Історія справи

Постанова КЦС ВП від 27.04.2023 року у справі №760/6713/21
Постанова КЦС ВП від 27.04.2023 року у справі №760/6713/21

Постанова

Іменем України

27 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 760/6713/21

провадження № 61-9872св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - прокурор - керівник Солом`янської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідачі: Комунальне підприємство по утриманню житлового господарства Солом`янського району м. Києва, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року у складі судді Букіної О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року у складі колегії суддів: Нежури В. А., Вербової І. М., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2021 року прокурор - керівник Солом`янської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства по утриманню житлового господарства Солом`янського району м. Києва (далі - КП УЖГ Солом`янського району м. Києва), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» (далі - КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва»), про визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації та витребування майна.

В обґрунтування позову зазначив, що Солом`янською окружною прокуратурою м. Києва (яка до 15 березня 2021 року мала назву Київська місцева прокуратура № 9) при виконанні повноважень, визначених статтею 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру», виявлено факт порушення майнових прав та інтересів територіальної громади м. Києва на нежитлові приміщення (групи НОМЕР_2), загальною площею 192,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 .

З`ясовано, що група нежитлових приміщень з № 1 по № 5 (група приміщень НОМЕР_2) загальною площею 193,6 кв. м, розташована в житловому будинку на АДРЕСА_1 є комунальною власністю територіальної громади м. Києва, віднесена до сфери управління Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації та закріплена на праві господарського відання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва».

Однак, 09 січня 2019 року право власності на вказані нежитлові приміщення зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі інвестиційного договору на проведення ремонтних робіт нежитлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 , серія та номер: 72/01, виданий 08 квітня 2002 року, видавник: КП УЖГ Солом`янського району м. Києва (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1740710080000).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підставою для реєстрації права власності на вказаний об`єкт стали: інвестиційний договір на проведення ремонтних робіт нежитлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 , серія та номер: 72/01, укладений 08 квітня 2002 року між КП УЖГ Солом`янського району м. Києва, як розпорядником вказаного майна, та ОСОБА_1 ; акт приймання-передачі від 23 жовтня 2002 року та нотаріально посвідчена довідка від 19 вересня 2002 року № 1068, видана комунальним підприємством та посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щадко О. І.

Відповідно до розпорядження Київської державної адміністрації від 27 серпня 2000 року № 988 (яке діяло на момент укладення договорів) залучення інвесторів до фінансування будівництва або реконструкції об`єктів комунальної власності на той час могло відбуватись лише на конкурсній основі.

Натомість, згідно з інформацією Департаменту комунальної власності м. Києва від 15 березня 2021 року, голови комісії з припинення КП УЖГ Солом`янського району м. Києва від 12 березня 2021 року, КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» від 11 березня 2021 року, Київською міською радою не приймалось рішення про приватизацію вказаного майна та щодо залучення інвестора або проведення інвестиційного конкурсу на здійснення ремонту спірного об`єкту.

Крім того, статутом КП УЖГ Солом`янського району м. Києва, в редакції від 23 жовтня 2001 року, взагалі не передбачено повноважень директора підприємства на відчуження комунального майна, в тому числі шляхом укладення інвестиційних договорів на проведення ремонтних робіт.

Отже, інвестиційний договір від 08 квітня 2002 року не відповідав вимогам статті 225 Цивільного кодексу УРСР 1963 року (далі - ЦК УРСР), який діяв на час його укладення, статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та укладений з метою, завідомо суперечною інтересам суспільства, спрямований на незаконне заволодіння нерухомим майном комунальної власності.

Разом з тим, відповідно до листа голови комісії з припинення КП УЖГ Солом`янського району м. Києва від 12 березня 2021 року № 01/38, інвестиційний договір № 72/01 на проведення ремонтних робіт підвалу нежитлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2), загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 від 08 квітня 2002 року вказаним комунальним підприємством не укладався, акт приймання-передачі нежитлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 від 23 жовтня 2002 року не підписувався. Інформація Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації від 05 лютого 2021 року також підтверджує відсутність вказаних документів.

Також, станом на 08 квітня 2002 року (дата укладення інвестиційного договору), 23 жовтня 2002 року (дата підписання акту приймання - передачі) ОСОБА_3 не був директором КП УЖГ Солом`янського району м. Києва (розпорядження Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації від 20 листопада 2002 року № 1446).

Крім того, прокурор зазначив, що протягом здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12020100090001831 від 11 березня 2020 року встановлено, що 09 січня 2019 року під час реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_1 використано недійсний з 13 вересня 2016 року паспорт громадянина України, серія НОМЕР_1 (лист № 5901.3.2-937/59.1-21 від 10 лютого 2021 року, довідка від 02 вересня 2016 року).

Допитаний в ході розслідування кримінального провадження ОСОБА_1 пояснив, що інвестиційний договір від 08 квітня 2002 року, акт приймання-передачі не укладав та не підписував, технічний паспорт на вказане приміщення не оформлював, з заявою про державну реєстрацію права власності на спірний об`єкт не звертався (протокол допиту від 16 лютого 2021 року).

Також, відповідно до листа Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 31 грудня 2020 року № 062/14-14549 (И-2020), реєстрація права власності на нежитлове приміщення (групу приміщень НОМЕР_2) на АДРЕСА_1 не здійснювалась.

Таким чином, позивач стверджував, що невідповідність оспорюваного договору вимогам законодавства є підставою для визнання його недійсним на підставі статті 48 ЦК УРСР.

Водночас, прокурор вказував на те, що первинна державна реєстрація права власності на нежитлові приміщення групи № НОМЕР_2 , загальною площею 192,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 проведена 09 січня 2019 року на підставі інвестиційного договору на проведення ремонтних робіт нежитлового приміщення, який підлягає визнанню недійсним.

Допитаний у кримінальному провадженні №12020100090001831 від 11 березня 2020 року ОСОБА_1 пояснив, що не подавав до Комунального підприємства «Результат» (далі - КП «Результат») заяву про державну реєстрацію прав та їх обмежень та не ставив підпис на відповідній заяві.

Крім того, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щадко О. І. повідомила, що не посвідчувала довідку від 19 вересня 2002 року № 1068, яка зазначена в реєстрі як одна з підстав набуття права (лист від 19 грудня 2020 року №59/01-16 та протокол допиту від 26 січня 2021 року, справа № ІІ-27 том № 1 «Реєстр для реєстрації нотаріальних дій»).

Таким чином, прокурор вважав, що державну реєстрацію права власності на спірний об`єкт проведено за особою, яка не набула у встановленому законом порядку права власності на нього, а подані для державної реєстрації документи не відповідають вимогам закону, а тому стверджував, що рішення державного реєстратора КП «Результат» Синявського В. В. від 11 січня 2019 року № 45018529 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) на нежитлове приміщення (групу приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192, 2 кв. м, на АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 , та проведена на його підставі 09 січня 2019 року державна реєстрація вказаного права (запис про право власності № 29823094 від 09 січня 2019 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1740710080000) є незаконними та підлягають скасуванню.

Крім того, прокурор вказував на те, що 09 січня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л. М. проведено державну реєстрацію права приватної власності на спірний об`єкт за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 09 січня 2020 року № 25, укладеного нібито з ОСОБА_1 .

Разом з тим, оскільки реєстрація права власності на спірний об`єкт нерухомості за ОСОБА_1 відбулась на підставі недостовірних документів, останній не набув права власності на нього, а відтак і не міг розпоряджатися ним, в тому числі шляхом укладення договору купівлі - продажу.

Отже, волевиявлення дійсного власника майна, а саме територіальної громади на його відчуження відсутнє, а отже, група приміщень АДРЕСА_1 була відчужена особою, яка не мала права на відчуження, без відома та згоди дійсного власника майна. При цьому, Київська міська рада рішень про відчуження спірних приміщень не приймала, а отже відчуження цих приміщень відбулось поза волею дійсного власника.

У зв`язку з викладеним, прокурор просив суд визнати недійсним інвестиційний договір на проведення ремонтних робіт нежитлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 від 08 квітня 2002 року № 72/01, укладений між комунальним підприємством по утриманню житлового господарства Солом`янського району м. Києва та ОСОБА_1 ; скасувати рішення державного реєстратора КП «Результат» Синявського В. В. від 11 січня 2019 року № 45018529 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) на нежитлове приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та проведену на його підставі 09 січня 2019 року державну реєстрацію вказаного права (запис про право власності від 09 січня 2019 року № 29823094, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1740710080000); витребувати від ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради групу нежитлових приміщень з № 1 по № 5 (групи приміщень НОМЕР_2), загальною площею 193,6 кв. м, на АДРЕСА_1 , які зареєстровані за відповідачем як нежитлові приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1740710080000).

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 29 листопада 2021 року, позов задоволено. Визнано недійсним інвестиційний договір на проведення ремонтних робіт житлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 від 08 квітня 2002 року № 72/01, укладений між КП УЖГ Солом`янського району м. Києва та ОСОБА_1 . Скасовано рішення державного реєстратора КП «Результат» Синявського В. В. від 11 січня 2019 року № 45018529 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) на нежитлове приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та проведену на його підставі 09 січня 2019 року державну реєстрацію вказаного права (запис про право власності № 29823094 від 09 січня 2019 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1740710080000). Витребувано від ОСОБА_2 на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради групу нежитлових приміщень з № 1 по № 5 (групи приміщень НОМЕР_2), загальною площею 193,6 кв. м, на АДРЕСА_1 , які зареєстровані за ОСОБА_2 як нежитлові приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1740710080000).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відчуження комунального майна повинно відбуватися в рамках приватизаційної процедури у порядку, визначеному законодавчими актами та у спосіб, передбачений Державною програмою приватизації, оспорюваний інвестиційний договір від 08 квітня 2002 року не відповідає вимогам статті 225 ЦК УРСР, статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та укладений з метою, завідомо суперечною інтересам суспільства, оскільки спрямований на незаконне заволодіння нерухомим майном комунальної власності, тому вказаний договір підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.

Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки державну реєстрацію права власності на спірний об`єкт нерухомості проведено за особою, яка не набула у встановленому законом порядку права власності на нього, а подані для державної реєстрації документи не відповідають вимогам закону, то рішення державного реєстратора КП «Результат» Синявського В. В. від 11 січня 2019 року № 45018529 про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) на спірне нежитлове приміщення за ОСОБА_1 , та проведена на його підставі 09 січня 2019 року державна реєстрація вказаного права є незаконними та підлягають скасуванню.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки спірне нежитлове приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвал вибуло з власності територіальної громади міста Києва поза волею Київської міської ради, то воно підлягає витребуванню у добросовісного набувача за правилами статті 388 ЦК України.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 рок апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 29 листопада 2021 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд дійшов висновку про те, що доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду по суті спору, зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника щодо їх оцінки та містять посилання на факти, які були предметом дослідження суду.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У жовтні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову прокурора.

Як підставу касаційного оскарження ОСОБА_2 зазначає застосування судами в оскаржуваних судових рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 903/127/19, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 12 серпня 2020 року у справі № 910/1926/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

Також касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не звернули увагу на те, що спірне нежитлове приміщення (підвалу) є допоміжним приміщенням багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1 , яке призначене для забезпечення експлуатації обслуговування загальнобудинкових інженерних мереж будинку;

- не врахували, що прокурор не надав належних доказів того, що спірне нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , є власністю територіальної громади м. Києва;

- не звернули увагу на те, що відповідальність за наслідки помилок державних органів повинні покладатися на саму державу в особі Київської міської ради, а не на добросовісного набувача спірного майна;

- порушили загальні принципи та критерії правомірного втручання в право заявника на мирне володіння майном та не вирішили питання компенсації шкоди добросовісному набувачу;

- не звернули увагу на те, що у прокуратури були відсутні законні підстави для представництва інтересів Київської міської ради в суді, що свідчить про подання позову особою, яка не має процесуальної дієздатності.

Разом із касаційною скаргою ОСОБА_2 подав до Верховного Суду заяву про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року, яку обґрунтовує тим, що повний текст постанови апеляційного суду представник заявника отримав 05 жовтня 2022 року.

Касаційна скарга ОСОБА_2 не містить доводів щодо належності обраних позивачем способів захисту, а тому відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), Верховний Суд оскаржувані судові рішення у цьому аспекті не перевіряє.

У грудні 2022 року прокурор Київської міської прокуратури із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому зазначив про її необґрунтованість та безпідставність доводів, а також про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

Також у відзиві прокурор зазначив клопотання про поновлення йому строку для подання відзиву, яке обґрунтував тим, що ухвалою Верховного Суду від 07 листопада у цій справі встановлено 10-денний строк на подання відзиву на касаційну скаргу з дня отримання ухвали. Вказана ухвала оприлюднена у Єдиному державному реєстрі судових рішень 10 листопада 2022 року. Повідомлення про направлення вказаної ухвали та матеріалів касаційної скарги 15 листопада 2022 року надійшло на офіційну електронну адресу Київської міської прокуратури, вказану в Електронному кабінеті ЄСІТС. Враховуючи положення статей 123 124 ЦПК України, останнім днем для подання Київською міською прокуратурою відзиву було 26 листопада 2022 року. Однак, внаслідок масованих ракетних ударів по всій території України російськими окупаційними військами 15 та 23 листопада 2022 року та пошкодження об`єктів інфраструктури, перебоїв в електропостачанні, доступ до системи ЄСІТС органів Київської міської прокуратури було обмежено. Лише 02 грудня 2022 року, отримавши доступ до електронної системи встановлено надходження повідомлення від 15 листопада 2022 року. Водночас, файл з касаційною скаргою в системі не виявлено. Копію касаційної скарги в паперовому вигляді отримано прокурором лише 05 грудня 2022 року від комунального підприємства. Вказані обставини позбавили працівників прокуратури можливості вчасно ознайомитись зі змістом касаційної скарги та реалізувати процесуальне право на подання відзиву на неї.

Відповідно до частини другої статті 127 ЦПК України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Перевіривши доводи клопотання прокурора Київської міської прокуратури, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки строк на подання відзиву на касаційну скаргу пропущено заявником з поважних причин, то він підлягає продовженню.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху, надано заявнику строк для усунення недоліків касаційної скарги, зокрема надання належних доказів на підтвердження дати отримання повного тексту оскаржуваної постанови.

Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2022 року (після усунення недоліків касаційної скарги) поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 з підстав визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Солом`янського районного суду міста Києва матеріали справи № 760/6713/21; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У грудні 2022 року матеріали справи № 760/6713/21 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 житловий будинок на АДРЕСА_1 , загальною площею 13 280,20 кв. м, разом з вбудованими нежитловими приміщеннями, належав територіальній громаді Солом`янського району м. Києва (порядковий номер 926 в додатку № 10 таблиці 6 указаного рішення) та був закріплений на праві господарського віддання за КП УЖГ Солом`янського району м. Києва (розпорядження Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації від 17 липня 2002 року № 894).

Рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста» жилий будинок на АДРЕСА_1 , загальною площею 12 305,40 кв. м, разом з нежитловими приміщеннями загальною площею 955,60 кв. м, включений до переліку об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва (порядковий номер 949 в додатку № 9 таблиці 6 указаного рішення).

Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами у м. Києві» (пункт 949 додатку № 9, таблиця 6 до розпорядження) вказаний будинок передано до сфери управління Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації, якою розпорядженням від 24 січня 2011 року № 20, від 06 травня 2015 року № 279 (зі змінами від 11 листопада 2016 року № 838) нежитлові приміщення у вказаному будинку загальною площею 709,1 кв. м закріплено на праві господарського віддання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва».

Згідно з інформацією Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації від 14 серпня 2020 року, КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» від 14 серпня 2020 року, приміщення групи НОМЕР_2 на АДРЕСА_1 , які належать до власності територіальної громади м. Києва, з травня 2015 року використовувались житлово-експлуатаційною дільницею № 906 для виробничих потреб.

На замовлення КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» Товариство з обмеженою відповідальністю «Проектно Консалтингова Група» проведено технічну інвентаризацію вказаних приміщень, у ході якої встановлено, що нежитлові приміщення з № 1 по № 5 групи приміщень НОМЕР_2 на АДРЕСА_1 , загальною площею 225,4 кв. м, складаються з основної та допоміжної частини, загальною площею 193,6 кв. м, та приміщень загального користування, площею 31,8 кв. м (технічний паспорт від 11 лютого 2021 року).

Отже, група нежитлових приміщень з № 1 по № 5 (група приміщень НОМЕР_2), загальною площею 193,6 кв. м, розташована в житловому будинку на АДРЕСА_1 , є комунальною власністю територіальної громади м. Києва, віднесена до сфери управління Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації та закріплена на праві господарського відання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва».

Також зазначений будинок відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 18 листопада 1986 року № 1107 є пам`яткою архітектури місцевого значення, охоронний № 227.

Водночас судами попередніх інстанцій встановлено, що 09 січня 2019 року на підставі інвестиційного договору на проведення ремонтних робіт нежитлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192, 2 кв. м, на АДРЕСА_1 , серія та номер: 72/01, виданий 08 квітня 2002 року, видавник: КП УЖГ Солом`янського району м. Києва (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна:1740710080000) право власності на нежитлові приміщення групи НОМЕР_2, загальною площею 192,2 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_1 .

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підставою для реєстрації права власності на вказаний об`єкт стали: інвестиційний договір на проведення ремонтних робіт нежитлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192, 2 кв. м, на АДРЕСА_1 , серія та номер: 72/01, укладений 08 квітня 2002 року між КП УЖГ Солом`янського району м. Києва та ОСОБА_1 ; акт приймання-передачі від 23 жовтня 2002 року та нотаріально посвідчена довідка від 19 вересня 2002 року № 1068, видана комунальним підприємством та посвідчена приватним нотаріусом Київської міського нотаріального округу Щадко О. І.

Відповідно до пункту 2.1 указаного інвестиційного договору, уповноважений орган власника (КП УЖГ Солом`янського району м. Києва) у встановленому порядку надає інвестору ( ОСОБА_1 ) право користування аварійним нежитловим приміщенням (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 , для проведення ремонтних робіт.

Згідно з пунктом 3.2 вказаного договору уповноважений орган власника зобов`язується передати інвестору право користування об`єктом інвестування на період від затвердження проектно-кошторисної документації до завершення ремонтних робіт та здійснити передачу інвестору у власність результат інвестицій, а саме: нежитлове приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 протягом місяця з моменту закінчення ремонтних робіт по акту приймання-передачі.

У подальшому, актом приймання - передачі від 23 жовтня 2002 року КП УЖГ Солом`янського району м. Києва, яке діяло за дорученням Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації, в особі ОСОБА_3 , який діяв на підставі статуту підприємства, відповідно до пункту 3.2.2 інвестиційного договору від 08 квітня 2002 року № 72/01 передало, а ОСОБА_1 прийняв у власність нежитлове приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвал, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 .

Разом з тим, відповідно до розпорядження Київської державної адміністрації від 27 серпня 2000 року № 988, залучення інвесторів до фінансування будівництва або реконструкції об`єктів комунальної власності, яке діяло на момент укладення договорів, мало відбувалось лише на конкурсній основі.

Згідно з інформацією Департаменту комунальної власності м. Києва від 15 березня 2021 року, голови комісії з припинення КП УЖГ Солом`янського району м. Києва від 12 березня 2021 року, КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» від 11 березня 2021 року, Київською міською радою не приймалось рішення про приватизацію вказаного майна та щодо залучення інвестора або проведення інвестиційного конкурсу на здійснення ремонту спірного об`єкту.

Статутом КП УЖГ Солом`янського району м. Києва (в редакції від 23 жовтня 2001 року), не передбачено повноважень директора підприємства щодо відчуження комунального майна, в тому числі шляхом укладення інвестиційних договорів на проведення ремонтних робіт.

Тобто директор КП УЖГ Солом`янського району м. Києва не мав необхідного обсягу прав та повноважень, передбачених діючим законодавством, оскільки не мав права розпоряджатись комунальним майном, а також те, що укладення інвестиційного договору повинно було відбуватись на конкурсних засадах, останній не мав права укладати інвестиційний договір, положення якого передбачають перехід права власності на нерухоме майно з комунальної у приватну.

Крім того, відповідно до листа голови комісії з припинення КП УЖГ Солом`янського району м. Києва від 12 березня 2021 року № 01/38, інвестиційний договір № 72/01 на проведення ремонтних робіт підвалу нежитлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2), загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 від 08 квітня 2002 року вказаним комунальним підприємством не укладався, акт приймання-передачі нежитлового приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвалу, загальною площею 192,2 кв. м, на АДРЕСА_1 від 23 жовтня 2002 року не підписувався. Інформація Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації від 05 лютого 2021 року також підтверджує відсутність вказаних документів.

Станом на 08 квітня 2002 року (дата інвестиційного договору), 23 жовтня 2002 року (дата акту приймання - передачі) ОСОБА_3 не був директором КП УЖГ Солом`янського району м. Києва.

Відповідно до наявних матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12020100090001831 від 11 березня 2020 року, 09 січня 2019 року під час реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_1 використано недійсний з 13 вересня 2016 року паспорт громадянина України, серія НОМЕР_3 , що підтверджується листом лист від 10 лютого 2021 року № 5901.3.2-937/59.1-21, довідка від 02 вересня 2016 року.

Згідно з протоколом допиту від 16 лютого 2021 року, ОСОБА_1 показав, що інвестиційний договір від 08 квітня 2002 року та акт приймання-передачі не укладав та не підписував, технічний паспорт на вказане приміщення не оформлював, з заявою про державну реєстрацію права власності на спірний об`єкт не звертався, зазначені обставини було підтверджено в судовому засіданні під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Отже, обидві сторони оспорюваного інвестиційного договору заперечили факт його укладення.

Крім того, відповідно до пункту 1.5 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 07 лютого 2002 року № 7/5 (чинного на момент укладення договору) право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб підлягало обов`язковій державній реєстрації підприємствами бюро технічної інвентаризації.

Однак, відповідно до листа Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 31 грудня 2020 року № 062/14-14549 (И-2020) реєстрація права власності на нежитлове приміщення (групу приміщень НОМЕР_2) на АДРЕСА_1 не здійснювалась.

Правове обґрунтування

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Вибуття майна з володіння власника на підставі правочину, який визнаний надалі недійсним, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року в справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Застосовуваний судом спосіб захисту має відповідати природі правових відносин, що існують між учасниками спору, враховувати положення норм права, якими такі відносини регулюються, з урахуванням правил системного аналізу. Такий спосіб захисту має бути правомірним, тобто відповідати праву, його змісту та системі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки спірне нежитлове приміщення (групи приміщень НОМЕР_2) підвал, розташоване в житловому будинку на АДРЕСА_1 , вибуло з власності територіальної громади міста Києва поза волею Київської міської ради, то воно підлягає витребуванню у добросовісного набувача за правилами статті 388 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 903/127/19, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц та постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19, підлягають відхиленню з огляду на таке.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

У постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 903/127/19 за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Авангард Луцьк» до Державного реєстратора відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень Луцької міської ради, Луцької міської ради про визнання недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності та скасування запису про державну реєстрацію, Верховний Суд встановив, що спірне нежитлове приміщення, яке при передачі на баланс об`єднання співвласників багатоквартирного будинку в паспорті на будинок та акті приймання передачі значилось як допоміжне, в подальшому було зареєстроване на праві комунальної власності як нежитлове, а тому дійшов висновку, що при вирішенні цього спору ключовим є визнання правового статусу спірного нерухомого майна, зокрема встановлення чи відноситься воно до допоміжних чи є нежитловим приміщенням в конструкції даного будинку.

Натомість, у справі, що переглядається судами першої та апеляційної інстанції встановлено, позовні вимоги прокурора обґрунтовані незаконним та безпідставним вибуттям з комунальної власності приміщення, яке згідно з рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року включено як нежитлове до переліку об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва. Також наявність у спірного майна статусу нежитлового приміщення, підтверджується долученим до матеріалів справи технічним паспортом на нього від 11 лютого 2021 року. Стороною відповідача у процесі розгляду справи не доведено факт віднесення спірних приміщень до допоміжних.

У постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц у справі за позовом фізичної особи про визнання недійсним договору купівлі - продажу, витребування майна з незаконного володіння та за зустрічним позовом про визнання особи добросовісним набувачем та визнання права власності, Верховний Суд дійшов висновку про те, що задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у особи, яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому в задоволенні цих позовних вимог належить відмовити.

У постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 за заявою ДП «Машинобудівний завод «Оризон» до фізичної особи про витребування майна, скасування запису про право власності, реєстрацію права власності у межах справи № 10/2180 за заявою Управління Пенсійного фонду України в м. Сміла до ДП «МЗ «Оризон» про банкрутство, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей.

Натомість, у справі, що є предметом перегляду, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 не є добросовісним набувачем та дійшли висновку про те, що втручання в його право на мирне володіння спірним майном, а саме його витребування, не суперечить критеріям правомірного втручання в це право, сформульованим в усталеній практиці ЄСПЛ, та спрямоване на задоволення суспільної потреби, а саме повернення цього майна до комунальної власності територіальної громади м. Києва.

Отже, у наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ та відсутні спільні риси між спірними правовідносинами, а тому доводи заявника про не врахування висновків суду касаційної інстанції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах є безпідставним.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 910/1926/19, є безпідставними з огляду на те, що висновки, наведені у вказаній постанові суду касаційної інстанції, не суперечать висновкам, наведеним в оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій апеляційного суду.

Так, постанові від 12 серпня 2020 року у справі № 910/1926/19 за позовом заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 10 в інтересах держави в особі Київської міської ради до Приватного акціонерного товариства «Оболонь» про витребування майна, Верховний Суд дійшов висновку про те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Водночас у справі, що переглядається, звернення прокуратури в інтересах держави обґрунтовано бездіяльністю Київської міської ради щодо захисту інтересів територіальної громади м. Києва на спірне майно.

Доводи касаційної скарги щодо відсутності у прокуратури законних підстав для представництва інтересів Київської міської ради у суді, були предметом розгляду судів попередніх інстанцій та їм надана належна правова оцінка.

Так, суди першої та апеляційної інстанцій, відхиляючи указані доводи заявника, як необґрунтовані правильно зазначили таке.

Відповідно до частини першої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Суди першої та апеляційної інстанцій, дійшли правильно висновку про те, що у даному випадку мала місце необхідність невідкладного захисту інтересів держави, оскільки спір у справі стосується комунального майна, яке незаконно вибуло з комунальної власності.

Відповідно до статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

В силу приписів статті 1, 16, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статті 6 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» на території м. Києва правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності від імені та в інтересах територіальної громади здійснює Київська міська рада

Будучи власником, Київська міська рада зобов`язана самостійно та через свій виконавчий орган контролювати нерухоме майно територіальної громади м. Києва, відстежувати стан його використання та перевіряти за допомогою доступних джерел, чи не має місце порушення прав та інтересів територіальної громади м. Києва на це майно.

Водночас Київська міська рада свої функції власника щодо спірних приміщень ігнорувала і обставинами, внаслідок яких вони незаконно вибули з володіння територіальної громади м. Києва, не цікавилась. Факт незаконної реєстрації права власності на спірне майно Київської міської ради не виявлено упродовж тривалого часу.

Більш того, прокуратура листами № 868-20 від 12 січня 2021 року, від 04 лютого 2021 року № 10.39-44-1298вих-21 повідомила Київську міську раду про порушення прав територіальної громади м. Києва та обставини незаконного вибуття з комунальної власності спірних нежитлових приміщень, вказавши на необхідність поновлення порушених прав.

Листами № 062/01/09-860 від 12 лютого 2021 року, від 15 березня 2021 року № 062/01/09-1557 Департамент комунальної власності м. Києва (ВО КМДА) на виконання доручення Київської міської ради повідомив, що ним заходи, спрямовані на поновлення порушеного права власності територіальної громади м. Києва шляхом звернення до суду із позовом про повернення майна не вживались, оскільки інформація та документи необхідні для звернення до суду з позовом про повернення вказаного майна можуть бути отримані лише в рамках процесуальних заходів, що здійснюються під час досудового розслідування.

Також, Департамент зазначив, що вважає доцільним та можливим звернення прокурора до суду в інтересах Київської міської ради з позовом про повернення майна з метою захисту інтересів територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, оскільки саме прокуратурою здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом шахрайського заволодіння спірними нежитловими приміщеннями.

При цьому, і балансоутримувач, і управитель майна тривалий час знали про вибуття спірного майна з комунальної власності (заява про злочин від 02 березня 2020 року, листування від 14 серпня 2020 року).

Таким чином, Київська міська рада мала всі повноваження безпосередньо чи через свій виконавчий орган (його структурні підрозділи і комунальні підприємства) вжити заходи реагування, була обізнана з фактом порушення інтересів держави ще з березня 2020 року, мала можливість та була зобов`язана у розумний строк відреагувати на порушення, однак відповідні заходи не вжила.

Зазначена бездіяльність уповноваженого органу призвела до тривалого незаконного використання спірного комунального майна та непоновлення інтересів територіальної громади.

Зокрема, нерухоме майно, яке є комунальною власністю, упродовж року безоплатно та протиправно використовується третіми особами, внаслідок чого територіальна громада міста як власник позбавлена можливості ефективно та раціонально ним розпоряджатись, отримувати дохід від його використання тощо.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що очевидне порушення державних інтересів - протиправне заволодіння нерухомим майном, яке належить до комунальної власності, а також доведений факт бездіяльності Київської міської ради щодо захисту таких інтересів в даному випадку беззаперечно свідчать на наявність підстав та виключного у розумінні статті 23 Закону України «Про прокуратуру» випадку для невідкладного звернення саме прокурора до суду з цим позовом.

Посилання у касаційній скарзі на те, щопрокурор не надав належних доказів того, що спірне нежитлове приміщення, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , є власністю територіальної громади м. Києва, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Судами попередніх інстанцій правильно встановлено, що група нежитлових приміщень з № 1 по № 5 (група приміщень НОМЕР_2), загальною площею 193,6 кв. м, розташована в житловому будинку АДРЕСА_1 є комунальною власністю територіальної громади м. Києва, віднесена до сфери управління Солом`янської районної у м. Києві державної адміністрації та закріплена на праві господарського відання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва». При цьому, державна реєстрація права комунальної власності на об`єкти нерухомого майна для підтвердження правового титулу територіальної громади як власника певного об`єкту нерухомості не вимагається.

Аргументи заявника у касаційній скарзі про те, що спірне нежитлове приміщення (підвалу) є допоміжним приміщенням багатоквартирного житлового будинку на АДРЕСА_1 , яке призначене для забезпечення експлуатації обслуговування загальнобудинкових інженерних мереж будинку, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються встановленими у справі обставинами та наявним у справі доказами.

Доводи касаційної скарги щодо того, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили загальні принципи та критерії правомірного втручання в право заявника на мирне володіння майном та не вирішили питання компенсації шкоди добросовісному набувачу, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не виявлено невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Визначаючи пропорційність здійсненого втручання у права та інтереси відповідача, Верховний Суд оцінює баланс інтересів сторін - з однієї сторони - врахувавши інтереси територіальної громади міста Києва, з іншої - інтереси окремої особи, що заслуговують на врахування та повагу. Проте, у наведеному з`ясуванні інтереси цілої громади, з урахуванням усіх інших наведених судом міркувань, мають переважати у цьому спорі над інтересами окремої особи, яка набула майно за відсутності належної волі власника, від неуповноваженої особи, у спосіб, що не відповідає праву.

Також Верховний Суд звертає увагу на те, що заявник в рамках даної цивільної справи не заявляв вимог про стягнення компенсації за шкоду внаслідок витребування спірного майна, таке питання судами попередніх і інстанцій не вирішувалось.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

Водночас Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 29 листопада 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак