Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.06.2019 року у справі №585/277/18

Постанова

Іменем України

27 січня 2020 року

м. Київ

справа № 585/277/18

провадження № 61-11067св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 20 грудня 2018 року у складі судді Яковця О. Ф., додаткове рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 18 січня 2019 року у складі судді Яковця О. Ф., постанову Сумського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Левченко Т. А., Хвостик С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Осіпов Ю. В. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування квартири недійсним і визнання права власності на Ѕ частину майна.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що з квітня 2004 року позивач проживав спільно однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 у гуртожитку за адресою її реєстрації: АДРЕСА_1 . Ні позивач, ні ОСОБА_3 в іншому шлюбі станом на квітень 2004 року і в подальшому не перебували. Вони вели спільне господарство, були пов`язані спільним побутом, мали спільний бюджет. Протягом 2004-2007 років позивач неофіційно працював в Російській Федерації і отримував заробітну плату до 1 000,00 дол. США. У жовтні 2005 року ОСОБА_3 повідомила позивача про можливість придбання квартири у м. Ромни за їх спільні кошти. Позивач дав згоду і так як він перебував на роботі в Російській Федерації, то погодився на реєстрацію права власності спільно придбаного майна за ОСОБА_3 25 жовтня 2005 року ОСОБА_3 за спільні кошти і за згодою позивача придбала однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 за 20 000,00 грн та оформила на себе право власності. Так як спільних коштів для повного розрахунку не вистачило, ОСОБА_3 27 жовтня 2005 року оформила договір іпотеки на суму 20 000,00 грн. Позивач в подальшому за зароблені власні кошти погасив отриманий кредит і здійснив ремонт у придбаній квартирі. Після придбання житла він оплачував житлово-комунальні послуги на відкриті на ім`я ОСОБА_3 рахунки. З 05 січня 2010 року він зареєструвався у спільно придбаній квартирі. В лютому 2017 року ОСОБА_3 повідомила, що необхідно взяти кредит у банку та попросила позивача змінити адресу реєстрації та знятись з реєстрації в квартирі де вони проживали. Позивач повірив ОСОБА_3 і знявся з реєстрації, однак продовжував проживати в квартирі. 30 травня 2017 року позивач був зареєстрований за адресою проживання матері ОСОБА_3 - ОСОБА_2 14 вересня 2017 року він був повторно зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 . При повторній реєстрації позивач дізнався, що 14 вересня 2017 року, без його згоди ОСОБА_3 подарувала спільно придбане майно своїй матері ОСОБА_2 .

З урахуванням уточнених позовних вимог просив суд встановити юридичний факт - проживання однією сім`єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з квітня 2004 року ОСОБА_1 з ОСОБА_3 ; визнати недійсним договір дарування ОСОБА_3 однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 30,4 кв.м, житловою 14 кв.м ОСОБА_2 від 14 вересня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Проскурня Л. І.; визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на Ѕ частину однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_2 ; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 20 грудня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не надано достатньо належних та допустимих доказів на підтвердження факту проживання його з відповідачкою саме починаючи з 2004 року, зокрема на час купівлі ОСОБА_3 спірної квартири. Також позивачем не доведено, що вказана квартира була придбана за спільні кошти. Крім того, ним не надано належного обґрунтування підстав для визнання недійсним договору дарування даної квартири.

Додатковим рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 18 січня 2019 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4 000,00 грн.

Не погодившись із цими рішеннями, ОСОБА_1 подав до суду апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Сумського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 20 грудня 2018 року та додаткове рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 18 січня 2019 року залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У червні 2019 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга на рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 20 грудня 2018 року, додаткове рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 18 січня 2019 року, постанову Сумського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції ухвалені рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

08 серпня 2019 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому представник відповідача просить суд касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.

13 серпня 2019 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить суд касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції залишити без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

22 липня 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

23 липня 2019 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду у складі колегії суддів: Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Курило В. П.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 25 жовтня 2005 року ОСОБА_3 було придбано квартиру АДРЕСА_2 і вартість набутого майна складала 20 000,00 грн. Згідно пункту 2.1 вказаного договору зазначені грошові кошти покупець зобов`язалася сплатити продавцю в шестиденний термін з дня підписання цієї угоди.

27 жовтня 2005 року між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір іпотеки, предметом якого є однокімнатна квартира загальною площею 30.3 кв.м, житловою площею 14,0 кв.м по АДРЕСА_2 . Вказаним договором іпотеки забезпечено виконання зобов`язань іпотекодавця, що випливають з кредитного договору від 27 жовтня 2005 року № SUR WGK 00000506 з повернення кредиту, наданого у вигляді не відновлюваної лінії у сумі 20 000,00 грн.

ОСОБА_3 зобов`язання за кредитним договором виконала і заборгованість сплатила.

Погашена ОСОБА_3 в обумовлений договором строк заборгованість і перед продавцем квартири.

05 січня 2010 року позивач був зареєстрований у належній на праві особистої власності ОСОБА_3 квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується відміткою у паспорті громадянина України ОСОБА_1

В подальшому, за договором дарування квартири від 14 вересня 2017 року ОСОБА_3 подарувала спірну квартиру своїй матері ОСОБА_2 , що підтверджується відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майна та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 17 грудня 2017 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Стаття 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) визначає, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99).

Проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до частини першої статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

З роз`яснень викладених у пункті 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що під час застосування статті 74 СК України, яка регулює поділ майна осіб, що проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно врахувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на частину майна за кожною із сторін.

Згідно зі статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, має навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не надано достатньо належних та допустимих доказів на підтвердження факту проживання його з відповідачкою, починаючи з квітня 2004 року, зокрема на час купівлі ОСОБА_3 спірної квартири.

Також суди встановили, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 25 жовтня 2005 року її вартість складає 20 000,00 грн і саме у такому розмірі ОСОБА_3 були отримані кошти за кредитним договором, укладеним з ЗАТ КБ «ПриватБанк» у жовтні 2005 року, який був нею в подальшому особисто сплачений.

При цьому позивачем не надано допустимих доказів про придбання спірного майна внаслідок спільної праці та внаслідок проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу в період, упродовж якого було придбано спірну квартиру.

У зв`язку з викладеним, а також у зв`язку із відсутністю підстав для задоволення вимог позивача щодо встановлення факту проживання однією сім`єю як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу у період 2004-2006 років, відсутні також підстави для задоволення позовної вимоги про визнання за позивачем права власності на Ѕ частину спірного майна.

Судами також встановлено, що за договором дарування квартири від 14 вересня 2017 року ОСОБА_3 подарувала спірну квартиру своїй матері ОСОБА_2 .

Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Постановою Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № в пункті 7 роз`яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

Відповідно до частини першої, третьої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Позивачем не надано належних та допустимих доказів на обґрунтування своїх вимог щодо наявності підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 215 та частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, для визнання договору дарування недійсним, а тому суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні цих позовних вимог за їх безпідставністю.

Посилання позивача на придбання спірної квартири за спільні його і ОСОБА_3 грошові кошти є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 20 грудня 2018 року, додаткове рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 18 січня 2019 року, постанову Сумського апеляційного суду від 18 квітня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

В. П. Курило