Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.07.2021 року у справі №756/10172/20
Постанова КЦС ВП від 23.02.2022 року у справі №756/10172/20

Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 756/10172/20-ц

провадження № 61-11043св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай Ірина Володимирівна, ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року у складі судді Жука М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Ратнікової В. М., Левенця Б. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай І. В. та ОСОБА_3 , про визнання попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним, застосування наслідків недійсності правочину, стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, відшкодування моральної шкоди.

Позовну заяву мотивовано тим, що 20 жовтня 2017 року між нею та ОСОБА_2 було укладено попередній договір купівлі-продажу, за умовами якого останні досягнули згоди щодо укладення в строк до 19 квітня 2018 року основного договору купівлі-продажу нерухомого майна, а саме: нежитлових приміщень № 171 та № 172, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 750 000 доларів США.

ОСОБА_1 зазначала, що нею на виконання попереднього договору купівлі-продажу загалом було сплачено ОСОБА_2 6 098 079,00 грн.

Напередодні укладення основного договору купівлі-продажу їй стало відомо про те, що ОСОБА_2 не мав наміру укладати з нею основний договір купівлі-продажу спірних нежитлових приміщень, оскільки заздалегідь, а саме 19 жовтня 2016 року ним були укладені попередні договори купівлі-продажу цих же самих нежитлових приміщень з ОСОБА_3 , яка є його матір`ю, у зв`язку із чим на ці приміщення було накладено обтяження, що унеможливлювало укладення з нею основного договору.

Позивач посилалася на те, що в подальшому їй стало відомо про те, що 08 травня 2019 року ОСОБА_2 було розірвано з ОСОБА_3 укладені попередні договори від 19 жовтня 2016 року, зняті обтяження з нежитлових приміщень № 171 та № 172, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , після чого відразу ці приміщення були передані ОСОБА_2 у власність ОСОБА_3 за договором дарування від 08 травня 2019 року.

ОСОБА_1 зазначала, що відповідач уклав з нею попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна під час дії попередніх договорів купівлі-продажу з ОСОБА_3 та під час перебування нежитлових приміщень під обтяженням.

Під час укладення з нею 20 жовтня 2017 року попереднього договору купівлі-продажу нежитлових приміщень ОСОБА_2 , на думку ОСОБА_1 , навмисно ввів її в оману щодо фактів, які впливали на укладення правочину, а саме замовчував факт існування перешкод, у зв`язку із наявністю попередніх договорів, укладених 19 жовтня 2016 року з ОСОБА_3 та про наявність відповідного обтяження цієї нерухомості.

Посилалася на те, що зазначені обставини є істотними, оскільки знаючи про їх існування вона б відмовилась від укладення попереднього договору з відповідачем та сплати на його виконання грошових коштів.

ОСОБА_1 вважала, що до попереднього договору купівлі-продажу необхідно застосувати наслідки недійсності правочину, стягнувши з ОСОБА_2 на її користь 6 098 079,00 грн, сплачених за недійсним правочином.

Разом із цим, вважала, що ОСОБА_2 у відповідності до частини другої статті 625 ЦК України зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 3 % річних від простроченої суми.

Також ОСОБА_1 зазначала, що внаслідок введення її в оману щодо істотних умов договору, отримання від неї грошових коштів відповідач завдав їй моральну шкоду, яка виразилась у моральних стражданнях, перенесеному стресі, погіршенні самопочуття.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд:

визнати попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна - нежитлових приміщень № 171 та № 172, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 20 жовтня 2017 року між нею та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І. В., зареєстрований у реєстрі № 2193, недійсним;

застосувати наслідки недійсності правочину, стягнувши з ОСОБА_2 на її користь 6 098 079,00 грн сплачених за недійсним правочином;

стягнути з ОСОБА_2 на її користь суму інфляційних втрат та 3 % річних у розмірі 1 057 750,22 грн;

стягнути з ОСОБА_2 на її користь 500 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна - нежитлових приміщень № 171 та № 172, розташованих по АДРЕСА_1 , укладений 20 жовтня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І. В., зареєстрований у реєстрі № 2193 недійсним.

У порядку застосування наслідків недійсності правочину стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 098 079,00 грн сплачених за договором, 1 057 750,00 грн збитків, 1 000,00 грн компенсації моральної шкоди, 17 350,00 грн судового збору, а всього 7 174 179,00 грн.

У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний правочин, вчинений ОСОБА_1 внаслідок недобросовісних дій з боку ОСОБА_2 , які виразились у навмисному створенні у позивача уявлення про обставини, які мають істотне значення для укладення правочину та введення її в оману внаслідок замовчення обставин, а саме: обтяження та прав третьої особи на нерухомість, яка мала бути предметом основного договору, тобто такі обставини, які існували на час укладення попереднього договору, є істотними і мають значення та впливали на його укладення.

При цьому судом першої інстанції для захисту майнових прав позивача була застосована реституція у розмірі 6 098 079,00 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 057 750,00 грн збитків та зазначення загальної суми, яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 , - 7 174 179,00 грн скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року в частині стягнення з ОСОБА_2 судового збору у розмірі 17 350,00 грн змінено, зменшено розмір судового збору, який підлягає стягненню з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , з 17 350,00 грн до 12 181,60 грн.

У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірний правочин був вчинений ОСОБА_1 внаслідок недобросовісних дій з боку ОСОБА_2 , які виразились у навмисному створенні у позивача уявлення про обставини, які мають істотне значення для укладення цього правочину, та введення її в оману внаслідок замовчення встановлених під час розгляду справи обставин, а саме обтяження та прав третьої особи ОСОБА_3 на нерухомість, яка мала бути предметом основного договору, тобто такі обставини, які існували на час укладення попереднього договору, є істотними і мають значення та впливали на його укладення. Таким чином, при вчиненні спірного правочину формування волі позивача відбулося не вільно, а вимушено, під впливом навмисних недобросовісних дій з боку відповідача.

Поведінка ОСОБА_2 після укладення цього правочину, а саме прийняття грошових коштів від ОСОБА_1 на його виконання, розірвання попередніх договорів укладених раніше щодо цього ж нерухомого майна з ОСОБА_3 та одночасне безкоштовне його передання за договорами дарування у власність ОСОБА_3 свідчать, на думку суду апеляційної інстанції, про відсутність у ОСОБА_2 на час укладення з ОСОБА_1 спірного попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна наміру укладати з нею основний договір.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині задоволеного позову та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 зазначає, що згоди ОСОБА_3 на укладення попереднього договору з позивачем ні норми ЦК України, ні договору не передбачають, а доводи позивача щодо оплати по суті стосуються укладення основного договору. Крім того позивач не виконала всі умови попереднього договору.

Вважає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц (провадження № 61-11414св18), від 14 березня 2019 року у справі № 755/3903/17 (провадження № 61-27176св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 363/1083/16-ц (провадження № 61-35525св18) та від 27 березня 2020 року у справі № 359/4992/17 (провадження № 61-695св17).

Разом із цим зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та вказує, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази (пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

ОСОБА_1 судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не оскаржувала.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року було відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 756/10172/20-ц із Оболонського районного суду м. Києва. У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про зупинення виконання рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року відмовлено.

У серпні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

20 жовтня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, відповідно до умов якого сторони зобов`язалися у майбутньому в строк не пізніше 19 квітня 2018 року, з урахуванням істотних умов, передбачених цим договором, укласти і належним чином оформити договори купівлі-продажу нерухомого майна (основний договір).

Згідно з пунктом 1.2 зазначеного договору його предметом є:

нежитлове приміщення, загальною площею 190,8 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , що зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна: 506815880000;

нежитлове приміщення, загальною площею 181,0 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , що зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційним номером об`єкта нерухомого майна: 506868380000.

Відповідно до пунктів 3.1 та 4.1 зазначеного договору ОСОБА_2 згоден продати, а ОСОБА_1 згодна купити зазначене в пункті 1.2 договору нерухоме майно за ціну в національній валюті - гривні, що становить еквівалент 75 000,00 доларів США, що розраховується за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ), з яких в день підписання цього договору ОСОБА_1 зобов`язалася сплатити ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 1 324 995,00 грн, що еквівалентно 50 000,00 доларам США, а ОСОБА_2 підтвердив факт отримання цієї грошової суми від ОСОБА_1 .

У договорі визначено, що наступна оплата здійснюється в національній валюті гривня ОСОБА_1 згідно з графіком: до 19 листопада 2017 року - еквівалент 50 000,00 доларів США за курсом НБУ на день сплати грошових коштів; 19 грудня 2017 року - еквівалент 50 000,00 доларів США, за курсом НБУ на день сплати грошових коштів; 19 січня 2018 року - еквівалент 50 000,00 доларів США за курсом НБУ на день сплати грошових коштів; 19 лютого 2018 року - еквівалент 50 000,00 доларів США за курсом НБУ на день сплати грошових коштів; 19 березня 2018 року - еквівалент 50 000,00 доларів США за курсом НБУ на день сплати грошових коштів; залишок грошових коштів у розмірі 450 000,00 доларів США за курсом НБУ на день сплати грошових коштів повинен бути сплачений у будь-який час, але не пізніше до дня підписання сторонами основного договору.

20 листопада 2017 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 еквівалент 50 000,00 доларів США у гривні за попереднім договором від 20 жовтня 2017 року, що підтверджується розпискою (а. с. 54, т. 1).

06 березня 2018 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 еквівалент 20 000,00 доларів США та 10 000,00 євро в гривневому еквіваленті за попереднім договором від 20 жовтня 2017 року, що підтверджується розпискою від 06 березня 2018 року.

Згідно розписки від 12 квітня 2018 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 еквівалент 100 000,00 доларів США в гривні за попереднім договором від 20 жовтня 2017 року.

19 жовтня 2016 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, за умовами якого сторони зобов`язалися в майбутньому, в строк не пізніше 12.00 год. 19 жовтня 2019 року, з урахуванням істотних умов, передбачених цим договором, укласти і належним чином оформити договір купівлі-продажу (основний договір) нежитлових приміщень № 171, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 5 000 000,00 грн, з яких в момент підписання цього договору ОСОБА_3 сплатила ОСОБА_2 512 000,00 грн завдатку.

Відповідно до пункту 5.2 вказаного договору ОСОБА_2 зобов`язався без згоди ОСОБА_3 не допускати виникнення у третіх осіб будь-яких прав на нерухоме майно, а також не допускати виникнення будь-яких обтяжень, що можуть перешкодити укладенню основного договору, а в разі виникнення обтяжень на відчуження нерухомого майна - звільнити нерухоме майно з обтяжень.

У пункті 8.1 договору сторони визначили, що з моменту забезпечення виконання зобов`язань, які випливають з умов цього договору право ОСОБА_2 на відчуження нерухомого майна обтяжується необхідністю отримання попередньої згоди від ОСОБА_3 . Відомості про обтяження зазначеного нежитлового приміщення забороною відчуження реєструються в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І. В. та зареєстровано в реєстрі № 2014.

19 жовтня 2016 року приватним нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай І. В. у зв`язку з посвідченням зазначеного договору накладено заборону відчуження нежитлового приміщення № 171.

19 жовтня 2016 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна, за умовами якого сторони зобов`язалися в майбутньому, в строк не пізніше 12.00 год. 19 жовтня 2019 року, з урахуванням істотних умов, передбачених цим договором, укласти і належним чином оформити договір купівлі-продажу (основний договір) нежитлових приміщень № 172, за адресою: АДРЕСА_1 , за ціною 4 500 000,00 грн, з яких в момент підписання цього договору ОСОБА_3 сплатила ОСОБА_2 512 000,00 грн завдатку.

Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мамай І. В. та зареєстровано в реєстрі № 2012.

19 жовтня 2016 року приватним нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай І. В. у зв`язку із посвідченням зазначеного договору накладено заборону відчуження нежитлових приміщень № 172.

Накладення заборони 19 жовтня 2016 року на спірні нежитлові приміщення також підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованою 12 листопада 2019 року службовою особою Головного управління Національної поліції у м. Києві у межах кримінального провадження № 1201910000001219.

08 травня 2019 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_3 договори про розірвання попередніх договорів від 19 жовтня 2016 року, зареєстрованих у реєстрі № 2012 та № 2014.

08 травня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договори дарування нежитлового приміщення, відповідно до умов яких ОСОБА_2 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_3 прийняла у власність нерухоме майно (дарунок), яким є належне дарувальнику на праві приватної власності: нежитлове приміщення, загальною площею 190,8 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 506815880000; нежитлове приміщення, загальною площею 181 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 506868380000.

З приводу незаконних дій ОСОБА_2 під час укладення попереднього договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2017 року ОСОБА_1 зверталася до Головного управління Національної поліції у м. Києві.

На підставі заяви ОСОБА_1 . Головним управлінням Національної поліції у м. Києві було заведено кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12019100000001219 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 229 ЦК України визначено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно із частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У пункті 20 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» надано роз`яснення, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що обставини щодо яких сторона правочину введена в оману іншою стороною мають існувати саме на момент вчинення правочину. Обман може виражатись, зокрема, у формі замовчування існування цих обставин. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що такий обман з боку контрагента за договором дійсно мав місце, умисел в його діях, істотне значення обставин щодо яких особу введено в оману.

Згідно зі статтями 12 та 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_2 , як продавець, уклав з ОСОБА_1 спірний попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна під час дії попередніх договорів купівлі-продажу, укладених ним щодо цього ж нерухомого майна з ОСОБА_3 та під час перебування цієї нерухомості під обтяженням, а також ураховуючи те, що згода ОСОБА_3 на відчуження спірного нерухомого майна не надавалась, та під час укладення спірного правочину нотаріус перевірив лише наявність у ОСОБА_2 права власності на нерухоме майно, не повідомивши ОСОБА_1 про наявність обтяжень цього майна й існування зобов`язань відповідача щодо відчуження цього майна, дійшов правильного висновку, що спірний правочин був вчинений ОСОБА_1 внаслідок недобросовісних дій з боку ОСОБА_2 , які виразились у навмисному створенні у позивача уявлення про обставини, які мають істотне значення для укладення цього правочину та введення її в оману внаслідок замовчення встановлених під час розгляду справи обставин, а саме обтяження та прав третьої особи ОСОБА_3 на нерухомість, яка мала бути предметом основного договору, тобто такі обставини, які існували на час укладення попереднього договору, є істотними і мають значення та впливали на його укладення.

Суд обґрунтовано вважав, що при вчиненні спірного правочину формування волі позивача відбулося не вільно, а вимушено, під впливом навмисних недобросовісних дій з боку відповідача. Поведінка ОСОБА_2 після укладення цього правочину, а саме прийняття грошових коштів від ОСОБА_1 на його виконання, розірвання попередніх договорів, укладених раніше щодо цього ж нерухомого майна з ОСОБА_3 , та одночасне безкоштовне його передання за договорами дарування у власність ОСОБА_3 свідчать про відсутність у ОСОБА_2 на час укладення з ОСОБА_1 спірного попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна наміру укладати з нею основний договір.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року у справі № 635/8395/15-ц (провадження № 61-11414св18), від 14 березня 2019 року у справі № 755/3903/17 (провадження № 61-27176св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 363/1083/16-ц (провадження № 61-35525св18) та від 27 березня 2020 року у справі № 359/4992/17 (провадження № 61-695св17), на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Посилання в касаційній скарзі на те, що ОСОБА_1 не повністю виконала умови попереднього договору, по-перше не мають правового значення для її вимог про визнання договору недійсним, а по-друге, вимог про розірвання договору через його невиконання ОСОБА_2 не заявляв. Кошти за попереднім договором були сплачені, і протилежного відповідач не довів, надані позивачем докази не спростував.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо їх оцінки, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України» та «Рябих проти Російської Федерації», у справі «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 грудня 2020 року у нескасованій під час апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакари

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович