Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2025 року

м. Київ

справа № 183/6201/21

провадження № 61-11475св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А, Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , Піщанська сільська рада Новомосковського району Дніпропетровської області,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», яка підписана представником Демарчук Наталією Олександрівною, на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2024 року в складі судді Городецького Д. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2024 року в складі колегії суддів: Барильської А. П., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося з позовом до ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , Піщанська сільська рада Новомосковського району Дніпропетровської області, про виселення.

Позов мотивований тим, що 19 серпня 2005 року між АТ КБ «Приватбанк» і ОСОБА_4 укладений кредитний договір № DNHDGK01270193, згідно з умовами якого банк надав, а позичальник отримала у кредит грошові кошти в розмірі 17 700,00 дол. США та зобов`язалася повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановленому кредитним договором.

На забезпечення виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором між АТ КБ «Приватбанк» і ОСОБА_4 укладений договір іпотеки від 19 серпня 2005 року, згідно з умовами якого ОСОБА_4 передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 93,40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить їй на праві власності.

Банк свої зобов`язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, надавши ОСОБА_4 кредит. Водночас боржник не виконувала умов кредитного договору, у зв`язку з чим, Новомосковським міськрайонним судом Дніпропетровської області 28 листопада 2013 року ухвалено рішення у справі № 183/6291/13-ц за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки, згідно з яким в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 серпня 2005 року № DNHDGK01270193 в сумі 16 507,69 дол. США звернуто стягнення на предмет іпотеки (вказаний вище будинок) шляхом продажу предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк».

За змістом договору іпотеки передбачено право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише за умови отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії.

Оскільки АТ КБ «ПриватБанк» не надавало згоду на реєстрацію за адресою предмета іпотеки, позивач вважав, що така реєстрація є порушенням умов цивільно-правового договору і статті 629 ЦК України. При цьому зняття таких осіб із реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та здійснюється за рішенням суду.

Банку стало відомо про те, що ОСОБА_4 порушила умови договору іпотеки, та в будинку за адресою: АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3

АТ КБ «ПриватБанк», з урахуванням уточнення позовних вимог від 05 лютого 2024 року, просило:

виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4, який зареєстрований та/або проживає у житловому будинку (предмет іпотеки) за адресою: АДРЕСА_1 ;

виселити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована та/або проживає у житловому будинку (предмет іпотеки) за адресою: АДРЕСА_1 ;

виселити ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка зареєстрована та/або проживає у житловому будинку (предмет іпотеки) за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2024 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2024 року, в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що незважаючи на наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення іпотекодавця ОСОБА_4 , позивачем не заявлялися вимоги про виселення відповідачів з підстав, визначених частиною третьою статті 109 ЖК України (виселення у зв`язку зі зверненням стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення), підставою виселення відповідачів позивач зазначає саме порушення ОСОБА_4 умов іпотечного договору. У той же час не надано суду доказів того, коли саме відповідачі були зареєстровані у спірному житловому приміщенні (до укладення договорі іпотеки чи після його укладення).

Апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вказав, що при зверненні з позовом банк посилався на порушення третьою особою ОСОБА_4 пункту 20.12 договору іпотеки щодо необхідності отримання нею згоди іпотекодержателя на реєстрацію відповідачів у будинку, який є предметом іпотеки. Проте закон не передбачає такої підстави для виселення відповідачів. Крім того, ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

З урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судом першої інстанції не встановлено.

Матеріали справи свідчать, що банк звертався з позовом до ОСОБА_4 та згідно з рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області 28 листопада 2013 року в справі № 183/6291/13-ц, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 серпня 2005 року № DNHDGK01270193 в сумі 16 507,69 дол. США звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 93,40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» та виселено ОСОБА_4 із зазначеного житлового приміщення. Втім жодних доказів стосовно виконання цього рішення позивач не надав. Позовних вимог про виселення із предмету іпотеки, на який було звернуто стягнення, позивачем заявлено не було.

Втім апеляційний суд звернув увагу на те, що позивач не позбавлений, у встановленому законом порядку, права захищати будь-які свої інтереси та права, які випливають із рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2013 року в справі № 183/6291/13-ц, дотримуючись при цьому вимог ЦПК України, які сформульовані в рівній мірі як для суду, так і для сторін судового провадження.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У серпні 2024 року АТ КБ «ПриватБанк» за підписом представника Демарчук Н. О. подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, неправильно застосували норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи та порушення законних прав та інтересів банку як іпотекодержателя;

при відмові в задоволенні позовних вимог суди зазначили, що з урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах не встановлено. Такі висновки судів є помилковими;

відповідно до пункту 20.12 договору іпотеки визначений обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя. Оскільки іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмету іпотеки, позивач вважав, що реєстрація осіб у предметі іпотеки є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України, позбавлення права користування житлом таких осіб є захистом прав іпотекодержателя та повинне відбуватись на підставі рішення суду;

предмет іпотеки придбано за кредитні кошти, а тому реєстрація відповідачів відбулась вже після підписання договору іпотеки. При цьому ОСОБА_4 не зверталася до банку стосовно отримання згоди на реєстрацію відповідачів в предметі іпотеки, що є порушенням умов договору іпотеки. Таким чином, усі мешканці, що були зареєстровані у житловому приміщені, що є предметом іпотеки, з порушенням вимог законодавства, не мають права ним користування, оскільки зареєстровані після укладення іпотечного договору та з порушенням його умов без письмової згоди іпотекодержателя.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі № 183/6201/21 та витребувано справу із суду першої інстанції.

У вересні 2024 року матеріали справи № 183/6201/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 20 серпня 2024 року зазначено, що доводи касаційної скарги містять підстави касаційного оскарження, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 19 серпня 2005 року між АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_4 укладений кредитний договір № DNHDGK01270193, згідно з умовами якого банк надав, а боржник отримала у кредит грошові кошти в розмірі 17 700,00 дол. США та зобов`язалася повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановленому кредитним договором.

На забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором від 19 серпня 2005 року № DNHDGK01270193 між АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки від 19 серпня 2005 року, згідно з умовами якого ОСОБА_4 передала в іпотеку АТ КБ «ПриватБанк» нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 93.40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу.

Відповідно до пункту 20.12 договору іпотеки визначено обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.

У пункті 16.3 договору іпотеки передбачено, що з моменту набрання чинності цього договору іпотекодавець має право відчужувати, передавати в оренду, лізинг, наступну іпотеку, у спільну діяльність, у позичку, іншим особам майно та/або земельну ділянку, або іншим чином розпоряджатися предметом іпотеки тільки за письмовою згодою Іпотекодержателя.

Згідно з довідкою Піщанської сільської ради від 29 липня 2021 року в будинку за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Відповідно до висновку Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області від 23 серпня 2023 року № 193 виселення малолітньої ОСОБА_2 із будинку за адресою: АДРЕСА_1 є недоцільним.

Позиція Верховного Суду

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК УРСР).

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Аналогічні за змістом положення містяться й у частині третій статті 109 ЖК України.

Частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зазначено, що: «[…] порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц (провадження № 61-18802св18), на яку посилається банк у касаційній скарзі, зазначено, що: «судами встановлено, що […] відповідно до пункту 20.7. договору іпотеки № ROHPGK00000175 іпотекодавець зобов`язався не здійснювати до видачі заставної відчуження предмета іпотеки або інше розпорядження ним, а також, згідно пункту 20.12. договору, не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без письмової згоди на це іпотекодержателя. […] ОСОБА_1 і її неповнолітній син ОСОБА_2 були зареєстровані в будинку після того, як набрало законної сили рішення суду про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором на предмет іпотеки, в порушення умов договору іпотеки від 28 квітня 2007 року, а саме пункту 20.12, без письмової згоди Іпотекодержателя (Банку). Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшли обґрунтованого висновку, що відповідачі підлягають виселенню, оскільки їх реєстрація в будинку, в тому числі реєстрація неповнолітньої дитини, була спрямована лише на те, щоб уникнути реалізації майна, на яке звернуто стягнення заборгованості за кредитним договором».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2023 року в справі № 201/15485/17 (провадження № 61-6406св22) вказано, що «[…] під час перегляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції, пославшись на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, зазначив, що відповідачі не мають іншого житла, тому виселення покладе на відповідачів надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін. Проте суд апеляційної інстанції не встановив обставини придбання іпотечного майна (за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів), які мають значення для вирішення спору у цій справі, оскільки при придбанні іпотечного жилого приміщення за рахунок кредиту допускається виселення мешканців без надання іншого постійного житлового приміщення (статті 40 Закону України «Про іпотеку» та 109 ЖК України), що включає і право власника вимагати припинення права користування таким житлом. Також суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 були зареєстровані в будинку в порушення умов договору іпотеки від 14 березня 2007 року, а саме пункту 1.7.4, без письмової згоди іпотекодержателя (банку)».

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/1; постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

У справі, що переглядається:

при зверненні з позовом про виселення АТ КБ «ПриватБанк» зазначало, про порушення третьою особою ОСОБА_4 пункту 20.12 договору іпотеки щодо неотримання згоди іпотекодержателя на реєстрацію відповідачів у будинку, який є предметом іпотеки;

суди встановили, що:

19 серпня 2005 року між АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_4 укладений кредитний договір № DNHDGK01270193, згідно з умовами якого банк надав, а боржник отримала у кредит грошові кошти в розмірі 17 700,00 дол. США та зобов`язалася повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановленому кредитним договором (а.с. 5-7);

19 серпня 2005 року, на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором № DNHDGK01270193, між АТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_4 було укладено договір іпотеки від 19 серпня 2005 року, згідно з умовами якого ОСОБА_4 передала в іпотеку АТ КБ «ПриватБанк» нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 93.40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , яке належить ОСОБА_4 на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 19 серпня 2005 року (а.с. 8-9);

у пункті 20.12 договору іпотеки передбачено, що обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя;

згідно з довідкою Піщанської сільської ради від 29 липня 2021 року в будинку за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;

при відмові у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що незважаючи на наявність рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення іпотекодавця ОСОБА_4 , позивачем не заявлялися вимоги про виселення відповідачів з підстав, визначених частиною третьою статті 109 ЖК України (виселення у зв`язку зі зверненням стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення), підставою виселення відповідачів позивач зазначає саме порушення ОСОБА_4 умов іпотечного договору. У той же час не надано суду доказів того, коли саме відповідачі були зареєстровані у спірному житловому приміщенні (до укладення договорі іпотеки чи після його укладення).

апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, зазначив, що при зверненні з позовом банк посилався на порушення третьою особою ОСОБА_4 пункту 20.12 договору іпотеки щодо необхідності отримання нею згоди іпотекодержателя на реєстрацію відповідачів у будинку, який є предметом іпотеки. Проте закон не передбачає такої підстави для виселення відповідачів. Крім того, ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України «Про іпотеку» не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку. З урахуванням положень статті 47 Конституції України, статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно, чого у спірних правовідносинах судом першої інстанції не встановлено. Крім того, банк звертався з позовом до ОСОБА_4 та згідно з рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області 28 листопада 2013 року в справі № 183/6291/13-ц, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 серпня 2005 року № DNHDGK01270193 в сумі 16 507,69 дол. США звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 93,40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» та виселено ОСОБА_4 із зазначеного житлового приміщення. Втім жодних доказів стосовно виконання цього рішення позивач не надав. Позовних вимог про виселення із предмету іпотеки, на який було звернуто стягнення, позивачем заявлено не було. Апеляційний суд також послався на норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зробив висновок, що відповідачі не мають іншого житла, тому виселення покладе на відповідачів надмірний тягар, чим буде порушено баланс інтересів сторін;

проте під час розгляду справи суди не звернули уваги, що відповідно до копії рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2013 року в справі № 183/6291/13-ц (провадження № 2/183/6291/2013), яке міститься в матеріалах справи (а. с. 109-11), позов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 19 серпня 2005 року № DNHDGK01270193 в сумі 16 507,69 дол. США звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 93,40 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» та виселено ОСОБА_4 з зазначеного житлового приміщення;

в той же час аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про те, що у справі № 183/6291/13-ц, але з провадженням № 2/183/3454/2013 рішення ухвалено 28 листопада 2014 року;

суди зазначені суперечності не усунули;

суди не встановили обставини придбання іпотечного майна (за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів), які мають значення для вирішення спору у цій справі, оскільки при придбанні іпотечного жилого приміщення за рахунок кредиту допускається виселення мешканців без надання іншого постійного житлового приміщення (статті 40 Закону України «Про іпотеку» та 109 ЖК України), що включає і право власника вимагати припинення права користування таким житлом;

суди не надали належної оцінки (з урахуванням висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц (провадження № 61-18802св18)тому, що відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 були зареєстровані в будинку всупереч умовам договору іпотеки від 19 серпня 2005 року, а саме пункту 20.12 договору без згоди іпотекодержателя (банку).

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позову про виселення відповідачів з предмету іпотеки.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Таким чином, касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Демарчук Наталією Олександрівною, задовольнити частково.

Заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2024 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2024 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 23 липня 2024 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко