Історія справи

Постанова КЦС ВП від 20.08.2019 року у справі №564/1108/17

Постанова

Іменем України

19 серпня 2019 року

м. Київ

справа 564/1108/17

провадження № 61-30550св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Воробйової І. А., Кривцової Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області (Волиньрибоохорона)

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Костопільського районного суду Рівненської області у складі судді Цвіркун О. С. від 18 липня 2017 року та рішення Апеляційного суду Рівненської області у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Григоренко М. П., від 11 жовтня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області (Волиньрибоохорона) (далі - Управління) про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 19 липня 2016 року вона працювала на посаді діловода в Управлінні. За умовами трудового договору вона прийнята на роботу на період перебування основного працівника ОСОБА_2 у відпустці по догляду за дитиною до трьох років. Вказувала, що згідно з наказом від 24 квітня 2017 року за № 17-О перебувала в період з 27 квітня 2017 року по 19 травня 2017 року в відпустці. Зазначала, що з січня 2017 року неодноразово повідомляла свого керівника, що вона вагітна. Згідно наказу від 17 травня 2017 року за № 28-О/С її звільнено у зв`язку із закінченням строкового трудового договору за пунктом другим статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Підставою для розірвання трудового договору став вихід на роботу основного працівника. Оскільки звільнення відбулось з порушенням пункту другого статті 40, статті 184 КЗпП України просила суд визнати незаконним та скасувати наказ Управління від 17 травня 2017 року № 28-О/С в частині звільнення її з роботи; поновити її на посаді діловода Управління з травня 2017 року; стягнути з Управління середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 травня 2017 року по день винесення судового рішення; стягнути з Управління моральну шкоду в розмірі 10 000 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 18 липня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ Управління від 17 травня 2017 року № 28-О/С у частині звільнення з роботи ОСОБА_1 .

Поновлено ОСОБА_1 на посаді діловода Управління з 17 травня 2017 року.

Стягнуто з Управління середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 17 травня 2016 року по день ухвалення судового рішення у справі.

Стягнуто з Управління моральну шкоду в розмірі 1 000 грн.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача проведено з порушено вимоги статей 40 та 184 КЗпП України. Встановлено, що діями відповідача ОСОБА_1 завдано моральні страждання, розмір яких суд визначив виходячи із наданих доказів та характеру та обсягу страждань.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 11 жовтня 2017 року апеляційну скаргу Управління, подану головою комісії з ліквідації Управління охорони, використання і відтворення водних біоресурсів та регулювання рибальства у Волинській області Куньчик Т. М. задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 прийнята на посаду діловода Управління за строковим трудовим договором з 19 липня 2016 року до фактичного виходу основного працівника, яка перебувала у відпустці по догляду за дитиною до трьох років з випробувальним терміном. 17 травня 2017 року основний працівник письмово повідомила Управління про переривання відпустки та вихід на роботу, з 18 травня 2017 року приступила до роботи. Позивач звільнена в зв`язку із закінченням терміну строкового трудового договору з підстав виходу на роботу основного працівника ОСОБА_2 . Крім того, суд дійшов висновку, що обов`язок визначений частиною третьою статті 184 КЗпП України, яким заборонено, зокрема, звільнення вагітних жінок є підставою для покладення на відповідача відповідно до частини 2 статті 232 КЗпП України обов`язку надати їй робоче місце в цій або іншій установі, а не про поновлення на попередній роботі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої та апеляційної інстанцій, а справу передати до суду першої інстанції на новий розгляд.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано справу із суду першої інстанції.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України ( далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями 11 червня 2019 року справу призначено судді-доповідачу.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції та суд першої інстанції ухвалили рішення з порушенням норм процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції є несправедливим, оскільки звільнення відбулось з порушенням вимог пункту другого статті 36 КЗпП України та статті 40 КЗпП України. Позивач вказує на те, що її звільнено, коли вона перебувала на 29 тижні вагітності, а відповідач не вчинив будь-яких дій з її працевлаштування, як це передбачено частиною 3 статті 184 КЗпП України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено, й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до пункту другого частини першої статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Судами встановлено, що 17 травня 2017 року основним працівником ОСОБА_2 подана заяви про переривання відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку і вихід на роботу з 18 травня 2017 року, про що відповідачем 17 травня 2017 року видано наказ за № 27-О/С «Про переривання відпустки ОСОБА_2 ».

Згідно наказу від 17 травня 2017 року № 28-О/С позивача звільнено з роботи з посади діловода Управління в зв`язку із закінченням терміну строкового трудового договору за пунктом другим статті 36 КЗпП України, з підстав виходу на роботу основного працівника ОСОБА_2

Законодавством передбачено, що власник, який бажає розірвати трудові відносини, повинен не пізніше, ніж в останній день роботи працівника за строковим договором, видати наказ про його звільнення на підставі пункту другого статті 36 КЗпП України. Особливістю припинення трудових відносин у зв`язку із закінченням строку трудового договору є те, що працівник не повинен подавати відповідної заяви про звільнення, а роботодавець не зобов`язаний попереджати працівника про звільнення. Адже сторони домовилися про припинення договору заздалегідь, ще при його укладенні.

Встановлено, що під час звільнення позивач перебувала у щорічній основній відпустці терміном на 20 календарних днів з 27 квітня 2017 року, що підтверджується наказом від 24 квітня 2017 року № 17-О «Про надання частини щорічної основної відпустки ОСОБА_1 ». Однак 17 травня 2017 року у вказаний наказ внесені зміни наказом № 19-О «Щодо періоду перебування позивача у відпустці - на 18 календарних днів», а також зобов`язано члена комісії з ліквідації зробити відповідний перерахунок компенсації.

Встановлено, що у період з 17 травня 2017 року по 22 травня 2017 року позивач перебувала на стаціонарному лікуванні.

Відповідно до вимог частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Разом з тим, у пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз`яснення про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (частина 3 статті 40 КЗпП України), які стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП України випадків, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Разом з тим, зміст поняття «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» розкрито законодавцем у пункті 4 статті 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених статтями 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну «розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу» будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена у статтях 40, 41 КЗпП України, або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Таким чином, виходячи з нормативного (а не сутнісного) тлумачення підпунктів 2, 4, статті 36, частини 3 статті 40, частини 3 статті 41, статей 40, 41 КЗпП України та ураховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених закінченням строку - пункт 2 статті 36 КЗпП України, а не у зв`язку із звільненням працівника з ініціативи власника, або уповноваженого ним органу, норми частини 3 статті 40 КЗпП України на ці правовідносини не поширюється.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-127 цс12.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що припинення трудового договору зі ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктом другим статті 36 КЗпП України у період її тимчасової непрацездатності не свідчить про порушення роботодавцем трудових прав працівника, як і відкликання з відпустки з підстав звільнення її з роботи за пунктом другим статті 36 КЗпП України з підстав виходу на роботу основного працівника, оскільки сума відпускних за два дні відпустки, з якої відкликано ОСОБА_1 , відповідає сумі компенсації відпускних за ці дні.

Щодо порушення вимог статті 184 КЗпП України при звільненні позивача, Верховний Суд зазначає наступне.

Згідно з частино 3 статті 184 КЗпП України звільнення, зокрема, вагітних жінок з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Роз`яснення Пленуму Верховного Суду України у пункті 9 постанови від 6 листопада 1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» звільнення на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов`язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов`язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров`я). Передбачені частиною третьою статті 184 КЗпП України гарантії поширюються і на випадки звільнення у зв`язку з закінченням строку договору зазначених працівників, коли вони були прийняті на сезонні роботи.

Таким чином, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, вагітної жінки та передбачено обов`язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов`язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов`язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі. Оскільки згідно з статтею 235 зазначеного Кодексу підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав, то у разі невиконання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом протягом трьох місяців обов`язку по працевлаштуванню звільненого працівника за пунктом 2 статті 36 КЗпП України, зокрема вагітної жінки, за заявою такої особи може вирішуватися спір не про поновлення на роботі, а про виконання зобов`язання по працевлаштуванню.

Проте ОСОБА_1 не пред`являла позовних вимог про виконання відповідачем зобов`язання по працевлаштуванню.

Також зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 16 січня 2018 року № 61-59св17, в якій встановлені подібні правовідносини та аналогічні фактичні обставини.

Таким чином, судом апеляційної інстанції належним чином виконано вимоги статті 212 ЦПК України 2004 року щодо оцінки доказів і дотримання вимог, статті 213 ЦПК України 2004 року щодо законності та обґрунтованості рішення суду, повно і всебічно досліджено обставини у справі, обґрунтовано застосовано положення статей 36, 184, 232 КЗпП України до правовідносин учасників справи.

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Рішення суду першої інстанції в касаційному порядку не переглядалося, оскільки правомірно скасовано рішенням суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 11 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І.А. Воробйова Г. В. Кривцова Р. А. Лідовець