Історія справи

Постанова КЦС ВП від 23.01.2019 року у справі №569/370/17

Постанова

Іменем України

22 січня 2019 року

м. Київ

справа № 569/370/17

провадження № 61-27336св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Кузнєцова В. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «Укртелеком»,

треті особи: Фонд державного майна України, Об'єднана профспілкова організація Публічного акціонерного товариства «Укртелеком», Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕСУ», директор Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» Курмаз Юрій Павлович, директор Рівненської філії Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» МосаковськийВадим Петрович,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 27 квітня 2017 року у складі судді Кучиної Н. Г. та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 06 липня 2017 року у складі колегії суддів: Григоренка М. П., Бондаренко Н. В., Шимківа С. С.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, який змінив у процесі розгляду справи, до Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» (далі - ПАТ «Укртелеком»), треті особи: Фонд державного майна України, Об'єднана профспілкова організація ПАТ «Укртелеком», Товариство з обмеженою відповідальністю «ЕСУ», директор ПАТ «Укртелеком» Курмаз Ю. П., директор Рівненської філії ПАТ «Укртелеком» Мосаковський В. П., про визнання незаконним і скасування наказу та поновлення на роботі. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_4 посилався на те, що з 11 листопада 1994 року він працював у ПАТ «Укртелеком» юрисконсультом, а потім керівником відділу правового забезпечення Рівненської філії ПАТ «Укртелеком». Наказом директора Рівненської філії ПАТ «Укртелеком» від 23 грудня 2016 року № 579 його було звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із скороченням штату працівників. Вважав своє звільнення незаконним та таким, що проведено з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки йому не було запропоновано усіх вакантних посад, які він міг обіймати за своєю кваліфікацією. Серед переліку запропонованих посад були відсутні посади працівників юридичного відділу центрального офісу ПАТ «Укртелеком». Також йому не було запропоновано посаду, яку згодом зайняв ОСОБА_7, що наразі виконує функції керівника частини відділу правового забезпечення, який дистанційно функціонує в місті Рівному. Крім того, він був звільнений в період його тимчасової непрацездатності, що також є порушенням норм трудового законодавства. Наказом ПАТ «Укртелеком» від 05 квітня 2017 року було змінено дату його звільнення з 26 грудня 2016 року на 03 січня 2017 року. Вказані дії відповідача свідчать про незаконність його звільнення, тому є неприпустимими, оскільки трудові відносини були фактично припинені 26 грудня 2016 року. Враховуючи викладене, ОСОБА_4 просив визнати незаконним та скасувати наказ від 23 грудня 2016 року № 579 Рівненської філії ПАТ «Укртелеком» про його звільнення з роботи, поновити його на роботі з 26 грудня 2016 року на посаді начальника відділу правового забезпечення Рівненської філії ПАТ «Укртелеком», стягнути з ПАТ «Укртелеком» на його користь витрати за надану йому правову допомогу в розмірі 10 200 грн.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 27 квітня 2017 року позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано наказ від 23 грудня 2016 року № 579 Рівненської філії ПАТ «Укртелеком». Поновлено ОСОБА_4 на роботі з 26 грудня 2016 року на посаді начальника відділу правового забезпечення Рівненської філії ПАТ «Укртелеком». Стягнуто з ПАТ «Укртелеком» на користь ОСОБА_4 понесені ним судові витрати за надану правову допомогу в розмірі 10 200 грн

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що звільнення позивача з роботи відбулося з порушенням норм трудового законодавства, оскільки положеннями частини третьої статті 49-2 КЗпП України лише при відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю працівнику може бути запропоновано іншу роботу на тому ж підприємстві. ПАТ «Укртелеком» порушило передбачений статтею 2-1 КЗпП України принцип рівності трудових прав відносно ОСОБА_4, так як він фактично був позбавлений можливості використати своє право на працю за відповідною професією, а також - на іншу роботу на тому ж підприємстві. Крім того, ОСОБА_4 був звільнений із займаної посади в період його тимчасової непрацездатності. Зміна дати звільнення під час судового розгляду не може вважатися належним поновленням порушеного права. Звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України було проведено з грубим порушенням норм трудового законодавства.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 06 липня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ «Укртелеком» відхилено, рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 27 квітня 2017 року залишено без змін. Стягнуто з ПАТ «Укртелеком» на користь ОСОБА_4 2 400 грн в рахунок відшкодування судових витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

У серпні 2017 року ПАТ «Укртелеком» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 27 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 06 липня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги і не дали оцінки письмовим поясненням Об'єднаної профспілкової організації ПАТ «Укртелеком», в яких зазначено, що 27 липня 2016 року відповідач повідомив профспілкову організацію про заплановані звільнення працівників у зв'язку із скороченням чисельності та штату. Профспілкова організація дала згоду на звільнення позивача із займаної посади. ОСОБА_4 було запропоновано ряд посад, які відповідали його кваліфікації, однак він від них відмовився. Товариство в повному обсязі забезпечило можливість реалізації позивачем його права на працю. Посилання у рішеннях судів на те, що на сайті «rabota.ua» містилася вакансія провідного юрисконсульта, яка була відсутня в переліку вакантних посад, запропонованих ОСОБА_4, є помилковими, оскільки вказана посада була скорочена ще до звільнення позивача. Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги, що скорочення чисельності або штату працівників є виключним правом товариства. Місцевим судом з порушенням норм процесуального права було приєднано до матеріалів справи листок непрацездатності. Стягнуті з товариства витрати на правову допомогу є недоведеними та завищеними.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області.

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 та його представник ОСОБА_8 подали заперечення на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права. З наданого відповідачем апеляційному суду переліку посад, на які з 24 жовтня до 30 грудня 2016 року були прийняті працівники, жодна не була запропонована позивачу, тому його звільнення відбулося з порушенням норм трудового законодавства.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

16 травня 2018 року справу № 569/370/17 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що з 15 листопада 1994 року ОСОБА_4 працював у Рівненській філії ПАТ «Укртелеком» на різних посадах.

Наказом Рівненської філії ПАТ «Укртелеком» від 23 грудня 2016 року № 579 ОСОБА_4 було звільнено з роботи з посади начальника відділу правового забезпечення 26 грудня 2016 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв'язку із скороченням штату працівників.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених, зокрема у пункті 1 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Розглядаючи трудові спори, пов'язані із звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з'ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника.

Викладене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17.

Судами встановлено, що наказом директора ПАТ «Укртелеком» від 11 жовтня 2016 року № 710 «Про внесення змін до організаційної структури та штатного розпису Рівненської філії ПАТ «Укртелеком» було скорочено з 12 грудня 2016 року посаду начальника відділу правового забезпечення Рівненської філії ПАТ «Укртелеком».

Наказом виконуючого обов'язки директора ПАТ «Укртелеком» від 12 жовтня 2016 № 321 року попереджено ОСОБА_4 про майбутнє звільнення з роботи у зв'язку із скороченням штату відповідно до законодавства України. Ознайомлено ОСОБА_4 - начальника відділу правового забезпечення Рівненської філії ПАТ «Укртелеком» з наказом ПАТ «Укртелеком» від 11 жовтня 2016 року № 710 «Про внесення змін до організаційної структури та штатного розпису Рівненської філії ПАТ» та цим наказом під підпис.

24 жовтня 2016 року ОСОБА_4 був ознайомлений із вищевказаними наказами, про що підписався.

Встановлено, що звільнення ОСОБА_4 було проведено з порушенням норм трудового законодавства, внутрішніх положень та колективного договору.

Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Згідно з пунктом 3.1 Колективного договору ПАТ «Укртелеком» у разі з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв'язку з реорганізацією товариства чи його структурних підрозділів передбачається вивільнення працівників з повідомленням про це завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень відповідним профспілковим організаціям надається інформація щодо таких заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

З протоколу про проведення спільної зустрічі уповноважених представників профспілкової організації ПАТ «Укртелеком» та адміністрації ПАТ «Укртелеком» з питання щодо запланованого скорочення штату та чисельності працівників товариства від 27 липня 2016 року встановлено, що до скорочення штату планується 340 штатних одиниць за наступними посадами: маляр, механік, спеціаліст з адміністративно-господарського забезпечення, інженер охорони праці, діловод, черговий по гуртожитку, каштелян.

Інформація про звільнення працівників, які займають посади юристів, їх кількість та причини звільнення до профспілкової організації ПАТ «Укртелеком» у встановленні чинним законодавством строк не надавалася.

Згідно з переліком вакантних посад ПАТ «Укртелеком», які були доступні до перегляду на сайті «Rabota.ua» у період з 24 жовтня до 26 грудня 2016 року, наданих ТОВ «Робота Інтернешл» на виконання ухвали Рівненського міського суду Рівненської області від 16 лютого 2017 року, встановлено, що серед посад, які були запропоновані ОСОБА_4, відсутні посади працівників юридичного відділу центрального офісу ПАТ «Укртелеком», зокрема посада провідного юрисконсульта (посада була вільна станом на 06 грудня 2016 року).

Наказом директора ПАТ «Укртелеком» від 02 лютого 2017 року № 43 «Про внесення змін до організаційної структури штатного розпису окремих філій ПАТ «Укртелеком» з 01 березня 2017 року переміщено старших юрисконсультів відділу правового забезпечення Рівненської філії ПАТ «Укртелеком», посади яких скорочувалися, на посади старших юрисконсультів (виносне робоче місце місто Рівне) відділу правового забезпечення Львівської філії ПАТ «Укртелеком» без зміни істотних умов праці.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що звільнення ОСОБА_4 відбулося з порушенням норм трудового законодавства, оскільки адміністрація підприємства фактично позбавила ОСОБА_4 можливості використати своє право на роботу за відповідною професією, а також на іншу роботу на тому ж підприємстві - більш оплачувану роботу. Суди правильно виходили з того, що ОСОБА_4 є досвідченим працівником юридичного підрозділу, оскільки займав посаду юриста у період з 15 листопада 1994 року до 26 грудня 2016 року, не притягувався до дисциплінарної відповідальності та відповідав займаній посаді.

Також мотивованими є висновки судів попередніх інстанцій про незаконність звільнення ОСОБА_4 із займаної посади в період його тимчасової непрацездатності, з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Таким чином, трудове законодавство не тільки зазначає перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України заборона звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності.

Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Викладене узгоджується з правовим висновком, наведеним у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі № 6-33цс14.

Судами встановлено, що у період з 23 грудня до 28 грудня 2016 року ОСОБА_4 перебував на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності серії НОМЕР_1.

Наказом директора ПАТ «Укртелеком» від 04 квітня 2017 року № 67-к було внесено зміни до наказу Рівненської філії ПАТ «Укртелеком» від 23 грудня 2016 року № 579-к в частині дати звільнення ОСОБА_4 з 26 грудня 2016 року на 03 січня 2017 року.

З урахуванням викладеного суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що звільнення позивача було проведено у період його тимчасової непрацездатності. Зміна дати звільнення під час судового розгляду справи не може вважатися поновленням порушеного права.

Суди повно і всебічно дослідили наявні у справі докази та дали їм належну правову оцінку згідно зі статтями 57-60, 212-215, 303, 304, 315 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), правильно встановили обставини справи, в результаті чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права було приєднано до матеріалів справи листок непрацездатності, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 131 ЦПК України 2004 року сторони зобов'язані подати свої докази до суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 10, частина перша статті 60 ЦПК України 2004 року).

За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Судом визнано поважними зазначені в заяві ОСОБА_4 від 31 березня 2017 року причини, які унеможливлювали подання ним листка непрацездатності до початку розгляду справи по суті.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 та його представник адвокат ОСОБА_8 подали заперечення на касаційну скаргу, в яких, зокрема просили стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правову допомогу, пов'язані з розглядом справи в суді касаційної інстанції.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Вирішуючи питання про стягнення понесених ОСОБА_4 витрат на професійну правничу допомогу, Верховний Суд дійшов висновку про те, що наявний у матеріалах справи договір про надання правової допомоги від 28 грудня 2016 року № 16-12/43, укладений між ОСОБА_4 та адвокатом ОСОБА_8, долучені до заперечень на касаційну скаргу розрахунки суми гонорару адвоката за надану правову допомогу та квитанція до прибуткового касового ордера від 18 жовтня 2017 року № 31 є підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу в розмірі, який підтверджений документально.

З врахуванням виконаної адвокатом роботи, принципів співмірності та розумності судових витрат, стягненню з ПАТ «Укртелеком» на користь ОСОБА_4 підлягають витрати на професійну правничу допомогу, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, в розмірі 2 400 грн.

Керуючись статтями 137, 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» - адвоката Висоцького РоманаВолодимировича залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 27 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 06 липня 2017 року залишити без змін.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укртелеком» на користь ОСОБА_4 2 400 (дві тисячі чотириста) гривень витрат, понесених на професійну правничу допомогу у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов