Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.02.2019 року у справі №452/2387/17

Постанова

Іменем України

21 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 452/2387/17

провадження № 61-2960 св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області у складі судді Казана І. С. від 26 грудня 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Шеремети Н. О., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П., від 10 грудня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення права на користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1. ОСОБА_2 зареєстрований у вказаній вище квартирі, однак протягом десяти років фактично там не проживає, тому вважає, що він втратив право користування цією квартирою.

Зазначає, що має намір подарувати цю квартиру своїм дітям, тому просить з підстав передбачених статтею 72 ЖК Української РСР визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та зняти його з реєстраційного обліку зареєстрованого місця проживання.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень

Рішенням Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що позивачем не доведено факт відсутності ОСОБА_2 у спірній квартирі без поважних причин понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки. Крім того, не доведено факт вибуття на постійне місце проживання в інше жиле приміщення, а сам факт не проживання відповідача у квартирі не є підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували, що відповідач не є членом її сім'ї, отже його право користування спірною квартирою припинилось з моменту, коли позивач стала власником цього житла.

Відзив на касаційну скаргу

У березні 2019 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність ухвалених у справі судових рішень попередніх інстанцій.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1. є власником квартири АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування від 17 липня 2008 року, зареєстрованим в реєстрі за № 468 та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 19797743 від 06 серпня 2008 року.

Із копії будинкової книги вбачається, що в спірній квартирі з 07 лютого 2002 року зареєстрований ОСОБА_2, який є рідним братом ОСОБА_1 і рідним сином ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які 17 липня 2008 року подарували спірну квартиру своїй доньці ОСОБА_1.

Зі змісту заяви ОСОБА_2 (а. с. 16) вбачається, що між ним та рідною сестрою ОСОБА_1 склалися неприязні відносини, що не заперечувала і позивач.

Встановлено, що відповідач тривалий час не проживав у спірній квартирі, оскільки відбував покарання в місцях позбавлення волі, а потім за спільною з позивачем домовленістю проживав у належній їй на праві власності квартирі АДРЕСА_2.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно із положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно із частиною 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтями 71, 72 ЖК Української РСР передбачено можливість визнання осіб такими, що втратили право на користування жилим приміщенням лише у разі їх відсутності понад шість місяців і така відсутність має бути зумовлена неповажними причинами.

У пункті 11 постанови пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" вказано, що суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої статею 71 або статею 107 ЖК Української РСР.

При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд обов'язково повинен з'ясувати, з яких причин особа відсутня, чи не чиняться особі перешкоди у користуванні (наприклад, вчинення власником перешкод у користуванні квартирою такій особі), чи є причини відсутності поважними, чи дійсно особа втратила право користування.

Установивши, що відповідач відсутній за місцем реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 понад передбачені статтею 71 ЖК Української РСР строки з поважних причин, якими є неприязні відносини з позивачем, та не втратив інтересу до спірної квартири, суди дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статтею 81 ЦПК України.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не довела факту не проживання відповідача понад шість місяців і така відсутність зумовлена неповажними причинами.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач вже протягом десяти років не є членом її сім'ї, оскільки спільно не проживають, не ведуть спільне господарство та не мають взаємних прав та обов'язків, а також був відсутній у спірній квартирі понад встановлені строки, а тому є такою особою, що втратила право користування жилим приміщенням є безпідставними, оскільки виходячи зі змісту статей 71, 72 ЖК Української РСРтака відсутність має бути зумовлена неповажними причинами.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Верховний Суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про те, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві".

Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду викладених у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19.

Оцінюючи пропорційність втручання у право відповідача на повагу до житла, Верховний Суд враховує, що ОСОБА_2 набув охоронюване законом право на мирне користування спірною квартирою у законний спосіб, як син попередніх власників квартири.

Виселення ОСОБА_2, який не має іншого житла, із спірної квартири без надання іншого житлового приміщення становитиме втручання у фундаментальне право особи на повагу до приватного життя. Таке втручання спрямоване на захист права власності ОСОБА_1 на спірну квартиру, однак не є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки збереження права проживання у спірній квартирі відповідача не становитиме для неї непропорційний або надмірний тягар, враховуючи, що у тому ж населеному пункті ОСОБА_1 має на праві власності іншу квартиру.

Судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують тазводяться лише до переоцінки доказів.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 26 грудня 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду від 10 грудня 2018 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара