Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.01.2019 року у справі №487/1501/18

Постанова

Іменем України

19 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 487/1501/18

провадження № 61-832св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2018 року у складі судді Бобрової І. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 листопада 2018 рокуу складі колегії суддів: Галущенка О. І., Лисенка П. П., Серебрякової Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання права власності на частину земельної ділянки.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стали співвласниками в рівних долях (по 59/200 часток) житлового будинку АДРЕСА_1, в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5, який за життя був власником 59/100 частки цього житлового будинку.

Зазначені 59/100 часток будинку спадкодавець придбав у свого батька -

ОСОБА_4 за договором купівлі-продажу від 18 квітня 2002 року, який був визнаний дійсним рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва

від 11 жовтня 2002 року.

Будинок розташований на земельній ділянці, площею 0,0758 га, яка відповідно до державного акта на право власності на землю серії I- МК № 003859, виданого

12 квітня 2001 року перебуває у спільній власності співвідповідачів.

При укладенні договору купівлі-продажу частки будинку угоди про відчуження землі спадкодавець з попереднім власником не укладав і на цій підставі нотаріус відмовила у видачі свідоцтва про право власності на частку земельної ділянки в порядку спадкування за заповітом.

Посилаючись на ці обставини, позивачі просили визнати за ними право власності за кожним по 59/200 частки спірної земельної ділянки.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2018 року позовні вимоги задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, по 59/200 кожному.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі

412,98 грн.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі

412,98 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив із того, що за загальним правилом, закріпленим у частині 4 статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. А тому суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 26 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2018 року залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави 181,44 грн у відшкодування судового збору за подання апеляційної скарги.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_3, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

29 грудня 2018 року ОСОБА_3 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 листопада 2018 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки частина земельної ділянки не була відчужена за окремим договором купівлі-продажу разом із частиною будинку, вона не належала спадкодавцю на праві власності, а тому і не могла перейти до спадкоємців.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Заводського районного суду міста Миколаєва.

18 лютого 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 листопада 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Фактичні обставини справи

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5. Після його смерті відкрилась спадщина на 59/100 частки житлового будинку по АДРЕСА_1, яка належала спадкодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 18 квітня

2002 року, визнаному дійсним рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 11 жовтня 2002 року. Співвласником 41/100 частини зазначеного домоволодіння є відповідач - ОСОБА_3

24 жовтня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 прийняли спадщину після смерті ОСОБА_5 - по 59/200 частки зазначеного вище домоволодіння кожний. У видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку було відмовлено, оскільки відсутній документ, що підтверджує перехід права власності на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок, частка у праві спільної часткової власності на яку було продано спадкодавцю (постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 29 січня

2018 року).

Земельна ділянка, площею 0,0758 га розташована за адресою:

АДРЕСА_1, передана у спільну сумісну власність для обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (державний акт на право приватної власності на землю серії І- МК № 003859).

За життя ОСОБА_5 намагався визнати за собою право власності на 59/100 спірної земельної ділянки, подавши відповідний позов до суду, проте ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 17 березня 2017 року провадження у вказаній справі було закрито у зв'язку зі смертю позивача.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Надаючи оцінку аргументам, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із такого.

За правилами частини 4 статі 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, зробила висновок, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об'єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статі 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об'єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об'єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об'єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об'єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.

Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Наведений підхід підтверджується також і ретроспективним аналізом норм законодавства щодо переходу прав на земельну ділянку у випадку відчуження права власності на нерухоме майно. Радянське законодавство оперувало терміном "основні фонди". Термін "нерухомість" і класифікація майна на нерухоме та рухоме були відображені в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 березня 1991 року (введених в дію з 01 січня 1992 року). Так, відповідно до частини другої статті 4 цих Основ майно поділяється на нерухоме та рухоме; до нерухомого майна належать земельні ділянки і "все, що міцно з ними зв'язано", як-от: будівлі, споруди тощо, а до рухомого належить майно, переміщення якого можливе без неспіврозмірної шкоди його призначенню.

Стаття 30 Земельного кодексу Української РСР (1991 року) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття

(див. постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.17),

від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).

Разом з цим, Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові, серед іншого, дійшла висновку про те, що укладаючи договір, спрямований на відчуження будинку, сторони не могли не розуміти, що користування будинком неможливе без використання земельної ділянки, достатньої для розміщення й обслуговування будинку. Оскільки сторони не обумовили розмір земельної ділянки, яка переходить у власність позивачки, під час нового розгляду справи необхідно з'ясувати дійсні наміри сторін щодо такого розміру. Для цього необхідно встановити, який розмір земельної ділянки, призначений для розміщення і обслуговування будинку, є нормативно визначеним у місцевості, де він знаходиться, а також для визначення тієї частини земельної, яка необхідна для обслуговування будинку позивачки, слід з'ясувати, чи використовує відповідач відповідну земельну ділянку, яку саме її частину та для якої мети.

Оцінюючи спірні правовідносини Верховний Суд дійшов висновку, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовних вимог є обґрунтованими, оскільки частина земельної ділянки знаходиться під домоволодінням, належним на праві власності позивачам, а тому вони мають право на земельну ділянку у відповідній частині для розміщення і обслуговування будинку, частка якого перейшла до позивачів у порядку спадкування за законом.

Доводи касаційної скарги зводяться виключно до неправильного тлумачення норм матеріального права, які на думку заявника спростовують висновок судів попередніх інстанцій.

Проте, Верховний Суд зауважує, що під час касаційного перегляду справи, не встановлено порушення норм матеріального права, що призвело б до не правильного вирішення справи. Висновки судів попередніх інстанцій відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові

від 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), підстав для відступу від якої колегія суддів не вбачає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною 3 статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 листопада 2018 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 вересня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська