Історія справи

Постанова КЦС ВП від 24.08.2023 року у справі №947/32485/20
Постанова КЦС ВП від 26.10.2022 року у справі №947/32485/20

Постанова

Іменем України

26 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 947/32485/20

провадження № 61-7209св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Косюк Олена Петрівна, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 червня 2021 року в складі судді: Макаренко Г. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 28 червня 2022 року в складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири недійсним.

Позов мотивований тим, що 20 березня 2019 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) укладено договір дарування 3/4 частин квартири АДРЕСА_1 , який було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Косюк О. П. та зареєстровано в реєстрі за номером 33.

ОСОБА_1 , як співвласниця ѕ частини квартири, яка є її єдиним житлом, не мала наміру її відчуження шляхом укладення безвідплатного договору та помилялась стосовно природи правочину уклавши замість договору довічного утримання договір дарування. Оскільки після укладення оспорюваного договору позивач зрозуміла, що помилилася щодо природи правочину, так як мала на меті укладення договору довічного утримання (оскільки позивачу обіцяли доглядати за нею та допомагати фінансово), а не договору дарування (який таких умов не передбачав). Позивач неправильно сприйняла предмет та інші умови договору, що вплинуло на її волевиявлення. Мотивом укладення договору з боку позивача було отримання матеріального забезпечення, уваги й пошани, а тому вона помилялася стосовно істотних умов та змісту договору дарування.

ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про зміну підстав позову, просила:

визнати недійсним договір дарування від 20 березня 2019 року 3/4 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Косюк О. П. та зареєстрований у реєстрі під № 33.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 червня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування від 20 березня 2019 року 3/4 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Косюк О. П. та зареєстрований у реєстрі під № 33.

Визначено, що дане рішення є підставою суб`єктам реєстраційних дій для скасування у державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 3/4 частини квартири, загальною площею 62,7 кв. м, житловою 37 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , яка внесена приватним нотаріусом Косюк О. П. 20 березня 2019 року 15:50:04 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 46048599 від 20 березня 2019 року 13:00:02 та поновлення запису про реєстрацію прав власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_3 за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності р. № НОМЕР_1 , 12 грудня 2007 року, Управління житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради а також свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у м. Одесі Барановою О. В. 15 березня 2019 року за реєстровим № 2-146, та яке було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень за реєстраційним номером 1023951851101.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що предметом розгляду справи є встановлення наявності або відсутності доведеності факту помилки позивача під час укладення нею договору дарування належної їй частки квартири та визначення суттєвості такої помилки у випадку її встановлення, а також дотримання балансу інтересів поновлення прав позивачки та втручання у права відповідача. Спірна квартира є єдиним житлом позивачки, а оспорюваним договором дарування вона безоплатно та без будь-яких умов майнового або немайнового характеру здійснила відчуження свого житла. Зазначені обставини з урахуванням факту продовження, без окремого укладання дарувальником договору оренди або іншого договору який підтверджує її права користування даною квартирою, проживання позивачки у відчуженій квартирі, продовження нею оплати комунальних послуг (доказів зворотного сторона відповідача не надала), відсутність будь яких доказів поданих стороною відповідача які б підтвердили знайомство дарувальника з обдаровуваною особою (у судовому засіданні позивач стверджувала що ОСОБА_2 їй невідома), дають суду можливість прийти до висновку, що позовні вимоги про визнання договору дарування недійсним з мотивів помилки дарувальника у правовому мотиві правочину, які мають істотне значення є доведеним, так як при укладенні договору довічного отримання особа яка лишається права власності отримує замість цього право користування квартирою при житті та обговорене сторонами утримання замість відчуженого майна (у грошовому визначенні або натурі).

Суд першої інстанції вказав, що приймає до уваги не лише похилість віку позивача як основну підставу визнання договору недійсним, враховуючи правову позицію Верховного Суду. Сторона відповідача у судовому засіданні не спростувала обставини того, що людина безоплатно та без будь-яких умов та гарантій здійснила відчуження єдиного житла фактично незнайомої особі. Крім того, при розгляді спору застосовується принцип балансу інтересів між захистом права особи, яка безоплатно відчужила свою власність та єдиного житла, а також інтересом обдаровуваної особи (відповідача), яка згідно рішення суду втрачає право власності. Суд враховує безоплатність договору, відсутність втручання у права відповідача на житло, так як відповідач не використовувала дану квартиру як місце проживання (не були надані докази намагання такого використання) та приходить до висновку, що таке втручання у права відповідача не завдасть їй суттєвого фінансового тягаря. Якщо відповідачем були понесені інші витрати пов`язані із реєстрацією права власності, то вона має право відповідного звернення до позивача із позовом про відшкодування понесених витрат.

Суд першої інстанції зазначив, що належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Враховуючи обставини справи та обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, суд вважає, що критеріям ефективності юридичного захисту права порушеному фактом відчуження права власності, а також перереєстрація права власності на об`єкт нерухомості належний позивачці за іншою особою (обдаровуваною) окрім самого факту визнання договору дарування недійним є визначення такого порядку виконання рішення, який стане належним механізмом відновлення, поновлення порушеного права з точки зору практичності механізму захисту а тому визначає порядок виконання рішення, зазначивши що рішення є підставою суб`єктам реєстраційних дій для скасування у державному реєстрі прав власності на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 3/4 частини квартири, загальною площею 62,7 кв. м, житловою 37 кв. м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 яка внесена приватним нотаріусом Косюк О. П. та поновлення запису про реєстрацію прав власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_3 за ОСОБА_1 .

Додатковим рішенням Київського районного суду м. Одеси від 07 липня 2021 року заяву представника ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 11 340,80 грн, з яких 840,80 грн - витрати по сплаті судового збору, 10 500 грн - витрати на оплату професійної правничої допомоги.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при постановленні рішення у справі не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу у зв`язку з розглядом даної справи, які документально підтверджені, суд вважає заяву представника позивача підлягаючою частковому задоволенню, а саме в частині відшкодування судових витрат у вигляді витрат на правничу допомогу, які були заявлені у попередньому орієнтовному розрахунку судових витрат, та підлягає стягненню судовий збір.

Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 28 червня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 червня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що предметом розгляду даної справи є встановлення наявності або відсутності доведеності факту помилки позивача під час укладення нею договору дарування належної їй частки квартири та визначення суттєвості такої помилки у випадку її встановлення, а також дотримання балансу інтересів поновлення прав позивачці та втручання у права відповідача. Колегія суддів погоджується із висновком суду про те, що спірна квартира є єдиним житлом позивачки, при цьому за оскаржуваним договором вона безоплатно та без будь-яких умов майнового або немайнового характеру здійснила відчуження свого житла. Зазначені обставини з урахуванням факту продовження, без окремого укладання дарувальником договору оренди або іншого договору, який підтверджує її права користування даною квартирою, проживання позивачці у відчуженої квартирі, продовження нею оплати комунальних послуг (доказів зворотного сторона відповідача не надала), відсутність будь-яких доказів, поданих стороною відповідача, які б підтвердили знайомство дарувальника з обдарованою особою (у судовому засіданні суду першої інстанції позивач стверджувала, що ОСОБА_2 їй невідома), дали суду першої інстанції можливість дійти вірного висновку про те, що позовні вимоги про визнання договору дарування недійсним з мотивів помилки дарувальника у правовому мотиві правочину, який має істотне значення, є доведеними, так як при укладенні договору довічного утримання особа, яка лишається права власності, отримує замість цього право користування квартирою при житті та обговорене сторонами утримання замість відчуженого майна (у грошовому визначенні або натурі).

Апеляційний суд вказав, що необґрунтованими є доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_2 про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування житлового будинку, та що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж ті, які передбачені укладеним між ними оспорюваним договором. З листа Одеської обласної прокуратури від 16 серпня 2021 року № 31/1/3 вбачається, що другим слідчим відділом ТУ ДБР здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №42020160000000838 від 13 жовтня 2020 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, за фактом заволодіння слідчим Таїровського ВП Київського ВП у м. Одесі ГУНП в Одеській області ОСОБА_3 шляхом обману, частиною квартири АДРЕСА_3 , оформивши її на свою матір ОСОБА_2 . Квартира належить ОСОБА_1 , 1927 р.н., яка не підписувала ніяких документів про відчуження майна. Під час проведення досудового слідства було встановлено, що 20 березня 2019 року слідчий капітан поліції ОСОБА_2., зловживаючи своїм службовим становищем, шляхом шахрайства, заволодів 3/4 частинами вказаної квартири, які належали ОСОБА_1 , жінці похилого віку. При цьому, всі документи були оформлені на мати ОСОБА_3 - ОСОБА_2 .

Апеляційний суд зазначив, що безпідставними є доводи представника ОСОБА_2 про те, що надані ним наступні докази: квитанції по оплаті комунальних послуг, здійснені ОСОБА_2 , та заповіт, згідно якого ОСОБА_1 заповіла усе належне їй майно ОСОБА_3 , - свідчать про те, що позивач вірно сприймала оточуючи обставини, а дарування відповідало її внутрішній волі. З наданих представником апелянта копій квитанції по сплаті за комунальні послуги вбачається, що платником у них зазначена саме ОСОБА_1 . Таким чином, апелянтом не доведено, що витрати на утримання спірної квартири оплачувались ОСОБА_2 . Щодо укладеного 06 березня 2019 року заповіту, згідно якого ОСОБА_1 заповіла усе належне їй майно ОСОБА_3 , зазначено, що вказані обставини не є предметом судового розгляду у даній справі, та не можуть бути належним доказом на спростування заявлених ОСОБА_1 позовних вимог до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири.

Постановою Одеського апеляційного суду від 28 червня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 залишено без задоволення, а додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 липня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Додаткове рішення Київського районного суду м. Одеси від 07 липня 2021 року постановлено з додержанням норм процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Аргументи учасників справи

У липні 2022 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 червня 2022 року, в якій просила: оскаржені судові рішення скасувати; ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову про визнання договору дарування квартири недійсним відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що сторони укладаючи договір дарування ствердили, що вказаний договір не має фіктивного, уявного та удаваного характеру, відповідає внутрішній волі. Сторони також підтвердили, що не обмежені в праві укладати правочини, не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, що перешкоджало б усвідомленню ними суті цього договору (пункт 3.1 договору дарування). Матеріали справи не містять документів, зокрема медичних висновків, належних та допустимих доказів, які підтверджують, що вік або стан здоров`я позивача свідчить про необхідність укладення саме договору довічного утримання, а не дарування, не містять показань свідків, які могли б підтвердити, що ОСОБА_1 бажала укласти саме договір довічного утримання. На противагу цьому, в матеріалах справи наявні копія заповіту, відповідно до умов якого ОСОБА_1 заповіла все належне їй майно ОСОБА_3 без встановлення зустрічних зобов`язань; 2 відеозаписи. які повністю підтверджують бажання ОСОБА_1 саме подарувати належні їй 3/4 частини квартири ОСОБА_2 чи її сину ОСОБА_3 та підтверджують усвідомлення ОСОБА_1 значення своїх дій, незважаючи на похилий вік; фото, яке підтверджує знайомство ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Аналізуючи обставини справи, враховуючи подання ОСОБА_1 позову про визнання договору дарування квартири недійсними більш ніж через півтора роки після підписання договору дарування, є очевидним, що ОСОБА_1 не помилилася щодо правової природи договору під час підписання такого договору, а змінила своє рішення та ставлення до наслідків договору дарування вже після його підписання. Таким чином, судами попередніх інстанцій безпідставно було проігноровано факт не надання ОСОБА_1 належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваного договору дарування вона мала намір укласти інший договір - договір довічного утримання, а тому зміна ОСОБА_1 свого рішення відносно укладеного півтора року назад договору дарування 3/4 частини квартири та зміна ставлення до наслідків договору дарування вже після його підписання не є підставою для визнання такого договору недійсним з підстав помилки щодо правової природи договору. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Зазначає, що судами безпідставно було прийнято до уваги факт проживання ОСОБА_1 в квартирі як доказ фактичного не виконання договору дарування та додатковою підставою для визнання договору дарування недійсним, так як факт проживання ОСОБА_1 у квартирі після укладення договору дарування не є безумовною підставою для висновку, що укладаючи оспорюваний договір дарування, ОСОБА_1 помилилася щодо природи правочину. ОСОБА_1 спочатку оформляла заповіт на спірну квартиру, а потім договір дарування, що вказує на її обізнаність щодо укладення саме договорів дарування. В матеріалах справи відсутні належні докази того, що підстави недійсності правочинів існували саме на момент укладення договору дарування. Тому, зміна рішення ОСОБА_1 або її ставлення до наслідків договору дарування після його укладення, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваних правочинів, а відтак зміна рішення не впливає на дійсність такого договору.

Вказує, що в приміщенні Київського районного суду м. Одеси, ОСОБА_1 надавала особисті пояснення по справі на питання, які через проблеми зі слухом були поставлені письмово, тримаючи в руках аркуш паперу з заздалегідь написаними відповідями. Так, до залу судових засідань була допущена зацікавлена особа, ОСОБА_6 яка не була учасником справи, та приймати безпосередню участь у судовому засіданні не мала права. Під час надання ОСОБА_1 пояснень по справі ОСОБА_6 повторювала ОСОБА_1 , текст, який остання мала сказати, у зв`язку з чим представником ОСОБА_2 було зроблено зауваження, що підтверджується протоколом судового засідання. Враховуючи, що після укладання договору дарування на ОСОБА_2 не 6уло переоформлено особовий рахунок по квартирі. ОСОБА_2 оплачувала комунальні послуги на квартиру не від свого імені, а від імені ОСОБА_1 . Відповідні квитанції про оплату комунальних послуг (датовані від 12 березня 2019 року по 28 листопада 2020 року), було додано до матеріалів справи.

Зазначає, що ОСОБА_1 внаслідок укладання договору дарування 3/4 частин квартири без будь-яких умов майнового або немайнового характеру здійснила відчуження свого єдиного житла. Однак, ОСОБА_1 не позбулася єдиного житла, а зареєстрована та надалі проживає у квартирі після укладення договору дарування квартири без укладення договору оренди квартири або іншого договору. При цьому, факт проживання ОСОБА_1 у квартирі після укладення договору дарування в жодному разі не може свідчити про те, що договір дарування фактично не був виконаний сторонами, так як факт проживання дарувальника у квартирі після укладення договору дарування не є безумовною підставою для висновку, що укладаючи оспорюваний договір дарування, дарувальник помилився щодо природи правочину. ОСОБА_1 не було доведено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилялася щодо правової природи укладеного нею правочину та те, що в той час існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 червня 2022 року в частині посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 522/16978/17 повернуто.

Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року: відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 червня 2021 року та постанови Одеського апеляційного суду від 28 червня 2022 року відмовлено.

05 вересня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду та передана судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2022 року призначено справу до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 03 серпня 2022 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 661/1925/16; від 27 листопада 2019 року у справі № 490/8021/17; від 18 грудня 2019 року у справі № 742/4636/15; від 14 січня 2020 року у справі № 305/1660/17; від 05 лютого 2020 року у справі № 604/459/17; від 06 лютого 2020 року у справі № 645/3205/17; від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16; від 27 лютого 2020 року у справі № 643/6032/17; від 23 вересня 2020 року у справі № 640/6698/17; від 03 жовтня 2018 року в справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18), від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20); від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21); від 15 червня 2022 року у справі № 133/1804/20 (провадження № 61-18827св21); від 13 лютого 2020 року у справі № 756/6516/16-ц (провадження № 61-13359св19); від 16 лютого 2022 року у справі № 295/787/20; від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19; від 03 лютого 2022 року у справі № 520/8118/17; від 06 березня 2019 року у справі № 697/654/16; від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/879/18 та постановах Верховного Суду України: від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16; від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16; від 20 травня 2014 року у справі № 64/366-10 (провадження № 3-20гс14); від 18 травня 2016 року у справі № 922/51/15 (провадження № 3-194гс16).

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 є особою похилого віку, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

06 березня 2019 року ОСОБА_1 вчинила заповіт, згідно якого заповіла усе належне їй майно ОСОБА_3

ОСОБА_1 належала частка в праві спільної часткової власності в розмірі ѕ на квартиру АДРЕСА_1 .

20 березня 2019 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) укладено договір дарування 3/4 частин квартири АДРЕСА_1 , який було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Косюк О.П. та зареєстровано в реєстрі за номером 33.

У договорі дарування від 20 березня 2019 року вказано, що:

підписуючи договір дарування сторони зазначили, що діють добровільно і перебувають при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміють значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними договір дарування (преамбула);

сторони домовились, що під передачею ѕ частин квартири за договором дарування слід вважати символічну передачу речі. Обдаровувана свідчить, що вона приймає подарунок (пункт 2.1.);

вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору, що укладається сторонами їм роз`яснено нотаріусом у повному обсязі, зміст договору прочитаний уголос, а також договір прочитаний сторонами особисто. Сторони підтвердили, що договір дарування не носить характеру фіктивного, уявного та удаваного правочину, вільно володіють (пункт 3.1.).

У ОСОБА_1 відсутнє у власності нерухоме майно та вона продовжила проживати в квартирі після вчинення договору дарування на час розгляду справи.

Згідно листа Одеської обласної прокуратури від 16 серпня 2021 року № 31/1/3 другим слідчим відділом ТУ ДБР здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №42020160000000838 від 13 жовтня 2020 р. за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 190 КК України, за фактом заволодіння слідчим Таїровського ВП Київського ВП у м. Одесі ГУНП в Одеській області ОСОБА_3 шляхом обману, частиною квартири АДРЕСА_3 , оформивши її на свою матір ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення статей 215 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

наявність підстав для оспорення правочину;

встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).

Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що:

під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення;

під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);

помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить);

поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (частина друга статті 717 ЦК України).

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).

У судовій практиці розмежовуються такі об`єкти цивільних прав як частка в праві спільної часткової власності та житлове приміщення. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не є конкретною часткою майна. Тобто, частка в праві спільної часткової власності та житлове приміщення є окремим об`єктом цивільних прав (див. постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року в справі № 295/4514/16-ц та від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18).

У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року в справі № 6-93цс16 зазначено, що:

«якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Виходячи зі змісту статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20) вказано, що:

«наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Проте, Верховний Суд наголошує, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилялася стосовно правової природи укладених нею правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, вона усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21) зазначено, що:

«наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, - суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі (іншому житлі) після укладення договору дарування. Виключно у разі встановлення цих обставин правила частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Проте, Верховний Суд наголошує, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довів, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування він помилився стосовно правової природи укладених ним правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, він усвідомлював їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. До укладення договорів нотаріусом позивача було попередньо ознайомлено з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладені сторонами правочини, що підтверджується змістом оспорюваних договорів, підписаних позивачем. Сторони укладених договорі дарування ствердили, що ці договори не мають характеру фіктивних та удаваних угод. Дарувальник ствердив, що дарування здійснено за доброю волею, без будь-яких погроз, примусу чи насильства, як фізичного, так і морального (пункти 10 договору дарування земельної ділянки, пункт 18 договору дарування житлового будинку). Установивши, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваних договорів дарування він мав намір укласти інший договір - договір довічного утримання, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання договорів дарування недійсними, що відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.

Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності волі у позивача під час укладення оспорюваних договорів дарування, зокрема неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації. За встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 змінив наміри щодо відчуження майна після укладення договорів дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договорів під час укладення таких правочинів. Крім того, позивачем не доводилося і судами не встановлено, що відповідач чинить перешкоди заявнику у можливості користування будинком та вчиняє дії з його виселення, що свідчить про відсутність порушених прав у позивача».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2022 року в справі № 715/2513/19 (провадження № 61-15340св20) зазначено, що:

«суд першої інстанції, відмовивши в позові, виходив з того, що уклавши у 2015 році договори, позивач усвідомлювала правову природи правочинів та мала намір укласти саме договори дарування, що підтвердили допитані судом першої інстанції свідки, діти позивача. Також Верховний Суд бере до уваги доводи касаційної скарги, що позивач спочатку оформляла документи для оформлення спадщини на спірний будинок та земельну ділянку, а потім для оформлення договорів дарування, що вказує на її обізнаність щодо укладення саме договорів дарування. Суд першої інстанції надав належну оцінку доказам на обґрунтування заявлених позовних вимог та їх заперечення у їх сукупності, а також врахував відносини, які склалися між сторонами спору протягом тривалого часу.

З огляду на встановлені обставини суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що неприязні стосунки позивача з відповідачем на сьогодні не свідчить про наявність помилки з боку дарувальника під час укладення нею правочинів у 2015 році. Лише посилання позивача на те, що спірний будинок є єдиним її житлом, без доведення належними, допустими та достатніми доказами помилки під час укладення договору, не є підставою для задоволення позову.

Верховний Суд зазначає, що позивач не доводила і суди не встановлювали, що відповідач чинить їй перешкоди у можливості користування будинком та вчиняє дії з її виселення. Спір між сторонами не стосується втручання у право позивача на повагу до житла. Скасувавши рішення суду першої інстанції та ухваливши нове про задоволення позову, суд апеляційної інстанції встановив, що на момент укладання оспорюваних договорів позивачу виповнилося повних 64 роки, отже, як особа похилого віку, вона потребує догляду й сторонньої допомоги, після укладення спірних договорів дарування 17 грудня 2015 року постійно проживала у спірному житловому будинку. Суд першої інстанції не врахував положення закону, які регулюють спірні правовідносини, а також не дав оцінки тій обставині, що позивач ОСОБА_1 під час укладення договору дарування житлового будинку, який є її єдиним житлом, погоджувалася на безоплатну передачу цього будинку у власність відповідача лише за умови довічного утримання, тобто інша сторона договору мала здійснювати постійний догляд та її утримання, що свідчить про неправильне сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і вона має істотне значення.

Дійшовши висновку, що суд першої інстанції не врахував положення закону, які регулюють спірні правовідносини, а також не дав оцінки тій обставині, що позивач під час укладення договору дарування житлового будинку, який є її єдиним житлом, погоджувалася на безоплатну передачу цього будинку у власність відповідача лише за умови довічного утримання, суд апеляційної інстанції у постанові не зазначив, на підставі яких доказів, які він оцінив, дійшов висновку про неправильне сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, оскільки протилежне встановив суд першої інстанції, зокрема надавши оцінку показанням свідків у справі в сукупності з іншими доказами у справі».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України).

У мотивувальній частині рішення зазначаються: фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення (пункти 1, 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

апеляційний суд при залишенні без змін рішення суду першої інстанції вважав, що оскільки спірна квартира є єдиним житлом позивачки, яка за оспорюваним договором безоплатно її відчужила без будь-яких умов майнового або немайнового характеру, то такі обставини, з урахуванням факту продовження, без окремого укладання дарувальником договору оренди або іншого договору, який підтверджує її права користування даною квартирою, як проживання позивачки у відчуженій квартирі, продовження нею оплати комунальних послуг, відсутність будь-яких доказів, поданих стороною відповідача, які б підтвердили знайомство дарувальника з обдаровуваною особою (у судовому засіданні суду першої інстанції позивач стверджувала, що ОСОБА_2 їй невідома), дають підстави зробити висновок про те, що позов про визнання договору дарування недійсним з мотивів помилки дарувальника у правовому мотиві правочину, який має істотне значення, є доведеним;

апеляційний суд не звернув увагу, що поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі проте, таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив;

апеляційний суд не врахував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки;

апеляційний суд не звернув уваги, що суд першої інстанції не встановив обставин які б свідчили про помилку щодо природи оспорюваного договору дарування.

За таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін суду першої інстанції.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена з порушенням норм матеріального процесуального права. У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду скасувати; передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 28 червня 2022 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 28 червня 2022 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук