Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.11.2020 року у справі №350/1980/19

Постанова

Іменем України

13 травня 2021 року

м. Київ

справа № 350/1980/19

провадження № 61-15283св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, приватний нотаріус Рожнятівського районного нотаріального округу Котелко Світлана Дмитрівна,

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 16 вересня 2020 року у складі колегії суддів:

Пнівчук О. В., Мелінишин Г. П., Томин О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, приватного нотаріуса Рожнятівського районного нотаріального округу Котелко С. Д. про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину та скасування реєстрації прав на нерухоме майно.

Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_4, а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла його мати ОСОБА_5. Після смерті матері відкрилася спадщина на будинковолодіння АДРЕСА_1. Спадкоємцями першої черги за законом є він та його брат ОСОБА_3, а відповідач ОСОБА_2, яка є дочкою його померлої сестри ОСОБА_6, є спадкоємцем за правом представлення.

Бажаючи оформити прийняття спадщини та отримати свідоцтво про право на спадщину позивач звернувся із заявою до нотаріальної контори, проте листом приватного нотаріуса Рожнятівського районного нотаріального округу Ковальчука Т. П. йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність правовстановлюючих документів.

З цього ж листа йому стало відомо, що 16 липня 2019 року приватний нотаріус Рожнятівського районного нотаріального округу Котелко С. Д. видала відповідачу ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину на будинковолодіння на АДРЕСА_1, а 25 липня 2019 року - свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку площею 0,202 га, для обслуговування цього будинковолодіння та провела державну реєстрацію права власності на це майно за відповідачем

ОСОБА_2. Вказані свідоцтва про право на спадщину були видані

ОСОБА_2 після смерті батька позивача ОСОБА_4, який за життя заповів усе належне йому майно відповідачу.

Позивач вважає, що вказані свідоцтва про право на спадщину оформлені з порушенням вимог закону, оскільки на момент смерті його матері

ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, будинковолодіння та земельна ділянка належали їй, а тому не входили та не могли входити до складу спадщини, що відкрилась після смерті його батька ОСОБА_4, який помер раніше.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області

від 09 липня 2020 року у складі судді Максиміва І. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом на будинковолодіння та земельну ділянку, площею 0,202 га, для обслуговування будинковолодіння, які знаходяться на АДРЕСА_1, видані приватним нотаріусом Рожнятівського районного нотаріального округу Котелко С. Д.

16 та 25 липня 2019 року на ім'я ОСОБА_2.

Скасовано рішення реєстратора прав на нерухоме майно приватного нотаріуса Рожнятівського районного нотаріального округу Котелко С. Д.

від 16 липня 2019 року про державну реєстрацію права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, та від 25 липня 2019 року - про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, площею 0,202 га, для обслуговування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, які знаходяться на АДРЕСА_1, та зареєстровані за ОСОБА_2.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно було спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та

ОСОБА_5, а тому після смерті ОСОБА_4 ОСОБА_2 мала право успадкувати за заповітом тільки 1/2 частину цього майна, оскільки інша 1/2 частина належала ОСОБА_5, а тому оспорювані свідоцтва про право на спадщину за заповітом підлягають визнанню недійсними, адже видані ОСОБА_2 на усе будинковолодіння та земельну ділянку, що порушує права позивача на частину спадкового майна після смерті матері.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16 вересня

2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 09 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що померла

ОСОБА_5 за життя не зверталася до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в майні подружжя після смерті чоловіка, як це передбачено статтею 71 Закону України "Про нотаріат". Після роз'яснення нотаріусом змісту статті 60 СК України заявила, що спадкове майно, домоволодіння на АДРЕСА_1, є особистою приватною власністю спадкодавця ОСОБА_4, а також відмовилася від належної їй частки спадщини на користь ОСОБА_2. Позивач будь-яких доказів того, що спірне спадкове майно набуте його покійними батьками за час перебування у шлюбі та є їх спільною сумісною власністю до суду не надав, а тому відсутні підстави для визнання свідоцтв про право на спадщину та скасування реєстрації прав на нерухоме майно.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що матеріали справи містять достатньо доказів про належність спірного майна на праві спільної сумісної власності його померлим батькам. Ці обставини також були визнані учасниками справи. Зроблена за життя заява ОСОБА_5 про належність спірного майна на праві особистої власності ОСОБА_4 не є тією обставиною, з якою закон пов'язує припинення права власності. Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що отримання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя є правом громадянина, але не є обов'язком.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач є сином ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які з 25 лютого

1962 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 16 січня

2004 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно

від 11 липня 2018 року, інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно домоволодіння на АДРЕСА_1 та земельна ділянка за вказаною адресою, площею 0,202 га, належали на праві власності

ОСОБА_4

16 травня 2017 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким все належне йому майно заповів відповідачу ОСОБА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

30 жовтня 2018 року ОСОБА_2 звернулася до приватного нотаріуса Рожнятівського районного нотаріального округу Котелко С. Д. із заявою про прийняття спадщини за заповітом, в якій зазначила також що крім неї спадкоємцем є дружина спадкодавця ОСОБА_5 (а. с. 55).

20 лютого 2019 року дружина померлого ОСОБА_4. ОСОБА_5 звернулася до приватного нотаріуса Рожнятівського районного нотаріального округу Котелко С. Д. із заявою про відмову від прийняття спадщини. Із змісту заяви вбачається, що нотаріусом роз'яснено

ОСОБА_5 зміст статті 60 СК України, відповідно до якої майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Однак ОСОБА_5 заявила що спадкове майно, домоволодіння, є особистою приватною власністю спадкодавця, тому на видачу свідоцтва про право власності не претендує, а від належної їй обов'язкової частки спадщини відмовляється на користь ОСОБА_2

16 та 25 липня 2019 року приватним нотаріусом Рожнятівського районного нотаріального округу Котелко С. Д. видано на ім'я відповідача ОСОБА_2 оспорювані свідоцтва про право на спадщину за заповітом на належне спадкодавцю домоволодіння в цілому, яке знаходиться на АДРЕСА_1, та земельну ділянку, площею 0,2020 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд за цією ж адресою (а. с. 99,115).

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5.

Позивач ОСОБА_1 звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_5.

Постановою приватного нотаріуса Рожнятівського районного нотаріального округу Ковальчука Т. П. від 17 жовтня 2019 року, позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті його матері ОСОБА_5 у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на майно. У цьому ж листі повідомлено, що спадщину після смерті батька ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 оформлювала приватний нотаріус Рожнятівського районного нотаріального округу Котелко С. Д.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до положень статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять всі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини 1 статті 1226 ЦК України частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Статтею 1301 ЦК Українивстановлено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) зроблено висновок, що у статті 1301 ЦК України підставою визнання свідоцтва недійсним передбачено відсутність права спадкування в особи, на ім'я якої видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо.

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 зазначив, що він є спадкоємцем за законом першої черги після смерті матері ОСОБА_5, якій належала 1/2 частина спірного майна, набутого під час перебування батьків у зареєстрованому шлюбі, а тому видані на ім'я відповідача свідоцтва про право на спадщину за заповітом на усе нерухоме майно після смерті батька є незаконними.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

За загальним правилом, закріпленим у статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності, частки співвласників є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або договором.

Суди попередніх інстанцій установили, що домоволодіння на

АДРЕСА_1 набуто

ОСОБА_4 у 1963-1964 роках, а земельна ділянка за цією ж адресою - у 2018 році, під час його перебування у зареєстрованому шлюбі з

ОСОБА_5.

Як установив суд апеляційної інстанції, за життя, після роз'яснення нотаріусом змісту статті 60 СК України, мати позивача ОСОБА_5 заявила, що спадкове майно, домоволодіння на АДРЕСА_1, є особистою приватною власністю спадкодавця, її чоловіка ОСОБА_4, а також відмовилася від належної їй обов'язкової частки спадщини на користь відповідача ОСОБА_2. Отже, за життя ОСОБА_5 висловилася щодо належності спірного майна її чоловіку на праві особистої приватної власності та простувала презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте під час шлюбу з ОСОБА_4.

Нотаріусом було роз'яснено право відкликати цю заяву протягом шести місяців, однак за життя ОСОБА_5 таких дій не вчинила.

При цьому вільне волевиявлення ОСОБА_5 щодо цієї поданої нею за життя заяви позивачем спростовано не було.

Зазначені обставини також свідчать про те, що ОСОБА_5 визнавала спірне домоволодіння особистою власністю її чоловіка, попри факт його набуття в період шлюбу.

Згідно з підпунктом 4.21 пункту 4 глави 10 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, при оформленні спадщини як за законом, так і за заповітом нотаріус у випадках, коли із документа, що посвідчує право власності, вбачається, що майно може бути спільною сумісною власністю подружжя, повинен з'ясувати, чи є у спадкодавця той з подружжя, який його пережив і який має право на 1/2 частку в спільному майні подружжя. За наявності другого з подружжя нотаріус видає йому свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя.

Оскільки із правовстановлюючого документа на спірний будинок на земельну ділянку не вбачалось, що майно може бути спільною власністю подружжя, а ОСОБА_5, яка пережила свого чоловіка, нотаріально заявила про належність спірного майна до особистої приватної власності чоловіка, у нотаріуса не було підстав вважати, що спірне майно є спільним сумісним майном подружжя, тому дії нотаріуса щодо видачі свідоцтва про право на спадщину на усю частину майна на ім'я ОСОБА_2 у порядку спадкування після смерті ОСОБА_4 не суперечили волі спадкодавця ОСОБА_5.

Суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку тому, що

ОСОБА_5 не скористалася своїм правом на отримання свідоцтва про право власності на 1/2 частку спірного майна після смерті свого чоловіка, а у нотаріально засвідченій формі засвідчила про те, що не претендує на видачу такого свідоцтва (а. с. 23).

Отже, на момент смерті ОСОБА_5 земельна ділянка та розташоване на ній домоволодіння на АДРЕСА_1, за обставин цієї справи, не входили до складу спадщини, яка відкрилася після її смерті, а тому позивач не має права на спадкування частини цього майна.

Враховуючи зазначене, майно, яке належало на праві особистої приватної власності ОСОБА_4, входило до складу спадщини, яка відкрилася після його смерті.

Установивши, що спадкоємець ОСОБА_4 за заповітом ОСОБА_2 прийняла спадщину у встановлений законом спосіб та строк, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що видання на ім'я відповідача свідоцтв про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_4 на усе спірне майно є правомірним, а тому визнанню недійсними ці свідоцтва не підлягають.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд грунтовно матеріали справи не досліджував, докази досліджував не ретельно, безпідставно, необґрунтовано надав перевагу нічим не підтвердженим доказам відповідача, у зв'язку з чим дійшов помилкових висновків та постановив судове рішення, яке не відповідає закону, не заслуговують на увагу, оскільки не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v.
UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського апеляційного суду

від 16 вересня 2020 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович