Постанова

Іменем України

03 квітня 2019 року

м. Київ

справа № 756/9094/15

провадження № 61-47455св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О., СтупакО. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року у складі судді Майбоженко А. М. та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. Н., Поліщук Н. В.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовна заява ОСОБА_4 мотивована тим, що 25 вересня 2006 року він передав відповідачеві в борг 536 000,00 доларів США, які останній зобов'язувався повернути до 01 січня 2007 року, про що складено розписку від 25 жовтня 2006 року.

Відповідач своєчасно борг не повернув, а лише повернув частину боргу в сумі 10 400,00 доларів США.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив стягнути зі ОСОБА_5 борг у сумі 525 600,00 доларів США та 3% річних від простроченої суми в розмірі 549 984,51 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року у складі судді Белоконної І. В. у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач звернувся до суду з позовом зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, що є підставою для відмови у позові.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 липня 2016 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Болотова Є. В., Поливач Л. Д., апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, повністю погодився з його висновками.

Короткий зміст рішення суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_4, подану його представником ОСОБА_6, задоволено частково.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 липня 2016 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення суду касаційної інстанції мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір та відмовляючи ОСОБА_4 у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, застосували наслідки спливу позовної давності, не навівши при цьому правових висновків щодо обґрунтованості позовних вимог, заявлених ОСОБА_4

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики у розмірі 525 600,00 доларів США, що станом на 11 квітня 2018 року є еквівалентом 13 655 088 грн.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір позики, укладений між сторонами є строковим, і цей строк обмежується датою 01 січня 2007 року. З позовом до суду позивач звернувся лише 14 липня 2015 року, тобто на момент пред'явлення позову, позивачем ОСОБА_4 пропущено позовну давність щодо вимог про стягнення суми боргу. Судом встановлено ряд важливих обставин, сукупність яких вказує на необхідність судового захисту прав позивача та поновлення позовної давності у зв'язку з цим. Так, при вирішенні даного питання судом враховано, що відповідач протягом тривалого часу зобов'язувався перед позивачем виконати свої зобов'язання, що підтверджується показаннями свідків, та ОСОБА_7, будь-яких дій, які б вказували на невизнання ним боргу, оспорювання позики за цей період ним не вживалось. Крім того, в 2012 році на життя позивача здійснено замах, після чого він залишив на тривалий час територію України. Іншим шляхом, окрім стягнення боргу в судовому порядку, позивач позбавлений можливості захистити свої права. В ході розгляду справи відповідач посилався виключно на підстави пропуску позовної давності, і такі дії суд розцінив як ухилення від виконання зобов'язань, взятих на себе на підставі цивільно-правової угоди..

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, повністю погодився з його висновками.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У листопаді 2018 року ОСОБА_5 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, та прийняти нову постанову про відмову у позові.

Касаційна скарга мотивована тим, що поза увагою судів першої інстанції залишилось те, що позов пред'явлений поза межами позовної давності. Частиною п'ятою статті 267 ЦК України передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Поважні причини повинні бути наявними в межах позовної давності.

Заявник у касаційній скарзі звертає увагу на те, що будь-яких інших, належним чином підтверджених поважних причин, які б існували і перешкоджали позивачеві у межах позовної давності (до 01 січня 2010 року) звернутися до суду за захистом своїх порушених прав ні позивач, ні його представники не надали і суд першої інстанції самостійно не встановив та не навів нічого іншого в своєму рішенні, але не зрозуміло з яких підстав судом було поновлено позовну давність.

Крім того, заявник наголошує на тому, що докази у цій справі, на його думку,, надані позивачем та його представниками не є достовірними та формувались стороною позивача штучно.

28 листопада 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

У грудні 2018 року від ОСОБА_4 в особі представника ОСОБА_8 на адресу Верховного Суду надійшов відзив, у якому позивач просить судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

24 січня 2019 року ухвалою Верховного Суду справу призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновків про задоволення касаційної скарги.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що згідно з розпискою від 25 жовтня 2006 року ОСОБА_5 отримав в борг у ОСОБА_4 грошові кошти в сумі 536 000,00 доларів США, які зобов'язався повернути у строк до 01 січня 2007 року.

Відповідач своєчасно не повернув позивачеві суму боргу у встановлений договором строк.

Позивач, посилаючись на часткове повернення грошових коштів відповідачем, а саме: 08 грудня 2009 року у розмірі 19 960,00 грн, що згідно офіційного курсу НБУ еквівалентно 2 500 доларів США; 28 лютого 2012 року у розмірі 40 000,00 грн, що згідно офіційного курсу НБУ еквівалентно 5 000,00 доларів США; 18 квітня 2014 року у розмірі 32 560,00 грн, згідно офіційного курсу НБУ еквівалентно 2 900,00 доларів США, просить суд стягнути частину позичених коштів, що відповідачем не повернута у розмірі 525 600 доларів США.

Розписки про повернення частини грошових коштів від 08 грудня 2009 року, 28 лютого 2012 року та 18 квітня 2014 року надано позивачем при поданні позовної заяви. Даними розписками обґрунтовано позивачем вимоги щодо стягнення залишку коштів, які є неповернутими, а також переривання позовної давності.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 627 ЦК України) передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Тобто, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

У той самий час за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Відповідні правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України містяться в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі 6-1967цс15, та в постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №658/689/17, від 15 листопада 2018 року у справі №361/5718/16-ц.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що відповідач визнав факт підписання ним вказаної боргової розписки, однак заперечував факт повернення будь-якої суми коштів на виконання цього договору позики 08 грудня 2009 року, 28 лютого 2012 року та 18 квітня 2014 року.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що надана позивачем розписка підтверджує укладення між сторонами договору позики, за яким позикодавцем є ОСОБА_4, а позичальником - ОСОБА_5, містить умови отримання позичальником у борг грошових коштів та зобов'язання з їх повернення до 01 січня 2007 року, які відповідач не виконав.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частиною другою статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Відповідно до положень статей 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), вказав, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення Європейського суду з прав людини від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»)

Строк давності переслідує кілька важливих цілей, а саме забезпечує правову визначеність і закінченість, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко спростувати, і дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень щодо подій, які мали місце у далекому минулому на підставі доказів, які з часом можуть стати ненадійними і недостатніми (рішення Європейського суду з прав людини від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» («Stubbings and Others v. the United Kingdom»).

Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено, крім боржника, уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

Вирішуючи питання про сплив позовної давності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд дійшов висновку, що договір позики, укладений між сторонами є строковим, і цей строк обмежується датою 01січня 2007 року. З позовом до суду позивач звернувся лише 14 липня 2015 року, тобто на момент пред'явлення позову, позивачем пропущено позовну давність щодо вимог про стягнення суми боргу.

При цьому судами встановлено, що позивач, звертаючись до суду з позовом посилався на те, що після настання строку повернення боргу (01 січня 2007 року) відповідач повернув незначну його частину в сумі 92 520,00 грн, що еквівалентно 10 400,00 доларів США, відповідно до розписок від 08 грудня 2009 року, 28 лютого 2012 року та 18 квітня 2014 року, що свідчить про переривання перебігу позовної давності. Водночас позивачем заявлено клопотання про відновлення позовної давності, в якому він посилався на те, що оригінал розписки від 25 жовтня 2006 року було вилучено співробітниками органів внутрішніх справ 07 квітня 2009 року та повернуто лише у червні 2014 року, що унеможливило його звернення до суду.

Також судами першої та апеляційної інстанцій враховано, що при новому розгляді справи позивачем повторно подана заява про відновлення позовної давності, в якій він доповнив обставини, які стали перешкодою для його своєчасного звернення до суду, зокрема, що 19 березня 2012 року на його життя був вчинений замах, того ж дня він покинув територію України, повернувся він лише в грудні 2012 року.

Перевіряючи підстави позову, з урахуванням наданих сторонами доказів, судами зауважено, що 08 грудня 2009 року ОСОБА_5 знаходився за межами території України, що підтверджується даними його паспорту , а отже не міг в цей час повернути частину боргу. Згідно з даними державної прикордонної служби ОСОБА_4 здійснив виїзд з території України 20 березня 2012 року, наступний в'їзд відбувся лише 12 грудня 2012 року. Також судами зауважено, що 16 квітня 2014 року позивач ОСОБА_4 залишив територію України і станом на 18 квітня 2014 року відсутні дані про його в'їзд. Такі обставини були встановлені при попередньому розгляді справи, проте судові рішення були скасовані судом касаційної інстанції, а справу направлено на новий розгляд для перевірки правових підстав обґрунтованості заявлених позовних вимог.

Судами встановлено, що позивачем при новому розгляді справи було наведено інші підстави для поновлення позовної давності, встановлено низку важливих обставин, сукупність яких вказує на необхідність судового захисту прав позивача та поновлення позовної давності у зв'язку з цим. Судами зауважено, що при вирішенні цього питання судом враховано, що відповідач протягом тривалого часу зобов'язувався перед позивачем виконати свої зобов'язання, що підтверджується показаннями свідків, та ОСОБА_7, будь-яких дій, які б вказували на невизнання ним боргу, оспорювання позики за цей період ним не вживалось. Крім того, у 2012 році на життя позивача було здійснено замах, після чого він залишив на тривалий час територію України. Іншим шляхом, окрім стягнення боргу в судовому порядку, позивач позбавлений можливості захистити свої права. В ході розгляду справи відповідач посилався виключно на підстави пропуску позовної давності, і такі дії суд розцінив як ухилення від виконання зобов'язань, взятих на себе на підставі цивільно-правової угоди.

Такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій суперечать вимогам статті 264 ЦПК України та ґрунтуються виключно на припущеннях.

Під час розгляду цієї справи судами неодноразово було встановлено, що відповідач не визнавав обставин, які свідчать про переривання перебігу позовної давності шляхом повернення частини боргу, натомість наголошував на тому, що він ніколи не повертав позивачеві борг.

Оцінка того чи є підстави для поновлення позивачеві позовної давності залежить від сукупності всіх обставин справи, включаючи тривалість часу коли позивач перебував в умовах, за яких не міг, на його думку, захистити своє право. При цьому повинні враховуватись конкретні твердження, зроблені позивачем, які повинні бути підтверджені відповідними доказами. В силу принципу змагальності тягар доказування підстав позовних вимог покладається на позивача, а заперечення - на відповідача, вольова діяльність яких становить основу всієї процесуальної діяльності щодо доказування.

Відтак, тягар доказування стороною вважається виконаним, якщо суд може констатувати, що стверджуване стороною на підтримання своєї позиції є більше можливим, аніж заперечення проти цього. Таким чином, для практичної реалізації конституційної засади змагальності сторін законом повинні бути гарантовані однакові можливості сторонам в усьому, що стосується їх прав, оскільки дійсна змагальність буде можлива тільки при дійсному дотриманні рівних можливостей сторін у збиранні, наданні та дослідженні доказів.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що він протягом часу в межах позовної давності звертався до відповідача з вимогою про повернення боргу, навпаки під час нового розгляду справи, він фактично зазначив інші обставини, які б стали підставою для поновлення позовної давності серед яких залишення ним території України у 2012 році.

Також позивачем не надано доказів звернення в межах позовної давності до правоохоронних органів з приводу повернення, вилученої 07 квітня 2009 року розписки, адже він зазначав, що йому було достеменно було відомо місцезнаходження цієї розписки.

Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що за змістом статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

Зазначені вище порушення, які допустили суди першої та апеляційної інстанцій, призвели до неправильного вирішення спору.

Суди першої та апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що позивач ОСОБА_4 звернувся до суду з цим позовом до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики 14 липня 2015 року після спливу позовної давності, встановленого статтею 257 ЦК України, жодним чином не мотивували такого поновлення.

Таким чином, враховуючи, що ОСОБА_4 звернувся до суду з цим позовом з пропуском позовної давності, про застосування якого відповідачем подано письмову заяву, що згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові, Верховний Суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики, у зв'язку із спливом позовної давності.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Не підлягають задоволенню позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача 3% річних від простроченої суми заборгованості, які передбачені статтею 625 ЦК України, як похідні вимоги про стягнення основної суми боргу.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 жовтня 2018 року скасувати, та ухвалити нове рішення.

Відмовити у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук Судді:В. О. Кузнєцов А. С. Олійник С. О. Погрібний О. В. Ступак