Історія справи

Постанова КЦС ВП від 20.08.2024 року у справі №947/37261/21

Постанова

Іменем України

20 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 947/37261/21

провадження № 61-7737св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ланіна Вікторія Іванівна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2022 року в складі судді Сегеди О. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року в складі колегії суддів Комлевої О. С., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У листопаді 2021 року ТОВ «Вердикт Капітал» звернулося із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ланіна В. І. про визнання недійсним договору дарування.

Позов мотивований тим, що 12 жовтня 2007 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 укладений договір про надання споживчого кредиту № 11215614000 від 12 жовтня 2007 року, відповідно до умов якого Банк надав позичальнику кредит в розмірі 53 550,00 дол. США під 10,7% річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше 12 жовтня 2014 року.

08 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до умов якого до ПАТ «ДельтаБанк» перейшло право вимоги за кредитним договором №11215614000 від 12 жовтня 2007 року.

11 серпня 2015 року у зв`язку з невиконанням боржником взятих на себе зобов`язань ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором №11215614000 від 12 жовтня 2007 року, яка станом на 29 липня 2015 року склала 2 725 242,69 грн.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2015 року по справі було відкрито провадження.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 13 вересня 2016 року провадження по справі було зупинено до розгляду справи № 523/7161/16-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ «Укрсиббанк», ПАТ «ДельтаБанк» про визнання недійсним договір відступлення прав вимоги.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 27 березня 2018 року провадження у справі було відновлено у зв`язку з ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 27 червня 2017 року по справі № 523/7161/16-ц про залишення позову без розгляду.

Позивач зазначав, що 17 січня 2018 року з метою ухилення від виконання рішення суду та взятих на себе зобов`язань ОСОБА_1 було укладено з ОСОБА_2 фіктивний договір дарування, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 безоплатно в дар 1/2 частку демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 , який складається в цілому з нежилих приміщень загальною площею 29,5 кв. м офісу А, площею 13,6 кв. м, сторожки Б, площею 15,9 кв. м., огородження № 1-6.

Ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року до участі у справі як правонаступник ПАТ «Дельта Банк» на підставі договору № 2301/к від 10 серпня 2020 року, укладеного між ПАТ «Дельта Банк» та ТОВ «Вердикт Капітал» про відступлення прав вимоги, було залучено ТОВ «Вердикт Капітал».

Позивач зазначав, що про укладення договору дарування він дізнався після відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом № 523/13049/15-ц від 17 вересня 2021 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Вердикт Капітал» суми боргу в розмірі 26 787,54 дол. США та 38 193,41 грн.

Позивач вважав, що договір дарування від 17 січня 2018 року є неукладеним, оскільки демонстраційний майданчик по АДРЕСА_1 знаходиться на земельній ділянці, площею 767,0 кв. м, право власності та/або право користування якою не зареєстровано та кадастровий номер не присвоєно, чим порушено статтю 377 ЦК України.

ТОВ «Вердикт Капітал» просило:

визнати недійсним договір дарування 1/2 частки демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 , укладений 17 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

визнати припиненим право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 , з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1 ;

стягнути судові витрати.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2022 року позов ТОВ «Вердикт Капітал» залишений без задоволення.

Заочне рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

судом встановлено, що ОСОБА_2 станом на 21 вересня 2021 року належить на праві власності на підставі технічного паспорта від 19 липня 2018 року, виданого ТОВ «Бюро Консалт Сервіс», висновку 16607-18, виданого 19 липня 2018 року ТОВ «Бюро Консалт Сервіс», договору дарування від 17 січня 2018 року демонстраційний майданчик по АДРЕСА_1 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 21 вересня 2021 року (а. с. 31). Тобто, ОСОБА_2 станом на 21 вересня 2021 року є єдиним власником демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 . Згідно інформації про виконавче провадження від 05 листопада 2021 року вбачається, що постановою приватного виконавця Щербакова Ю. С. за заявою стягувача було накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_1 , у тому числі і на кошти на рахунках банківських установ. Отже, ОСОБА_1 на праві власності, крім 1/2 частини демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 належали вищезазначені земельні ділянки та грошові кошти на банківських рахунках. Таким чином, після відкриття виконавчого провадження приватним виконавцем Щербаковим Ю. С. за заявою стягувача було накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_1 , у тому числі і на кошти на рахунках банківських установ;

з висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вбачається, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі договору дарування на користь своєї родини після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Верховний суд у постанові від 24 травня 2022 року у справі № 275/194/20 (провадження № 61-285св22) вказав, що вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, необхідно враховувати, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором;

при винесенні вказаного рішення судом враховано, що на момент здійснення ОСОБА_1 відчуження спірного майна кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, про що свідчать судові рішення про стягнення з позичальника на користь банку заборгованості. На момент відчуження спірного майна, а саме 17 січня 2018 року, воно не перебувало під арештом та не було обтяжено. Крім спірного майна у боржника є інше майно, а саме земельна ділянка кадастровий номер:5122786400:02:002:0576, цільове призначення : для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адреса: АДРЕСА_2 ; земельна ділянка кадастровий номер: 5122786400:02:002:0574, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адречса: АДРЕСА_3 ; земельна ділянка кадастровий номер: 5122786400:02:002:0577, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адреса: АДРЕСА_2 , а також грошові кошти на банківських рахунках, на яке приватним виконавцем накладений арешт. Спірне майно, а саме частина демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 , за договором дарування від 17 січня 2018 року було передано ОСОБА_1 в дар ОСОБА_2 , право власності якої було зареєстровано в Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. з інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що після укладення договору дарування від 17 січня 2018 року ОСОБА_2 стала єдиним власником демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 . матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 є близькою родичкою ОСОБА_1 , а тому вказані обставини свідчить про те, що спірне майно не залишилося у сім`ї боржника. За таких обставин, суд вважав, що оспорюваний договір дарування нерухомого майна, укладений 17 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за своїм змістом не суперечить вимогам закону, оскільки спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а тому підстави для визнання його недійсним, відсутні.

матеріали справи не містять доказів того, що дії відповідача ОСОБА_1 при відчуженні належного йому майна були направлені на уникнення звернення стягнення на майно, яке належало йому на праві власності, оскільки спірне майно не знаходилося під арештом, тому позовні вимоги щодо визнання договору дарування недійсним задоволенню не підлягають, у зв`язку з недоведеністю;

стосовно позовних вимог щодо визнання припиненим право власності ОСОБА_2 на частину демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 , з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1 , то суд вважав, що в задоволенні вказаних вимог слід відмовити, оскільки вони є наслідком позовних вимог щодо визнання договору дарування недійсним;

відповідачами у справі не було надано до суду жодних заперечень проти позову та доказів у підтвердження цих заперечень. Своїм правом бути присутнім у судових засіданнях відповідачі також розпорядилися на свій розсуд.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року апеляційну скаргу ТОВ «Вердикт Капітал» залишено без задоволення, а заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі договору дарування на користь своєї родини після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом;

на момент здійснення ОСОБА_1 відчуження спірного майна, кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, про що свідчать судові рішення про стягнення з позичальника на користь банку заборгованості. Судом взято до уваги, що на момент відчуження спірного майна, а саме 17 січня 2018 року, воно не перебувало під арештом та не було обтяжено;

з матеріалів справи вбачається, що крім спірного майна у боржника є інше майно, а саме земельна ділянка кадастровий номер:5122786400:02:002:0576, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_2 ; земельна ділянка кадастровий номер: 5122786400:02:002:0574, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_3 ; земельна ділянка кадастровий номер: 5122786400:02:002:0577, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_2 , а також грошові кошти на банківських рахунках, на яке приватним виконавцем накладений арешт. Спірне майно, а саме 1/2 частина демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 , за договором дарування від 17 січня 2018 року було передано ОСОБА_1 в дар ОСОБА_2 , право власності якої було зареєстровано в Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно. З інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно вбачається, що після укладення договору дарування від 17 січня 2018 року ОСОБА_2 стала єдиним власником демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 . Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 є близькою родичкою ОСОБА_1 , що свідчить про те, що спірне майно не залишилося у сім`ї боржника;

втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності;

суд дійшов вірного висновку про відсутність доказів того, що дії ОСОБА_1 при відчуженні належного йому на праві власності нерухомого майна були направлені на уникнення звернення стягнення на майно, яке належало йому на праві власності, оскільки спірне майно не знаходилося під арештом. Щодо позовних вимог про визнання припиненим право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 , з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1 , судом вірно зазначено, що оскільки вони є наслідком позовних вимог щодо визнання договору дарування недійсним та в задоволенні вказаних вимог слід відмовити;

на підставі викладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку, що оспорюваний договір дарування нерухомого майна, укладений 17 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за своїм змістом не суперечить вимогам закону, оскільки спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а тому підстави для визнання його недійсним, відсутні;

доводи апеляційної скарги ТОВ «Вердикт Капітал» про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що оспорюваний договір був укладений ОСОБА_1 після виникнення зобов`язання за кредитним договором та в період здійснення процесу звернення стягнення на майно боржника і спрямований не на реальне настання обумовлених ним наслідків, а спрямований виключно на ухилення ОСОБА_1 від виконання взятих на себе зобов`язань, ухилення від виконання рішення суду та відповідальності, колегія суддів залишає без задоволення, за відсутністю доказів того, що ОСОБА_1 у зв`язку з уникненням виконання зобов`язань за кредитним договором уклав договір дарування нерухомого майна. Вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об`єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).

Аргументи учасників справи

23 травня 2024 року ТОВ «Вердикт Капітал» подало касаційну скаргу на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року, в якій просило:

скасувати оскаржені рішення;

ухвалити нове рішення яким позов ТОВ «Вердикт Капітал» задовольнити;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

11серпня 2015 року в зв`язку з невиконанням боржником взятих на себе зобов`язань ПАТ Дельта Банк, звернулось (зареєстровано в суді 17 серпня 2015 року) до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 задоговором про надання споживчого кредиту заборгованість, яка станом на 29 липня 2015 року. склала, а всього заборгованість в загальній сумі 2 725 242,69 грн. 20 серпня 2015 року, ухвалою і Суворовського районного суду м. Одеси відкрито провадження у справі. 13 вересня 2016 року ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від за клопотанням представника в інтересах ОСОБА_1 зупинено провадження в справі № 523/13049/15-ц до розгляду справи № 523/7161/16-ц за позовом ОСОБА_1 до АТ «УКРСИББАНК», ПАТ Дельта Банк про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги, слід відмітити, що у подальшому вказаний позов був залишений без розгляду через повторну неявку позивача ОСОБА_1 17 січня 2018 року, усвідомлюючи неминучість та невідворотність необхідності повернення отриманих коштів та наближення дати набрання відповідного рішення суду, про стягнення боргу з ОСОБА_1 , за попередньою змовою з ОСОБА_2 , уклали договір дарування, на виконання якого ОСОБА_2 безоплатно прийняла у власність належну ОСОБА_1 1/2 частку демонстраційного майданчика. 27 березня 2018 року, ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси провадження у справі відновлено;

про укладення вказаного договору дарування позивач дізнався після відкриття виконавчого провадження номер за АСВП НОМЕР_1, про стягнення з ОСОБА_1 на користь позивача, за виконавчим листом № 523/13049/15-ц суми боргу в загальній сумі 26 787,54 дол. та 38 193,41 грн. В рамках якого було встановлено, що боржник передав у іпотеку фізичній особі (колишня дружина) наявні у нього земельні ділянки (наразі обтяжені іпотекою та звернення стягнення на них неможливо), а вільне від обтяжень майно подарував, чим позбавив скаржника прав кредитора та унеможливив виконання рішення суду;

очевидно, що з метою ухилення від виконання рішення суду та взятих на себе зобов`язань ОСОБА_1 оспорюваний правочин. Позивач, як кредитор ОСОБА_1 , переконаний у тому, що вказаний оспорюваний правочин був укладений ним після виникнення зобов`язання за вказаним кредитним договором та в період здійснення процесу звернення стягнення на майно боржника і спрямований не на реальне настання обумовлених ним наслідків, а спрямований виключно на ухилення боржника ОСОБА_1 від виконання взятих на себе зобов`язань, ухилення від виконання рішення суду та пов`язаної із цим відповідальності;

іншого, вільного від обтяжень, майна, крім подарованого ОСОБА_1 1/2 Демонстраційного майданчика, у боржника ОСОБА_1 немає, заставний автомобіль, переданий ним в забезпечення по цьому кредиту ОСОБА_1 відчужив без згоди заставодержателя, це при заборгованості перед позивачем у понад 700 000 грн, очевидно, що єдиною метою укладення оспорюваного правочину є виключно ухилення від відповідальності;

щодо земельних ділянок, про які йде мова у оскаржених рішеннях, то станом на теперішній час вони обтяжені іпотекою, при цьому іпотекодавцем виступає колишня дружина боржника ОСОБА_3 , яка не надала згоди на звернення стягнення на це майно, що виключає можливість звернути стягнення на це майно та задовольнити кредиторські вимоги позивача, інформацію про це скаржником було отримано в рамках виконавчого провадження про стягнення за боржника заборгованості, яке відкрито, проте не виконано до цього часу. Проте ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не взяли до уваги наведені позивачем аргументи, зокрема щодо наявності обставин, які у своїй сукупності унеможливлюють звернення стягнення на майно боржника, чим ущемляють права кредитора та стягувача;

головною та важливою підставою оспорення даного правочину є факт зловживання правом боржника, який вправі використовувати надані йому законом права у тому числі і правом на розпорядження майном проте виключно до тих пір і тією мірою до поки такими діями не будуть порушені права третіх осіб;

не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом. Відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред`явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов`язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Саме ці обставини і є вирішальними при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності відповідного договору, адже наявність вказаних обставин свідчить про те, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

13 серпня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 24 липня 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження:

суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 24 листопада 2022 року у справі № 757/29728/17-ц; від 01 квітня 2020 року у справі № 182/2214/16-ц; від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17; від 14 липня 2020 року у справі № 754/2450/18; від 29 вересня 2022 року у справі № 757/64000/16-ц.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 12 жовтня 2007 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_1 укладений Договір про надання споживчого кредиту № 11215614000 від 12 жовтня 2007 року, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 53550,00 дол. США під 10,7% річних з кінцевим терміном повернення кредиту не пізніше 12 жовтня 2014 року.

08 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ПАТ «ДельтаБанк» укладений договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до умов якого до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги за Кредитним договором №11215614000 від 12 жовтня 2007 року.

Постановою Одеського апеляційного суду від 30 квітня 2021 року в справі № 523/13049/15-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/96693896):

апеляційну скаргу ПАТ «Дельта Банк» в особі правонаступника ТОВ «Вердикт Капітал» задоволено частково;

рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2019 року змінено;

позов ПАТ «Дельта Банк» в особі правонаступника товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково;

стягнуто ОСОБА_1 на користь ТОВ «Вердикт Капітал» за договором про надання споживчого кредиту № 11215614000 від 12 жовтня 2007 року заборгованість в загальній сумі 26787,54 дол. США, 38 193,41 грн і судові витрати.

17 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 безоплатно в дар частку демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 , який складається в цілому з нежилих приміщень загальною площею 29,5 кв. м - офісу А, площею 13,6 кв. м, сторожки Б, площею 15,9 кв. м, огородження №1-6 (а.с. 41-44).

1/2 частина демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1 на праві власності на підставі рішення постійно діючого Третейського суду Асоціації «МІАР-ТС» від 19 січня 2006 року, справа №ТС-89-Р/2005/2006, право власності зареєстроване КП «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» 22 серпня 2006 року в книзі: 56-неж-70, номер запису:2290, Реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна за даними Державного реєстру прав власності на нерухоме майно: 9593583.

На момент укладення договору дарування від 17 січня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , за умовами якого у власність останній перейшла частина демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 , предмет договору дарування під арештом не перебував.

ОСОБА_2 станом на 21 вересня 2021 року належить на праві власності на підставі технічного паспорта від 19 липня 2018 року, виданого ТОВ «Бюро Консалт Сервіс», висновку 16607-18, виданого 19 липня 2018 року ТОВ «Бюро Консалт Сервіс», договору дарування від 17 січня 2018 року демонстраційний майданчик по АДРЕСА_1 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 21 вересня 2021 року.

ОСОБА_2 станом на 21 вересня 2021 року є єдиним власником демонстраційного майданчика на АДРЕСА_1 .

Згідно з інформацією про виконавче провадження від 05 листопада 2021 року постановою приватного виконавця Щербакова Ю. С. за заявою стягувача було накладено арешт на все майно боржника ОСОБА_1 , у тому числі і на кошти на рахунках банківських установ. Крім того, відповідно до змісту даної інформації згідно довідкою ДРРПНМ за боржником зареєстровано нерухоме майно, а саме: земельна ділянка, кадастровий номер:5122786400:02:002:0576, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адреса: АДРЕСА_2 ; земельна ділянка кадастровий номер: 5122786400:02:002:0574, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адреса: АДРЕСА_3 ; земельна ділянка кадастровий номер:5122786400:02:002:0577, цільове призначення: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд адреса: АДРЕСА_2 .

Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»).

Ухвалою Суворовського районного суду міста Одеси від 13 вересня 2016 року в справі № 523/13049/15-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/61263367):

клопотання представника відповідача про зупинення провадження по цивільній справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено;

зупинено провадження по цивільній справі № 523/13049/15-ц за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В ухвалі Суворовського районного суду міста Одеси від 13 вересня 2016 року в справі № 523/13049/15-ц вказано, що справу за позовом банку про стягнення заборгованості неможливо розглянути до вирішення справи за позовом ОСОБА_1 про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 27 червня 2017 року в справі № 523/7161/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/67432503)

позовну заяву ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк», ПАТ «Дельта Банк» про визнання недійсним договору відступлення прав вимоги залишено без розгляду.

Ухвалою Суворовського районного суду міста Одеси від 27 березня 2018 року в справі № 523/13049/15-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/73587139)

відновлено провадження у справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовної вимоги ТОВ «Вердикт Капітал» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору дарування

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

В Дигестах, наприклад, вказувалося, що juris praecepta sunt haec: honeste vivere, alterum non laedere, suum cuique tribuere (норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах). Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що:

«позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:

фіктивного (стаття 234 ЦК України);

такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України);

такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:

«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).

Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:

цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису;

зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управненій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом;

цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за кредитним договором. Боржник (дарувальник), який відчужує частку в праві спільної часткової власності на користь іншого співвласника на підставі безоплатного договору після пред`явлення позову про стягнення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України);

договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, належить: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Касаційний суд акцентує увагу, що контрагентом з яким боржник вчиняє оспорюваний договір може бути не тільки родич боржника, але й інша особа (зокрема, співвласник в спільній власності);

відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина перша статті 263 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України).

Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постановуВерховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом позивач зазначав, що 17 січня 2018 року з метою ухилення від виконання рішення суду та взятих на себе зобов`язань ОСОБА_1 уклав із ОСОБА_2 договір дарування, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 безоплатно в дар 1/2 частку демонстраційного майданчика;

при залишенні рішення суду першої інстанції без змін апеляційний суд вважав, що підстави для кваліфікації оспорюваного договору як фраудаторного відсутні, оскільки на момент відчуження спірного майна, а саме 17 січня 2018 року, воно не перебувало під арештом та не було обтяжено; з матеріалів справи вбачається, що, крім спірного майна у боржника є інше майно, а саме земельні ділянки; матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 є близькою родичкою ОСОБА_1 , що свідчить про те, що спірне майно не залишилося у сім`ї боржника;

апеляційний суд не звернув увагу, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за кредитним договором. Боржник (дарувальник), який відчужує частку в праві спільної часткової власності на користь іншого співвласника на підставі безоплатного договору після пред`явлення позову про стягнення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України);

апеляційний суд не врахував, що контрагентом, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір може бути не тільки родич боржника, але й інша особа (зокрема, співвласник в спільній власності); відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначення, принципу доброї совісті та, зокрема, для унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна;

в апеляційній скарзі позивач, зокрема, вказував, що іншого, вільного від обтяжень, майна, крім подарованого ОСОБА_1 1/2 демонстраційного майданчика, у боржника ОСОБА_1 немає, заставний автомобіль, переданий ним ля забезпечення цього кредиту, ОСОБА_1 відчужив без згоди заставодержателя, при заборгованості перед позивачем у понад 700 000 грн очевидно, що єдиною метою укладення оспорюваного правочину є виключно ухилення від відповідальності (див. том 1, а. с. 201). В листі приватного виконавця та інформації з державного реєстру речових прав зазначається, що земельні ділянки обтяжені іпотекою для забезпечення повернення кредиту у розмірі 367 024 дол. США, за договором укладеним із ОСОБА_4 (див. том 2, а. с. 27 - 30, 129 - 137).

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок, що оспорюваний договір дарування не є фраудаторним, тобто таким, що вчиненим на шкоду кредитору та про залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Тому постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування слід скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо позовних вимог ТОВ «Вердикт Капітал» про визнання припиненим права власності ОСОБА_2 на 1/2 частину демонстраційного майданчика з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)). Належним способом є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2023 року в справі № 161/12564/21 (провадження № 61-10546св22)).

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) зазначено, що:

«очевидно, що учасники цивільних відносин (сторони договору купівлі-продажу від 26 червня 2018 року частки у праві спільної часткової власності на квартиру) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (договір купівлі-продажу від 26 червня 2018 року) використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_1 і зумовив для неї настання таких негативних наслідків. Обраний ОСОБА_1 спосіб захисту (відновлення становища яке існувало до порушення, шляхом повернення частки в праві спільної часткової власності ОСОБА_2) передбачений пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України та є ефективним для захисту її порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах».

У справі, що переглядається:

при відмові в задоволенні позовних вимог провизнання припиненим права власності ОСОБА_2 на 1/2 частину демонстраційного майданчика з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1 , суди вважали, що ці вимоги є похідними від позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування, а тому не підлягають задоволенню;

суди не звернули увагу, що метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; належним способом захисту кредитора є відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), і для повернення майна боржнику оспорювання наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається. Тому в задоволенні позовних вимог про визнання припиненим права власності ОСОБА_2 на 1/2 частину демонстраційного майданчика з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1 належало відмовити внаслідок обрання неналежного способу захисту. Суди зробили обґрунтований висновок про відмову в їх задоволенні, проте помилилися щодо мотивів такої відмови, в зв`язку з чим судові рішення в цій частині належить змінити з викладенням їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним касаційний суд вважає, що:

касаційну скаргу необхідно задовольнити частково;

судові рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання припиненим права власності ОСОБА_2 на 1/2 частину демонстраційного майданчика з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови;

постанову апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.

З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» задовольнити частково.

Заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання припиненим права власності ОСОБА_2 на 1/2 частину демонстраційного майданчика з одночасним визнанням права власності за ОСОБА_1 змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Постанову Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору дарування скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2024 року в скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко