляду (див. пункти 12 та 15).

55. Однак не виникало питання щодо відмови на стадії апеляційного провадження: заявник неодноразово клопотав про призначення захисника (див. пункт 20 та 21).

56. Той факт, що апеляційний суд звернувся до колегії адвокатів з проханням призначити заявнику захисника (див. пункт 22) свідчить, що він не мав сумнівів щодо наявності у заявника права на безоплатну правову допомогу та вважав, що заявник не міг самостійно представляти свою справу в апеляційній інстанції. Тому, незважаючи на відносну простоту справи (див., для порівняння, рішення у справах «Максвелл проти Сполученого Королівства» (Maxwell v. the United Kingdom), від 28 жовтня 1994 року, пункт 38, Серія А № 300-С, та «Шехов проти Росії» (Shekhov v. Russia), заява № 12440/04, пункт 45, від 19 червня 2014 року), Суд немає підстав для сумніву у неспроможності заявника належним чином представляти себе в апеляційній інстанції. Це доводить, що «інтереси правосуддя» вимагали надання йому безоплатного захисника (див. згадане рішення у справі «Р.Д. проти Польщі» (R.D. v. Poland), пункт 49).

57. Однак немає жодних ознак будь-яких подальших дій апеляційного суду. Усталеним принципом практики Суду є те, що Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy), від 13 травня 1980 року,
пункт 33, Серія A № 37, та згадане рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), пункт 272). Надсилання листа без вжиття будь-яких спроб перевірити, чи був насправді заявнику наданий захисник, не відповідало цій вимозі.

58. Заявник був засуджений до восьми років позбавлення волі і апеляційний суд мав широкі повноваження для розгляду його апеляційної скарги (див. пункт 36 (іі) та для порівняння рішення у справах «Шулєпов проти Росії» (Shulepov v. Russia), заява № 15435/03, пункт 34, від 26 червня 2008 року, та «Довженко проти України» (Dovzhenko v. Ukraine), заява № 36650/03, пункт 64, від 12 січня
2012 року). Тому для заявника це питання було важливим (див. згадане рішення у справі «Максвелл проти Сполученого Королівства» (Maxwell v. the United Kingdom), пункт 38, у якому позбавлення волі на строк п’ять років було визнане таким, що порушувало дуже важливе питання).

59. Дійсно, на відміну від деяких інших справ, у яких Суд встановлював порушення права на правову допомогу в апеляційній інстанції, ухвала апеляційного суду у цій справі не була остаточною (див., там само, пункт 38). Однак ситуація не змінилася на стадії касаційного провадження у Верховному Суді України, у якому заявник знову безуспішно клопотав про призначення захисника (див. пункт 24). Верховний Суд України не розглянув касаційну скаргу заявника по суті, вважаючи, що він порушив лише питання фактів та оцінки доказів, хоча насправді він висунув низку процесуальних питань, у тому числі щодо неспроможності апеляційного суду забезпечити призначення йому захисника (див. пункт 25).

60. Суд вже встановлював порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції у подібних ситуаціях щодо права на правову допомогу на стадії апеляційного провадження в Україні
(див. рішення у справі «Максименко проти України» (Maksimenko v. Ukraine), заява № 39488/07, пункти 26 – 32, від 20 грудня 2011 року; згадані рішення у справах «Довженко проти України» (Dovzhenko v. Ukraine), пункти 62 – 65; «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), пункти 70 – 73; та рішення у справі «Ніколаєнко проти України» (Nikolayenko v. Ukraine), заява № 39994/06, пункти 64 – 67,
від 15 листопада 2012 року).

61. У цій справі заявник зрештою не був представлений захисником на жодній стадії провадження. Дійсно, як Суд дійшов висновку у пункті 54, з 23 липня 2005 року, початку офіційного кримінального провадження щодо заявника, до визнання його винним судом першої інстанції відсутність представника ґрунтувалася на дійсних відмовах.

62. Однак цього не можна сказати щодо часу, коли заявник вперше був допитаний працівниками міліції 22 липня 2005 року. З документів у матеріалах справи вбачається, що хоча до наступного дня, 23 липня, заявник не мав офіційного статусу підозрюваного, до закінчення допиту працівниками міліції 22 липня органи влади, вочевидь, вже мали достатні підстави підозрювати його у нападі на потерпілу
(див., зокрема, відповідні частини вироку суду першої інстанції у пункті 18 (ііі) та (v). Тим не менш, працівники міліції продовжували допитувати його, не роз’яснивши йому його право на побачення із захисником. Суд усвідомлює, що надані тоді заявником показання не відіграли ролі у його засудженні та, незважаючи на надання їх на початковій стадії провадження, не вбачається, що вони надали органам влади опис того, що сталося, або визначили межі збирання доказів (див. рішення у справі «Артур Пархоменко проти України» (Artur Parkhomenko v. Ukraine), заява № 40464/05, пункт 87, від 16 лютого 2017 року, та для порівняння згадане рішення у справі «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), пункт 309). Більше того, заявник ніколи не відмовлявся від цього первинного викладу подій (див. для порівняння рішення у справі «Бандалетов проти України» (Bandaletov v. Ukraine), заява № 23180/06, пункт 67, від 31 жовтня 2013 року), а навпаки підтримував його протягом усього провадження (див. для порівняння рішення у справі «Жердєв проти України» (Zherdev v. Ukraine), заява № 34015/07,
пункт 167, від 27 квітня 2017 року). У будь якому випадку, Суд не вважає за необхідне детально розглядати окремий вплив цих показань на загальну справедливість провадження. Цього для Суду достатнього, щоб зауважити, що це обмеження права заявника на правову допомогу на початковій стадії провадження має розглядатись у поєднанні з обмеженням того самого права на стадії апеляційного провадження. У жодній інстанції національні органи влади не вказали яких-небудь причин для таких обмежень.

63. З огляду на наведені причини Суд доходить висновку, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

64. У світлі зазначених висновків Суд вважає, що не виникає окремого питання щодо стверджуваного браку часу для ознайомлення з матеріалами справи (див. згадане рішення у справі «Довженко проти України» (Dovzhenko v. Ukraine), пункти 69 та 70).

III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ

65. Заявник скаржився на ненадання йому органами влади деяких документів для його заяви до Суду та переслідування його адміністрацією установи виконання покарань через подання заяви до Суду. Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»

66. Уряд стверджував, що найнятий за договором від 28 січня
2008 року захисник заявника (див. пункт 32) ознайомився з матеріалами справи та міг надати заявнику та Суду копії всіх необхідних документів.

67. У своїх зауваженнях у відповідь на доводи Уряду заявник не посилався на документи, які за його твердженнями він не міг отримати (див. пункти 33 та 35). Натомість він стверджував, що не міг отримати від органів влади копій низки поданих ним у 2010 та 2011 роках скарг до різних державних органів, у тому числі Президенту України, Службі безпеки України та НУО із захисту прав людини, а також прийнятих у відповідь на деякі з них рішень.

68. Заявник не вказав предмету цих скарг (див. для порівняння рішення у справі «Корнаковс проти Латвії» (Kornakovs v. Latvia),
заява № 61005/00, пункт 173, від 15 червня 2006 року). Вбачається, що більшість з них стосувалася його спроб довести свою невинуватість після закінчення кримінального провадження щодо нього. Вони були подані після подання заяви до Суду та, частково, після повідомлення Уряду про цю заяву. Незрозуміло, чому за таких обставин заявник не міг зберегти копії цих скарг та надати їх Суду самостійно
(див. рішення у справі «Садков проти України» (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05, пункт 143, від 06 липня 2017 року).

69. Незважаючи на те, що заявник, як вбачається, не підтримав свої первинні твердження, Суд вважає за доцільне прокоментувати їх, оскільки повага до статті 34 Конвенції стосується міркувань, які виходять за межі індивідуальних заяв та зосереджується на необхідності забезпечення належного функціонування конвенційної системи.

70. На відміну від рішень у справах «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine) (заява № 16474/03, пункт 64, від 14 жовтня
2010 року) та «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine) (заява № 760/03, пункт 107, від 26 липня 2012 року), у яких затримані заявники без захисника подали свої заяви після закінчення кримінального проваджень щодо них, заявник подав свою заяву, коли розгляд його справи тривав. Більше того, він подав свою заяву
18 грудня 2006 року, всього лише через два тижні після подання касаційної скарги 04 грудня 2006 року (див. пункт 25).

71. Це відрізняє цю справу від справи «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), у якій Суд встановив, що заявник не міг передбачити під час провадження у національних судах, коли він ще мав доступ до матеріалів справи, що пізніше після його закінчення він звернеться до Європейського суду з прав людини, коли вже не матиме такого доступу (див. пункт 67, та в якості протилежного прикладу рішення у справі «Умніков проти України» (Umnikov v. Ukraine),
заява № 42684/06, пункт 69, від 19 травня 2016 року, в якій провадження на національному рівні тривало після подання заяви і частково на підставі цього було встановлено відсутність порушення статті 34 Конвенції).

72. Крім того, заявник не пояснив, чому він не міг отримати документи з матеріалів кримінальної справи через найнятого ним у 2008 році захисника (див. пункт 32 та, mutatis mutandis, рішення у справі «Пальчик проти України» (Palchik v. Ukraine), заява № 16980/06,
пункт 60, від 02 березня 2017 року). Той факт, що у відповідний момент, тобто у період між закінченням провадження щодо заявника та наймом захисника, заявник міг мати деякі труднощі з отриманням документів не є вирішальним для загальної оцінки (див. рішення у справі «Третьяков проти України» (Tretyakov v. Ukraine), заява № 16698/05, пункт 84, від 29 вересня 2011 року).

73. Щодо твердження заявника про переслідування його адміністрацією установи виконання покарань у зв’язку з поданням ним заяви до Суду, то вони є неконкретними та цілком необґрунтованими.

74. Суд доходить висновку, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

75. Заявник подав різні скарги за статтями 2, 3, 4, 5, пунктом 1 та підпунктами «а», «d» та «e» пункту 3 статті 6 та статтями 7, 8, 13 і 14 Конвенції.

76. Суд розглянув ці скарги та вважає, що у світлі всіх наявних в нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.

77. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

78. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

79. Заявник вимагав різні суми в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, чітко не розділяючи їх, на загальну суму
801 867 євро. Він також вимагав пожиттєву пенсію.

80. Уряд заперечив проти цих вимог.

81. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявник 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

82. Суд зауважує, що у цій справі він встановив порушення статті 3 та пункту 1 і підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції. Щодо порушення положень статті 6 Конвенції Суд не може робити припущень щодо результату провадження у справі заявника. Встановлення порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції не означає, що заявник був засуджений помилково. При цьому Суд зазначає, що національне законодавство передбачає можливість відновлення провадження у справі (див. пункт 36 (ііі) та згадане рішення у справі «Закшевський проти України» (Zakhshevskiy v. Ukraine), пункт 133).

B. Судові та інші витрати

83. Заявник також вимагав 2 200 євро в якості компенсації судових витрат, понесених під час провадження у національних судах та Суді.

84. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

85. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. З огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

86. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції на умови тримання заявника під вартою у Харківському слідчому ізоляторі, а також пунктом 1 та підпунктами «b» і «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання під вартою у Харківському слідчому ізоляторі;

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції;

4. Постановляє, що не виникає окремого питання щодо стверджуваного браку часу для ознайомлення з матеріалами справи;

5. Постановляє, що держава дотрималася своїх зобов’язань за
статтею 34 Конвенції;

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 29 листопада 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

[1]. Виправлено 08 січня 2019 року: попередній текст був таким: «вилучені 22 серпня 2010 року у заявника (…);»

Наведений переклад рішення розміщено на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України за посиланням: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/02/20/20190220111838-12.docx