Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.04.2020 року у справі №711/1675/19

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 711/1675/19

провадження № 61-4617ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М.

Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 грудня 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

25 лютого 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 грудня 2019 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 грудня 2019 року- без змін.

Не погоджуючись із рішенням Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 грудня 2019 року та постановою Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року, ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначені судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ЦПК.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Підставою касаційного оскарження рішення Придніпровського районного суду м.

Черкас від 10 грудня 2019 року та постанови Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2020 рокуОСОБА_2 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 206/4369/17-ц, від 6 березня 2018 року у справі № 303/1590/15-ц, від 24 жовтня 2019 року у справі № 725/3953/17 та у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 14 грудня 2016 року у справі № 6-1141цс16 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Також заявник вказує на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зазначаючи, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Згідно з положеннями пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Згідно з частиною 6 статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень убачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності зазначених судових рішень.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у разі наявності будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, пред'явивши вимогу про позбавлення права користування жилим приміщенням. З огляду на те, що ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 не проживає, виселилася з квартири у зв'язку з її відчуженням самостійно, суд не вбачав підстав для збереження за нею права на проживання у вказаній квартирі.

Приймаючи постанову про залишення без змін рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 грудня 2019 року, Черкаський апеляційний суд виходив із того, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суди попередніх інстанцій за матеріалами справи установили, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1, яку він набув на підставі договору дарування квартири від 28 листопада 2018 року, зареєстрованого в реєстрі за № 4287.

Судами також установлено, що зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 з 4 січня 1991 року є квартира АДРЕСА_1, у якій вона з 2018 року не проживає.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Поняття "суд, встановлений законом" стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" ("Sokurenko and Strygun v Ukraine") від 20 липня 2006 року, заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).

Згідно зі змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Він означає, що право власності є недоторканим, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише відповідно і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод.

Суди попередніх інстанцій, встановивши всі фактичні обставини справи, що мають значення для її правильного вирішення, дійшли обґрунтованого висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Доводи заявника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 206/4369/17-ц, від 6 березня 2018 року у справі № 303/1590/15-ц, від 24 жовтня 2019 року у справі № 725/3953/17 та у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 14 грудня 2016 року у справі № 6-1141цс16, відхиляються касаційним судом, оскільки вказані судові рішення ухвалені за інших, встановлених судами, обставин справи, а також містять інші предмети позовів.

Посилання заявника, як на підставу касаційного оскарження судових рішень, на пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, не приймаються судом касаційної інстанції, оскільки суд дійшов висновку про необґрунтованість заявленої у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України (пункт 1 частина 3 статті 411 ЦПК України).

Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга ОСОБА_2 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 грудня 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року є необґрунтованою, правильне застосовування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судових рішень.

Аргументи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, та не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судового рішення.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд, який відповідно до частини 3 статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" від 20 травня 2010 року.

Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v.

France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Оскільки оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій є законними і обґрунтованими, ухваленими із правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для їх скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 грудня 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року суд відмовляє.

Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкас від 10 грудня 2019 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 11 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук

М. Ю. Тітов