Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.03.2020 року у справі №344/17247/19

Постанова

Іменем України

24 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 344/17247/19

провадження № 61-3591св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - міський голова м. Івано-Франківська,

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2019 року у складі судді Домбровської Г. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 січня 2020 року у складі колегії суддів: Горейко М. Д., Василишин Л. В., Матківського Р. Й. у справі за позовом ОСОБА_1 до міського голови м. Івано-Франківська, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2, про визнання незаконною бездіяльності міського голови м. Івано-Франківська та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до міського голови м. Івано-Франківська, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2, в якому просив визнати незаконною бездіяльність міського голови м. Івано-Франківська та відновити його права шляхом зобов'язання міського голови м. Івано-Франківська внести зміни до розпорядження Івано-Франківського міського голови від 15 травня 2007 року № 270-р "Про оформлення права власності на нерухоме майно" шляхом виключення з додатку 1 до цього розпорядження пункту під порядковим № 107 про оформлення за ним права приватної власності на домоволодіння на АДРЕСА_1.

Позов мотивував тим, що 12 листопада 2004 року на підставі договору-купівлі продажу житлового будинку і земельної ділянки він набув у власність домоволодіння на АДРЕСА_1, яке складається із цегляного житлового будинку загальною площею 480,2 кв. м, житловою площею 197,2 кв. м, цегляної літньої кухні загальною площею 28,2 кв. м та металевих воріт загальною площею 10,6 кв. м, а також земельну ділянку площею 0,10 га. Право власності на вищевказане домоволодіння зареєстроване 15 листопада 2004 року Івано-Франківським ОБТІ, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 15 листопада 2004 року № 5438830.

18 квітня 2007 року невідома особа від його імені звернулася до міського голови м. Івано-Франківська з письмовою заявою про оформлення у зв'язку з проведеною перебудовою права власності та видачу свідоцтва про право власності на домоволодіння АДРЕСА_1, що складається житлового будинку, літньої кухні та сауни.

За наслідками розгляду заяви міським головою 15 травня 2007 року видано розпорядження № 270-р "Про оформлення права власності на нерухоме майно", відповідно до пункту 107 додатку 1 якого за ним оформлено право власності на вищевказане домоволодіння.

Посилаючись на те, що він не звертався до міського голови із заявою про оформлення права власності на самочинно реконструйований житловий будинок із збільшеною площею, не подавав пакету документів, не підписував заяву, що підтверджується висновком експерта від 05 серпня 2016 року про те, що підпис у заяві від 18 квітня 2007 року виконаний не ним, а іншою особою, а також, що відповідач відмовився в добровільному порядку внести зміни в розпорядження від 15 травня 2007 року № 270-р шляхом виключення пункту 107 з додатку 1 до нього, просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 28 листопада 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до міського голови м. Івано-Франківська, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_2, про визнання незаконною бездіяльність міського голови м. Івано-Франківська, зобов'язання внести зміни до розпорядження Івано-Франківського міського голови від 15 травня 2007 року № 270-р "Про оформлення права власності на нерухоме майно" шляхом виключення з додатку 1 до нього пункту під порядковим номером №107 про оформлення за ОСОБА_1 права приватної власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 відмовлено.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 30 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду від 28 листопада 2019 року без змін.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що питання законності пункту 107 додатку до розпорядження міського голови Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р вже було предметом судового розгляду і постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 травня 2018 року у справі № 344/10962/17 в задоволенні позову ОСОБА_1 до міського голови м. Івано-Франківська про визнання недійсним вищевказаного пункту додатку відмовлено. Місцевий суд врахував висновки суду апеляційної інстанції, які є преюдиційними для даної справи, а тому дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та безпідставними, а отже задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 січня 2020 року в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази стосовно його непрямої дискримінації за ознаками інвалідності, які полягали у тому, що заяви інших осіб, у тому числі юридичних, про скасування пунктів додатку до розпорядження міського голови "Про оформлення права власності на нерухоме майно" були розглянуті міським головою по суті вимог. Судове рішення не містить відображення цих обставин, а тому, на думку заявника, судом було порушено норми процесуального права, що полягало в не з'ясуванні цих обставин та як наслідок унеможливило встановлення фактичних обставин справи.

Крім того місцевий суд необґрунтовано відхилив клопотання про необхідність встановлення обставин, які мають значення для вирішення цієї справи та встановив суттєві обставини на підставі недопустимих доказів таких як: відсутність особистого звернення ОСОБА_1 до міського голови із заявою від 18 квітня 2007 року, відсутність відомостей про особисте отримання позивачем свідоцтва від бюро технічної інвентаризації; особистого відчуження позивачем ОСОБА_3 домоволодіння.

Заявник вказує, що судами під час розгляду справи не було встановлено обставин, які мають значення для правильного вирішення справи і спростовують висновок відповідача про те, що розпорядження міського голови від 15 травня 2007 року № 270-р не може бути скасоване, а саме: лист від 25 квітня 2019 року виданий органом до якого він не звертався, до повноважень цього органу не входить вирішення заявлених вимог; міський голова є посадовою особою територіальної громади відповідного міста, а не органом місцевого самоврядування, отже на видані ним розпорядження положення частини 2 статті 144 Конституції України не поширюються; органи місцевого самоврядування, а не міський голова наділені повноваженнями звертатися із заявами до БТІ з приводу видачі свідоцтв про право власності фізичним особам.

Доводом касаційної скарги також є те, що судами попередніх інстанцій неправомірно враховано висновки судів у інших справах, адже предмети позовів були різними, а тому встановлені факти не є преюдиційними. Суди повинні були самі кваліфікувати правовідносини та дійти власних висновків.

ОСОБА_1 також вказує, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі № 826/653/16; від 14 лютого 2018 року у справі № 927/660/17; від 24 квітня 2018 року у справі № 825/705/17; від 15 травня 2018 року у справі № 2018/17501/2012.

Касаційна скарга містить аргументи стосовно того, що основною підставою позову є порушення відповідачем статті 19 Конституції України та положень статей 7, 15, 18, 19 Закону України "Про звернення громадян", в порушення яких міським головою вибірково не було розглянуто по суті звернення позивача, а також вибірково не було надано відповідь відповідачем за результатами розгляду заяви по суті.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку і земельної ділянки від 12 листопада 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Фрісом І. П. та зареєстрованого в реєстрі за № Д1067, ОСОБА_1 набув у власність домоволодіння, що розташоване на АДРЕСА_1 та складається з цегляного житлового будинку загальною площею 480,2 кв. м, житловою площею 197,2 кв. м, цегляної літньої кухні загальною площею 28,2 кв. м, металевих воріт загальною площею 10,6 кв. м, та земельну ділянку площею 0,1000 га, надану для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

15 листопада 2004 року за позивачем зареєстровано право власності на вищевказане нерухоме майно, що підтверджується копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 15 листопада 2004 року № 5438830.

Відповідно до заяви від 18 квітня 2007 року, адресованої на ім'я міського голови м. Івано-Франківська В. Анушкевичуса, ОСОБА_1 у зв'язку з проведеною перебудовою просив оформити право власності та видати свідоцтво про право власності на домоволодіння АДРЕСА_1, що складається з житлового будинку, літньої кухні та сауни.

Розпорядженням міського голови від 15 травня 2007 року № 270-р "Про оформлення права власності на нерухоме майно" (пункт 107 додатку 1) за ОСОБА_1 оформлено право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1, та доручено Івано-Франківському ОБТІ здійснити юридичне оформлення права власності, в тому числі видати йому свідоцтво про право власності на вищевказане нерухоме майно.

16 травня 2007 року відповідно до зазначеного розпорядження позивачу видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - домоволодіння на АДРЕСА_1, яке складається із житлового будинку "А" загальною площею 586,7 кв. м; літньої кухні "Б " загальною площею 28,2 кв. м; воріт "І" загальною площею 10,6 кв. м та сауни "В" загальною площею 26,2 кв. м, а також, відповідно, витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 16 травня 2007 року № 14571300 (номер запису: 7579 в книзі: 207).

Також встановлено, що згідно договору купівлі-продажу домоволодіння та земельної ділянки від 17 травня 2007 року ОСОБА_1 продав ОСОБА_3 домоволодіння під АДРЕСА_1, яке згідно технічного паспорту, виготовленого Івано-Франківським ОБТІ 19 березня 2007 року, складається з цегляного житлового будинку загальною площею 586,7 кв. м, житловою площею 289,7 кв. м, цегляної літньої кухні загальною площею 28,2 кв. м, металевих воріт загальною площею 10,6 кв. м, сауни загальною площею 26,2 кв. м, та земельну ділянку площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Договір посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Кучак Н. В. Реєстраційні номери договору, внесені нотаріусом у реєстр, не співпадають у наданих суду копіях - № 1152, № 1164.

07 вересня 2009 року ОСОБА_3 відчужила вищевказане нерухоме майно ОСОБА_4, яка в свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 24 квітня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Девляшевською С. П. та зареєстрованого в реєстрі за № 430, відчужила майно ОСОБА_2.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 26 лютого 2019 року власником домоволодіння на АДРЕСА_1 є ОСОБА_2

29 березня 2019 року позивач звернувся до міського голови м. Івано-Франківська з письмовою заявою про скасування розпорядження міського голови від 15 травня 2007 року № 250-р, на що 25 квітня 2019 року отримав відповідь виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, підписану першим заступником міського голови М.

Вітенко, про те, що постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області, яка набрала законної сили, в задоволенні його позову до міського голови м. Івано-Франківська про визнання недійсним пункту 107 додатку до розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р відмовлено.

Крім того, згідно роз'яснень Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 16 квітня 2009 року у справі № 7-рп/2009, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.

Судами встановлено, що питання законності пункту 107 додатку 1 до розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р вже було предметом судового розгляду у справі № 344/10962/17 за позовом ОСОБА_1 до міського голови м. Івано-Франківська, треті особи - ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання недійсним пункту 107 додатку до розпорядження міського голови Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 14 березня 2018 року в задоволенні вказаного позову було відмовлено у зв'язку із пропуском строку позовної давності.

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 травня 2018 року вищевказане рішення Івано-Франківського міського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено за недоведеністю позовних вимог.

Вказаною постановою, яка набрала законної сили, встановлено, що на підставі розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р домоволодіння та земельна ділянка на АДРЕСА_1 не вибули із власності ОСОБА_1, а лише змінилася площа будинку у сторону збільшення та внесено відомості про спорудження сауни, позначеної літерою "В", площею 26,2 кв. м.

В подальшому ОСОБА_1 відчужений об'єкт права власності разом із земельною ділянкою за договором купівлі-продажу від 17 травня 2007 року на користь ОСОБА_3. Вказаний договір у визначений чинним законодавством спосіб недійсним не визнаний, а тому не може бути не прийнятий судом до уваги.

У спорі між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання оспорюваного домоволодіння спільною сумісною власністю, який виник між сторонами у 2012 році і у якому Апеляційним судом Івано-Франківської області ухвалено рішення від 24 червня 2015 року, яке набрало законної сили (справа № 346/6812/14-ц), досліджувалася правова природа договору купівлі-продажу від 17 травня 2007 року щодо відчуження ОСОБА_1 домоволодіння та земельної ділянки ОСОБА_3 і, відповідно до висновків суду, це домоволодіння та земельна ділянка були особистою власністю ОСОБА_3, придбані за особисті кошти. З цих підстав ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову.

У цьому договорі купівлі-продажу зазначалися відомості про підстави права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 та його технічні характеристики: належить продавцю (ОСОБА_1) на праві приватної власності в цілому на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради 16 травня 2007 року згідно розпорядження голови Івано-Франківської міської ради від 15 травня 2007 року № 270-р, зареєстрованого в ОКП "Івано-Франківське ОБТІ" 16 травня 2007 року за номером запису 7579 в реєстровій книзі 207, в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 83884444, що підтверджується також витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим ОКП "Івано-Франківське ОБТІ" 16 травня 2007 року № 14571300, яке згідно технічного паспорту, виготовленого Івано-Франківським ОБТІ 19 березня 2007 року складається з цегляного житлового будинку загальною площею 586,7 кв. м, житловою площею 289,7 кв. м, цегляної літньої кухні загальною площею 28,2 кв. м, металевих воріт загальною площею 10,6 кв. м та сауни 26,2 кв. м.

У зазначеному спорі ОСОБА_1 не оспорював підстави набуття ним права власності на реконструйоване домоволодіння з технічними характеристиками, зазначеними у цьому договорі.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з частиною 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Частиною 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфа 1 Конвенції, у рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України" (заява № 48553/99), а також у рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі "Брумареску проти Румунії" (заява № 28342/95) встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що питання законності пункту 107 додатку 1 до розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р вже було предметом судового розгляду у справі № 344/10962/17 за позовом ОСОБА_1 до міського голови м. Івано-Франківська, треті особи - ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання недійсним пункту 107 додатку до розпорядження міського голови Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 14 березня 2018 року в задоволенні вказаного позову було відмовлено у зв'язку із пропуском строку позовної давності.

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 25 травня 2018 року вищевказане рішення Івано-Франківського міського суду скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено за недоведеністю позовних вимог.

Вказаною постановою, яка набрала законної сили, встановлено, що на підставі розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р домоволодіння та земельна ділянка на АДРЕСА_1 не вибули із власності ОСОБА_1, а лише змінилася площа будинку у сторону збільшення та внесено відомості про спорудження сауни, позначеної літерою "В", площею 26,2 кв. м.

В подальшому ОСОБА_1 відчужений об'єкт права власності разом із земельною ділянкою за договором купівлі-продажу від 17 травня 2007 року на користь ОСОБА_3. Вказаний договір у визначений чинним законодавством спосіб недійсним не визнаний, а тому не може бути не прийнятий судом до уваги.

У спорі між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання оспорюваного домоволодіння спільною сумісною власністю, який виник між сторонами у 2012 році і у якому Апеляційним судом Івано-Франківської області ухвалено рішення від 24 червня 2015 року, яке набрало законної сили (справа № 346/6812/14-ц), досліджувалася правова природа договору купівлі-продажу від 17 травня 2007 року щодо відчуження ОСОБА_1 домоволодіння та земельної ділянки ОСОБА_3 і, відповідно до висновків суду, це домоволодіння та земельна ділянка були особистою власністю ОСОБА_3, придбані за особисті кошти. З цих підстав ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову.

При тому у цьому договорі купівлі-продажу зазначалися відомості про підстави права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 та його технічні характеристики: належить продавцю (ОСОБА_1) на праві приватної власності в цілому на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради 16 травня 2007 року згідно розпорядження голови Івано-Франківської міської ради від 15 травня 2007 року № 270-р, зареєстрованого в ОКП "Івано-Франківське ОБТІ" 16 травня 2007 року за номером запису 7579 в реєстровій книзі 207, в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 83884444, що підтверджується також витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим ОКП "Івано-Франківське ОБТІ" 16 травня 2007 року № 14571300, яке згідно технічного паспорту, виготовленого Івано-Франківським ОБТІ 19 березня 2007 року складається з цегляного житлового будинку загальною площею 586,7 кв. м, житловою площею 289,7 кв. м, цегляної літньої кухні загальною площею 28,2 кв. м, металевих воріт загальною площею 10,6 кв. м та сауни 26,2 кв. м.

У зазначеному спорі ОСОБА_1 не оспорював підстави набуття ним права власності на реконструйоване домоволодіння з технічними характеристиками, зазначеними у цьому договорі. Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апелянтом схвалювалися підстави набуття ним речового права на домоволодіння у такій формі на час його набуття.

З огляду на встановлені вище обставини колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції з яким обґрунтованого погодився апеляційний суд, правильно врахував вищенаведені висновки Апеляційного суду Івано-Франківської області, які в силу частини 4 статті 82 ЦПК України мають преюдиційне значення при розгляді цієї справи, адже вони були встановлені відносно особи позивача.

Крім того колегія судів зазначає, що суди попередніх інстанцій, враховуючи, що законність пункту 107 додатку 1 до розпорядження міського голови м. Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р вже була предметом розгляду судів і в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання вказаного пункту недійсним відмовлено, то, відповідно, не вбачається незаконної бездіяльності міського голови м. Івано-Франківська, яку ОСОБА_1 оскаржує в цьому позові.

Європейський суд з прав людини зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 40, ЄСПЛ, 03 квітня 2008 року).

З огляду на вищенаведене Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1.

Вищенаведеним спростовується довід касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій неправомірно враховано висновки судів у інших справах, адже предмети позовів були різними, а тому встановлені факти не є преюдиційними.

Одночасно колегія суддів зазначає, що вказані висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються також із наступним.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок щодо доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), в основі якої - принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Як вже зазначалося вище у спорі з ОСОБА_3, ОСОБА_1 не оспорював підстави набуття ним права власності на реконструйоване домоволодіння з технічними характеристиками, зазначеними у договорі від 17 травня 2007 року, а саме: домоволодіння АДРЕСА_1 та його технічні характеристики: належить продавцю (ОСОБА_1) на праві приватної власності в цілому на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради 16 травня 2007 року згідно розпорядження голови Івано-Франківської міської ради від 15 травня 2007 року № 270-р, зареєстрованого в ОКП "Івано-Франківське ОБТІ" 16 травня 2007 року за номером запису 7579 в реєстровій книзі 207, в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 83884444, що підтверджується також витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданим ОКП "Івано-Франківське ОБТІ" 16 травня 2007 року №14571300, яке згідно технічного паспорту, виготовленого Івано-Франківським ОБТІ 19 березня 2007 року складається з цегляного житлового будинку загальною площею 586,7 кв. м, житловою площею 289,7 кв. м, цегляної літньої кухні загальною площею 28,2 кв. м, металевих воріт загальною площею 10,6 кв. м та сауни 26,2 кв. м.

Проте в 2019 році ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання незаконною бездіяльності міського голови м. Івано-Франківська, зобов'язання внести зміни до розпорядження Івано-Франківського міського голови від 15 травня 2007 року № 270-р "Про оформлення права власності на нерухоме майно" шляхом виключення з додатку 1 до нього пункту під порядковим номером №107 про оформлення за ОСОБА_1 права приватної власності на будинковолодіння на АДРЕСА_1, що суперечить його попередній поведінці.

Верховний Суд також вважає, що доводи касаційної скарги про те, що суд не дослідив зібрані у справі докази стосовно його непрямої дискримінації за ознаками інвалідності, які полягали у тому, що заяви інших осіб, у тому числі юридичних, про скасування пунктів додатку до розпорядження міського голови "Про оформлення права власності на нерухоме майно" були розглянуті міським головою по суті вимог, а судове рішення не містить відображення цих обставин, а тому, на думку заявника, судом було порушено норми процесуального права, що полягало в не з'ясуванні цих обставин та як наслідок унеможливило встановлення фактичних обставин справи не заслуговують на увагу, адже завник лише посилання на наявність таких обставин та вказує, що заяви інших осіб розглядались, а його заява ні, саме через те, що ОСОБА_1 є особою з інвалідністю, проте не наводить фактів які б це підтверджували.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 18 листопада 2019 року у справі № 826/653/16; від 14 лютого 2018 року у справі № 927/660/17; від 24 квітня 2018 року у справі № 825/705/17; від 15 травня 2018 року у справі № 2018/17501/2012 не заслуговують на увагу, адже ухвалені у справах, встановлені обставини у яких відмінні від обставин цієї справи.

Одночасно колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги стосовно того, що судами під час розгляду справи не було встановлено обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, адже такі доводи спростовуються змістом ухвалених у справі рішень.

Доводи касаційної скарги про те, що основною підставою позову є порушення відповідачем статті 19 Конституції України та положень статей 7, 15, 18, 19 Закону України "Про звернення громадян", в порушення яких міським головою вибірково не було розглянуто по суті звернення позивача, а також вибірково не було надано відповідь відповідачем за результатами розгляду заяви по суті колегія суддів відхиляє з таких підстав.

Як правильно вказував суд апеляційної інстанції твердження ОСОБА_1, що надана йому відповідь на його звернення від 29 березня 2019 року № Б/1237 не відповідає вимогам статті 19 Конституції України, статей 7, 15, 18, 19 Закону України "Про звернення громадян", що саме і стало підставою для звернення в суд з даним позовом, спростовуються змістом позовної заяви, відповідно до якої така обставина наведена позивачем як одна із підстав позову, а інші підстави стосувались законності пункту 107 додатку до розпорядження міського голови Івано-Франківська від 15 травня 2007 року № 270-р, які суд дослідив з метою законного та об'єктивного вирішення спору.

Одночасно суд апеляційної інстанції надаючи відповідь на доводи апеляційної скарги про те, чи належить до компетенції міського голови вирішення питань про оформлення за громадянами права власності на нерухоме майно, правильно зазначив, що такі визначені в Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Згідно Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, сільський, селищний, міський голова: забезпечує здійснення у межах наЗаконі України "Про місцеве самоврядування в Україні" повноважень органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; -організує в межах, визначених Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні", роботу відповідної ради та її виконавчого комітету; здійснює інші повноваження місцевого самоврядування, визначені цим та іншими законами, якщо вони не віднесені до виключних повноважень ради або не віднесені радою до відання її виконавчих органів; видає розпорядження у межах своїх повноважень.

За змістом підпункту 10 пункту б статті 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" в цій же редакції до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження: облік та реєстрація відповідно до закону об'єктів нерухомого майна незалежно від форм власності.

Означеним спростовуються доводи касаційної скарги про те, що відповідачем вибірково не було надано відповідь відповідачем за результатами розгляду заяви по суті, адже відповідь була надана йому виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради в межах делегованих повноважень.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими судами фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2019 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 30 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька І. М. Фаловська