Постанова

Іменем України

24 липня 2020 року

м. Київ

справа № 755/2345/17

провадження № 61-17627св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Сімоненко В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Самойленком Афанасієм Миколайовичем, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 січня 2019 року у складі судді Арапіної Н. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року у складі колегії суддів: Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 рокуОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ майна.

Позовна заява мотивована тим, що з 21 червня 2013 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, який заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 квітня 2014 року розірвано. Однак після розірвання шлюбу з квітня 2014 року по вересень 2014 року позивач продовжував проживати з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов`язки, вели спільний побут. Факт спільного проживання позивача та відповідача однією сім`єю без реєстрації шлюбу підтверджується випискою по рахунку, відкритому 19 грудня 2016 року в Публічному акціонерному товаристві «Комерційний банк «Приватбанк», відповідно до якої позивач купував продукти харчування за адресою: АДРЕСА_1 .

З огляду на викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд встановити юридичний факт, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квітня 2014 року по вересень 2014 року; визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 квартиру загальною площею 85 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 ; в порядку поділу сумісного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 право приватної власності на Ѕ частину квартири загальною площею 85 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 ; в порядку поділу сумісного майна подружжя, визнати за ОСОБА_2 право приватної власності на Ѕ частину квартири загальною площею 85 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 22 січня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_1 не надано доказів того, що частина коштів на придбання спірної квартири в період з квітня по вересень 2014 року належала йому, чим не виконано вимоги статті 12 ЦПК України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 січня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції надав належну оцінку доводам сторін у сукупності з наданими сторонами доказами, та встановивши, що ОСОБА_1 не надано доказів того, що частина коштів на придбання спірної квартири в період з квітня по вересень 2014 року належала йому, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2019 року ОСОБА_1 , через адвоката Самойленка А. М., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що в оскаржуваних судових рішеннях не викладено повного переліку обставин на які посилався позивач під час судового розгляду справи. Також, 10 жовтня 2017 року позивачем подано заяву про виклик свідків, проте суд відмовив у задоволенні заяви про допит свідків, чим позбавив позивача можливості довести, що він спільно проживав з відповідачем з квітня 2014 року по вересень 2014 року.

Судами попередніх інстанцій порушені вимоги Європейського Суду з прав людини, статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Суди не надали оцінку кожному аргументу викладеному у позові та поясненнях позивача.

Крім того, судами не враховано те, що сторони фактично перебували у шлюбі (шлюбних стосунках) до 08 жовтня 2014 року, тобто до набрання чинності заочного рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 квітня 2014 року про розірвання шлюбу між сторонами, чим позбавлено позивача права на захист та відновлення його права власності на спірне майно.

Разом з тим, при вирішенні питання щодо відшкодування судових витрат, судами не взято до уваги факту відсутності у матеріалах справи детального розрахунку вартості наданих відповідачу послуг з правової допомоги, а також відсутній розрахунок часу, що представник відповідача витратив на підготовку та ведення справи у суді.

Доводи інших учасників справи

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, який обґрунтовано тим, що при ухваленні заочного рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 08 жовтня 2014 року, яке набрало законної сили, судом встановлено, що ОСОБА_2 уклала з позивачем шлюб 21 червня 2013 року, а з грудня 2013 року припинилися фактичні шлюбні відносини між сторонами, проживали останні окремо та не вели спільного господарства. Вказані обставини не підлягають повторному доказуванню в суді. Крім того, спірна квартира АДРЕСА_2 не є спільною власністю подружжя, оскільки відповідач придбала зазначену квартиру за свої кошти у період коли вона не перебувала в шлюбі з позивачем.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 21 червня 2013 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 22 квітня 2014 року, яке ухвалою Апеляційного суду Київської області від 08 жовтня 2014 року залишено без змін (справа № 357/3111/14-ц). Судове рішення набрало законної сили 08 жовтня 2014 року.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири спільним майном подружжя, поділ майна та встановлення факту сумісного проживання сторін з 12 травня 2010 року до 21 червня 2013 року відмовлено (справа № 755/18918/14-ц).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 29 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2016 року залишено без змін.

29 травня 2014 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Магомедовою М. Г., реєстраційний № 1980, придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Частиною другою статті 315 ЦПК України передбачено, що у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права власності.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Така правова позиція викладена в постанові Пленуму Верховного суду України від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-846цс16.

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

За змістом статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно з частиною першою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Відповідно до статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Як роз`яснено у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясувати джерело і час його придбання.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, виходячи з того, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів спільного проживання з ОСОБА_2 однією сім`єю у період з квітня по вересень 2014 року, зокрема, ведення спільного господарства, взаємних прав та обов`язків, спільного побуту, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що судове рішення про розірвання шлюбу між сторонами набрало законної сили 08 жовтня 2014 року є безпідставними, оскільки сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не можна вважати безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Крім того, при розгляді справи № 357/3111/14-ц про розірвання шлюбу між сторонами, судами встановлено, що між сторонами відсутнє взаємне порозуміння, спільного господарства сторони не ведуть, проживають окремо, а відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Аргументи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій порушені вимоги Європейського Суду з прав людини, статті 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод; суди не надали оцінку кожному аргументу викладеному у позові та поясненнях позивача; судами не взято до уваги факту відсутності у матеріалах справи детального розрахунку вартості наданих відповідачу послуг з правової допомоги, а також відсутній розрахунок часу, що представник відповідача витратив на підготовку та ведення справи у судіє аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді касаційної інстанції немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Самойленком Афанасієм Миколайовичем, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 22 січня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

С. Ю. Мартєв

В. М. Сімоненко