Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.04.2019 року у справі №466/4913/18

Постанова

Іменем України

17 травня 2021 року

м. Київ

справа № 446/4913/18-ц

провадження № 61-5513св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2018 року

у складі судді Глинської Д. Б. та постанову Львівського апеляційного суду

від 06 березня 2019 року у складі суддів Савуляка Р. В., Крайник Н. П., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1.

Позовну заяву ОСОБА_1 мотивовано тим, що вона проживала разом із сином ОСОБА_4 у квартирі

АДРЕСА_1, що належала їм на праві спільної сумісної власності. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її син ОСОБА_4, після смерті якого відкрилася спадщина на його частину квартири.

ОСОБА_1 зазначала, що ОСОБА_4 не складав заповіту, тому спадкування здійснювалося за законом. Спадкоємцями першої черги

на момент відкриття спадщини була вона та дружина померлого

ОСОБА_3

11 листопада 2014 року вона написала заяву про відмову від спадщини

на користь ОСОБА_3. Проте, після відмови від спадщини у неї стосунки

із ОСОБА_3 погіршилися, відповідач почала створювати конфліктні ситуації, знущалася над нею.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 лютого

2018 року було визнано недійсною її відмову від прийняття спадщини

на користь ОСОБА_3, яка була посвідчена Третьою львівською державною нотаріальною конторою у книзі реєстрації спадкових справ

11 листопада 2014 року за № 1967.

На підставі зазначеного рішення вона зареєструвала за собою право приватної власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 вважала, що вона мала право визнати за собою право власності на іншу 1/4 частину квартири після смерті свого сина.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила суд визнати

за нею право власності на 1/4 частину квартири

АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада

2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ураховуючи положення частини 1 статті 15 та статті 392 ЦК України власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тобі, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше.

З огляду на наведене суд першої інстанції вважав, що у судовому засіданні позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів

на підтвердження того, що відповідачем порушено права чи інтереси позивача, а також на підтвердження того, що позивачем обрано вірний спосіб захисту своїх прав та інтересів, а саме визнання права власності

на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, залишено без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2018 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що позивачем

та її представником не надано належних та допустимих доказів, а судами

не здобуто доказів на підтвердження порушення відповідачем прав

чи інтересів позивача, а також, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав чи інтересів, зокрема визнання права власності

на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1, є вірним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду,

представник ОСОБА_1 ОСОБА_2, посилаючись

на неправильне застосування судами норм матеріального права

й порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу № 466/4913/18

із Шевченківського районного суду м. Львова.

У червні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 обрано не вірний спосіб захисту своїх прав та інтересів.

ОСОБА_1 зазначала, що рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 лютого 2018 року у справі № 466/2082/17 було визнано недійсною відмову ОСОБА_1 від прийняття спадщини на користь ОСОБА_5, яка була зареєстрована Третьою львівською державною нотаріальною конторою у книзі реєстрації спадкових справ

11 листопада 2014 року за № 1967. На підставі зазначеного рішення суду позивач 17 травня 2018 року зареєструвала за собою право приватної власності на 1/4 частину спірної квартири і станом на час звернення до суду з позовом мала у власності 3/4 частини цієї квартири.

Вважала, що за нею має бути визнано право власності на 1/4 частину спірної квартири, тобто на ту частину, яку могла би успадкувати відповідач відповідно до свідоцтва про право на спадщину.

ОСОБА_1 посилаючись на норми статей 15, 16 ЦК України вважала, що має право на захист свого цивільного права.

Відзивів на касаційну скаргу до суду не надходило

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та її сину ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності належала квартира

АДРЕСА_1, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на квартиру від 29 жовтня 1996 року (а. с. 51).

З 05 жовтня 1996 року ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували

у зареєстрованому шлюбі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть від 28 жовтня 2014 року серії НОМЕР_1 (а. с. 32).

Після смерті ОСОБА_4 залишилося спадкове майно, а саме 1/2 частина квартири АДРЕСА_1.

07 листопада 2014 року ОСОБА_3 звернулася до Третьої львівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини

за законом, що підтверджується відповідною заявою (а. с. 32).

11 листопада 2014 року ОСОБА_1 відмовилася від належної

їй частини спадкового майна за законом на користь ОСОБА_3 (а. с. 38).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 лютого

2018 року у справі № 466/2082/17-ц позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсною відмову ОСОБА_1 від прийняття спадщини на користь ОСОБА_3, яка була зареєстрована Третьою львівською державною нотаріальною конторою у книзі реєстрації спадкових справ

11 листопада 2014 року за № 1967 (а. с. 55,56).

17 травня 2018 року державним нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори Якубець Т. Я. ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1, що зареєстроване у реєстрі за № 6-167 (а. с. 64).

На час звернення до суду першої інстанції з цим позовом

ОСОБА_1 належало 3/4 частини спірної квартири, ОСОБА_3 1/4 частина цієї квартири.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до приписів частини 1 статті 11 ЦК України, яка регламентує підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами,

але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Положеннями статті 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням

є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

Згідно статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування

за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Частиною 1 статті 1267 ЦК України передбачено, що частки

у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними.

Відповідно до частини 1 статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно з частиною 1 статті 1273 ЦК України спадкоємець

за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого частиною 1 статті 1273 ЦК України. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

Згідно рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 лютого 2018 року у справі № 466/2082/17 за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_3, Третьої львівської державної нотаріальної контори про визнання недійсною відмову від прийняття спадщини, ОСОБА_3 після смерті свого чоловіка ОСОБА_4 фактично успадкувала 1/4 частину квартири АДРЕСА_1.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до положень частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених частини 1 статті 13 ЦПК України випадках.

На підставі статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести

ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Доказування

не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право власності є непорушним.

Згідно зі статями 317 та 319 ЦК України власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном; власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

ОСОБА_1 на час звернення до суду з позовом належало

1/2 частини квартири

АДРЕСА_1, а ОСОБА_3 1/4 частина зазначеної квартири.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають право на власний розсуд

у межах своїх часток володіти, користуватися і розпоряджатися квартирою

АДРЕСА_1.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або

не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

З урахуванням положень частини 1 статті 15 та статті 392 ЦК України власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою,

а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, встановивши, що після смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина

на належну йому на праві власності 1/2 частину спірної квартири, яку успадкували у рівних частинах спадкоємці першої черги, зокрема: його мати (позивач у справі) та його дружина (відповідач у справі), також ураховуючи те, що на час звернення до суду з позовом позивачу належало 1/2 частини спірної квартири, а відповідачу 1/4 частина, обґрунтовано вважав,

що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 мають право на власний розсуд

у межах своїх часток володіти, користуватися і розпоряджатися спірною квартирою.

При цьому, оскільки позивачем та її представником ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції не надано належних та допустимих доказів, а судами не здобуто доказів на підтвердження порушення відповідачем прав чи інтересів позивача, а також, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав чи інтересів є вірним, суд першої інстанції,

з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, у межах заявлених позовних вимог та на підставі досліджених доказів, яким була надана належна правова оцінка, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1.

При цьому правильно виходили із того, що чинним законодавством

не передбачено визнання за особою права власності без наявності відповідних правових підстав, і в ході судового розгляду цієї справи таких правових підстав не було встановлено.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку,

що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно

до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування

чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником ОСОБА_2, залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада

2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня

2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

Є. В. Синельников

В. В. Шипович