Доктрина акцесорності та доля іпотеки при задавненості основного боргу

Доктринальна критика збереження іпотеки після втрати кредитором можливості примусового стягнення

Ключова проблематика

Чи повинна іпотека існувати невизначено довго, якщо кредитор остаточно втратив можливість примусово задовольнити основну вимогу? Закон прямо пов’язує долю іпотеки з основним зобов’язанням, однак не називає сплив позовної давності самостійною підставою припинення іпотеки. У статті розмежовуються припинення зобов’язання та сплив позовної давності, аналізується актуальна позиція Верховного Суду й обґрунтовується авторський підхід: після остаточної втрати всіх законних способів примусового задоволення збереження реєстрового обтяження суперечить функціональній акцесорності та принципу пропорційності.

1. Вступ: Практичний тупик «примарних» обтяжень

У вітчизняній судовій та банківській практиці поширена ситуація, коли за довгостроковим кредитом кредитор пропускає позовну давність або з інших причин втрачає можливість примусового задоволення вимоги. Водночас у Державному реєстрі речових прав роками залишаються записи про іпотеку та заборону відчуження. Власник не може повноцінно розпоряджатися майном, хоча забезпечувальна функція обтяження фактично не реалізується.

Юридично ці випадки не можна ототожнювати. Припинення основного зобов’язання є передбаченою законом підставою припинення іпотеки. Натомість сплив позовної давності, згідно зі статтею 267 ЦК України, за загальним правилом лише дає підставу для відмови у позові, якщо сторона заявила про його застосування, але не припиняє саме зобов’язання. Саме ця відмінність утворює головну колізію між формальною конструкцією «натурального» зобов’язання та функціональним призначенням іпотеки.

2. Акцесорний характер іпотеки: Законодавча мета та її вичерпання

Стаття 3 Закону України «Про іпотеку» імперативно визначає похідний характер іпотеки: вона є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Стаття 17 цього Закону так само відносить припинення основного зобов’язання та закінчення строку дії іпотечного договору до підстав припинення іпотеки. Отже, коли основне зобов’язання припинилося на підставі закону або договору, похідне обтяження не може продовжувати існувати самостійно.

Разом із тим закінчення строку виконання кредиту, сплив позовної давності та припинення зобов’язання — це різні юридичні факти. Чинне законодавство не містить прямої норми про припинення боргу лише через сплив позовної давності. Навпаки, можливість належного добровільного виконання після її спливу свідчить про збереження вимоги без судового примусу. Тому сам принцип акцесорності ще не доводить автоматичного припинення іпотеки саме внаслідок позовної давності.

Авторська позиція полягає в іншому: якщо у конкретних правовідносинах кредитор остаточно втратив усі передбачені законом і договором способи примусового задоволення, безстрокове збереження іпотеки вже не забезпечує виконання, а лише обмежує право власності. За телеологічним прочитанням статей 3 і 17 Закону «Про іпотеку» така іпотека має вважатися такою, що вичерпала свою забезпечувальну функцію. Це доктринальний висновок автора, а не усталений висновок Верховного Суду.

3. Вимоги за ст. 625 ЦК України та межі їх окремого заявлення

Окремою проблемою є спроби стягувати 3 % річних та інфляційні втрати за статтею 625 ЦК України після спливу позовної давності за основною вимогою. Такі нарахування є наслідком порушення грошового зобов’язання, але їх правова доля не може аналізуватися у відриві від основної вимоги та права боржника заявити про позовну давність.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 та Касаційного цивільного суду від 23.11.2022 у справі № 285/3536/20 сформульовано важливі орієнтири:

• Вимоги про 3 % річних та інфляційні втрати мають додатковий характер щодо основної грошової вимоги.
• Кредитор не повинен використовувати окрему вимогу за статтею 625 ЦК України як спосіб позбавити боржника можливості заявити про сплив позовної давності за основною вимогою.

Водночас ці висновки самі по собі не означають припинення основного зобов’язання чи іпотеки: вони стосуються меж судового захисту відповідних грошових вимог.

Практичне застосування цього підходу відображене також у постанові Одеського апеляційного суду від 27.02.2025 у справі № 522/2970/23 (провадження № 22-ц/813/1059/25, ЄДРСР № 125845541). Суд залишив без змін відмову в позові АТ «СЕНС БАНК» про стягнення 3 % річних за кредитним договором. Суд урахував, що рішення третейського суду про основний борг було ухвалене поза межами його компетенції та не підлягало примусовому виконанню, а банк не пред’явив до суду загальної юрисдикції вимогу про стягнення основної задавненої заборгованості. За цих обставин окрема вимога за статтею 625 ЦК України фактично дозволяла б обійти захист боржника, пов’язаний із позовною давністю. Ця постанова є прикладом застосування висновку КЦС ВС у справі № 285/3536/20 на рівні апеляційного суду, але сама по собі не вирішує питання про припинення іпотеки.

4. Автономні підстави для визнання іпотеки припиненою

Для припинення реєстрового обтяження необхідно встановити конкретну підставу, передбачену статтею 17 Закону України «Про іпотеку», іншою нормою закону або договором. Позовна давність може бути елементом аргументації про втрату забезпечувальної мети, але за чинним підходом судів не замінює такої підстави. Водночас стаття 391 ЦК України дає власнику окремий речово-правовий спосіб усунути триваючу перешкоду, якщо реєстровий запис уже не має належної матеріально-правової основи.

5. Межі негаторного захисту, пропорційність та позиція Верховного Суду

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає, щоб обмеження права власності мало законну мету та було пропорційним. Стаття 391 ЦК України не припиняє основне зобов’язання автоматично, але дозволяє власнику вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном. Тому в належній конструкції позову припинення або втрата матеріальної підстави іпотеки є предметом обґрунтування, а скасування державної реєстрації права іпотеки — способом усунення триваючої перешкоди.

Чинна практика Верховного Суду переважно виходить із того, що сплив позовної давності не припиняє невиконане кредитне зобов’язання та договір іпотеки. У постанові від 16.08.2023 у справі № 910/23952/15 прямо зазначено, що Закон «Про іпотеку» не передбачає сплив позовної давності як самостійну підставу припинення іпотеки. Тому твердження про невизначеність практики потребує уточнення: дискусійною залишається не загальна позиція суду, а її відповідність функціональній природі акцесорного забезпечення та гарантіям права власності.

У справі № 910/20607/17 Об’єднана палата Касаційного господарського суду визнала вимоги про зняття заборони відчуження та припинення обтяження іпотекою негаторними: незаконний реєстровий запис створює триваючу перешкоду, а тому позовна давність до вимоги за статтею 391 ЦК України не застосовується. У тій справі незаконність обтяження була пов’язана з недійсністю його матеріальної основи. Автор пропонує поширити цю логіку на випадок, коли кредитор остаточно втратив усі способи примусового задоволення: іпотека вичерпала забезпечувальну функцію, а її реєстрове збереження стало самостійною триваючою перешкодою у здійсненні права власності. Постанова від 28.08.2024 у справі № 947/36027/21, що стосувалася зняття арешту, додатково може використовуватися лише за аналогією щодо непропорційності безпідставного реєстрового обмеження.

6. Висновки

1. Припинення основного зобов’язання на підставі закону або договору імперативно тягне припинення похідної іпотеки; у цьому полягає сутність акцесорності.
2. Сплив позовної давності за чинним правом не тотожний припиненню зобов’язання і не названий у статті 17 Закону «Про іпотеку» самостійною підставою припинення іпотеки.
3. Автор вважає, що після остаточної втрати кредитором усіх законних способів примусового задоволення збереження іпотеки втрачає забезпечувальну мету та має оцінюватися крізь принципи акцесорності, правової визначеності й пропорційності. Стаття 391 ЦК України в такій конструкції є правовим механізмом усунення триваючої реєстрової перешкоди шляхом припинення обтяження. Це аргумент для розвитку або зміни практики, а не опис безспірного правила.
4. У кожній справі необхідно окремо перевірити: чи припинилося основне зобов’язання; чи закінчився саме строк дії іпотечного договору; чи збереглися позасудові способи звернення стягнення; чи є преюдиційні судові рішення; та чи має реєстровий запис чинну матеріально-правову підставу. Лише після цього можна обирати вимогу про визнання іпотеки припиненою, скасування державної реєстрації або негаторний спосіб захисту.

Авторське застереження. Матеріал має доктринально-аналітичний характер. Запропонований висновок про втрату іпотекою забезпечувальної функції після остаточної неможливості примусового задоволення є авторською правовою позицією та може не збігатися з актуальною практикою Верховного Суду.

Автор статті: Лагода Юрій Олександрович