Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.12.2018 року у справі №159/3709/17

Постанова

Іменем України

17 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 159/3709/17

провадження № 61-48208св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 липня 2018 року у складі судді Бойчука П. Ю. та постанову Волинського апеляційного суду від 05 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Русинчука М. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ:

Короткий зміст позовних вимог:

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на частину нерухомого майна, набутого за час перебування у шлюбі.

Позовна заява мотивована тим, що позивач та відповідач з 17 лютого 2006 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 січня 2016 року. У шлюбі у них народилась дочка ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. Після укладення шлюбу вони почали проживати у будинку батьків чоловіка. Зі згоди власника будинку ОСОБА_2 (батька відповідача ОСОБА_3), позивач та спільна з відповідачем дочка були зареєстровані в будинку по АДРЕСА_1 (далі - будинок).

ОСОБА_2 надав їм для проживання одну кімнату в будинку, яка в технічному паспорті відображена цифрами "1-7", загальною площею 17,2 кв. м, та в подальшому надав згоду позивачці та відповідачу ОСОБА_3 збільшити свою житлову площу шляхом добудови до кімнати, в якій вони проживали, та обіцяв побудовану частину будинку разом з кімнатою відчужити на користь подружжя.

Будівництво добудови до житлового будинку тривало орієнтовно з 2007 року по кінець 2009 року. З метою облаштування двох окремих об'єктів нерухомого майна будинок був реконструйований та після проведення добудови передбачав наявність двох квартир. Після здачі добудови в експлуатацію та оформлення усіх необхідних документів на ім'я ОСОБА_2 було видано нове свідоцтво про право власності на реконструйований об'єкт нерухомого майна.

Після отримання відповідних документів відповідач ОСОБА_2 розпочав вчиняти дії, які, на думку позивачки, спрямовувались на реалізацію їх домовленості в частині юридичного оформлення набутого ними права власності на добудову. Зокрема, останнім було поділено належну йому земельну ділянку на дві окремих земельних ділянки площами 0,0133 кв. м (під добудовою із врахуванням кімнати "1-7") та 0,047 кв. м (під іншою частиною будинку).

В подальшому сімейні відносини між позивачем та відповідачем ОСОБА_3 почали поступово погіршуватись і домовленість щодо документального оформлення набутого ними права власності на частину житлового будинку, яку вони спільно побудували, перестала реалізовуватись.

Відповідачі перестали визнавати наявне у позивачки право власності на частину будинку, а саме на добудову "а1".

Позивачем стверджується, що все будівництво добудови "а1" проводилось за спільні сімейні кошти позивача та її чоловіка, а тому позивач вважає, що вказана добудова є їх спільною сумісною власністю, яка набута за спільні сімейні кошти в період перебування у шлюбі.

За даними інвентаризації КП "ВОБТІ" від 15 лютого 2010 року, прибудова "а1" від цілого будинку становить 30/100 часток. З огляду на те, що прибудова здійснювалась виключно за спільні сімейні кошти з ОСОБА_3, то позивач вважає, що вказану частину будинку вони набули у спільну сумісну власність подружжя.

З урахуванням наведеного, позивачка просила визнати право спільної сумісної власності на 30/100 частин житлового будинку, який розташований по АДРЕСА_1, яке набуто ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за час перебування у шлюбі, визначивши належну позивачці частку у праві спільної сумісної власності в розмірі 1/2 спільного майна, що становить 15/100 частин житлового будинку. Крім цього, позивач просила стягнути з відповідачів понесені нею судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 липня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4000,00 грн.

Постановою Волинського апеляційного суду від 05 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 липня 2018 року без змін.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 місцевий суд, з яким погодився й апеляційний суд, виходили з того, що одноосібним власником приміщення є відповідач ОСОБА_2 та між сторонами відсутні будь-які належно оформленні домовленості щодо порядку користування спірними приміщенням чи щодо відчуження цих приміщень на користь позивачки чи її колишнього чоловіка. Позивачкою не доведено, що добудова велась нею та відповідачем ОСОБА_3 за спільні кошти подружжя.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:

04 грудня 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Ковельського міськрайонного суду від 05 липня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 листопада 2018 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалено не об'єктивно та упереджено, оцінка наявним в матеріалах справи доказам була односторонньою, неповною, усі докази, які мали вплинути на встановлення справедливого рішення судами не було досліджено.

Судом не було враховано та оцінено докази, надані позивачем, що підтверджують факт набуття подружжям під час шлюбу спірного майна, а саме оригінали документів на придбання будівельних матеріалів, які були використані в процесі будівництва, виданих на її ім'я та ім'я її колишнього чоловіка.

Розгляд справи у суді апеляційної інстанції відбувся без участі позивача, що позбавило її можливості реалізувати передбачені процесуальним законом права, зокрема в частині надання особистих пояснень щодо доводів, клопотань, поданих іншими учасниками, що призвело до стягнення з неї судового збору у розмірі 4500
грн.

Доводи інших учасників справи:

01 лютого 2019 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду відзив, у якому просить рішення Ковельського міськрайонного суду від 05 липня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 листопада 2018 року залишити без змін. Стягнути з позивачки на користь ОСОБА_2 понесені ним судові витрати на правничу допомогу адвоката в суді касаційної інстанції в сумі 2 000,00 грн.

Відзив мотивовано тим, що він є одноосібним власником спірного будинку, який будувався за його кошти, а тому судами надано вірно оцінку всім доказам, рішення ухвалені у даній справі є законними та справедливими.

Рух касаційної скарги:

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2019 рокувідкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Ковельського міськрайонного суду міста Волинської області.

Клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії рішення Ковельського міськрайонного суду від 05 липня 2018 року та постанови Волинського апеляційного суду від 05 листопада 2018 року до закінчення касаційного провадження у справі задоволено.

Зупинено дію оскаржуваних рішеньдо закінчення касаційного провадження у справі.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Короткий зміст фактичних обставин справи:

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 17 лютого 2006 року, який було розірвано рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 25 січня 2016 року.

Відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_1, згідно зі свідоцтвом про право власності, виданим 12 лютого 2010 року Ковельською міською радою на підставі рішення виконкому від 14 січня 2010 року №
7.

Відповідно до будівельного паспорта та рішення Виконкому Ковельської міської ради № 158 від 12 квітня 2007 року, забудовником добудови до спірного житлового будинку є ОСОБА_2.

Відповідно до довідки Управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області від 20 серпня 2009 року № 2465 було присвоєно адресний номер "1" квартирі площею 67,8 кв. м в будинку АДРЕСА_1 та присвоєно адресний номер "2" квартирі площею 55,9 кв. м у цьому ж будинку.

Разом з тим, згідно з технічним паспортом на житловий будинок, виготовленим КП "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" станом на 12 лютого 2010 року спірний житловий будинок зазначений як єдиний цілий об'єкт нерухомості без виділення окремих квартир чи інших приміщень.

Матеріалами справи та наданими доказами, в тому числі і показаннями свідків у суді першої інстанції встановлено, що позивач користується кімнатою 1-7, площею 17,2 кв. м; кімнатою 1-8, площею 15,7 кв. м; коридором 1-9, площею 5,5 кв. м; кухнею 1-10, площею 10,8 кв. м; ванною кімнатою 1-11, площею 6,7 кв. м у згаданому житловому будинку.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 06 лютого 2018 року, яке набрало законної сили, зобов'язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні житловими приміщеннями, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 шляхом забезпечення ОСОБА_2 вільного доступу до кімнати 1-7, площею 17,2 кв. м; кімнати 1-8, площею 15,7 кв. м; коридору 1-9, площею 5,5 кв. м; кухні 1-10, площею 10,8 кв. м; ванної кімнати 1-11, площею 6,7 кв. м.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд:

Згідно зі статтею 60 Сімейного Кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Згідно з частинами 3, 4 статті 368 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно з частиною 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Позивачка звернулась до суду з позовом про визнання права власності на частину нерухомого майна, яке набуте за час перебування у шлюбі.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Суди попередніх інстанцій на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки власником спірного будинку є батько її колишнього чоловіка ОСОБА_2, позивачем не надано, а матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, щодо наявності належно оформлених домовленостей щодо порядку користування спірними приміщеннями чи щодо відчуження цих приміщень на користь позивача чи її колишнього чоловіка.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про власність" (у редакції до 2007 року) у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах.

Оскільки земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом.

Отже виходячи з вищезазначеного, оскільки земельна ділянка та оскаржуваний будинок належить на праві власності ОСОБА_2, участь позивачки у будівництві не створює для неї право власності на частину будинку.

Доводи заявника про порушення її процесуальних прав, оскільки розгляд справи в апеляційному суді 05 листопада 2018 року відбувся без її участі, є безпідставними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 було повідомлена про відкладення розгляду справ на 05 листопада 2018 року, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 51). Також вирішуючи питання щодо можливості розгляду справи без участі позивача та її представника, апеляційний суд надав оцінку клопотанню. Як вбачається з матеріалів справи за клопотанням позивачки судові засідання відкладались декілька разів, позивачка була своєчасно та належним чином повідомлена про день, час та місце розгляду справи, тому її неявка не була перешкодою для розгляду справи апеляційним судом у відповідності до вимог статті 372 ЦПК України. Тому не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно стягнув із позивачки витрати, пов'язанні із наданням відповідачу правничої допомоги за розгляд справи в апеляційній інстанції, є необґрунтовані, оскільки на час прийняття оскаржуваного рішення позивачка не була звільнена від судового збору, а другу групу інвалідності їй присвоєно 29 листопада 2018 року, що підтверджується довідкою до акта медико-соціальної експертної комісії серії 12 ААА № 765690 виданої 29 листопада 2018 року. Тому судом правильно застосовано положення частин 1 та 2 статті 141 ЦПК України, відповідно до яких судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються, зокрема у разі відмови в позові - на позивача.

Інші доводи касаційної скарги, не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, яким у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права, незгоди з висновками суду апеляційної інстанції та до переоцінки доказів, що відповідно до правил частини 1 статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 липня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 листопада 2018 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Щодо поновлення виконання судових рішень:

За змістом частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини 3 статті 436 ЦПК України Верховний суд поновлює виконання рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 липня 2018 року та постанови Волинського апеляційного суду від 05 листопада 2018 року.

Щодо вирішення питань про розподіл судових витрат:

Щодо клопотання ОСОБА_2 про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 2
000 грн, понесених під час касаційного розгляду справи, слід зазначити наступне.

Відповідно до частин 1 -6 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

3) для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі "Двойних проти України" (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі "Гімайдуліна і інших проти України" (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", від 26 лютого 2015 року у справі "Баришевський проти України" (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Верховний Суд, розподіляючи витрати, понесені ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу, дійшов висновку про те, що наявні в матеріалах справи договір про надання правничої допомоги від 21 січня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Півнем Г. В., розрахунок надання правничої допомоги від 01 лютого 2019 року на суму 2 000,00 грн, а також акт виконаних робіт (наданих послуг) від 01 лютого 2019 року та квитанція про оплату послуг про надання правничої допомоги від 25 січня 2019 року № ~organization0~-1 є підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі.

У зв'язку з тим, що ОСОБА_1 на час подання касаційної скарги встановлено другу групу інвалідності, то відповідно до пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнена від сплати судового збору під час розгляду справи в касаційній інстанції.

Відповідно до частини 7 статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи характер виконаної адвокатом роботи (складання відзиву на касаційну скаргу), принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та звільнення позивачки від сплати судових витрат, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність компенсування за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, понесені ОСОБА_2 витрати, пов'язанні з оплатою правничої допомоги у розмірі 2 000 грн під час розгляду справ в суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 липня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 05 листопада 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 липня 2018 року та постанови Волинського апеляційного суду від 05 листопада 2018 року.

Компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, понесені ОСОБА_2 витрати, пов'язанні з оплатою правничої допомоги у розмірі 2 000,00 грн під час розгляду справ в суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко