Головна Блог ... Аналітична стаття Статті Згода іншого з подружжя на вчинення договору позики позикодавцем та оспорювання договору позики іншим із подружжя Згода іншого з подружжя на вчинення договору позик...

Згода іншого з подружжя на вчинення договору позики позикодавцем та оспорювання договору позики іншим із подружжя

Відключити рекламу
 - 2abe7b07d9a6c5e6ffd99d6fad8913ca.jpeg

Проблема позовних вимог щодо визнання договору позики недійсним і стягнення коштів є дійсно актуальною, оскільки потребує з’ясування фактичних обставин, у тому числі щодо позовної давності, які мають значення для правильного вирішення справи і впливають на висновки щодо підстав для захисту права позивача.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплені у ст. 316, 317, 319 Цивільного кодексу України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об’єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно з ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку і стосується предмета, який має невисоку вартість (аб. 2 п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦК).

Згідно з ч. 1, 2 ст. 65 СК дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік і дружина розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним із подружжя.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (ч. 3 ст. 65 СК).

На підставі ч. 2 ст. 65 СК дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості.

Згідно з ч. 1 ст. 1047 ЦК договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Оскільки гроші також є майном, сенс необхідності згоди одного з подружжя на укладення другим із подружжя договору, який виходить за межі дрібного побутового, полягає у тому, що кожен із подружжя має право брати участь у розпорядженні грішми, зокрема якщо їх сукупний розмір перевищує визначені законодавцем межі, встановлені для відповідного правочину.

Читайте статтю: Залишення неподільної речі у спільній власності у разі неможливості реального поділу між співвласниками

Таким чином, для визначення вартості вчинюваного одним із подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та укладений щодо цінного майна, що, у свою чергу, потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід ураховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у ч. 1 ст. 1047 ЦК, і брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов’язковість укладення договору позики в письмовій формі.

У ч. 1 ст. 1047 ЦК законодавець пов’язав обов’язковість укладення договору позики у письмовій формі з умовою, коли його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а отже, логічним є висновок, що згода іншого з подружжя на укладення такого договору має надаватися також письмово.

Таким чином, згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового і стосується цінного майна, що перебуває в їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ч. 1 ст. 1047 ЦК), має бути надана у письмовій формі.

Особливості дрібного побутового договору визначені у ч. 1 ст. 31 ЦК, за змістом якої правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку і стосується предмета, який має невисоку вартість.

Визначення «дрібний побутовий правочин» має оціночний характер, не має установлених меж грошового виразу (вартості), тому має для різних видів діяльності, речей і майнового стану учасників цивільних правовідносин різні межі вартості.

За загальним правилом такий правочин (дрібний побутовий) має повністю виконуватися сторонами в момент його вчинення, тому він може вчинятися або усно (ч. 1 ст. 205 ЦК), або шляхом здійснення конклюдентних дій (ч. 2 ст. 205 ЦК).

З ознак дрібного побутового правочину можна виділити такі: 1) безпосередня спрямованість на задоволення потреб громадянина; 2) моменти укладення та виконання, як правило, збігаються або слідують один за одним; 3) невисока вартість.

Оскільки поняття дрібного побутового правочину є оціночним, то в разі спору суд, виходячи з оцінки фактичних обставин справи, має кваліфікувати правочин як дрібний побутовий або як такий, що не відповідає визначеним у чинному законодавстві вимогам.

Відповідно до ст. 177 ЦК об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Тобто до кола об’єктів правовідносин відносять матеріально виражені речі, у тому числі гроші. Юридичний аспект грошей полягає в розумінні поняття грошей як особливого об’єкта правовідносин. У цивільному праві гроші, як і цінні папери, визнаються окремим різновидом речей, причому різновидом родових, замінних речей. Фактичне знищення з грошових знаків у боржника не звільняє його від обов’язку сплатити кредиторові відповідну грошову суму.

Будь-який грошовий знак незалежно від того, має він законну платіжну силу чи ні, визначається за такою ознакою: в якому числовому відношенні він перебуває до визначеної рахункової одиниці. Фізичні та ціннісні властивості грошового знака можуть відображатися лише у формі того чи іншого числового відношення цього знака до рахункової грошової одиниці (масштаб, що дає змогу порівнювати відносну вартість).

Законодавець, користуючись цією функцією, в разі потреби пов’язує з визначеною абстрактною цінністю деякі юридичні наслідки (наприклад, установлює мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати).

У випадку недотримання зазначеної вимоги другий із подружжя (хто не був стороною правочину) може оспорити договір позики на підставі ч. 2 ст. 65 СК.

За вимогами частин 1, 2 ст. 369 ЦК співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з ч. 3 ст. 65 СК для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Відповідно до ч. 4 ст. 369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним зі співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Частиною 1 ст. 70 СК установлено, що в разі поділу майна, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини і чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об’єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно із ч. 1 ст. 317 ЦК права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Читайте статтю: Спір щодо спільної сумісної власності та грошова компенсація за частку майна

Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недотримання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК).

Згідно з ч. 4 ст. 203 ЦК правочин має вчинятись у формі, встановленій законом. У письмовій формі належить вчиняти правочини, щодо яких законом установлена письмова форма (п. 4 ч. 1 ст. 208 ЦК).

Згідно з ч. 2 і 3 ст. 215 ЦК недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (ст. 216 ЦК) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, що виникли у зв’язку із вчиненням особами правочину і внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (ст. 215, 216 ЦК).

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Недотримання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, окрім випадків, установлених законом (ч. 1 ст. 218 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК).

Тлумачення ч. 3 ст. 267 ЦК дозволяє зробити висновок, що в ній установлені суб’єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватися не може за жодних обставин. За змістом ст. 267 ЦК сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб’єктивного права кредитора, яке полягає в можливості отримання від боржника виконання зобов’язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру

ЄСПЛ вважає, що поняття «суд, встановлений законом», стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatis mutandisрішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine) від 20.07.2006, заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його мотивування.

Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але насамперед є гарантією проти свавілля.

По-перше, це зобов’язує суддю дати відповідь на аргументи сторін і вказати на доводи, що лежать в основі рішення та забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система».

ЄСПЛ зазначає: « Пункт 1 ст. 6 Конвенції зобов’язує суди давати мотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок, що випливає зі статті 6 Конвенції, з мотивування може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine) від 18.07.2006 заява № 63566/00, § 23).

Розглянемо приклад судової практики щодо визнання договору позики недійсним і стягнення коштів.

У червні 2019 р. ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним і стягнення коштів.

В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що з 20.06.2000 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2. Переглядаючи новини у мережі Інтернет на сайті «From-UA Новості України», вона прочитала статтю, в якій серед іншого йшлося про те, що ОСОБА_1 дав у борг ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 536 000 доларів США. Після чого вона звернулася до свого чоловіка, який їй пояснив, що дійсно 25.10.2006 передав ОСОБА_3 у борг зазначену грошову суму й отримав від останнього боргову розписку, однак борг ОСОБА_3 йому не повернув.

Передані грошові кошти є спільною сумісною власністю подружжя, однак згоди на їх позику позивачка не надавала. ОСОБА_1 просить суд договір позики, укладений 25.10.2006 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, визнати недійсним, а також у порядку застосування наслідків недійсності правочинів стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 спірну суму.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 зазначив, що перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 з 2000 р., дійсно передав ОСОБА_3 за рахунок спільних сімейних коштів у борг 536 000 доларів США. За згодою на укладення цього правочину він до дружини не звертався, оскільки розраховував на те, що позика матиме короткостроковий характер і не вплине на сімейний бюджет.

Читайте статтю: Забезпечення у дієвий спосіб вирішення спору щодо усунення перешкод у користуванні автомобілем як спільним майном (неподільна річ)

ОСОБА_3 неодноразово у судове засідання не з’явився, відзиву не подав, про час і місце розгляду справи повідомлялося у встановленому законом порядку шляхом направлення судової повістки на зареєстроване місце проживання. Поштовий конверт про направлення йому судової повістки повернувся з відміткою відділення поштового зв’язку від 28.01.2020 про невручення адресату у зв’язку з його відсутністю, тому відповідно до приписів п. 3 ч. 8 ст. 128 Цивільного процесуального кодексу України судова повістка вважається врученою, а відповідач таким, що повідомлений про час і місце розгляду справи. За таких обставин судом ухвалено провести судове засідання у його відсутності на підставі наявних доказів.

Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про задоволення позову виходячи з такого.

Судом установлено, що з 23.06.2000 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим 23.06.2000 МВРАГС м. Донецька.

Шлюбний договір між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не укладався, поділ майна не відбувався, про що вони зазначають у поданих до суду заявах.

Згідно з оглянутою у судовому засіданні розпискою від 25.10.2006 ОСОБА_3, який проживає за адресою: АДРЕСА_1, отримав у борг від ОСОБА_2, що проживає за адресою: АДРЕСА_2, 536 000 доларів США та зобов’язується повернути зазначену суму в строк до 01.01.2007 р.

Крім того, постановою колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 03.04.2019 у цивільній справі № 756/9094/15 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу установлено, і відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК доказуванню не підлягає те, що розписка (ОСОБА_3 від 25.10.2006) підтверджує укладення між сторонами договору позики, за яким позикодавцем є ОСОБА_2, а позичальником — ОСОБА_3, містить умови отримання позичальником у борг грошових коштів і зобов’язання з їх повернення до 01.01.2007 р., які відповідач не виконав.

Як вбачається зі змісту письмової заяви ОСОБА_1, вона стверджує те, що на момент укладення спірного договору позики, а також після його укладення ОСОБА_3 був обізнаний про існування укладеного між нею та ОСОБА_2 шлюбу, оскільки вони мали тісні дружні стосунки, були знайомі сім’ями, мали широке коло спільних знайомих. Крім того, у цей період вона мала спільні ділові стосунки із дружиною ОСОБА_3 — ОСОБА_5, з якою вони були засновниками двох обслуговуючих кооперативів.

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців і громадських формувань засновниками Обслуговуючого кооперативу «Садівницьке товариство «Медуниця», первинний запис про державну реєстрацію 12.04.2007, та Обслуговуючого кооперативу «Садівницьке товариство «Чиста Криниця», первинний запис про державну реєстрацію 12.04.2007, є ОСОБА_1 та ОСОБА_5.

Зі змісту заяви ОСОБА_2, підпис якого посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, вбачається, що на час укладення договору позики між ним та ОСОБА_3 існували тісні дружні стосунки, вони були знайомі сім’ями, підтримували ділові зв’язки. Спільні заходи з ОСОБА_3 він часто відвідував разом зі своєю дружиною, був особисто знайомий із дружиною ОСОБА_3 — ОСОБА_5.

На долучених до заяви ОСОБА_2 фотографіях містяться спільні зображення ОСОБА_2 із дружиною ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із дружиною у святковій обстановці.

Ураховуючи, що у судовому засіданні на підставі зібраних доказів установлено, що ОСОБА_2, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з позивачкою, розпорядився спільним сумісним майном подружжя без її письмової згоди, уклавши з ОСОБА_3 договір позики, який виходить за межі дрібного побутового та з урахуванням його вартісного критерію стосується цінного майна, а ОСОБА_3 внаслідок взаємовідносин, які на той момент між ними існували, знав про те, що ОСОБА_2 перебуває у шлюбі з ОСОБА_1, тому не міг не знати того, що отримані ним у власність за спірним договором грошові кошти є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6, суд дійшов висновку про те, що, укладаючи спірний договір позики, відповідачі діяли недобросовісно, позбавивши позивачку як співвласника спільного сумісного майна визначення часток, права володіння та розпорядження ним.

Крім того, вирішуючи спір, суд також бере до уваги правовий висновок Великої Палати Верховного Суду за схожою категорією спорів, висловлений у постанові від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), про те, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до ч. 4 ст. 369, ст. 215 ЦК надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов’язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору з добросовісністю ні того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи — контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.

Зважаючи на те, що оспорюваний договір укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_3 всупереч вимогам закону без згоди ОСОБА_1, яка є співвласником цього майна, він підлягає визнанню недійсним із підстав, передбачених ст. 203, 215, 369 ЦК і ст. 65 СК.

Крім того, суд ураховує те, що про порушення свого права укладенням спірного договору позивачка дізналася лише у квітні 2019 р., ознайомившись у мережі Інтернет зі статтею, яка містить посилання на договір позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, що у судовому засіданні не спростовано.

Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, які пов’язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона отримала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли отримане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що отримано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ч. 3 ст. 216 ЦК правові наслідки, передбачені ч. 1 і 2 цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред’явлена будь-якою заінтересованою особою (ч. 5 ст. 216 ЦК).

За змістом ст. 5 ЦПК, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушених, невизнаних або оспорених права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, враховуючи недійсність спірного договору позики, а також те, що на момент розгляду справи, як установлено рішенням суду, яке набрало законної сили, ОСОБА_3 зобов’язання за недійсним правочином не виконано в повному обсязі, суд дійшов висновку про те, що за встановлених обставин застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 216 ЦК, сприятиме ефективному захисту законного права позивачки на мирне володіння належним їй майном, яке перебуває у спільній сумісній власності без визначення часток, і приведе до відновлення цього порушеного права.

З огляду на викладене позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню у повному обсязі.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20.02.2020 позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано недійсним договір позики, укладений 25.10.2006 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, в порядку застосування наслідків недійсності правочину стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 536 000 доларів США. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 по 5187 грн судового збору з кожного.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2. Посилається на порушення норм матеріального і процесуального права. Зазначає, що при укладенні договору позики від 25.10.2006 ОСОБА_3 не повідомляв, що передані у борг грошові кошти належать на праві спільної сумісної власності йому та ОСОБА_2. Позивачка не довела, що передані за договором позики грошові кошти є спільною сумісної власністю подружжя. ОСОБА_2 не є стороною договору позики і не має права вимоги про проведення двосторонньої реституції за договором. Предметом позики були готівкові кошти, тобто подільне майно, яке визначене родовими ознаками. Отже, майнове право позивачки могло бути порушене лише у частині розпорядження частиною тих коштів, право власності на які при його доведеності могло належати їй і складати 1/2 частину суми позики.

15.06.2020 ОСОБА_1 подав доповнення до апеляційної скарги, в яких посилався на те, що позивачкою при зверненні до суду з цим позовом пропущений строк позовної давності. Зазначив, що згідно з розпискою від 25.10.2006 позика мала бути повернута у строк до 01.01.2007. У 2015 році в судах розглядалася справа за позовом ОСОБА_3 про стягнення з нього заборгованості за розпискою, за наслідком розгляду якої в позові ОСОБА_3 було відмовлено. В Єдиному державному реєстрі судових рішень були наявні всі судові рішення у цій справі.

Читайте статтю: Перш ніж захищати право на частку, потрібно усвідомити, що майнових об'єктів від цього не стане кілька. Як ділити спільну власність, якщо частки ідеальні, а майно – реальне?

В апеляційній інстанції представник ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу і просить її задовольнити. Представник позивачки ОСОБА_2, представник відповідача ОСОБА_3 просять відхилити подану апеляційну скаргу, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість.

Вислухавши пояснення осіб, які з’явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом, з 23.06.2000 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

У мережі Інтернет на сайті From-UA Новості України розміщено статтю, до якої прикріплено зображення боргової розписки ОСОБА_1 від 25.10.2006. Згідно з розпискою ОСОБА_3 передав у борг ОСОБА_1 536 000 доларів США, а ОСОБА_1 зобов’язався повернути зазначену суму в строк до 01.01.2007.

Суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним укладеного 25.10.2006 між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 договору позики. У порядку застосування наслідків недійсності правочину суд повернув сторони в первісний стан, стягнувши з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 536 000 доларів США.

Колегія суддів не вбачає підстав для скасування зазначеного рішення суду першої інстанції. Той факт, що передані у борг ОСОБА_1 грошові кошти є спільним сумісним майном подружжя, визнав у судовому засіданні відповідач ОСОБА_3.

Суд також урахував, що подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_8 перебували у дружніх стосунках. За висновком суду першої інстанції ОСОБА_8 був обізнаний, що передані за борговою розпискою грошові кошти є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

З урахуванням установлених по справі обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання недійсним укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 договору позики із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Колегія суддів відхиляє посилання апелянта на те, що при укладенні договору позики від 25.10.2006. ОСОБА_3 не повідомляв ОСОБА_1, що передані у борг кошти є спільною сумісною власністю подружжя. У матеріалах справи наявні докази того, що ОСОБА_8 разом зі своєю дружиною і подружжя ОСОБА_7 тривалий час перебували у дружніх стосунках, а отже, ОСОБА_8 розумів, що передані йому кошти є спільним сумісним майном подружжя.

Колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_1, що позивачка ОСОБА_2 не є стороною договору позики, тому не має права на його оспорення. Таке право позивачки прямо передбачено ст. 65 СК та ст. 369 ЦК. Колегія суддів вважає безпідставними доводи ОСОБА_1 про пропуск позивачкою загального строку позовної давності при зверненні з цим позовом. Позивачка не є стороною договору позики, а матеріали справи не містять доказів її обізнаності до квітня 2019 р. про надання чоловіком у борг грошових коштів ОСОБА_1. У позовній заяві ОСОБА_2 зазначила, що вона дізналася про зазначені факти і наявність розписки між відповідачами, ознайомившись зі статтею в мережі Інтернет. До позову ОСОБА_2 долучила роздруківку сайту From-UA Новості України. Оскільки з позовом до суду ОСОБА_2 звернулася у червні 2019 р., у суду відсутні підстави вважати, що нею пропущено строк позовної давності.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Судом було правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не встановлено. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишили без задоволення, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20.02.2020 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20.02.2020, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17.06.2020, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір позики, укладений 25.10.2006 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. У порядку застосування наслідків недійсності правочину стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 536 000,00 доларів США.

Відтак закон встановлює можливість визнання недійсним правочину, який виходить за межі дрібного побутового, за вимогою одного з подружжя, який не давав письмової згоди на відчуження спільного сумісного майна, що за вартісним критерієм належить до цінного. Віднесення майна, набутого за час шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя є презумпцією. Оскільки оспорюваний договір укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 всупереч вимогам закону без згоди ОСОБА_1, яка є співвласником цього майна, то оскаржуваний правочин підлягає визнанню недійсним із підстав, передбачених ст. 203, 215, 369 ЦК і ст. 65 СК.

Про порушення свого права укладенням спірного договору позивачка дізналася лише у квітні 2019 р., ознайомившись у мережі Інтернет зі статтею, яка містить посилання на договір позики між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, що в судовому засіданні не спростовано.

Ураховуючи недійсність спірного договору позики, а також те, що на момент розгляду справи, як установлено рішенням суду, яке набрало законної сили, ОСОБА_3 зобов’язання за недійсним правочином не виконано в повному обсязі, суд дійшов висновку про те, що за встановлених обставин застосування наслідків недійсності правочину, передбачених ст. 216 ЦК, сприятиме ефективному захисту законного права позивачки на мирне володіння належним їй майном, яке перебуває у спільній сумісній власності без визначення часток, і приведе до відновлення цього порушеного права.

У липні 2020 р. ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20.02.2020 і постанову Київського апеляційного суду від 17.06.2020 та ухвалити у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити. Крім того, просив постановити окрему ухвалу на адресу Оболонського районного суду м. Києва та Київського апеляційного суду у зв’язку із численними порушеннями норм права, допущеними цими судами, та ігноруванням обов’язкових висновків Верховного Суду в аналогічних справах.

Читайте статтю: Доведи, що це твоє! Що робити іншим власникам нерухомості, чиї відомості не були внесені до реєстру?

Касаційну скаргу ОСОБА_3 мотивував тим, що не був належним чином повідомлений про розгляд справи та існування цього спору, проте суд першої інстанції розглянув справу за його відсутності, що позбавило його можливості довести свої заперечення і спростувати доводи позовної заяви.

Суд першої інстанції позбавив його права на захист, права аргументувати свою позицію, подати докази та заяву про застосування строків позовної давності. Вказував на те, що міг детально пояснити свою позицію лише в апеляційному суді, та в апеляційній скарзі просив оцінити кожний довід і заперечення проти позовної заяви, оскільки не міг взяти участь у суді першої інстанції з не залежних від нього причин. Суд першої інстанції у своєму рішенні зазначив, що ОСОБА_3 неодноразово не з’являвся у судове засідання, поштовий конверт про направлення йому судової повістки повернувся з відміткою відділення поштового зв’язку від 28.01.2020 про невручення адресату у зв’язку з його відсутністю, тому відповідно до п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК судова повістка вважається врученою, а відповідач таким, що повідомлений про час і місце розгляду справи. За цих обставин суд ухвалив розглянути справу за його відсутності на підставі наявних доказів.

Разом з тим суд першої інстанції не врахував, що за п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК день вручення судової повістки за умов проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місця проживання чи перебування пов’язується з тим, що адреса була повідомлена саме цією особою, тобто адресатом, а не будь-ким іншим. Проте ОСОБА_3 не знав про розгляд справи, судових повісток не отримував і не міг повідомити суду адресу свого перебування.

ОСОБА_3 також подав апеляційному суду заяву про застосування строку позовної давності, в якій зазначав, що звернення з цим позовом відбулося після спливу позовної давності, адже позивачці було достеменно відомо про наявність спору між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо повернення боргу, який розглядався в суді з 2015 р. Сторони у справі підтримували дружні стосунки, крім того, про наявність боргу позивачка могла дізнатися і з інших інтернет-ресурсів, а не лише у квітні 2019 р.

Суди попередніх інстанції не звернули увагу на те, що позивачка не заявляла про поновлення строку позовної давності, хоча, очевидно, його пропустила. Її твердження про те, що вона дізналася про судовий спір свого чоловіка ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у квітні 2019 р., є необґрунтованими, оскільки відповідна цивільна справа (№ 756/9094/15) слухалась у судах чотири роки, за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень у ній було ухвалено тридцять судових рішень (як процесуальних, так і по суті), а про судову суперечку ОСОБА_2 та ОСОБА_3 лише в електронних засобах масової інформації було близько п’ятдесяти публікацій.

Позивачка не довела тих обставин, що не могла дізнатися про наявність боргової розписки раніше, ніж у квітні 2019 р.

Проте суд апеляційної інстанції, незважаючи на доводи апеляційної скарги, всупереч п.п. «в» п. 2 ч. 1 ст. 382 ЦПК, не навів мотивів відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі, а на заяви і клопотання, зокрема про застосування строку позовної давності, уваги не звернув.

Крім того, обставинами справи спростовуються твердження позивачки про належність переданих у позику коштів до спільного майна подружжя. При цьому ОСОБА_1 сама вказувала у поясненнях і при спілкуванні, що вона жодного відношення до бізнесу чоловіка не має, непорозуміння щодо грошових коштів та боргу виникли на ґрунті його підприємницької діяльності, а спірний борг шкодить бізнесу чоловіка, оскільки кошти були вилучені з іншого його бізнес-проєкту. Крім того, надані ОСОБА_2 пояснення у статусі позивача і свідка у справі № 756/9094/15 про стягнення боргу за договором позики, а також подані ним протягом чотирьох років розгляду цієї справи докази підтверджують, що спірні кошти до спільного майна подружжя не належать. Саме в одній із бізнес-структур ОСОБА_2 (у приміщенні Акціонерного товариства «РодовідБанк») відбулася передача коштів і складання відповідної розписки.

Заявник також стверджував, що суд на власний розсуд змінив статус ОСОБА_2 з відповідача на позивача і стягнув на його користь спірну суму коштів, хоча позивачем у справі була ОСОБА_1, а ОСОБА_2 жодних вимог не висував. Зазначені доводи апеляційної скарги залишені апеляційним судом поза увагою.

Незважаючи на наявність постанови Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 756/9094/15 про відмову в позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, у цій справі суд першої інстанції своїм рішенням від 20.02.2020, залишеним без змін апеляційним судом, присудив стягнути спірні кошти з того ж самого відповідача на користь того ж позикодавця (ОСОБА_2).

Розглядаючи справу за позовом ОСОБА_1, суд першої інстанції фактично вдався до ревізії остаточного судового рішення, ухваленого Верховним Судом 03.04.2019 у справі № 756/9094/15, і нівелював викладені в ньому висновки. Апеляційний суд при перегляді справи в апеляційному порядку зазначеного не врахував і відповідних доводів апеляційної скарги відповідача, а також доказів, на які він посилався, не перевірив.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду 30.06.2021 справу прийнято до розгляду як таку, що містить виключну правову проблему, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики (ч. 5 ст. 403 ЦПК).

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Постановою Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 756/9094/15 (провадження № 61-47455св18) касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11.04.2018 і постанову Київського апеляційного суду від 30.10.2018 скасовано й ухвалено нове рішення. Відмовлено у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Під час розгляду зазначеного спору суд вважав, що позовні вимоги про стягнення боргу за договором позики є обґрунтованими, проте відмовив ОСОБА_2 у задоволенні позову до ОСОБА_3 через пропуск строку позовної давності.

Позиція Великої Палати Верховного Суду щодо виключної правової проблеми.

У постановах від 07.10.2015 у справі № 6-1622цс15, від 27.01.2016 у справі №6-1912цс15 та від 30.03.2016 у справі № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той із подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, і третя особа — контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності та що той із подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.11.2018 відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07.10.2015 у справі № 6-1622цс15, від 27.01.2016 у справі № 6-1912цс15 та від 30.03.2016 у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) викладено правовий висновок про те, що відсутність згоди одного зі співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

У постанові від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, наведеного у зазначеній постанові, шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи — контрагента за таким договором.

Правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц (провадження 14-75цс18), підстав для відступу від якої не вбачається. Отже, наслідком недійсності договору позики, укладеного одним із подружжя без згоди на те іншого, є проведення реституції між сторонами недійсного правочину.

Суди встановили, що передані у борг ОСОБА_3 грошові кошти є спільним сумісним майном подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Оскаржуючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, ОСОБА_3 заперечував належність переданих у позику коштів до спільного майна подружжя, вказував на те, що такі твердження спростовуються обставинами справи та відповідними доказами.

Посилався на те, що ОСОБА_1 сама зазначала у поясненнях і при спілкуванні, що вона жодного стосунку до бізнесу чоловіка не має, непорозуміння щодо грошових коштів і боргу виникли на ґрунті його підприємницької діяльності, а спірний борг шкодить бізнесу чоловіка, оскільки кошти були вилучені з іншого його бізнес-проєкту.

Крім того, надані ОСОБА_2 пояснення у статусі позивача і свідка у справі № 756/9094/15 про стягнення боргу за договором позики, а також подані ним протягом чотирьох років розгляду цієї справи докази підтверджують, що спірні кошти до спільного майна подружжя не належать.

Саме в одній із бізнес-структур ОСОБА_2 (у приміщенні акціонерного товариства «РодовідБанк») відбулися передача коштів і складання відповідної розписки.

Суд апеляційної інстанції не перевірив зазначені доводи апеляційної скарги відповідача ОСОБА_3 і не надав відповіді на його аргументи, якими він обґрунтовував свої заперечення на позов із посиланням на відповідні докази й обставини, зокрема щодо неналежності переданих у позику коштів до спільного майна подружжя.

При цьому розгляд справи у суді першої інстанції відбувся за відсутності ОСОБА_3, який в апеляційній скарзі наполягав на тому, що він не повідомлявся належним чином про розгляд справи, що позбавило його процесуальної можливості доводити свої аргументи і заперечення проти позову суду, в тому числі подавати докази, що, у свою чергу, порушило принцип змагальності у цій справі.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції та погоджуючись із його висновками про недійсність договору позики, укладеного одним із подружжя, суд апеляційної інстанції не надав оцінки діям ОСОБА_3 як контрагента за цим договором на предмет добросовісності, зокрема не встановив і не перевірив, чи знав відповідач про те, що йому в позику передаються саме спільні кошти подружжя, а не інші кошти, які до спільного майна не належать, і що ОСОБА_2 не отримав згоди іншого з подружжя на їх передання в позику.

Суд першої інстанції, розглядаючи справу за відсутності ОСОБА_3, обмежився посиланням на те, що ОСОБА_3 знав про перебування позивачки ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, тому не міг не знати, що в позику передаються саме спільні кошти. Суд апеляційної інстанції погодився з такими доводами, проте не надав жодної оцінки доводам ОСОБА_3, викладеним ним в апеляційній скарзі, про неналежність цих коштів до спільного майна.

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду із прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).

Апеляційний суд не навів мотивів прийняття або відхилення наведених вище аргументів відповідача ОСОБА_3 щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, а погодився з висновками суду першої інстанції стосовно суті спору без відповідної перевірки.

ОСОБА_3 на стадії апеляційного розгляду справи заявив про пропуск позивачем строку звернення до суду. На обґрунтування заяви посилався на те, що не знав про наявність спору в суді, не був присутнім під час розгляду справи і не був належним чином повідомлений про розгляд справи судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦПК).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 р. у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) викладено висновок про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу в доступі до суду і до реалізації та захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних із позивачем можливостей надання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач мав право заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення.

Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач міг заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має право прийняти до розгляду заяву про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день і час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об’єктивно позбавляли особу зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.

Проте апеляційний суд, розглядаючи справу, не перевірив, чи був відповідач ОСОБА_3 належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, та, відповідно, не з’ясував наявність підстав для вирішення поданої ним заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 акцентував увагу суду на тому, що не був повідомлений судом першої інстанції про день, час та місце розгляду справи і справу розглянуто за його відсутності.

Зазначені обставини є обов’язковою підставою для скасування судового рішення в силу положень п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК.

Суд апеляційної інстанції обмежився констатацією безпідставності доводів ОСОБА_3 про пропуск позивачкою позовної давності та зазначив, що ОСОБА_1 не є стороною договору позики, а матеріали справи не містять доказів її обізнаності до квітня 2019 р. про надання її чоловіком у борг грошових коштів ОСОБА_3.

У позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, що вона дізналася про ці факти і наявність розписки між відповідачами, ознайомившись зі статтею в мережі Інтернет.

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об’єктивних, не залежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно ускладнювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).

Проте суд апеляційної інстанції, без перевірки підстав для розгляду заяви про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду справи без її вирішення, не надав жодної оцінки тим обставинами, на які посилалася позивачка як на поважність пропуску позовної давності або на обставини, з якими пов’язується початок його перебігу.

Суд апеляційної інстанції не досліджував причини пропуску позовної давності, на які посилалася позивачка, а також обставини, якими відповідач обґрунтовував заяву про застосування наслідків пропуску строку звернення до суду.

При цьому вирішення зазначених вище обставин щодо позовної давності, в тому числі стосовно підстав для вирішення заяви про позовну давність апеляційним судом, впливає на результат вирішення спору, оскільки пропуск строку позовної давності, про яку заявлено стороною, є самостійною підставою для відмови у позові.

Оскільки суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та не обґрунтував відхилення доводів відповідача щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, фактичні обставини, в тому числі щодо позовної давності, які мають значення для правильного вирішення справи і впливають на висновки щодо підстав для захисту права позивача або відмови у судовому захисті за спливом строку позовної давності не встановлені, — постанова апеляційного суду не може вважатися законною й обґрунтованою, тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Велика Палата Верховного Суду не встановила грубих порушень судами норм процесуального права, які давали б підстави для постановлення окремої ухвали у цій справі.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Постанову Київського апеляційного суду від 17.06.2020 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Таким чином, робимо висновки:

— згода одного з подружжя на відчуження цінного майна, що перебуває в їх спільній сумісній власності, зокрема грошових коштів, сума яких не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, має бути надана в письмовій формі;

— для визначення вартості вчинюваного одним із подружжя правочину (договору позики), з метою його кваліфікації як такого, що виходить за межі дрібного побутового та укладений щодо цінного майна, що, у свою чергу, потребувало б письмової згоди іншого з подружжя, слід ураховувати конкретну межу, встановлену законодавцем у ч. 1 ст. 1047 ЦК, і брати за основу неоподатковуваний мінімум доходів громадян, перевищення десятикратного розміру якого обумовлює обов’язковість укладення договору позики в письмовій формі;

— наслідком відсутності письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим договору щодо відчуження спільного сумісного майна, яке за вартісним критерієм належить до цінного майна, а сам правочин виходить за межі дрібно побутового, є можливість визнання його недійсним за вимогою заінтересованої особи;

— закон установлює можливість визнання недійсним правочину, що виходить за межі дрібного побутового, за вимогою одного з подружжя, який не давав письмової згоди на відчуження спільного сумісного майна, яке за вартісним критерієм належить до цінного;

— створення рівних можливостей учасникам процесу в доступі до суду і до реалізації та захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін;

— судам потрібно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може надати суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на приписи законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення і формулювання рішень;

— вирішення обставин щодо позовної давності, в тому числі щодо підстав для вирішення заяви про позовну давність апеляційним судом, впливає на результат вирішення спору, оскільки пропуск строку позовної давності, щодо якої заявлено стороною, є самостійною підставою для відмови у позові;

— якщо суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та не обґрунтував відхилення доводів відповідача щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення цієї справи, фактичні обставини, в тому числі щодо позовної давності, які мають значення для правильного вирішення справи і впливають на висновки стосовно підстав для захисту права позивача чи відмови у судовому захисті за спливом строку позовної давності, не встановлені, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Автор статті: Ольга Розгон, доц., к. ю. н.

Джерело: ВІСНИК НААУ № 10 (95)

  • 1890

    Переглядів

  • 0

    Коментарі

  • 1890

    Переглядів

  • 0

    Коментарі


  • Подякувати Відключити рекламу

    Залиште Ваш коментар:

    Додати

    КОРИСТУЙТЕСЯ НАШИМИ СЕРВІСАМИ ДЛЯ ОТРИМАННЯ ЮРИДИЧНИХ ПОСЛУГ та КОНСУЛЬТАЦІЙ

    • Безкоштовна консультація

      Отримайте швидку відповідь на юридичне питання у нашому месенджері, яка допоможе Вам зорієнтуватися у подальших діях

    • ВІДЕОДЗВІНОК ЮРИСТУ

      Ви бачите свого юриста та консультуєтесь з ним через екран , щоб отримати послугу Вам не потрібно йти до юриста в офіс

    • ОГОЛОСІТЬ ВЛАСНИЙ ТЕНДЕР

      Про надання юридичної послуги та отримайте найвигіднішу пропозицію

    • КАТАЛОГ ЮРИСТІВ

      Пошук виконавця для вирішення Вашої проблеми за фильтрами, показниками та рейтингом

    Популярні аналітичні статті

    Дивитись усі статті
    Дивитись усі статті
    logo

    Юридичні застереження

    Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.

    Повний текст