«Штучна преюдиція» при затвердженні угод про визнання винуватості в корупційних кримінальних провадженнях

З самого початку своєї діяльності САП і НАБУ активно пропонували підозрюваним укладати угоди про визнання винуватості. Підозрювані безумовно визнавали вину, зобов’язувались надати показання проти більш значущих співучасників і повністю або частково компенсувати збитки від кримінального правопорушення, а взамін звільнялися від кримінального покарання з випробуванням за ст. 75 КК України. Правоохоронці намагались максимально закріпити показання свого майбутнього свідка ще в тексті угоді про визнання винуватості, викладаючи відповідним чином фактичні обставини кримінального правопорушення.

Саме тому у вироках про затвердження угод про визнання винуватості нерідко згадувалось причетність до противоправної діяльності інших осіб, які не були учасниками відповідного судового розгляду. Правоохоронці навіть іноді використовували ці вироки для обмеження прав і свобод таких третіх осіб, наприклад, підтверджуючи ними обґрунтованість підозри при обранні запобіжних заходів.

Вироки про затвердження угод про визнання винуватості, де згадується про вину третіх осіб, що не були учасниками судового розгляду, створюють проблему «штучної преюдиції». Ці вироки про затвердження угод майже одразу почали активно оскаржуватися третіми особами, практика їх оскарження не була послідовною і постійно змінювалась.

Згідно ч. 4 ст. 394 КПК України вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений виключно обвинуваченим (його захисником або представником) або прокурором з чітко встановлених підстав. Очевидно, що треті особи, про протиправну діяльність яких може згадуватись в таких вироках, не належать до визначеного кола осіб.

Верховний суд України у своїй постанові від 3 березня 2016 року у справі №5-347кс15 містить правовий висновок про те, що конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження. При цьому відсутність «інших осіб» у вичерпному переліку суб'єктів оскарження, передбаченому статтею 394 КПК, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою у доступі до правосуддя та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено частиною другою статті 24 КПК. Відтак при вирішенні питання, чи є підстави для оскарження рішення суду до суду вищого рівня певною особою, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, ключовим є з'ясування, чи насправді це рішення стосується інтересів конкретної особи.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 травня 2020 року (справа № 639/2837/19), вирішуючи питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою іншої особи (захисника чи представника іншої особи) навирок на підставі угоди, суддя-доповідач має впевнитися, що у тексті вироку зазначено такі дані, які прямо вказують на дану конкретну особу, або визнані встановленими такі обставини, які дозволяють апеляційному суду (судді-доповідачеві) з впевненістю ідентифікувати іншу особу; крім того, вирок має стосуватися прав, свобод та інтересів цієї іншої особи. Разом з цим, посилання сторони на те, що рішення стосується прав, свобод та інтересів інших осіб повинно бути вмотивовано виходячи зі змісту вироку на підставі угоди.

Суди, приходячи до висновку, що третя особа, про протиправні дії якої згадується у вироку, може бути ідентифікувана за різними ознаками, спочатку нерідко констатували порушення презумпції невинуватості скасовували такі вироки.

Миколаївський апеляційний суд, скасовуючи своєю ухвалою від 11 квітня 2019 року у справі № 490/3934/17 вирок Центрального районного суду м. Миколаєва про затвердження угоди про визнання винуватості, зазначив, що вирок констатує факт причетності керівника групи суб’єктів господарювання до заволодіння грошових коштів державного підприємства. І, оскільки особа може бути ідентифікована за вказаною ознакою, це порушує презумпцією невинуватості та право на справедливий суд.

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду своєю ухвалою від 17 березня 2020 року у справі № 409/1465/16-к, скасувуючи вирок Білокуракинського районного суду Луганської області про затвердження угоди про визнання винуватості, зазначила, що, суд ухвалив вирок, яким вирішив питання щодо правомірності дій інших осіб, зокрема судді Сєверодонецького міського суду Луганської області та тимчасового виконувача обов`язків прокурора м. Сєверодонецька Луганської області, встановивши преюдиційні факти щодо них.

Апеляційний суд Харківської області, своєю ухвалою від 24 липня 2018 року, скасовуючи вирок Жовтневого районного суду міста Харкова від 5 лютого 2018 року, зазначив, що у вироку було констатовано причетність апелянтів до противоправної діяльності. При цьому, хоча у вироку при викладенні фактичних обставин події суд і не вказав прізвища апелянтів, разом з тим вказав їхні посади, які безумовно ідентифікують цих осіб.

Апеляційний суд м. Києва, своєю ухвалою від своєю ухвалою від 24 липня 2018 року, скасовуючи вирок Соломянського районного суду м. Києва від 12 серпня 2016 року, зазначив, що у вироку констатується вина особи, яка не була учасником провадження. Така преюдиція щодо винуватості особи у вчиненні злочину, не лише входить в колізію з нормами КПК України щодо вільної оцінки доказів, а й суперечить передбаченим ст.7 КПК України загальним засадам кримінального провадження, зокрема, верховенству права, законності, презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини. При цьому у вироку не були прямо вказані ПІБ особи, але зазначалось, що особа була народним депутатом України VII та VIII скликань, обіймала, протягом цих скликань, посаду заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки. Таким чином особу можна було ідентифікувати за інформацією із загально доступних джерел.

Частіше апеляційні суди вважають апеляційні скарги на вироки про затвердження угоди про визнання винуватості неприйнятними і повертають їх особам, що їх подали, оскільки ті не мають права на апеляційне оскарження. При чаму часто так відбувається навіть тоді, коли такі треті особи, права яких порушено і причетність яких до протиправною діяльності констатовано у вироку, прямо зазначені або можуть бути ідентифіковані за іншими ознаками.

Апеляційна палата Вищого антикорупційного суду своєю ухвалою від 12 грудня 2023 року у справі № 991/7870/23 повернула апеляційну скаргу особі, яка її подала, не дивлячись на те, що у мотивувальній частині вироку про затвердження угоди було вказано про причетність апелянта до кримінального правопорушення. При цьому суд зазначив, що резолютивна частина вироку стосується виключно обвинувачених, в «у мотивувальній частині вироку (при викладенні формулювання обвинувачення) не можна вирішити питання про винуватість іншої особи, щодо якої немає відповідного висновку в резолютивній частині» (АП ВАКС повертала апеляційні скарги з аналогічною мотивацією ухвалами від 09 липня 2024 року справі № 991/4674/24, від 30 грудня 2024 року у справі № 991/7870/23, від 17 травня 2023 року у справі № 991/2474/23, від 21 жовтня 2024 року у справі № 991/5408/24, від 21 жовтня 2024 року у справі № 991/5408/24).

Суди часто не сприймають аргументи третіх осіб відносно того, що вони хоч прямо і не зазначені у вироках про затвердження угод про визнання винуватості, але можуть бути ідентифіковані шляхом пошуку відображеної у вироку інформації в інтернет-джерелах. Так, в своїй ухвалі від 27 липня 2021 року у справі № 991/3848/21 АП ВАКС зазначила, що «відомості з таких джерел не можуть вважатись безумовно достовірними і такими, що достеменно ідентифікують певну особу» і «це потребує певного часу та вчинення пошукових дій, що не відповідає поняттю ознак, які безсумнівно прямо вказують на дану конкретну особу». Аналогічна позиція АП ВАКС відображена в ухвалах від 21 серпня 2023 року у справі № 991/2474/23, від 27 липня 2021 року у справі № 991/3848/21, від 18 жовтня 2021 року у справі 991/3848/21, від 20 жовтня 2021 року у справі 991/4410/21, від 06 січня 2025 року у справі 991/3330/24). В ухвалах

АП ВАКС в ухвалі від 06 січня 2025 року у справі № 991/3330/24 зазначила, що «зазначення номеру телефону ОСОБА 2 є лише елементом конкретизації обвинувачення», а АП ККС ВС в постанові від 18 травня 2020 року у справі №639/2837/19 вказала, що «зазначення таких фактичних обставин як адреси мешкання, марки та номера автомобіля не дозволяють ідентифікувати особисті дані відповідних осіб без проведення судового розгляду щодо них з дослідженням відповідних доказів».

Останніми роками сформувалась практика, коли апеляційні суди, встановлюючи, що в мотивувальній частині вироку про затвердження угоди про визнання винуватості, згадуються прізвища осіб, що не були учасниками провадження, змінюють оскаржувані вироки шляхом виключення з них такої зайвої інформації (ухвала АП ВАКС від 27 січня 2025 року у справі 991/8546/23, ухвала АП ВАКС від 12 серпня 2024 року у справі № 991/1563/24). Така практика зводить захист прав третіх осіб, причетність яких констатовано у вироках про затвердження угод про визнання винуватості, до формалізму, оскільки з матеріалі судової справи все одно залишається зрозумілим, що певна особа є причетною до протиправною діяльності.

Те, що вироки про затвердження угод про визнання винуватості, де зазначається про причетність до противоправної діяльності інших осіб, не мають преюдиційного значення і не можуть бути використані при розгляді кримінального провадження щодо таких осіб як доказ вини, не піддається сумніву. Не можна не погодитись також і з тим, що при описі фактичних обставин кримінального правопорушення, вчиненого у співучасті, не можна обійтись без згадки про інших співучасників. Але складно заперечувати той факт, що такі вироки дискредитують зазначених в них третіх осіб і грубо порушують їх права і законні інтереси. Коли такі вироки використовуються стороною обвинувачення для обмеження прав цих третіх осіб, вони хоч і не мають ніякого доказового значення, але не можуть не впливати на внутрішнє переконання судді при винесенні рішення.

Тому, якщо у вироку про затвердження угоди про визнання винуватості, констатується причетність до протиправної діяльності інших осіб і такі требі особи прямо вказані або можуть бути ідентифіковані за допомогою вказаних про них даних, такі вироки мають скасовуватися без будь-яких умов і застережень.

Автор статті: Радзієвський Юрій Євгенійович