Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.03.2018 року у справі №537/1334/17

Постанова

Іменем України

21 березня 2018 року

м. Київ

справа № 537/1334/17

провадження № 61-875 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду у складі:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа - Перша кременчуцька державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 13 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Кузнєцової О. Ю., Карпушина Г. Л.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа - Перша кременчуцька державна нотаріальна контора, про встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем на момент відкриття спадщини.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 року помер його батько ОСОБА_4, факт родинних відносин підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію усиновлення (удочеріння) від 10 листопада 2016 року № 00017309963.

У встановлений законодавством шестимісячний строк заяву на прийняття спадщини подала його мати - ОСОБА_2, а також діти спадкодавця від першого шлюбу: ОСОБА_3 та ОСОБА_5, який у подальшому подав заяву про відмову від спадщини на користь ОСОБА_3

12 грудня 2016 року його мати ОСОБА_2 отримала витяг зі спадкового реєстру за № 46126139, на підставі якого йому стало відомо, що за життя

ОСОБА_4 21 липня 1993 року склав заповіт, яким усе належне спадкодавцеві майно: квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 заповідав на його (позивача) користь.

15 грудня 2016 року він подав до Першої кременчуцької державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. 20 грудня 2016 року державним нотаріусом Першої кременчуцької державної нотаріальної контори Мусієнко Т.О. винесено постанову за № 3679/02-31 про відмову у вчиненні нотаріальної

дії - видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 у зв'язку з пропуском шестимісячного строку для прийняття спадщини. Зазначена постанова містила висновок про те, що відповідно до довідки, виданої 18 лютого 2016 року № НОМЕР_1 "Житлорембудсервіс" останнім місцем реєстрації ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 року є квартира АДРЕСА_3.

Вважав зазначену постанова нотаріуса необґрунтованою, оскільки з 2000 року і до дня смерті ОСОБА_4, він проживав разом з спадкодавцем за місцем реєстрації АДРЕСА_4, у квартирі, що належала ОСОБА_4 на праві особистої приватної власності, та входить до спадкового майна.

Оскільки чинним законодавством не передбачено обов'язкового звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у разі проживання з спадкодавцем на час відкриття спадщини, він вважається таким, що прийняв її.

Факт постійного спільного проживання спадкодавця ОСОБА_4 разом з ним підтверджується документально, крім того зазначені обставини можуть підтвердити свідки.

Посилаючись на наведене, а також на те, що між ним та ОСОБА_3 існує спір про право на спадщину, просив встановити факт його спільного проживання з спадкодавцем, з 2000 року по день смерті ОСОБА_4

(ІНФОРМАЦІЯ_3 року) за адресою: АДРЕСА_5.

Рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області

від 8 листопада 2017 року позов задоволено.

Встановлено факт, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, починаючи з 2000 року та по час відкриття спадщини, тобто станом на ІНФОРМАЦІЯ_3 року, постійно спільно проживав зі спадкодавцем ОСОБА_4 за адресою:

АДРЕСА_5.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення мотивовано тим, що Закон України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" не ставить фактичне місце проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або на праві користування, що визначається власником житлового приміщення. А тому сама по собі реєстрація місця проживання фізичної особи у конкретному житловому приміщенні, не є безспірним доказом фактичного проживання цієї особи у цьому житловому приміщення.

Посилаючись на наведене та доведеність позивачем заявлених вимог, суд дійшов висновку про наявність підстав задоволення позову.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 13 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено, рішення Крюківського районного суду м.

Кременчука Полтавської області від 8 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив із того, що рішенням Крюківського районного суду

м. Кременчука Полтавської області від 14 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 2 червня 2017 року (у справі за позовом ОСОБА_1 до Першої кременчуцької державної нотаріальної контори про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та зобов'язання видати свідоцтво про право на спадщину), встановлено, що наданими як нотаріусу, так і суду доказами не підтверджується факт проживання ОСОБА_4 разом із ОСОБА_1 за адресою:

АДРЕСА_6, тоді як відповідно до наданих у справі письмових доказів вбачається факт проживання останнього за місцем його реєстрації АДРЕСА_14

Посилаючись на те, що зазначеним вище рішенням суду встановлено факт проживання спадкодавця ОСОБА_4 за місцем його реєстрації на момент відкриття спадщини, а не разом із ОСОБА_1, та ураховуючи отримання ним пенсії за вказаною адресою, а також його звернення до Управління праці та соціального захисту населення про надання субсидії на відшкодування витрат з оплати житлово-комунальних послуг за місцем реєстрації, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2017 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що обставини, встановлені рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 14 квітня 2017 року, залишеного без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 2 червня 2017 року, не можуть застосовуватись до спірних правовідносин у вказаній справі у порядку, встановленому частиною 3 статті 61 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України 2004 року) (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного рішення), оскільки вони ухвалені за результатами розгляду абсолютно іншого предмету позовних вимог. Факт спільного проживання ОСОБА_1 зі спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини взагалі не був предметом дослідження в процесі розгляду зазначеної справи.

Зазначав, що відмітка у паспорті про реєстрацію місця проживання, за відсутності інших доказів, не є безспірним доказом того, що ОСОБА_4 проживав саме за місцем своєї реєстрації.

Посилання апеляційного суду на отримання ОСОБА_4 пенсії за адресою: АДРЕСА_8, теж не є беззаперечною підставою його проживання за цією адресою, оскільки пенсію він отримував у відділенні поштового зв'язку, а не по місцю своєї реєстрації.

При цьому суд не звернув увагу на надані ним документальні докази, зокрема договори, укладені між ОСОБА_4 та юридичними особами про надання комунальних послуг за адресою його фактичного проживання, а також залишив поза увагою пояснення свідків, не виклавши у рішенні відповідних мотивів.

У лютому 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу, у якому вона просила касаційну скаргу задовольнити повністю, рішення апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Свою позицію обґрунтовувала тим, що з 2000 року вона та її померлий чоловік проживали разом з сином у квартирі АДРЕСА_9 у

м. Кременчук Полтавської області, яку вони придбали у 1999 році. Натомість відповідач ОСОБА_3 ніяких стосунків зі своїм батьком ОСОБА_4 не підтримував.

У лютому 2018 року надійшов відзив ОСОБА_3, у якому він просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду без змін, посилаючись на те, що факт проживання спадкодавця ОСОБА_4 АДРЕСА_10 встановлено рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 14 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 2 червня 2017 року. А тому зазначена обставина відповідно до частини 3 статті 61 ЦПК України 2004 року не підлягає доказуванню.

Вважав, що ОСОБА_1 з невідомих причин пропустив строк прийняття спадщини, а надані ним докази, зокрема договори на постачання комунальних послуг, що були укладенні спадкодавцем за його життя, лише підтверджують його права як власника нерухомого майна, а не факт спільного проживання з позивачем.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами установлено, що з 14 січня 1984 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

ОСОБА_5, ОСОБА_3 та ОСОБА_7 є дітьми ОСОБА_4, що підтверджується відповідними свідоцтвами про народження, а також витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію усиновлення (удочеріння) від 10 листопада 2016 року № 00017309963.

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 17 грудня 1999 року, посвідченого приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу ОСОБА_8, зареєстрованого в реєстрі за № 9731,

ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_15

ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_4 помер.

Відповідно до заповіту, посвідченого 21 липня 1993 року державним нотаріусом Першої кременчуцької державної нотаріальної контори Васильченко О. Б. за № 1-2741, ОСОБА_4 на випадок його смерті зробив розпорядження, відповідно до якого усе належне йому майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося заповів ОСОБА_1

23 травня 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Першої кременчуцької державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, яка відкрилась після померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 року ОСОБА_4

29 червня 2016 року ОСОБА_3 звернувся до нотаріальної контори з аналогічною заявою.

13 липня 2016 року ОСОБА_5 подав до Першої кременчуцької державної нотаріальної контори заяву, відповідно до якої він відмовляється від його частки у праві на спадщину, яка відкрилась після померлого ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3

20 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернуся до нотаріуса з заявою, у якій просив видати йому свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті його батька.

Постановою державного нотаріуса Першої кременчуцької державної нотаріальної контори Мусієнко Т. О. від 20 грудня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_4 у зв'язку з пропуском заявником шестимісячного строку для прийняття спадщини.

Згідно довідки (витягу з особового рахунку № НОМЕР_2), виданої 29 серпня

2017 року за вих. № 212/36, місце проживання ОСОБА_4 у встановленому законом порядку з 11 лютого 1987 року було зареєстроване за адресою:

АДРЕСА_11.

Місце проживання ОСОБА_1 з 15 жовтня 2003 року у встановленому законом порядку зареєстровано за адресою: АДРЕСА_16

Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.

Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 зазначав, що з 2000 року і по день смерті спадкодавця вони проживали разом, відтак не було необхідності його звернення до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, оскільки в силу частини 3 статті 1268 ЦК України він вважається таким, що прийняв спадщину.

Ураховуючи, що його батько не був зареєстрований за місцем свого проживання, виникла необхідність встановлення факту спільного проживання за адресою, відмінної від тієї, що значиться як місце його реєстрації.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив того, що місце реєстрації особи може бути не тотожним фактичному її місцю проживанню, а тому з огляду на доведеність позовних вимог ОСОБА_1, задовольнив його вимоги. Такий висновок суду грунтується на матеріалах справи та вимогах закону.

За змістом статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначено, що місце перебування особи - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати.

При цьому, доказом постійного проживання із спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець на день смерті спадкодавця проживав разом із цим спадкодавцем.

Відсутність реєстрації спадкодавця за останнім його місцем проживання, зокрема за місцем проживання спадкоємця, не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо такі обставини підтверджуються достатністю інших належних і допустимих доказів.

З урахуванням наведеного, відсутні підстави вважати, що фактичне місце проживання та місце реєстрації це є одна й та сама адреса. Крім того, у разі перебування у особи у власності більше, ніж однієї квартири, вона позбавлена можливості бути зареєстрована у кожній з них, оскільки наведене не передбачено чинним законодавство, тоді як особа може проживати в будь-якому належному їй приміщенні без наявності на те реєстрації, що не суперечить її праву на вільний вибір місця проживання.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд помилково вважав преюдиційно встановленою обставину не проживання ОСОБА_1 разом спадкодавцем ОСОБА_4 за адресою:АДРЕСА_12,

м. Кременчук, оскільки такі обставини були встановлені рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 14 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області

від 2 червня 2017 року, під час розгляду іншого предмету та підстав позову, зокрема у справі за позовом ОСОБА_1 до Першої кременчуцької державної нотаріальної контори, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про зобов'язання видати свідоцтво про право на спадщину за заповітом, у якій суди перевіряли законність дій нотаріуса щодо відмови у вчиненні нотаріальної дії про видачу свідоцтва про право на спадщину.

За приписами статей 10, 11, 212 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Статтею 60 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених Статтею 60 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

На підтвердження позовних вимог ОСОБА_1 надав: договори про надання послуг з газопостачання, укладені 22 грудня 2006 року, 2 травня

2012 року, 18 січня 2013 року між ОСОБА_4 та ПАТ "Кременчукгаз" про надання послуг з газопостачання споживачу ОСОБА_4 за адресою:

АДРЕСА_13; копії абонентських книжок споживача газу від 3 липня 2006 року, 15 червня

2009 року, 7 вересня 2010 року, 4 серпня 2011 року, 15 січня 2013 року,

27 вересня 2013 року, 30 липня 2014 року, 25 серпня 2015 року з записами про проходження ОСОБА_4 інструктажів з правил безпеки користування газом за указаною вище адресою; договір про користування електричною енергією від 10 вересня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 та

КФ ПАТ "Полтаваобленерго" на надання послуг з постачання електричної енергії споживачу ОСОБА_4, який проживає за адресою: АДРЕСА_17 договір від 22 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_4 та комунальним автотранспортним підприємством 1628, з приводу надання споживачу ОСОБА_4 послуг з вивезення твердих відходів, який проживає за адресою: АДРЕСА_17 договір від 17 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_4 та ФОП "ОСОБА_19.", на виконання робіт по ремонту і технічному обслуговуванню домофону за адресою:

АДРЕСА_13;

Факт проживання ОСОБА_4 разом з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_13 по день смерті останнього підтверджується також актом про проживання

від 6 березня 2017 року, складеного працівниками ТОВ "Місто для людей Кременчук".

Зазначені обставини підтвердили і допитані в суді першої інстанції свідки

ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13 ОСОБА_14 ОСОБА_15

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, натомість апеляційний суд допустився неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, наслідком чого стало скасування законного та обґрунтованого рішення. Рішення апеляційного суду належно не мотивовано, в ньому відсутнє обгрунтування відхилення судом доводів ОСОБА_1, викладених у його запереченні на апеляційну скаргу, що не відповідає визначенню судового рішення, як найважливішого акту правосуддя, що покликано забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.

У рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень ("Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Відповідно до частини 1 статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково, і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, то сплачений при її поданні судовий збір у розмірі 1 280 грн підлягає стягненню з відповідачів по 640 грн з кожного на користь позивача.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 400, 402, 413, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Полтавської області від 13 грудня 2017 року скасувати, рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 8 листопада 2017 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 640 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

С.О. Погрібний

Г.І. Усик