Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.10.2019 року у справі №761/14426/17

Постанова

Іменем України

22 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 761/14426/17

провадження № 61-18575св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М.

М.,

учасники справи:

позивач - державний заклад вищої освіти "Університет менеджменту освіти",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, законним представником якої є ОСОБА_2,

третя особа - орган опіки та піклування Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Державного закладу вищої освіти "Університет менеджменту освіти" на рішення Шевченківського районного суду м.

Києва від 22 травня 2019 року в складі судді: Піхур О. В., та постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року в складі колегії суддів:

Желепи О. В., Рубан С. М., Олійника В. І.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року державний заклад вищої освіти "Університет менеджменту освіти" (далі - ДЗВО "Університет менеджменту освіти", університет) звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 законним представником якої є ОСОБА_2, ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.

Позов мотивований тим, що на балансі та в оперативному управлінні університету знаходиться студентський гуртожиток, розташований за адресою: АДРЕСА_1. У 2001 році до кімнат № НОМЕР_1 гуртожитку був поселений ОСОБА_4 з дружиною ОСОБА_1 та донькою дружини ОСОБА_2.

ОСОБА_4 працював в університеті з 18 серпня 1999 року по 31 грудня 2010 року. ОСОБА_2 з 10 листопада 1999 року по 11 листопада 2002 року була аспіранткою університету. З моменту звільнення ОСОБА_4, він та ОСОБА_1 з гуртожитку виселились, місце їх проживання невідоме. А ОСОБА_2 продовжує проживати в гуртожитку, аргументуючи тим, що має реєстрацію, а отже має право на користування житловою площею в гуртожитку.

01 січня 2016 року з ОСОБА_2 було укладено договір найму житлового приміщення в гуртожитку Університету № 114/16, дія якого закінчилась 31 грудня 2016 року, а згідно пункту 4.4. договору після закінчення встановленого терміну тимчасового проживання наймач зобов'язаний звільнити це житлове приміщення в 3-денний термін або продовжити термін дії договору за згодою сторін. В грудні 2017 року ОСОБА_2 відмовилась від укладання договору на новий термін та відмовилась звільнити кімнату гуртожитка.

ДЗВО "Університет менеджменту освіти", зурахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просив:

виселити ОСОБА_1, ОСОБА_2 та її неповнолітню доньку ОСОБА_3 із кімнат № НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4 гуртожитку ДЗВО "Університет менеджменту освіти" по АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від22 травня 2019 року в задоволенні позову ДЗВО "Університет менеджменту освіти" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 пропрацювали у позивача більше 10 років. Крім того, відповідачі не займали кімнату в гуртожитку самовільно, а були заселені в зв'язку з роботою, а також як члени сім'ї працівника та по час розгляду справи оплачують витрати за проживання в гуртожитку. Рішенням ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії" № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Даючи юридичну оцінку поясненням та наданим по справі доказам, з урахуванням того, що відповідачі є членами сім'ї працівника ОСОБА_4, якому було надано службове жиле приміщення та який звільнився не за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину, а у зв'язку з порушенням стану здоров'я, їх заселення було не самовільним, а на законних підставах, крім того, іншого житла для проживання не мають, сплачують кошти за комунальні послуги, а тому відсутні підстави для їх виселення без надання іншого житла.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року апеляційну скаргу ДЗВО "Університет менеджменту освіти" залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 травня 2019 рокузалишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що Європейський суд з прав людини, констатував, що "згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем" (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). ОСОБА_4 та ОСОБА_1 пропрацювали у позивача більше 10 років.

Житлове приміщення в гуртожитку є постійним місцем проживання відповідачів, які в ньому зареєстровані. Позивачем не надано суду належних доказів, що реєстрація місця проживання відповідачів у гуртожитку була проведена без відома позивача та з порушенням вимог закону. Спір, що виник між сторонами, стосується виселення особи із житла (кімнати у гуртожитку), наданого в зв'язку з роботою, а також як членам сім'ї працівника), яка після звільнення батьків з роботи, закінчення навчання продовжує проживати у цьому гуртожитку разом з малолітньою дитиною.

Крім того, відповідачі не займали кімнату в гуртожитку самовільно, а були заселені в зв'язку з роботою, а також як члени сім'ї працівника та по час розгляду справи оплачують витрати за проживання в гуртожитку. Оскільки ОСОБА_2 є одинокою матір'ю, іншого житла не має, суд встановив, що її виселення з неповнолітньою дитиною з гуртожитку без надання іншого житла суперечитиме як вимогам закону, так і буде порушенням її права на житло та прав неповнолітньої дитини.

При відхиленні посилання позивача на те, що адміністрація не видавала ордеру на службове жиле приміщення, апеляційний суд вказав, що кімната в гуртожитку ОСОБА_4 надавалась у зв'язку з його роботою, а тому не видача відповідних документів посадовими особами позивача не спростовує встановлених обставин, щодо правомірного проживання в гуртожитку на протязі 10 років ОСОБА_4 та членів його сім'ї, заселених в установленому порядку. Суд вірно встановив, що ОСОБА_2 не може бути виселена з неповнолітньою дитиною без надання іншого житла, а позивач вказаний висновок суду не спростував.

Апеляційний суд посилання позивача на те, що відповідач ОСОБА_1 має забезпечити житлом неповнолітню онуку, відхилив, оскільки вони є недоведеними та не спростовують висновків суду, що ОСОБА_2 іншого житла, крім житла в гуртожитку не має, а тому не підлягає виселенню без забезпечення її іншим житлом. Укладення з ОСОБА_2 строкового договору найму в січні 2016 року не впливає на законність рішення, з огляду на те, що в гуртожитку остання проживає з 2001 року, зареєстрована в гуртожитку з 2004 року, а відповідно відсутні підстави вважати, що остання користується житлом саме на підставі строкового договору найму, а не як член сім'ї працівника позивача, який відпрацював більше 10 років, звільнився з роботи за станом здоров'я.

Доводи скарги про те, що ОСОБА_1 втратила право на проживання в гуртожитку, так як без поважних причин в ньому не проживає більше шести місяців є не доведеними.

В судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 підтвердила, що її мати періодично проживає з нею та онукою. В гуртожитку знаходяться її речі, а позивач на спростування цих пояснень надав лише акти, складені працівниками того ж позивача. Тобто, суд першої інстанції вірно оцінив надані позивачем докази, та вважав недоведеною обставину не проживання відповідача ОСОБА_1 в гуртожитку більше 6 місяців без поважних причин, та відмовив в задоволенні вимог про визнання її втратившою право на житло.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2019 року касаційну скаргу ДЗВО "Університет менеджменту освіти" подав касаційну скаргу, в якій просив оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення яким виселити із гуртожитку ДЗВО "УМО" по АДРЕСА_1: ОСОБА_2 та її неповнолітню доньку ОСОБА_3, а також визнати такою, що втратила право користування зазначеним гуртожитком ОСОБА_1. При цьому посилався на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що університет діє в межах та відповідно до статей 901, 902, 903, 904, 905, 906, 907 ЦК України. Відсутність згоди на надання (отримання) послуги будь-якої сторони за договором припиняють дію такого договору або можуть наступити інші наслідки. Відповідачі були поселені в гуртожиток в іншому порядку, ніж встановленого законом (статті 128 129 ЖК) без згоди на те профспілкового органу та без спеціального ордеру, оскільки вони були членами сім'ї колишнього проректора університету ОСОБА_4 та отримували цивільно-правову послугу, як споживачі такої послуги. ОСОБА_2 дійсно закінчила аспірантуру у 2002 році, у подальшому не продовжила навчання і не працювала та не працює в Університеті, не дивлячись на оголошення конкурсу на вакантні посади в університеті двічі на рік, нен бажаючи узаконити свої правовідносини із університетом. ОСОБА_1 виїхала з гуртожитку в невідомому напрямку та більше року до подачі позову в ньому не проживала, (на день подачі касації вже більше 2-х років) за місцем реєстрації її ніхто із свідків - працівників університету, допитаних в судовому процесі, не бачив, про що складено відповідний акт. Місце знаходження ОСОБА_1 не є предметом доказування за цим позовом. Відповідно до статті 71 ЖК України за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї право на збереження жилого приміщення зберігається протягом шести місяців. Відповідно до статті 72 ЖК України порядок визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Інших правових підстав усунення перешкод у користування університетом своїм гуртожитком, законодавство не містить. Відповідачі не могли надати докази перебування відповідачки ОСОБА_1 в гуртожитку з причин, що такі факти об'єктивно відсутні і жодна особа не могла б підтвердити їх, оскільки організація університетом функціонування гуртожитку здійснюється відповідно до Положення про гуртожиток, з його цілодобовою охороною, пропускним режимом, і таємно, непомітно проникнути до нього ОСОБА_1 не могла. У справі споріднені правовідносин та подібні правові підстави і юридичні факти як у справі "Каракуця проти України", заява № 18986/06, § 71 рішення від 16 лютого 2017 року. Відповідачі мають житловий будинок, проживали в ньому до поселення у гуртожитку, гуртожиток наданий тимчасово, із правовими підстав платної послуги, встановлених ЦК, відповідачі втратили право проживати у гуртожитку і рішення про задоволення нашого позову судом не може бути неприйнятним та таким, що позбавляє відповідачів права на житло. Апеляційний суд залишає поза увагою це рішення ЄСПЛ та його висновки.

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подала відзиви на касаційну скаргу в яких просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення залишити без змін. Відзиви на касаційну скаргу мотивовані тим, що позовні вимоги є не обґрунтованими та незаконними, що не підтверджують жодними відповідними доказами, оскільки вселення відповідачів у гуртожиток і користування житловою площею у гуртожитку відбувалося на законних підставах, а примусове виселення є незаконним, та не підлягають задоволенню. Водночас ОСОБА_2 розлучена, та є одинокою матір'ю яка самостійно виховує неповнолітню доньку, яка проживає в гуртожитку, з таких підстав відповідачі мать всі підстави проживати в гуртожитку оскільки відносяться до переліку осіб встановлених статті 125 ЖК УРСР та яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що відповідно до постанови президії академії педагогічних наук України від 19 червня 2008 року на баланс та в оперативне управління позивача передано студентський гуртожиток, розташований за адресою: АДРЕСА_1.

19 грудня 2012 року було затверджено положення про гуртожиток ДВНЗ "Університет менеджменту освіти".

ОСОБА_4 працював в Державному вищому навчальному закладі "Університет менеджменту освіти" з 18 серпня 1999 року, а 31 грудня 2010 року, був звільнений за його заявою, в якій він зазначає, що просить звільнити його у зв'язку з погіршенням стану здоров'я.

З 10 листопада 1999 року до аспірантури Університету була зарахована ОСОБА_2 та відрахована з 11 листопада 2002 року.

01 січня 2016 року з ОСОБА_2 було укладено договір найму житлового приміщення в гуртожитку № 114/16, дія якого закінчилась 31 грудня 2016 року, але ОСОБА_2 після закінчення строку його дії відмовилась звільнити кімнату гуртожитку.

За відомостями адресно-довідкового підрозділу ГУ ДМС України в м. Києві ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстровані за адресою:

АДРЕСА_1, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в Кодексу адміністративного судочинства України, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення (частина 1 , 2 та 3 статті 132 ЖК УРСР).

Відповідно до статті 125 ЖК УРСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 125 ЖК УРСР, не може бути виселено: осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв'язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім'ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби; сім'ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов'язків; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім'ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення.

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41,44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що "коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції" (SADOVYAK v. UKRAINE, № 17365/14, § 32-35, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що "виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року в справі № 357/3258/16-ц (провадження № 61-575св17) вказано, що "ЖК не роз'яснює зміст поняття одинокої особи. Тому суд першої інстанції проаналізував Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР "Про практику застосування судами житлового законодавства" від 3 квітня 1987 р. № 2, який, роз'яснюючи зміст частини другої статті 40 Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік, що аналогічна статті 125 ЖК, в абзаці четвертому пункту 19 роз'яснив, що до одиноких осіб, які не підлягають виселенню без надання їм іншого житлового приміщення, "крім одиноких матерів, які не створили в подальшому сім'ю, можуть бути віднесені, зокрема, розлучений член подружжя, який залишився проживати у службовому приміщенні після вибуття з нього іншого з подружжя". Тобто, у розумінні статті 125 ЖК відповідач вважається одинокою особою, яка проживає разом з малолітньою дитиною, не підлягає виселенню зі службового житла без надання їй іншого житлового приміщення".

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР та вказано, що: "збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності".

Суди встановили, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 пропрацювали у позивача більше 10 років.

Житлове приміщення в гуртожитку є постійним місцем проживання відповідачів, які в ньому зареєстровані. Позивачем не надано суду належних доказів, що реєстрація місця проживання відповідачів у гуртожитку була проведена без відома позивача та з порушенням вимог закону. ОСОБА_2 є одинокою матір'ю, іншого житла не має, суд встановив, що її виселення з неповнолітньою дитиною з гуртожитку без надання іншого житла суперечитиме як вимогам закону, так і буде порушенням її права на житло та прав неповнолітньої дитини. ОСОБА_2 іншого житла, крім житла в гуртожитку не має. Недоведеною є обставина не проживання відповідача ОСОБА_1 в гуртожитку більше 6 місяців без поважних причин.

За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позовних вимог.

Згідно частини 2 статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржені судові рішення без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401,409,416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного закладу вищої освіти "Університет менеджменту освіти" залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук