“Нюрнберг ніхто не повторить”: суддя ВС Микола Мазур розповів про перспективи покарання росіян за воєнні злочини

Микола Мазур — суддя Великої Палати Верховного Суду, до якого Громадська рада доброчесності не мала жодних зауважень. Його шлях до мантії розпочався з науки: тривалий час Мазур викладав теорію держави і права та конституційне право. Думка про суддівську кар’єру з’явилася ще тоді, однак довго залишалася тільки мрією через тогочасну непрозору процедуру призначення.

Ситуація змінилася із запровадженням конкурсного відбору. У 2012 році Мазур став суддею Попаснянського районного суду Луганської області, де пропрацював до 2017 року. Цей період припав на початок російського вторгнення. Попри небезпеку, суд продовжував діяти, а серед його суддів не було жодного зрадника присяги, наголошує Мазур. Згодом він пройшов ще один конкурс — вже до Верховного Суду.

В інтервʼю МІПЛ Микола Мазур розповідає про особистий досвід і виклики суддівської роботи, випробування для системи під час війни, заочні провадження у справах про воєнні злочини та перспективи притягнення агресора до відповідальності.

Ви той суддя, який у 2016 році вперше в Україні врахував документи з тимчасово окупованих територій як докази у справах про встановлення фактів народження та смерті. Чим було зумовлене це рішення?

— Ідеться про рішення Попаснянського районного суду Луганської області 2016 року за заявою луганчанки про встановлення факту смерті її чоловіка. На той час громадяни, які залишились у тимчасово окупованих районах і не хотіли втрачати правовий зв’язок із Україною, часто зверталися з такими проханням для отримання українських свідоцтв.

Виникло питання: а як підтверджувати факти смерті? Нове законодавство про статус тимчасово окупованих територій визначало будь-які акти окупаційної влади незаконними. Тоді ми застосували “Намібійські винятки” — принцип, сформульований Міжнародним судом ООН. Він передбачає, що загальна вимога щодо невизнання актів окупаційної влади “не може поширюватися на такі дії, як реєстрація народжень, смертей та шлюбів, що можуть бути проігноровані лише на шкоду мешканцям території”.

Детальніше про цей принцип читайте за посиланням.

Важливо, що у нашому рішенні не йшлося про визнання чинності чи юридичної сили таких документів — лише про можливість брати їх до уваги як докази (передусім медичні довідки). Я завжди наголошував на необхідності обережної оцінки таких матеріалів, адже вони можуть бути підробленими. Їх слід розглядати в контексті обставин конкретної справи і разом із іншими доказами.

Ще однією новою категорією стали справи щодо причетних до діяльності “ДНР” та “ЛНР”. Чому їхні дії кваліфікували саме як тероризм та участь у незаконних збройних формуваннях?

Читайте статтю: Аспекти розгляду кримінальних проваджень про корупційні правопорушення - суддя ВС Микола Мазур

— У 2014 році оголосили проведення Антитерористичної операції, тож судова практика формувалася у контексті АТО. Можливо, з погляду сьогодення доцільніше було б одразу орієнтуватися на міжнародне гуманітарне право. Утім, стверджувати, що тогочасна національна практика була хибною, некоректно — вона цілком відповідала правовому контексту свого часу.

До речі, 30 жовтня 2025 року Вищий регіональний суд Мюнхена засудив за “членство в іноземній терористичній організації” людину, яка у 2014-2015 роках брала участь у діяльності так званої “ДНР” у складі однієї з бригад цієї терористичної організації, зокрема у деяких бойових операціях.

Після початку повномасштабного вторгнення українська судова система постала перед низкою важких викликів. Через окупацію, бойові дії та руйнування будівель деякі суди припинили роботу, а щоденні повітряні тривоги й знеструмлення суттєво ускладнили судочинство.

Крім загальнокримінальних, цивільних та адміністративних справ, суди отримали величезну кількість проваджень щодо воєнних злочинів. За даними Офісу Генерального прокурора, на серпень 2026 року зафіксовано понад 250 тисяч злочинів, пов’язаних із російською агресією. На тлі зростання навантаження загострився кадровий дефіцит: частину суддів звільнили через невідповідність посаді чи з дисциплінарних причин, хтось зрадив присязі. Бракує не лише суддів, а й помічників і секретарів засідань.

Напрацьований у 2014-2015 роках механізм зміни територіальної підсудності дав змогу оперативніше передавати справи з небезпечних регіонів і допоміг системі адаптуватися у 2022 році. Утім, уникнути втрати архівів вдалося не всюди. Особливо критичною є ситуація, коли підозрюваний чи засуджений перебуває на підконтрольній Україні території, а матеріали його справи залишилися в окупації.

Що відбувається, якщо матеріали кримінальної справи втрачені, а людина перебуває під вартою?

— У 2017 році Європейський суд з прав людини розглянув справу “Хлєбік проти України”, де йшлося про обвинуваченого, якого після рішення суду першої інстанції тримали під вартою у Старобільському СІЗО Луганської області, але вирок неможливо було переглянути в апеляційному порядку, оскільки матеріали провадження залишилися на тимчасово окупованій території. Близько року Олександр Хлєбік перебував у слідчому ізоляторі, а потім його звільнили. ЄСПЛ не встановив у цій справі порушення Конвенції, оскільки держава не обмежувала можливості заявника оскаржити рішення. Ключовою причиною була втрата фактичного доступу до матеріалів справи внаслідок бойових дій і відсутності контролю над відповідною територією. Суд також урахував, що органи влади намагалися відновити матеріали, збирати документи, залучати можливі механізми передачі справ і зрештою звільнили заявника після перерахунку строку тримання під вартою.

Однак у 2021 році у справі “Куроченко та Золотухін проти України” ЄСПЛ ухвалив протилежне рішення, встановивши порушення статті 6 Конвенції про захист щодо двох людей, справи яких були втрачені. Загалом після 2014 року лише незначну частину втрачених справ вдалося отримати з окупованих територій. Досі це гостра проблема, для якої немає простого вирішення — заручниками ситуації стають усі: потерпілі, обвинувачені і, зрештою, судді. Останні мусять шукати і, можливо, не завжди знаходити оптимальний вихід з огляду на специфічні обставини конкретної справи.

Існує думка, що суддям, які розглядають справи про воєнні злочини, необхідно мати спеціалізацію з міжнародного гуманітарного права. Якою є ваша позиція?

— Це дуже бажано, оскільки явно сприятиме підвищенню якості вироків і судових процесів у цілому, але необхідно знайти найдоцільніший варіант спеціалізації для України. Зокрема, з огляду на величезну кількість справ і сотні тисяч проваджень, я не впевнений, що ми можемо наслідувати приклад Нідерландів і визначити один суд на всю країну, який би розглядав такі справи. Другий шлях — запровадити спеціалізацію для суддів, наприклад, щоб у кожному районі були фахівці, які знаються на МГП. Але це реально лише за умови подолання кадрового голоду в системі. Неможливо визначити спеціалізацію в суді, де немає суддів.

Суддям треба навчитися правильно працювати із доказами, отриманими у результаті OSINT. У цій сфері триває активна робота: судді опановують протокол Берклі та знайомляться з передовим іноземним і національним досвідом. Важливо усвідомлювати ризики, повʼязані із використанням електронних доказів, адже інструменти штучного інтелекту стають все більш доступними. Є небезпека підробок та маніпуляцій. Будь-який відеозапис можна згенерувати за допомогою штучного інтелекту.

За законом для початку заочного судового розгляду достатньо публікації повідомлення в “Урядовому курʼєрі” та на сайті Офісу Генпрокурора. Втім, деякі експерти зауважують, що цього може бути замало для підтвердження того, що фігурант свідомо ігнорує процес. Яка ваша думка про це?

– Однією з проблем є встановлення особи обвинуваченого у воєнному злочині. Йдеться про можливий перегляд вироків у провадженнях, розглянутих заочно. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини особа, яку не повідомили про судовий розгляд та відмову якої від участі в ньому не встановили в “однозначний спосіб”, має право на перегляд вироку або новий розгляд справи навіть через багато років. Уявіть, якщо це відбуватиметься через 2-3 десятиліття — складно буде знайти свідків, щоб повторно їх допитати, а навіть якщо вдасться, чи зможуть вони згадати певні деталі з далекого минулого та впізнати підсудного, який міг дуже змінитися? Тому встановлення особи обвинуваченого має бути незаперечним. І попри його відсутність, якість доказів повинна бути максимально переконливою.

Є красномовний приклад — справа “Санадер проти Хорватії”. Там ішлося про засудження чоловіка, який у 1991 році брав участь у розстрілі військовополонених. Його судили заочно в 1993-му, але за два роки за скаргою адвоката, призначеного державою, Верховний суд Хорватії скасував цей вирок як недостатньо обгрунтований. У 1999 році Санадер був повторно засуджений судом першої інстанції, і цього разу покарання залишили у силі. У 2009-му, тобто через десять років після вироку і через 18 — після стверджуваного злочину, Санадер, який проживав в іншій країні, подав до місцевого суду заяву про новий розгляд, оскільки він раніше не знав про вирок. Йому відмовили. У 2015 році Європейський суд з прав людини встановив порушення Конвенції і присудив Санадеру компенсацію в розмірі 6500 євро. Уявіть: людина, яку хорватські суди засудили за вчинення страшного воєнного злочину, ніколи не відбувала покарання, але отримала від держави, що його засудила, 6500 євро — гадаю, це не та “справедливість”, на яку очікувало суспільство. Тому надзвичайно важливо не просто засуджувати воєнних злочинців, а робити це так, щоб потім нам же не довелося сплачувати їм тисячі, а можливо, й мільйони євро компенсацій.

У 2025 році Бородянський суд уперше виправдав російського військовослужбовця Євгена Мурзінцева, обвинуваченого у воєнному злочині. Як гадаєте, наше суспільство готове сприймати виправдувальні вироки у таких справах?

— Я не можу обговорювати конкретний вирок, бо є імовірність того, що потім я його переглядатиму. Але поділюся своїми міркуваннями щодо цього. На одній із публічних дискусій, яка відбулася, здається, наприкінці 2022 року, я питав аудиторію, чи готове наше суспільство прийняти хоча б один виправдувальний вирок у справі щодо воєнного злочину. Тоді жодної піднятої руки не було. У минулому році я знову поставив подібне запитання аудиторії: “Як думаєте, наявність виправдувальних вироків у справах про воєнні злочини — це скоріше позитивне чи негативне явище?” Цього разу майже весь зал підняв руки, вважаючи, що наявність виправдувальних вироків, зокрема щодо воєнних злочинів — це ознака справедливого судочинства.

Нагадаю, що навіть на Нюрнберзькому процесі не всіх обвинувачених було засуджено і це, як не дивно, посилило переконливість обвинувальної частини вироку: виправдання одних демонструє, що засудження інших було результатом справедливого судового процесу, а не показового судилища на кшталт сталінських. Судова система не має виносити автоматичні вироки, а повинна аналізувати переконливість доказів. І так відбувається у демократичних країнах: певна кількість процесів неминуче завершується виправданням підсудних. Нам треба показати, що розгляд справ про воєнні злочини не політичний, а правовий і справедливий.

Серед правників існує дискусія про те, чи в усіх випадках адвокатам слід оскаржувати заочні вироки у справах про воєнні злочини, якщо неможливо отримати позицію клієнта. Що ви про це думаєте?

— Це на розсуд кожного конкретного адвоката. За європейськими стандартами, не кожен заочний вирок гарантує людині право на необмежене у часі право на оскарження. Якщо підсудного повідомили належним чином, а також встановили, що той відмовився брати участь у розгляді, тоді немає права на оскарження поза звичайними строками, які встановлені законом. І навпаки, якщо відмову особи від участі в розгляді не було встановлено в “однозначний спосіб”, вона матиме право на перегляд і через багато років. У нашій правовій системі всі учасники кримінального провадження мають право оскаржити вирок — як обвинувачений, так і кожен захисник. Тому обидва варіанти допустимі: призначений державою адвокат може подати апеляційну чи касаційну скаргу, якщо і без вказівок підзахисного бачить переконливі підстави для такого перегляду, але може цього і не робити, якщо клієнт все одно матиме в майбутньому право на таке оскарження.

Очних справ щодо воєнних злочинів, коли підсудний особисто присутній у залі суду, нині одиниці. Більшість слухається заочно. Наскільки справедлива процедура in absentia?

— Хоча є багато причин, чому такі процеси мають відбуватися (запобігання накопиченню справ і втраті доказів, історична фіксація численних воєнних злочинів, справедливість для потерпілих тощо), мені здається, що до проваджень in absentia варто вдаватися з дещо більшою обережністю. Оскільки за стандартами Європейського суду з прав людини, як я вже говорив, значна частина засуджених матиме право на новий розгляд справи чи перегляд вироку навіть через багато років. Можливо, єдине, що здатне врятувати судову систему від численних повторних переглядів, — це загибель більшості воєнних злочинців на лінії фронту. Але моя думка не має вирішального значення, адже суди зобовʼязані розглядати ті справи, що надходять.

Тим не менше, хотілося би бачити більшу увагу обвинувачення до використання всіх можливостей для повідомлення обвинуваченого про розгляд, до розʼяснення йому прав і наслідків неявки тощо. Наскільки я знаю, дехто з підозрюваних, обвинувачених відповідав на надіслані їм у месенджерах виклики — хтось жартома, а хтось нецензурно. Але це вже реакція, яка фіксує, що особа знає про процес. Це зменшуватиме кількість справ, які можуть бути переглянуті в майбутньому.

Моніторинг МІПЛ свідчить, що якість судових рішень у справах про воєнні злочини поступово зростає. Чи помічаєте ви таку позитивну динаміку?

— Думаю, що їх якість значно покращилась. Я також стежу за різними моніторингами та оцінками експертів (і міжнародних, і національних). Як правило, такі дослідження теж відзначають позитивну тенденцію. На початку судді через брак досвіду у такій категорії справ іноді не приділяли достньо уваги аналізу певних специфічних елементів міжнародних злочинів. Наприклад, у тексті судового рішення завжди має бути обґрунтування того, що злочин пов’язаний із військовим конфліктом (“контекстуальний елемент”). Зараз ми бачимо більш структуровані вироки, розписані за кожним елементом, є обґрунтування суб’єктивних та об’єктивних елементів, та того, які норми порушені. Якість зростає, і це природній процес, оскільки судді навчаються.

Скільки справ щодо воєнних злочинів доходить до Верховного Суду?

— Невелика кількість. І, мабуть, це природно, оскільки більшість із них слухаються заочно. Хоча захист може подавати скарги навіть за відсутності обвинуваченого. Це дало можливість Верховному Суду сформувати кілька важливих правових висновків, як наприклад, у питанні щодо суб’єкта злочину агресії (ст. 437 КК України).

У лютому 2024 року Велика Палата ВС обмежила коло потенційних суб’єктів злочину агресії. Суд відмежував лідерський злочин від дій звичайних виконавців. Чи є це визначення ширшим у законодавстві України порівняно з іншими країнами?

— Велика Палата після перегляду справи за касаційними скаргами захисників двох засуджених за злочин агресії ухвалила постанову, де зробила висновок щодо того, хто може бути субʼєктом цього злочину. Проблема полягала у тому, що ця стаття не містила жодної вказівки на це. Диспозиція статті певною мірою відтворює підхід до визначення злочину проти миру, який існував під час Нюрнберзького процесу. Достатньо порівняти приписи цієї статті з положеннями статті 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу. У перших вироках після 2014-го українські суди виходили з того, що за відсутності у статті 437 ККУ прямої вказівки на спеціального суб’єкта злочину такий суб’єкт є загальним (тобто цей злочин може вчинити будь-хто, незалежно від посади).

Але це не повною мірою відповідає сучасним підходам у міжнародному праві. Зокрема, у 2010 році у місті Кампала ухвалили зміни до Римського статуту МКС, за якими цей злочин може вчинити “особа, спроможна фактично здійснювати контроль за політичними чи військовими діями держави або керувати ними”. Тобто домінуючою сьогодні в міжнародному праві є позиція про те, що злочин агресії є лідерським. Мета притягнення до відповідальності за злочин агресії — засудити тих, хто розвʼязав війну та веде її, а не бере у ній участь як виконавець. Хоча дехто критикує Кампальське визначення за те, що воно занадто вузьке.

Проаналізувавши об’єктивну сторону злочину, Велика Палата дійшла висновку, що діяння, визначені у статті 437 ККУ, здатні вчиняти особи, які з огляду на службові повноваження або фактичне суспільне становище спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних чи воєнних дій. Тобто підхід Великої Палати, з одного боку, значною мірою наблизив національну судову практику до Кампальського визначення злочину агресії, але з іншого — є дещо ширшим. Адже до критеріїв “спроможності здійснювати ефективний контроль за … діями держави… або керувати ними” додали критерій лідерства — “істотного впливу на ті чи інші процеси у власній державі чи за її межами”. Це може бути вплив не тільки політичний, а й духовний, економічний, пропагандистський.

Як саме українська судова практика формує нові міжнародні стандарти притягнення до відповідальності за злочин агресії?

— Я переконаний, що формує. Оскільки після Другої світової війни процесів щодо злочинів агресії фактично не було. Навіть згадані Кампальські поправки до Римського статуту ще жодного разу не застосовувалися. Підходи, які зараз формуються в українській судовій практиці, мають усі шанси бути сприйнятими міжнародною спільнотою, якщо не зараз, то в майбутньому. Міжнародне право загалом розвивається дуже повільно — 5-10 років для суттєвих змін, як правило, замало. І можливо через десятиліття ми побачимо, що підходи, закладені в Україні, стануть загальноприйнятими.

Ми глобально стаємо перед вибором: або людство буде розвиватися мирно з повагою до міжнародного права, або це право перестане діяти, а дестабілізація в світі буде лише наростати. Я думаю, усі цивілізовані країни зацікавлені, щоб міжнародне право працювало, а для цього потрібно, щоб кожен, хто починає агресію, був притягнутий до відповідальності. Інакше світ перетвориться на постійне поле бойових дій.

Триває запуск Спецтрибуналу щодо злочину агресії. Що, на ваш погляд, стане головним критерієм його успішності?

— Цей трибунал буде розглядати злочини щодо топ-посадовців. Якщо хоча б один із них реально сяде — буде плюс. А якщо сядуть усі — буде успіх. Міжнародний кримінальний суд не має наразі можливості розглядати справи щодо агресії. А трибунал узяв за основу визначення злочину агресії з Римського статуту, тому він має потенціал бути першим судом, який розтлумачить ці норми. Трибунал, наприклад, може роз’яснити, хто може вважатися “особою, яка спроможна фактично здійснювати контроль за політичними чи військовими діями держави або керувати ними”.

Нюрнберг ніхто не повторить, тому що це був перший процес, що заклав початок міжнародного кримінального права, яким ми його знаємо зараз. Спецтрибунал цілком може стати важливою віхою в історії становлення міжнародного кримінального права. Він може сформувати певну практику, яку потім застосовуватиме Міжнародний кримінальний суд.

У січні 2000 року Україна підписала Римський статут Міжнародного кримінального суду, однак до ратифікації справа тоді не дійшла. У 2001-му Конституційний Суд України визнав положення статуту такими, що не відповідають Конституції України в її тогочасній редакції. Після початку Революції Гідності та російської агресії український парламент ухвалив заяви про визнання юрисдикції МКС. У 2016-му до Конституції внесли зміни та закріпили можливість визнати юрисдикцію МКС на умовах, визначених статутом. У травні 2022-го парламент створив механізм співпраці національних компетентних органів України з МКС. Фінальним кроком стала ратифікація Верховною Радою України Римського статуту у серпні 2024 року. Тож із 1 січня 2025-го Україна стала державою-учасницею Міжнародного кримінального суду. МКС може розглядати геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини, вчинені на території України, навіть попри те, що Росія не ратифікувала Римський статут.

Українське кримінальне законодавство трансформувалося після ратифікації Римського статуту МКС. Однак у ККУ досі немає переліку конкретних воєнних злочинів у розумінні міжнародного кримінального права. Коли він зʼявиться, та як це вплине на розслідування й розгляд цих справ?

— Я долучився до робочої групи при Офісі Генерального прокурора, яка працювала над розробкою законопроєкту щодо внесення змін. Чи буде він ухвалений, залежить від парламенту. Але нам не обовʼязково, щоб він був. Практика демонструє, що бланкетного характеру чинної норми статті 438 ККУ достатньо для притягнення до відповідальності. Звісно, без чіткого переліку суддям, слідчим та прокурорам може бути трохи складніше працювати, оскільки треба піднімати міжнародні договори, знайомитися з їх положеннями, але це не є нездоланною перешкодою. Невирішуваної проблеми у цьому немає. Але якщо законопроєкт підтримають, це спростить роботу, тому що додасть визначеності. Тоді зможемо посилатися на конкретну частину статті, не шукаючи додаткових норм міжнародного права. Це бажано, але не вкрай необхідно.

Трапляються випадки, коли одну людину судять за різні епізоди воєнних злочинів. І навпаки — щодо одного епізоду відкривають кілька проваджень стосовно різних фігурантів, які надходять до суду окремими справами. Чи потрібно, на вашу думку, змінювати епізодичний підхід і як це зробити?

— Коли ми говоримо про різні за своєю природою злочини, які вчиняються часто і в серйозних масштабах, то це питання напрацювання стратегічного бачення щодо розслідування і притягнення до відповідальності. Уявімо справу, до якої причетні десятки російських військовослужбовців. По-перше, не завжди можливо їх усіх одночасно встановити. По-друге, щодо кожного підозрюваного, обвинуваченого часто необхідно зібрати різний обсяг доказів, потрібний для доведення їх індивідуальної ролі у вчиненому злочині. Слідство йде таким шляхом: скеровує до суду справу щодо тих осіб, яких вже ідентифіковано і щодо яких зібрано необхідний обсяг доказів. Але дійсно стратегічно правильно було би зосередитися на укрупненні та пріоритизації справ, щоб зменшити кількість “поепізодних” розглядів, інакше це витрата ресурсів і нераціональна організація процесу: судам доведеться неодноразово досліджувати обставини щодо тих самих злочинів, розглядати ті самі докази, допитувати тих самих свідків і потерпілих щодо різних обвинувачених чи у повʼязаних епізодах. Доцільно, наскільки це можливо в конкретній ситуації, у межах однієї “великої” справи розглядати “серійні” злочини, як наприклад, широкомасштабна практика нападів на цивільних з використанням дронів, де встановити й притягнути до відповідальності як командирів, так і пілотів цих дронів.

Як, на вашу думку, масовість поепізодних справ повʼязана з проблемою відсутності чітко вибудуваної командної відповідальності?

— Можна провести 30 судових процесів щодо виконавців, а потім почати справу щодо командира. І тоді кейси виконавців будуть підтверджувати широкомасштабність і поширеність практики РФ. Хоча це все ж означатиме, що суд буде 30 разів проходити через дуже подібні процеси. Саме тому розумно було б будувати стратегію обвинувачення довкола “великих” справ, інакше тисячі злочинів можуть перетворитися на десятки чи сотні тисячі індивідуальних справ. Також судовій системі буде простіше опрацювати меншу кількість проваджень. Стратегія на укрупнення обґрунтована, але знову ж таки — суди розглядатимуть ті справи, що будуть надходити.

Заочні вироки щодо воєнних злочинів можливо виконати лише після затримання засуджених. Водночас Інтерпол відмовляється оголошувати у розшук фігурантів за українськими вироками у таких справах. Як у такому разі задовольнити запит потерпілих на справедливість, якщо виконати більшість заочних вироків не вдасться?

— Хотілося б, щоб усі вироки були виконані, але треба залишатися реалістами: можливо, не слід очікувати виконання всіх 100%. Але ми маємо робити те, що залежить від нас. І якщо процеси відбуватимуться якісно, відповідно до європейських стандартів, я думаю, є перспективи того, що хоча б частину цих людей буде притягнуто до реальної відповідності пізніше. Крім того, потерпілі можуть розраховувати на інші способи відновлення справедливості — це робота програм з відшкодування шкоди як національних, так і міжнародного Реєстру збитків. Сподіваюсь, що скоро почнуться вже реальні виплати.

Реєстр збитків для України — це міжнародний механізм, що покликаний повною мірою відшкодувати всі збитки, завдані українцям російсько-українською війною. Він створений на підставі резолюції Ради Європи. Отже, це міжнародний, наддержавний механізм, який не регулюється національним законодавством України.

Україна здійснює правосуддя безпосередньо під час гарячої фази повномасштабної війни, притягуючи винних у воєнних злочинах до відповідальності. Який сигнал це надсилає міжнародній спільноті?

— Я думаю, що це дуже важливий напрям роботи. Кращий варіант був би, якби наші воїни маршем пройшлися по Червоній площі, але поки про це говорити зарано. Тим не менш, ми не повинні залишати росіян із відчуттям того, що вони можуть просто зайти на територію іншої держави, вбити тисячі людей, зруйнувати життя мільйонів і продовжувати жити далі, ніби нічого не сталося. У 21 столітті це неправильно, це суперечить нормам цивілізованого співіснування націй, Статуту ООН. Ця робота надзвичайно важлива для того, щоб продемонструвати росіянам та всьому світу, що треба жити за міжнародними правилами, а тих, хто їх порушує, буде притягнуто до відповідальності. Я впевнений, що Путін вже відчуває це, особливо після того, як Міжнародний кримінальний суд видав ордер на його арешт.

Підготувала: Аліна Кондратенко

Джерело: Медійна Ініціатива